Клуб зразкових чоловіків

Розділ 30

Фортуна усміхнулася їм.

Не встигли вони роззирнутися, як біля банку «Дисконт Сі-Ейч» припаркувався чорний «Мерседес». Годинник показував десяту п’ятнадцять.

— Угадай, хто це?

— Де? — жінка дивилася в усі очі.

— Онде, із саквояжем у руках! — Руслан указав на чоловіка, котрий збігав невисокими сходами, що вели до парадного входу банку.

— Невже?!

Вона уявляла собі Івана Івановича зовсім не таким. Сухорлявий низенький чоловічок, ба навіть дідок. У рухах щось злодійкувате, метушливе. Залисини, рідке сиве волосся. Обличчя його вона не бачила, але легко могла собі домислити. «Боже мій, і ця людина тероризувала мене так довго! От через цього шкарбуна, одягненого без усякого смаку, через цього пацюка я мало не убила гідну, чесну людину!» — жахнулася жінка. У її серці тіснилися ненависть і презирство.

Коли Іван Іванович сховався у дверях банку, жінка переклала браунінг із сумочки в кишеню важкого твідового піджака. Вони ще раз обговорили з Русланом деталі та заходилися чекати, поки Іван Іванович вийде.

Через півгодини масивні двері банку розчинилися й Іван Іванович з’явився на ґанку. Він повільно спускався сходами, саквояж у його руці помітно поважчав.

— Затарився! — видихнув Руслан, нервово погладжуючи великим пальцем сталевий бік своєї «Зіппо».

Жінка м’яко захлопнула дверцята машини, перейшла вулицю і рішучим кроком рушила навперейми.

Руслан клацнув запальничкою. Його руки тремтіли.

Жінка встигла вчасно. Коли Іван Іванович був за два метри від своєї машини, вона перегородила йому шлях:

— Веніаміне Северовичу, прошу у вас хвилину уваги.

Іван Іванович був занурений у свої думки і тому не відразу зміркував, що відбувається. Він навіть упізнав її не відразу. За мить очі його тривожно блиснули, але він швидко опанував себе.

— На жаль, я не маю часу, — сухо сказав він і спробував продовжити свій шлях.

Але жінка не дозволила йому обійти себе. Вона позадкувала і знову вихопилася перед його носом.

— Веніаміне Северовичу, якщо ви не вислухаєте мене, я зараз повисну на вашій руці і почну репетувати, що ви хвилину тому зачепили мій «жигулик» своїм поганим «Мерседесом». Так так люто і голосно, що хто-небудь із охоронців «Дисконт Сі-Ейч» обов’язково викличе міліцію. Хіба вам потрібна міліція?

— Послухайте, дівчино, про що ви говорите? — спробував заперечити Іван Іванович.

— Не будемо гаяти часу, — тоном, що не допускав заперечень, сказала жінка.

Тепер вона його не боялася. Вона могла робити з ним усе, що завгодно.

— Якщо ви зараз поїдете, я негайно подзвоню в міліцію і викладу усе, що знаю.

— У вас немає доказів.

— Не майте мене за дурну, Веніаміне Северовичу. Наші з вами останні розмови я записала на магнітофон. Ви, звичайно, геній шантажу. Але не єдиний шантажист у місті.

— Але навіщо вам здавати мене, любонько? Я в найгіршому випадку відбудуся статтею за співучасть, причому довести це ваша касета не зможе. А от вас — вас запроторять до скону, — тепер, коли перший подив минув, у голосі Івана Івановича з’явилися інтонації, до болю знайомі жінці.

— А що мені робити? У нас був договір. Ви його не виконали. А я виконала. У мене немає ні грошей, ні нових документів. Тікати з чотирма тисячами в кишені — це несерйозно… — жінка виглядала ображеною.

— Ах от ви про що, любонько! — умить пожвавішав Іван Іванович.

Здавалося, що непорозуміння розсіялося.

— То виходить, Руслан вам не передав грошей… Ах, мерзотник! — вигукнув Іван Іванович, обіймаючи жінку за плечі. — Я ж бо думав, що все пройшло нормально!

Тепер його було не впізнати. На воскових губах — розуміюча напівусмішка, очі сяють бажанням допомогти.

— Ходім у машину, там усе обговоримо, а ще краще — їдьмо куди-небудь звідси, — Іван Іванович окинув вулицю чіпким поглядом.

— А куди ми їдемо? — жінка старанно зобразила на обличчі стурбованість, коли Іван Іванович, кинувши саквояж на заднє сидіння, рішуче захлопнув двері. Для більшої правдоподібності вона навіть шморгнула носом.

— Та не хвилюйтеся ви так, дорогенька, — спробував заспокоїти її Іван Іванович. — Зараз з’їздимо до мене по гроші, потім що-небудь придумаємо з документами. Головне, що тут нам залишатися не можна.

Жінка згідно кліпнула віями, густо обліпленими тушшю. Іван Іванович як по нотах грав написану нею п’єсу.

Туполєв увійшов до «Італійського грилю» о пів на дванадцяту. Ресторан був порожній, і лише за одним зі столиків бенкетувала компанія з чотирьох чоловік.

— Де я можу зробити замовлення на бенкет? — запитав він у викидайла, котрий сидів біля входу, ліниво бавлячись зв’язкою ключів.

— Взагалі, адміністратора зараз немає, — повідомив викидайло, приязно посміхнувшись.

— А хто є?

