День відбуття

XXXXIV

Система верхніх коридорів мала деякі особливості. Печери були низькими, ходи звивистими, а каміння гострим та неторканим. Ніхто й ніколи не шліфував його тут власним одягом. Над Хмарочосом утворювалася невеличка площадка з нависаючим бриластим склепінням, від якої розходилося кілька відгалужень. В усіх коридорах угорі місцями утворювалися якісь сліпі щілини, з їхніх країв звисали дрібні сталактити, ще не порозтягувані численними туристами.

Обдивившись, Сергій глянув на компас.

— Якщо розраховувати потрапити у нижні коридори десь ближче до виходу, потрібно тримати східний напрямок. Ось цю гілку, — він показав рукою, — можна спробувати.

Печера забирала дещо на північ, але була найширша з тих кількох, що починалися над Хмарочосом. Він уже підвівся, коли Юлія несподівано запропонувала:

— А що як нам піти сюди? — І вказала на доволі вузьку щілину, що відходила догори навскіс.

— Навіщо? — не зрозумів Сергій. — Це зовсім не той напрямок, та й… треба бути камбалою, щоб лізти по ній.

Щілина дійсно мала майже горизонтальне розташування і була досить вузькою.

— Зате вона йде догори, — наполягала Юлія.

— І що з того?

— А раптом ми знайдемо ще один вихід? Скільки ми лізли догори по Хмарочосу? Метрів з тридцять, напевно!

— Ну, тридцять — не тридцять…

— А щілина підіймається ще вище!

Сергій лише посміхнувся.

— Тут не один раз облазили усю цю гору в розрахунку знайти ще якийсь вхід у печери. Немає тут інших виходів на поверхню.

Тим не менше, він запхався головою у щілину і висвітив вузький прохід. Щілина йшла під кутом, ще звужувалася, потім забирала ще більше вгору. А Юлія була вже тут. Озирнувшись на прірву, з якої вони піднялися, вона сказала:

— Ти не чуєш? Щось таке — наче протяг. Ледь помітний, я обличчям відчуваю. І тут холодніше…

— Я не відчуваю нічого, — сказав він, але намірився лізти у щілину.

— Давай, я перша, — запропонувала Юля. — Я менша.

І вона полізла вперед. Тримаючись рукою за бік, Сергій відштовхнувся ногами і ліз за нею. Після повороту щілина стала ширшою, а потім розділилася ще на дві — одна повертала вниз, друга продовжувала той самий напрямок. Сергій звернув увагу, як змінилася порода в цих місцях. «Зуб» у місці розгалуження був утворений каменем, що мав явну пошарову будову — шари наче збиралися лущитися один від одного і колір його був сірим.

Юлія зупинилася.

— Що там? — запитав він.

— Нічого. Ти був правий. Кінець ходу.

Просвіт щілини у сліпому кінці став ширшим, і Сергій, вилізши поруч з нею, обстежив глухий кут. Все-таки звідси йшла ще якась щілина — зовсім вузька. Про всяк випадок запхавши туди руку, він намацав щось вогке і слизьке, наче бруд.

— Ні хріна собі… — вирвалося мимоволі.

— Що таке? — злякалася Юлія.

Сергій перекинувся на спину і підніс руку до очей. На пальцях був чорний бруд.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Земля, здається… — припустив він, розмазуючи крупинки між пальцями.

Вірилося важко, але це дійсно був чорнозем. Підлізши до самого верху, Сергій виколупав кілька невеликих білуватих каменів, зовсім вимастивши руки. А потім… Тепер і він відчув цей запах. Так могло пахнути лише свіже зимове повітря.

Робота, від якої періодично завмирало серце, зайняла близько півгодин, і денне світло увірвалося до них. Від нього боліли очі, звиклі до тьмяних жовтих променів виснажених ліхтарів.

Вони вилізли на крутому схилі гори з-під брили, над якою звисало коріння кущів кизилу та пожухла трава. Оглянувшись довкола, Сергій навіть не одразу зорієнтувався, де вони знаходяться. А в наступну мить це вже перестало його цікавити. Щось здригнулося всередині, коли побачив цю картину, що змушувала відключитися від усього на світі.

Огорнутий ніжною димкою, оранжевий сонячний диск збирався торкнутися схилу гори і вже встиг зачепитися за крайні кущі, що примостилися над прірвою за якихось двадцять-тридцять метрів від них. Юлія боком присіла на камінь, притискаючи руки до грудей, і дивилася на сонце. Дивилася, як людина, ще кілька годин тому стовідсотково впевнена, що більше ніколи його не побачить. Вона застигла, наче й не дихаючи, а сльози стікали по щоках, блідих та змарнілих, скрапуючи на подертий та брудний одяг.

Вона була неймовірно прекрасна, ця відмінна від усіх врятована ним жінка, яка, напевно, досі не вірила власним очам.

А він стояв і боявся ворухнутися, наче дійсно міг порушити процес засвоєння її скаліченим єством живильних променів призахідного зимового сонця. І ще відчувалося, як жахливо пече щось усередині, примушуючи напружувати усі сили, аби стриматись.

Вона обернулася повільно, зустрівшись з ним очима. «Бачиш?» — говорив її погляд. І цей її погляд робив з ним щось таке, що зраджувала витримка.

