Клуб зразкових чоловіків

Розділ 3

Дівчина напівлежала на задньому сидінні машини, як і залишив її Нержин.

— П’ята, П’ята, прокинься! — тихенько покликав її Сергій. Поторкав за плече — марно.

Ну що ж, поїхали.

Нержин обережно підсунув дівчину ближче до правих дверцят і вклав її на сидіння. Потім засунув коробку з-під комп’ютера туди, де зазвичай знаходяться ноги пасажирів. Коробка була досить висока, аби утримати дівчину, якщо раптом вона подасться вперед при гальмуванні. І дівчину, і коробку накрив плащем, а зверху кинув вудки і лижні палиці. В цілому все це скидалося на якесь безневинне барахло, котре давно пора викинути, але шкода, і тому його замість смітника очікує дача.

Нержин усвідомлював, що це досить наївне маскування може обернутися проти нього, якщо інспектор ДАІ виявить надмірну підозріливість.

Сергій розумів, що єдине місце, куди є сенс везти мимовільну бранку, — це лікарня при інституті невідкладної хірургії. Майже година їзди. Але що робити? Доведеться покататися.

Наприкінці проспекту стояла машина ДАІ. За нею горіли стоп-сигнали перехопленої іномарки.

Двоє інспекторів перевіряли документи в якогось хлопця у футболці та пляжних танках на босу ногу. «Несолідно, дуже несолідно для власника нового „Пежо“», — цокнув язиком Нержин.

Він був упевнений, що для ДАІ «Пежо» значно цікавіший видобуток, аніж «Жигулі». Тим більше, швидкості він не перевищує.

Але в цей момент один з інспекторів перервав спілкування з водієм «Пежо» і ліниво змахнув жезлом.

«Може, усе-таки слід було подзвонити в міліцію?» — із тугою подумав Нержин, зупиняючись за десять метрів позаду «Пежо».

Він поставив машину на ручне гальмо, дістав з бардачка документи, сигарети і вибрався на свіже повітря.

«Щось я забув зробити… Ах, так!» Нержин поправив окуляри.

— Прапорщик Чиж, — ліниво представився даішник, протягаючи руку за документами.

Поки він уважно вивчав права і технічний паспорт на «Жигулі», підійшов другий, сержант.

— Далеко їдемо? — запитав він, уважно дивлячись на Нержина.

— На дачу, хай їй грець, — дуже натурально зітхнув Сергій.

— Що так? — скупо посміхнувся сержант.

— Та рости там нічого не хоче, — поскаржився Нержин. — І рибалка останнім часом паршива.

Перший повернув йому документи й обійшов машину, розглядаючи номер.

— Ручне гальмо справне? — поцікавився сержант.

— Справне, — знизав плечима Нержин.

— А що везете? — запитав прапорщик, заглядаючи крізь скло на заднє сидіння.

— Вудки, ганчір’я старе, палки лижні, щоб помідори підпирати. Викидати шкода, а на дачі може придатися, — Нержин подивувався своєму впевненому голосу.

— Показати можете?

— Можу, — кивнув він. — «Усе, пропав! Зараз почнеться…»

У цей час сержант, який дивився кудись убік, уздовж проспекту, голосно вилаявся:

— Під сто п’ятдесят пре! Зовсім страх… утратили!..

Сержант вискочив мало не на середину проїзної частини і замахав жезлом.

Заскрипіли гальма. За декілька метрів перед сержантом різко зупинився сірий джип «Ніссан».

— Та-ак, — виразно протягнув прапорщик, відриваючись від споглядання мотлоху в «Жигулях».

— Можете їхати, — кивнув він Нержину і рушив до джипа, з якого ліниво вилазив рослий чоловік колоритної південної зовнішності.

Нержин сів у машину і голосно видихнув. Спасибі тобі, безвісний мафіозі, сьогодні ти зробив добру справу.

Коли Нержин від’їжджав, у дзеркальці заднього огляду на мить мигнув насторожений погляд водія «Ніссана», кинутий у бік його «Жигулів». «Цікаво, що такого особливого він побачив у моїй машині?»

