Клуб зразкових чоловіків

Розділ 27

Вони лежали, обійнявшись, на дивані. Руслан курив, як завжди після любощів. Навколо в поетичному безладі був розкиданий одяг, під стільцем пліч-о-пліч відпочивали два пістолети. Його колосальний магнум і її браунінг.

Жінка нарешті піднялася і сіла, спершись на диванну подушку.

— Послухай, Руслане. Якщо я піду, а ти залишишся, ми вже ніколи з тобою не побачимося. Ти це розумієш?

— Розумію, рідна. І мене це зовсім не пре.

Жінка ніжно поцілувала Руслана у щоку. Вона встигла звикнути до того, що свої почуття й емоції Руслан наділяє дуже специфічною мовною формою. «Не пре» — це, може, і звучить, як з підворітні, але скільки страждання вклав він у ці слова!

— А знаєш, любий, є спосіб зробити так, щоб усе було гарно і ми були разом, — сказала жінка пошепки.

— І що це за спосіб? — пожвавішав Руслан.

— Спочатку ти мусиш відповісти на одне моє запитання.

— Відповім. Питай.

— Яким чином Іван Іванович, я буду називати його, як звикла, зробив так, що директор ізраїльської будівельної фірми «Кетер» танцює під його дудку?

— Ну ти запитала… Дуже зненацька…

— То ти не знаєш? — розчарування жінка не ховала.

— Знаю. Іван Іванович міцно тримає його за заднє місце. Тому Девід готовий піти на будь-який кримінал. Не те, що якісь бабки сюди ганяти і кошторис завищувати… До речі, відкіля тобі відомо про «Кетер»?

— Комерційна таємниця. Потім як-небудь розповім. Зараз не час, — швидко відповіла жінка. — Ти мені краще розкажи, чим саме він тримає його за заднє місце.

— Уявлення не маю, де цей Девід облажався і на чому погорів, а головне, як Іван Іванич усе про нього рознюхав, але папочку на нього точно має. Я так розумію — він грошики в Ізраїлівці відкладає на випадок евакуації.

— А де ця папочка лежить, з компроматом на Девіда, ти знаєш?

— Там же, де і наші папочки. У нього цілий архів, — знехотя мовив Руслан. — Але нам туди зась. Це безнадійно.

— Так не буває, — переконано сказала жінка. — Ти скажи, а я вирішу, що безнадійно, а що ні.

Руслан устав, натягнув труси і знову закурив. Подивився на жінку і раптом сказав досить різко:

— Якщо я тобі це скажу, Іван Іванович погладить мене праскою, а потім розрядить мені в голову свій пістолет. Я серйозно.

Жінка розуміла, що з кожною хвилиною її магія слабшає, й у душу Руслана починають закрадатися страх і непевність. І тоді вона кинула на стіл свій останній козир.

— Твій Корж — небіжчик. Його вже добу ведуть опери. Я теж серйозно.

— Та ти що? — Руслан сплеснув руками. — Що ж ти мені раніше не сказала? А я дурень думав, що це знову якісь недобиті кілери нам на хвіст упали… Я чув краєм вуха, вони хазяйську «Тойоту» висадили в повітря… А до того рожевий «Порш» зрешетили… Так це не вони, а мусори?! Не може бути… Вони ж мене бачили! Вони ж мене можуть упізнати!!!

— Не нервуйся. Я тобі обіцяю, що як не завтра, то післязавтра до твого Івана Івановича доберуться. А там і до тебе. Після того, як ми обробилися з клієнтом, вони жартувати не стануть. Вашу фірму з лайном змішають. Тим більше, про заміри Коржа на алтайські ділянки вони теж у курсі.

— Відкіля ти все це знаєш?! — завив Руслан.

Тепер вони сиділи на кухні. У джезві поспівала кава. Руслан був пригнічений, жінка, навпаки, відчувала приплив сил.

— І що ти пропонуєш? — запитав Руслан, вдивляючись у порожнечу вечірніх сутінок за вікном. — Що мені робити?

— Що робити тобі, я не знаю. Я знаю, що робити нам. Я пропоную тобі дещо краще, ніж тюрма. Я пропоную пограбувати Івана Івановича, здати його мусорам і оселитися на Кіпрі. Чи в Бразилії. Де тобі більше подобається?

