Клуб зразкових чоловіків

Розділ 1

«Небезпечно і нерозважливо переміщатися по нічному місту у відкритій спортивній машині», — подумав чоловік у бронежилеті. Він пильно оглянув безлюдний, майже неосвітлений тротуар. Начебто нічого. Машина під’їхала до перехрестя.

Настрій його шефа був кепським. Веніамін Корж нерухомо сидів на передньому сидінні та свердлив поглядом порожнечу. Його млоїли погані передчуття. Ідея Марини повертатися додому у відкритій машині йому теж здавалася небезпечною. Але коли «дев’ятка» з пом’ятими крилами перегородила шлях рожевому «Порше», а старезна «Волга» закрила відступ, шкодувати про свою недбалість було вже пізно.

— Лягай! — проревів охоронець. Він вихопив з-під сидіння свій узі, звичним рухом зняв його із запобіжника і підвівся на повен зріст.

Марина заверещала, розпласталася на сидінні та по-страусячому накрила голову горностаєвим манто, наче воно могло захистити її легковажну голівку від кулі.

Не втрачаючи ні секунди, охоронець відкрив вогонь по «Волзі», з якої, немов чорти з табакерки, тримаючи напоготові зброю, вискочили троє бойовиків. Водій «Порше» теж зорієнтувався вмить. Поки його шеф сповзав униз, попутно витягаючи з кобури чималу беретту, він вихопив узі та став кришити пом’яту «дев’ятку».

Одні з дверцят «дев’ятки» заклинило, і її водій не встиг вибратися із салону. Обсипалося лобове скло. Він тихо охнув і впустив на кермо голову. Його плечистий напарник повз по-пластунськи уздовж проїзної частини в пошуках укриття.

— Семене Валентиновичу, у мене все, — кинув водій «Порше» і повернувся до знешкодженої «дев’ятки» спиною.

Але Семенові Валентиновичу щастило менше. Хлопці з «Волги» зайняли глуху оборону, і, здається, обидва були ще живі.

Швидко оцінивши обстановку накиданим оком колишнього офіцера розвідки, Семен Конєв зрозумів: їхня власна позиція набагато гірша, ніж позиція нападаючих. Незважаючи на бронежилети. Незважаючи на узі. Гірша тому, що кинути шефа і його кралю, яка схлипувала під своїм горностаєм, вони не могли.

— Ну, що у вас, Андрію Георгійовичу? — поцікавився Конєв, перезаряджаючи автомат і витираючи піт із чола.

— Попереду дорога вільна. У «дев’ятці» чисто, — відрапортував водій.

— Тоді заводь. А я їм наостанок ушкварю. Пацанва, — з неприхованим презирством процідив Конєв.

Знову вдарив автомат. Із-за корпусу розпанаханої «Волги» вирвався несамовитий крик. Конєв звик до цих криків. В Анголі. У Мозамбіку. В Афганістані. Отже, він улучив.

У відповідь пролунали чотири постріли. Мимо.

— Салати! — прохрипів Конєв.

І в цей момент із заднього сидіння «дев’ятки» гримнув постріл. У салоні був третій, який перечекав, поки старший лейтенант СБУ Андрій Слюсарний поливав її з автомата. Підступна куля знесла водію «Порше» півголови.

— Андрію Георгі… — озирнувся Конєв і враз затнувся.

Зі Слюсарним він пропрацював майже вісім років. І от… Але Конєв не був слабкодухим. І коли втрачав товаришів, думав не про упокій душі, а тільки про помсту. Негайну і нещадну. Тому пасажир «дев’ятки» не прожив і хвилини після того, як Конєв знайшов свого напарника мертвим. Черга з узі намертво пришила його до сидіння.

Конєв перегнувся через водійське крісло і викинув труп Слюсарного з машини. Спішно перестрибнув на переднє сидіння і дав ще одну чергу наосліп. А потім, буцнувши своїм рожевим крилом «дев’ятку», на якій не залишилося живого місця, «Порше» розчинився у глухій ночі.

— Як думаєш, Семене Валентиновичу, хто це був? — запитав Веніамін Корж, зручніше вмощуючись на сидінні. Вигляд у нього був пом’ятий, руки тряслися, але обличчя залишалося спокійним і рішучим.

— Хлопці незнайомі. Нічого не вміють. Зелені зовсім, — відкарбував Конєв.

— Якщо хочете знати мою думку, — кокетливо сказала Марина, поправляючи манто, — це були люди Рикова.

Корж і Конєв насторожено переглянулися.

— Заткнися, дитинко, — кинув нарешті Веніамін, навіть не глянувши в її бік. — Тебе ніхто не питає.