Нарколог був молодий і зовсім лисий одутлий чоловік у грубих окулярах.

— Нервуватися нічого, — уривчасто сказав він, виходячи з кабінету. — Я зробив, як ведеться, екстрений аналіз крові, подивився зіниці, перевірив рефлекси. Якщо хочете знати мою думку, вона не наркоманка. Більше схоже на невдалу спробу самогубства. Зважаючи на все, вона прийняла чотири-шість таблеток еленіуму. Цього занадто мало, аби вмерти. Але промивання шлунка ми їй про всяк випадок призначимо.

— А… а як я зможу довідатися про здоров’я цієї дівчини?

— Як, — нарколог знизав плечима. — Приїдете сюди і знайдете її в одній із палат відділення спецтравми.

— Це там, де всякі алкоголіки і справжні наркомани? — Нержин почувався йолопом. Міг залишити дівчину в себе вдома. Від п’яти таблеток еленіуму ще ніхто не вмирав.

— Ну наркомани, ну і що? Звичайні люди, яким нема чого робити, от і колються всяким лайном. І не бійтеся ви, заради Бога, — за відділенням спецтравми добре доглядають. Там по сусідству щелепно-лицьова травма. А це або оперативники міліції, або ті, кого вони ловлять. Так що, самі розумієте.

Нержин розумів. Подібні до кавказця на сірому «Ніссані» та даішників, які цього кавказця зупинили. Ці, звісно, бідну дівчину скривдити не дадуть.

— Пий, — Веніамін Корж власноруч наповнив коньяком до середини великий пузатий келих і простягнув його Конєву. — Якби не ти, бути мені сьогодні мертвим.

— Радий старатися, — усміхнувся Конєв і по-молодецькому, залпом, вихилив запашний «Курвуазьє».

Веніамін ледь помітно поморщився. Глушити колекційний коньяк, як рундукову горілку! На такі апетити ніяких грошей не вистачить.

— Слухай, Семене Валентиновичу, — Корж схилив голову набік і, задумливо примружившись, подивився на свого найкращого охоронця. — А тобі не здається, що вустами жінки сьогодні глаголила істина? Може, чоловік Марини щось пронюхав про наші стосунки і вирішив поставити хрест? І на мені, і на своїй невірній супутниці життя?

— Не беруся судити, — похитнув головою Конєв, розслаблено відкидаючись у кріслі. — На мій погляд, Риков ніяк не міг довідатися про вас і Марину. За це я можу ручитися головою. Та й узагалі він людина…

Конєв хотів сказати «чесна», але затну вся, подумавши, що Корж може сприйнятий це, як важкий камінь у його власний город.

— …боягузлива, — викрутився Конєв. — Він би не став зв’язуватися з такою дешевою шантрапою.

— Можливо, — стримано погодився Корж. — Можливо…

Хай там як, але рішення про ліквідацію Рикова Корж прийняв ще кілька днів тому. Механізм убивства запущено. Директор «Золотого кореня» все одно має дістати кулю і тим принести Коржу значний бариш. Ну а якщо Марина до того ж має рацію… Тоді до баришу додасться ще й утішливе виправдання: самооборона.

— Хоч би хто там був, — очі Коржа виразно блиснули, — вони повинні відповісти за це. Я хочу, щоб ти знайшов і покарав їх. Але перш, ніж умерти, вони повинні розповісти тобі, хто їх послав.

— Буде зроблено, — пообіцяв Конєв. І, сподіваючись, що шеф не відмовить своєму рятівнику в маленькій послузі, запитав:

— Веніаміне Северовичу, чи можу я у світлі цього завдання не бути присутнім при зустрічі Гроховського з Роговцевим? Адже все одно роботи там ніякої.

Корж мовчав, зосереджено потираючи долонею поліровану поверхню столу. Потім підняв очі.

— Ні, Семене Валентиновичу.

І додав:

— Ти мій найкращий співробітник, Семене Валентиновичу. А Гроховський — гівно. Його не можна відпускати одного. Ти мусиш допомогти йому стати справжнім працівником нашої фірми.