— У Бразилії. Аби від братви подалі, — пробурчав Руслан. — Добре, викладай.

— Але спочатку ти повинен сказати мені, де Іван Іванович тримає свої папочки з документами.

— У сейфі. Але тільки не у фірмі. А в банку «Дисконт Сі-Ейч». У них там, як у камерах схову на вокзалі. Сейфи напрокат — чотириста сорок баксів за місяць.

Жінка зітхнула. Коли за оренду сейфа платять такі гроші, розраховувати на те, що просто завітаєш туди і, знаючи код, відкриєш, забереш вміст, а потім спокійно підеш, не випадає…

— Розкажи все, що знаєш про цей банк.

— Та нічого я не знаю, — роздратовано кинув Руслан. — Знаю адресу. Знаю, що він туди навідується раз на тиждень. Знаю, що всі документи зберігаються там. Бабки він завжди переводить в Ізраїль, у сейфі їм робити нічого.

— До речі, щодо Ізраїлю. Скільки зараз на рахунку вашої фірми?

— Дріб’язок — тисяч триста. Може, чотириста. Це в доларах. Слухай, рідна… А ти, напевно, маєш рацію про мусорів! Я тепер згадую… Іван Іванович сьогодні був не в гуморі. Нагримав на мене через дурницю. Бігав як підсолений. Секретарка говорила, приходив якийсь капітан Туполєв…

— Навіщо мені тебе за носа водити? Але все одно, ми не закінчили. Скажи, якщо припустити, що завтра вранці Іван Іванович перекаже ваші гроші в Ізраїль, на рахунок «Кетера», коли він зможе туди вилетіти?

— Та хоч завтра, аби рейс був до Тель-Авіва.

— А як же віза? — насторожилася жінка. — Хіба можна оформити її так швидко?

— А що йому твоя віза! У нього вона цілий рік відкрита. Він же бізнесмен, а не палець собачий! Співпрацює з великою ізраїльською фірмою! Його там завжди з розкритими обіймами чекають!

— А в який термін ти зможеш зробити ізраїльські візи нам обом?

Руслан невдоволено скривився.

— А навіщо?

— Ми їдемо в Ізраїль, відвідати Девіда Аршкришера. Ти хіба ще не зрозумів?

Руслан підняв руки: «здаюся». Він уже встиг засвоїти — жінка говорить діло, вона хоче йому добра і вона набагато розумніша за нього.

— І коли?

— Як зробиш візи.

— Ну, скажімо, я їх зроблю завтра вдень. Дам Гарику на лапу… Але ж Іван Іванович може бути в Тель-Авіві завтра до вечора! Ти ж сама говорила. Відразу поїде до Девіда, забере усі свої гроші. І шукай його!

— Він не буде в Тель-Авіві завтра до вечора, — твердо сказала жінка.

Вона почала з банку «Дисконт Сі-Ейч». Через Інтернет з’ясувала усе, що могла, про «камери схову». Її припущення виявилися правильними. Спроби пограбувати цей банк чи облудним шляхом заволодіти документами марні. Утім, грабувати банки вона й так не вміє.

А от на інформації про години роботи «камер схову» вона зупинилася надовго.

З понеділка по п’ятницю — з 7-00 до 22–00.

Субота — з 7-00 до 13–00.

Неділя — з 10–00 до 21–00.

— Завтра в нас неділя? — запитала вона Руслана.

— Неділя… — замислено відповів Руслан. — А що?

— Хвилинку терпіння!

Покінчивши з «Дисконтом Сі-Ейч», жінка зняла слухавку і набрала довідкову. Її цікавив рейс на Тель-Авів. Година була пізня, тож вона додзвонилася з першого разу.

Коли жінка поклала трубку, її очі сяяли.

— Поки що нам щастить. «Камера схову» починає роботу завтра о десятій. Літак на Тель-Авів — о 10.30 ранку. Отже, Іван Іванович, навіть якщо забере свої документи із сейфа о десятій, усе одно не встигне на цей рейс. Так що завтра в Ізраїль він ніяк не полетить.

— А з чого ти взяла, що він от так відразу виїде в Ізраїль, а не в Париж, скажімо?