Сергій Нержин нетерпляче постукував пальцями по твердій пластиковій оплітці керма. Поки вантажівка з довгим причепом, заваленим трубами, переповзала перехрестя, світлофор устиг дати червоне світло.

Нержин закурив. Сьогодні був непоганий день. Він працював із дев’ятої ранку до дев’ятої вечора. Тільки таку — старанну, копітку роботу з невеликою перервою на обід і чотирма перекурами — Нержин вважав гідною. У великій пластиковій сулії пузириться газована вода, за вікном — тихий двір Головного архіву Міністерства оборони, на столі — батарея олівців із тонкими змінними грифелями, стос чистого паперу, маркер. Зараз він приїде додому, прийме контрастний душ, розігріє собі дві відбивні, погортає перед сном Діккенса. А завтра буде такий самий день, заповнений роботою і самотністю. Як звичайно. Як завжди.

Світлофор підморгнув жовтим. Нержин плавно дав газу і звернув із проспекту.

Незабаром крізь крони великих розкидистих лип проступили освітлені вікна його будинку. Незважаючи на прекрасну погоду, вулиця була безлюдною. Адже ні нічних яток, ні сумнівних барів поблизу немає. Випадковій підпилій компанії робити тут нічого. Ну, а гуляти ночами люди зараз не дуже полюбляють, дарма що цей район має репутацію спокійного.

От і поворот у двір із до болю знайомою вибоїною, у якій майже ніколи не висихало багно. Нержин звично відпустив педаль газу. Трикляту яму треба переїжджати дуже-дуже повільно.

Світлова пляма фар проповзла по стіні й занурилася в морок підворітні. Щось не так…

Нержин не відразу зметикував, що за п’ять метрів перед його машиною на асфальті лежить дівчина. Лежить без руху, судомно підібравши до живота стрункі ноги, ледь прикриті короткою спідницею.

Він різко загальмував і, потягнувшись через спинку крісла, дістав із-під задньої шибки аптечку. Потім викинув недопалок, нервово поправив окуляри в легкій металевій оправі та вийшов із машини.

За дві сотні метрів від підворіття стояв сірий джип «Ніссан» із заглушеним двигуном і погашеними фарами. Нержин не бачив ані машини, ані її пасажирів, але ті, хто сидів у салоні «Ніссана», добре бачили Нержина.

Нержин присів навпочіпки.

Він був упевнений, що дівчина непритомна. Справді — хіба буде молода приваблива особа валятися в підворітні о пів на одинадцяту вечора просто так, знічев’я? Але про всяк випадок він кашлянув і тихо сказав:

— Даруйте… Вам не потрібна допомога?

У відповідь — ані звуку.

Руки дівчини були судомно заломлені до грудей, немов вона намагалася захиститися від нападу. Ні годинника, ні прикрас, ні сумочки при ній не було. Зате на правій кисті Нержин зауважив написані ручкою сім цифр. Майже напевно — номер телефону. Дивно. Такі ефектні дівчата зазвичай не мають звички використовувати свої тонкі зап’ястя як записну книжку.

Він перевів погляд на відвернуту вліво голову незнайомки. Очі заплющені, рот ледве відкритий. Нержин ніяк не зважувався доторкнутися до дівчини, тож підніс тильну сторону долоні до її губ. Та було занадто тепло, щоб відчути подих. Тоді він обережно доторкнувся пальцями до її горла. Так, там, у глибині молодого красивого тіла, билося серце і, виходить, тепліло життя.

Ні крові, ні інших слідів насильства Нержин не знайшов. Ані найменшого запаху спиртного його чутливий ніс теж не розчув.

Сергій легенько ляснув дівчину по щоці. Ніякої реакції, але вдарити сильніше він не зважився. Нержин дістав з аптечки нашатирний спирт і, піднявши їй голову, сунув відкриту пляшечку під ніс. Це теж не допомогло.

Сергій якомога обережніше взяв дівчину на руки. Як і всі непритомні, вона виявилася дуже важкою, втім, на брак фізичних сил Нержин ніколи не скаржився — позначалося колишнє захоплення п’ятиборством і гирьовим спортом.

Сергій посадив дівчину на заднє сидіння і загнав «Жигулі» на подвір’я. Він замкнув усі дверцята, але мотор не заглушив. Було ясно, що сьогоднішній день закінчиться ще не скоро.

Нержин вихором злетів довгими сходовими прольотами на четвертий поверх, відкрив двері, підбіг до телефону.

