День відбуття

XXXII

Вона прокинулася о восьмій годині: не було після чого відсипатися. Традиційного святкування Нового року не відбулося, хоч це і був такий визначний рік. Так уже сталося. Усі попередні нові роки Інна Сергіївна Тализіна зустрічала у власній квартирі, з гостями або без них. Але обов’язково з чоловіком. Це було найбільше сімейне свято. Про цей Новий рік обидва їхні хлопчики почали говорити ще два місяці тому. Уявляли, як це буде. А за тиждень розпочалася підготовка — разом з батьком у комірчині, обладнаній під маленьку майстерню, щось творили. Це мав бути сюрприз. А демонстрація відбулася без Валерія, який мав скористатися нагодою заробити копійку. Це було вкрай потрібно, але в останні години вона все ж пошкодувала, що погодилася на це. Не все на світі міряється на гроші. Перед Новим роком на годину забігли сестра з чоловіком, а потім вони залишилися утрьох. А за п’ять хвилин Андрійко, старший, якому Валерій доручив виконати таку важливу місію, приніс ящичок з пластмаси та фанери, який під’єднав штекером до телевізора і за допомогою подовжувача увімкнув до нього шнур від гірлянди, що висіла на ялинці. Світіння вогників відразу стало слабким, і вони вимкнули верхнє світло. І ось — Новий рік. Двотисячний. Кожен новий удар годинника супроводжувався яскравим спалахом вогнів на ялинці.

Отож відсипатися не було після чого. Вмившись, Інна пішла на кухню. Скоро мав з’явитися Валерій.

О пів на дев’яту до кухні пригнали обоє хлопців. Ще не вдягнуті. На личках розчарування — виявляється, тата ще немає.

— Прийде, — заспокоїла Інна. — Не переживайте, ніде не подінеться ваш тато.

Щиро кажучи, вона й сама була у цьому впевнена. Ледве всадовила обох за сніданок — хотіли чекати тата. І дійсно, мав би вже повернутися. Довго розважаються ці любителі екзотики…

Дзвінок у двері пролунав за двадцять десята. Мало не збиваючи одне одного, хлопці кинулися до дверей.

Це виявився не Валерій. Молода жінка з білим фарбованим волоссям. Кинувся в очі її невдоволений погляд. Відчинивши, Інна запитливо глянула на неї. Не вітаючись, не кажучи вже про поздоровлення з Новим роком, голосом, що відповідав виразу обличчя, вона запитала:

— Ви дружина Валерія Тализіна?

— Я…

Інна відчула, як і в самої міняється вираз обличчя від такого запитання.

— Це вам. Просили передати.

Дівчина тицьнула їй до рук конверт і повернулася йти.

— Що це? — здивовано вигукнула Інна.

— Не знаю, — відповіла та, беручись за поруччя сходів. — Мене просили — я принесла.

— Хто просив? — крикнула Інна услід, виходячи на площадку.

— Одне чмо… — почулося знизу.

Каблучки чобітків цокотіли сходами.

Зрозумівши, що це не тато, обидва хлопці втратили інтерес і зникли у своїй кімнаті. Зачинивши двері і відчуваючи тривогу, Інна сіла на кухні і розірвала конверт, на якому було написано:

«Інні Тализіній».

Лист був написаний явно під копірку:

«Я, Сергій Вертепний…»

Миттєво затремтіли руки, коли прочитала: «… на пошуки групи, яку повів туди трьома годинами раніше…»

Погляд скакав по нерівних рядках, і коли вона дійшла до місця «… підозрюю, що членами групи замислений злочин і Тализіну, який про це не здогадується, загрожує…», в очах почало темніти. Але вона спромоглася дочитати цей жахливий лист до кінця: «Якщо лист потрапив до вас, то це означає, що я не повернувся і…»

Їй стало млосно. А поруч не було нікого. Інна якось долізла до мийки, відкрутила кран і вмила обличчя, намагаючись прийти до тями. А далі вона забігала по квартирі, не знаючи, що робити. Схопила телефон, потім лишила і почала вдягатися.

— Мамо, куди ти? — здивувалися хлопці. — Зараз же тато…

— Сидіть тихо, — сказала вона. — Тихенько до кімнати, увімкніть собі телевізор і чекайте. Скоро ми прийдемо.

Вона вдяглася і тепер все-таки рішуче вхопила трубку.