— Знаєш, Руслане, коли вже взялися за вашу фірму, не виключено, що до цієї справи підключать Інтерпол та ізраїльську поліцію. А там одразу заморозять рахунок фірми «Кетер». Тому Іван Іванович постарається забрати свої гроші в Девіда якнайшвидше.

— Може, він уже вилетів?

— Сумніваюся. Сьогодні в банку профілактика з 13.00.

— Так що ми будемо робити з Іваном Івановичем?

— Ми будемо чекати на нього біля банку рівно о десятій ранку. І до вечора, якщо це буде потрібно.

— Ну добре, це завтра. А що сьогодні робити з братухами?

Вимкнувши світло, вони завмерли біля розкритого навстіж вікна кухні. Подвір’я, де стояла стара «Ауді», освітлювалося одним ліхтарем, але навіть його тьмяного світла було досить для того, щоб розгледіти: ліві задні дверцята відкриті, і з-під них стирчать ноги у високих ковбойських чоботях з окутими міддю носками.

— Скільки там їх? Троє?

— Троє. Вадюха за кермом, а Монастир з Бобою по твою душу.

— Угу… — тільки і сказала жінка.

За неї взялися серйозно. З під’їзду не вийдеш. Можна спробувати вибратися на дах і вийти з іншого під’їзду. Але ці хлопці, напевно, це передбачили й доглядають за всіма виходами.

— Руслане, а як ти з ними домовлявся?

— Дуже просто. Я сказав, що зайду до тебе на годинку, побалакаю, щоб розвіяти твої підозри і ти не наробила дурниць. Потім піду. А вони будуть чекати, поки ти вийдеш. Іван Іванович сказав, що ти обов’язково вийдеш, причому, затемна. Щоб утекти.

— Надто розумний твій Іван Іванович… — невдоволено сказала жінка. — А як ти думаєш, вони не запідозрять нічого? Адже ти вже третю годину тут.

— А що робити? Є ще які-небудь варіанти? Принаймні, двері ламати вони не стануть. Та й що їм, вони тебе хоч до ранку будуть чекати.

— А як вони збиралися мене… убити? — запитала жінка.

— Як звичайно. Коли вийдеш, Вадюха вдарить по газах, з автомата полоснуть — і порядок. Метод надійний. І ніяка ментівка не встигне.

Кожне слово Руслана вкарбувалося у мозок жінки розжареним залізом. Вона могла б загинути саме так… «І ніяка ментівка не встигне», — луною звучало у вухах. А чому, власне, не встигне? Жінка стрепенулася. Потрібно, щоб устигла. Жінка схопила зі столика телефон і набрала 02.

— Ти що, здуріла? — підхопився Руслан. — Мусорам дзвонити!

— Спокійно, — жінка була незворушна. — Це міліція, чи що? — сказала вона у слухавку, змінивши голос. — Тут, знаєте, у нас у дворі, такі хлопчики, та я той, бачу, в них автомат такий страшний! Сидять у машині, така закордонна машина, сіра в нас у дворі. Курять, матюкаються, ой, боюся, когось уб’ють! Прізвище? Чиє? Моє? Шинкарук. Кличуть Аллою. По батькові? Тарасівна. Адреса? Записуйте… Тільки ви швидше, а то раптом стріляти почнуть, душогуби…

Жінка кинула мобільний на диван і втерла піт з чола. Від напруги підкошувалися ноги.

Вона налила собі води прямо з-під крана і враз вихилила склянку.

Погасивши світло у всій квартирі, вони припали до вікна кухні. «Ауді», як і раніше, стояла на подвір’ї. Міліції не було. Вони чекали вже п’ятнадцять хвилин.

— Слухай, а ти цю бабу… як її… Аллу Шинкарук… з голови видумала? — запитав Руслан.

— Навіщо брехати, коли можна обійтися найчистішою правдою? Алла — моя сусідка. У нас балкони поруч, — відповіла жінка, вдивляючись у темряву вулиці.

— А якщо мусори взагалі не приїдуть?

Жінка не відповіла. Її тонкий слух уловив шурхіт шин і мірний рокіт моторів. Вона приклала вказівний палець до губ Руслана. «Тс-с-с!» — наказала жінка і припала до вікна. Невже приїхали?