Сім цифр на зап’ястку дівчини вкарбувалися в його пам’ять. Телефон був дуже простий: на початку рік XX з’їзду КПРС без першої цифри — 956. А потім — рік Нарвської битви, 1703. Разом: XX з’їзд і Нарва, тобто 956—17–03. Не запам’ятати таке з першого разу просто неможливо. Принаймні, так думав Нержин, професійний історик.

Він зняв слухавку.

План дій був простий і логічний. Він має зробити для незнайомки все, що від нього залежить, і при цьому, по змозі, не вскочити у халепу.

Він зателефонує. Можливо, просто передасть дівчину її родичам, чоловікові чи другу. Якщо ж на тому кінці проводу ніхто не підніме трубку…

Гудки були довгі. Причому Нержин уловив перепад тону гудків, характерний для автоматичного визначника номера. «Ну що ж, — подумав Сергій, — тепер вони знають мій телефон. З огляду на те, як просто через номер установити адресу та ім’я власника квартири, мені принаймні не потрібно придумувати собі якийсь ідіотський псевдонім».

Після п’ятого гудка трубку підняли.

— Слухаю, — озвався хрипкуватий жіночий голос.

— Це номер 956-17-03? — діловито запитав Нержин.

— Так, — з легким роздратуванням підтвердила його співрозмовниця. — А в чому, власне, річ?

— Пробачте за пізній дзвінок, — випалив Нержин. — Мене звати Сергій Нержин. Ви мене, звичайно, не знаєте.

— Звичайно, — погодилася особа на тому кінці проводу.

Нержину було наплювати на зарозумілість своєї співбесідниці. Тільки б вона не кинула слухавки.

— Але нас, схоже, зв’язує одна дівчина, якої я, до речі, теж не знаю. Їй на вигляд років двадцять п’ять. Блондинка, симпатична, із прямим довгим носом, у сірій спідниці. Я знайшов її десять хвилин тому, непритомну. А на її зап’ястку був записаний ваш телефон.

— Курва… — прошипіла його співбесідниця.

— Можу я довідатися, ким вона вам доводиться? — Нержин був незворушний.

— Не можете, — крижаним тоном відрізала жінка. — Я вам от що скажу, молодий чоловіче. П’ята нам більше не потрібна. Наш телефон я раджу вам забути і не згадувати до самої смерті. Ваш телефон ми, так уже й бути, теж забудемо. Якщо бажаєте, можете зробити з П’ятої набивне опудало, або з’їсти її на вечерю. І не передзвонюйте нам, будьте ласкаві, — з лиховісною ввічливістю закінчила незнайомка.

У слухавці зачастили короткі гудки.

Нержин натиснув на кнопку перенабору номера і задумливо прикусив губу.

Що ж виходить? П’ята (яка ще «п’ята»?), бачите, їм (кому це «їм»?) більше не потрібна. Він може з’їсти її на вечерю. Смішний жарт, нічого не скажеш.

Робоча гіпотеза дозріла відразу: дівчину накачали наркотиками, не виключено — заблокували пам’ять під гіпнозом і викинули з підпільного публічного дому. Втім, у гіпноз Нержину не вірилося, а от у наркотики і бордель — цілком.

Чотири рази набраний номер упирався в короткі гудки. Виходить, дзвонити на «956—17–03» немає сенсу. Принаймні, зараз.

Залишаються варіанти: «02», «03». Стосовно цих двох номерів Нержин був реалістом. От, наприклад, міліція. Судячи з того, що загадкові «вони» не побоялися викинути свою співробітницю на вулицю, міліція їм не страшна. Зрештою, що «їм» можна інкримінувати? А якщо дівчину справді накачали наркотиками, її можуть відправити на примусове лікування в наркодиспансер. Це дещо краще, ніж в’язниця чи божевільня. Ну а «швидка допомога»… Її можна чекати не одну годину. Сам він доставить дівчину в лікарню набагато швидше.

Є ще один варіант. Нікуди не їхати. Залишити незнайомку до ранку в себе вдома. Може, вона опритомніє, і тоді усе з’ясується саме собою з розмови за кавою. Але, хоч би якою привабливою здавалася ця думка безвідповідальній і ледачій половині його натури, він рішуче відкинув її. Він не лікар. Навіть якщо йому здається, що життя дівчини в безпеці, судити про це може тільки фахівець.

Нержин дістав із шафи в передпокої легкий плащ. Зайшов до кімнати, прихопив про всяк випадок паспорт, дві стогривневі купюри і високу картонну коробку з-під комп’ютера, купленого минулої осені, коли Нержину нарешті дістався довгоочікуваний грант фонду Хаммерштейна. Відтак витяг із комори чохол з вудками і дві пари старих лижних палиць.

Усе це зайняло в нього не більше хвилини. Нержин замкнув двері та стрімголов скотився сходами.