— Юля… — Він зробив крок, опускаючись поруч із нею. — Юля, усе гаразд. Все скінчилося…

Слова стрягли у нього в горлі, видираючись звідти з зусиллям, наче проходили неймовірно вузькі повороти кам’яних проходів, стаючи після цього незграбними та обдертими безформними клаптями, здатними не заспокоювати, а лише травмувати.

Він схилився і погладив її по щоці зашкарублою здертою долонею, стираючи сльози. Вона схопила її обома руками і притислася обличчям, а потім, обійнявши його за шию, розплакалася. Сергій пригорнув її і погладив по волоссю..

Але Юлія доволі швидко опанувала собою. Плечі її поступово перестали здригатися, і вона підняла обличчя, обтерши очі рукавом. Лише після цього їхні погляди знову зустрілися.

— Якби не ти… — тихо промовила вона, схлипнувши востаннє. — Якби… Скільки житиму, залишатимуся тобі винною…

— Ну, не перебільшуй, — ніяково відповів Сергій. — Я також живий завдяки тобі. Так що ми квити — ніхто нічого не винний.

На її обличчі з’явилося щось нове, а скоріше навпаки, щось наче зникло, вмерло.

— Дійсно… — тепер вона дивилася кудись убік. — Якщо двоє людей рятують по черзі одне одного, то вони можуть стати винними одне одному до кінця світів… Або навпаки — один завинив, а потім віддав. І, як ти кажеш, квити… Ніхто нікому…

— Юля! — Сергій мимоволі проковтнув. — Я не мав на увазі…

— Ти обрав друге, — так само сумно промовила вона.

— Юля! Правда, я не хотів…

— Я розумію тебе, — сказала вона, глянувши на нього вже зовсім по іншому. — Не говори нічого. Я дійсно усе розумію. І не ображаюся. Просто сумно… Та однаково, я завжди пам’ятатиму тебе як найкраще, що мені довелося пережити у житті.

Сергій не зміг нічого промовити. Перед очима розпливався зім’ятий їхніми ногами бідненький сніжок між потовченими стеблами змерзлої трави. Лише стиснув сильніше її пальці, які опинилися у цей момент у його кулаках. Вона вивільнила обережно одну руку і ласкаво поплескала нею по другому кулаці, у якому залишалася затиснутою її друга. Так, наче жаліла його.

— Сергію! Серьожа…

Напевно, сталося якесь диво, тому що він таки наважився глянути на неї.

— Якщо можеш… будь ласка… врятуй мого батька…

— Обов’язково, — промовив він. — А ти… Тут не можна залишатися — замерзнеш. Підеш помаленьку вниз і біля підніжжя обходитимеш гору праворуч. Побачиш масив кущів — там стоїть ваш «форд».

— Який «форд»? — не зрозуміла Юлія.

— Чорний…

— У нас немає чорного «форда». Ми приїхали білим мікроавтобусом, з фірми.

— Ось, значить, звідки… — це у нього вирвалося мимоволі.

— Що? Що — значить звідки? — Юля дивилася на нього запитливо, нічого не розуміючи.

— Нічого… — відповів Сергій.

Переконувати Юлію, що мерці все-таки не встають і не розмахують ножем, зараз тим паче не було сенсу.

Взявши за руку, він підвів її до урвища.

— Бачиш село? Ось на тій вулиці, що вдається у поле, у другій хаті скраю стоїть моя машина. Прізвище господаря Тютюнник. Іди прямо туди і грійся. Скажеш йому, що мені потрібна допомога. Що у печерах був обвал і є поранені. Нехай шукає телефон, звідки можна подзвонити. Ключі від машини у нього. В бардачку мій записник. Там є телефони всіх наших спелеологів. А головне — повідомити дружині Валерія. Поясни, що шлях через Гусяче Горло перекритий. А другий… Другий ми відкрили на південному схилі.

Взявши у неї носову хустинку, Сергій зав’язав її на гілці куща.

— Біжи. Я чекатиму тут, поки не побачу тебе внизу на полі.

Вона підвелася і щільніше запахнула куртку. Потім полізла до внутрішньої кишені і дістала плескату жовту коробочку.

— Це аптечка, військова. Вам знадобиться. — 3 другої кишені Юлія дістала пістолет і простягла йому.

— Візьми. Мені він більше не потрібний. Про всяк випадок… Там ще є три патрони. Будь ласка… допоможи йому… можливо, ще не пізно. — Її морозило більше й більше, так, що насилу вимовляла слова. — Удачі тобі…

Ще раз озирнувшись, Юлія зникла внизу за кущами.

Мороз брався до справи, і Сергій також встиг добряче змерзнути. Годинник лічив довгі хвилини. Нарешті внизу з’явилася далека людська постать, яка рухалася полем, наближаючись до крайніх хат Малиновичів. І зараз він ще не був у змозі побачити, що від підніжжя гори, перевалюючись по горбах, навперейми їй рушила машина.

Щілина під брилою чорніла неприємно, викликаючи тремтіння у тілі. Лише тепер він роздивився незвичний предмет, зваживши його на руці. Пістолет був системи Макарова, чорний. Але весь бік його рукоятки займала золота пластина, на якій було вигравірувано:

— Ви ще й полковник до усього… — пробурмотів Сергій, запихаючи зброю до кишені. Обличчя його було похмурим, на ньому ще більше випнулися вилиці. — А от про честь ще доведеться…

У цей момент його ноги вже зникали у розщілині під брилою.