— Є директор. Це на другому поверсі, он туди, — охоронець указав на напіврозчинені двері поруч із кухнею.

Не чекаючи пропозиції проводити його до місця, Туполєв рушив до дверей чорного ходу.

З кожним його кроком впевненість у тому, що візит в «Італійський гриль» — справа путня, танула, як березневий сніг. Мало хто кого сфотографував на якомусь бенкеті? Але відступати було пізно. Тим більше, що двері з табличкою «Радій Сергійович Ногін, директор» були прямо навпроти сходів. «У крайньому разі змарную десять хвилин», — утішив себе Туполєв і постукав.

Радій Ногін виявився рум’яним здорованем років сорока. Коли Туполєв увійшов, той, стоячи до дверей спиною, займався з еспандером біля відчиненого вікна.

— Ну що там, Шурко? — запитав він, не обертаючись.

— Радію Сергійовичу, я з міліції, — сказав Туполєв і закрив за собою двері.

Ногін повільно обернувся, шпурнув еспандер на робочий стіл, накинув сорочку, яка висіла на спинці стільця, і дещо зніяковіло потис Туполєву руку.

— Треба ж, ви постукали точнісінько, як наш шеф-кухар.

Зніяковілість поступилася місцем діловитості і серйозності, щойно Ногін застебнув сорочку й одягнув піджак. Тим більше, що Туполєв просто з порога почав викладати обставини справи.

— Бенкети? Ну звичайно, всі бенкети в нас замовляються заздалегідь. Ми ж не яке-небудь бістро! Ми не розігріваємо напівфабрикати в мікрохвильовій печі. У нас особливий підхід — ми готуємо для кожного клієнта.

— Ви ведете облік замовлень?

— Маєте на увазі ті, оплата яких йде по безготівковому розрахунку, чи всі замовлення, незалежно від форми оплати?

— Усі. Мене цікавлять усі замовлення. Я не з податкової.

— Зараз збігаю. У сейфі в адміністратора гросбух сторінок на п’ятсот. Не заздрю вам, — Ногін рушив до виходу.

— Власне, мене цікавлять ті банкети, що проходили тут вісімнадцятого і двадцятого червня, — кинув Туполєв у спину директору.

— Виходить, вісімнадцяте червня? — перепитав Ногін, розгортаючи грубезну книгу в коленкоровій палітурці.

— Для початку так, — Туполєв підсунув своє крісло до столу.

— Тоді так. На щастя для вас — не густо. Двадцятип’ятиліття відділу меліорації, 12–00. Замовник — Інститут інженерів сільського господарства. Тридцять дві персони, — відкарбував Ногін. — Далі. Шістдесятиріччя начальника цеху гарячого копчення Панчишина Ростислава Михайловича, 18–30. Замовник — сам ювіляр. Шістдесят сім персон. Цей ювілей я не забуду до смерті. У нас був такий аврал, що я сам стояв біля плити. Як зараз пам’ятаю: ми тоді засмажили шістдесят вісім курчат.

— А це що? — запитав Туполєв. Запис було зроблено настільки нерозбірливим почерком, що він ледь розібрав одне слово — «гомеопат».

— А, це писала Вірочка, моя секретарка. Я був у відрядженні, адміністратор у нас у декретній відпустці. От і довелося Вірочці приймати замовлення.

— І що тут написано?

— Тут написано: засідання клубу «Гомеопат», 21–00. Вісімнадцять персон. Замовник — Гурарія Альберт Якович. Вони в нас засідають раз на місяць. Я вже звик. До речі, цей Альберт Якович — премила людина. Вилікував виразку шлунка моїй дружині за вісім сеансів.

Туполєв зажурено оглянув записи про інші гулянки, призначені на день смерті Максима Гуняковського. Жодного весільного бенкету.

— Ну, а що в нас на двадцяте червня, п’ятницю? Які-небудь весілля є?

Директор послужливо перегорнув чотири сторінки і провів пальцем по аркуші від гори до низу.

— Є. 15–00, замовник — Раїса Миколаївна Мишак. Сорок чотири персони. Я це весілля теж пам’ятаю. Смажили кефаль під майонезом весь ранок. Узагалі, це не наша страва, тобто не італійської кухні. Але ця Раїса уперлася — бажаємо, щоб гості їли кефаль під майонезом і край! До речі! — раптом вигукнув Ногін.

Він відкинувся на спинку крісла й уп’явся в стіну, немовби намагаючись щось пригадати.

— Ви щось хотіли сказати? — запитав Туполєв, коли відчув, що пауза затягується.

— Так… Це те весілля, що було в п’ятницю… Так! Точно! У суботу про це саме весілля мене запитував один мужик. Цікавився, чий фотограф обслуговував гулянку — від нашого закладу чи від рагсу. Я йому відповів, що взагалі-то в нас є свій штатний фотограф, але це був не той випадок.

— А далі?

— А далі він запитав, чи немає випадково в мене адреси молодят. Щось говорив про те, що він хоче запропонувати нареченій роботу у своєму рекламному агентстві…

— І ви дали йому адресу?

— Дав… Чого ж не дати? Він так просив! Виглядав він пристойно, приїхав на такому чудовому «Форді». Як зараз пам’ятаю — відкрив цю саму книгу, знайшов телефон Раїси Миколаївни. І все.

Не встиг Ногін закінчити свою тираду, як перед ним уже лежала фотографія Юрія Роговцева. Радій Сергійович азартно садонув кулаком по столу:

— Добре працюєте! Це він!