Клуб зразкових чоловіків

Розділ 29

У неділю Туполєв дозволив собі відіспатися. Але провести ранок за газетою в нього не вийшло.

О пів на одинадцяту у двері подзвонили.

— Володю, синку, до тебе прийшли, — проспівала Надія Семенівна.

З передпокою зачувся високий тенор Андрія. Клянучи свою долю, Туполєв натягнув літні штани і впустив гостя до кімнати.

Андрій вийняв з дипломата папку з паперами, чотири газети, ручку та лупу.

— Ну що, містере Холмсе, як поживає наш «доброзичливець»? — Туполєв накинув на постіль покривало і сів зверху.

Андрій затараторив:

— Сьогодні вранці мною було проведено ряд слідчих дій, що…

— Андрійку, ти не на планерці. І не на іспиті. Коротше, де ти був сьогодні вранці?

— У своєї сусідки Зінаїди Петрівни на роботі. Зінаїда Петрівна працює в кіоску, торгує свіжою пресою.

— З’ясовував, виходить, із якої газети вирізано літери в листі до Рикова?

— Саме так. Незручно було експертів смикати. Зінаїда Петрівна повідомила мені, що літери вирізано з газети «Бізнес-Тиждень».

— І як вона так швидко визначила газету?

— По даті, що була вирізана з газети цілком і вклеєна над повідомленням. По ній вона визначила гарнітуру, якою зверстана більшість статей. Виявилося, що це номер, який вийшов у минулий четвер.

— Дуже добре. Так що, весь текст вирізаний із «Бізнес-Тижня»?

— Абсолютно весь, — підтвердив Андрій. — І я навіть, уяви собі, знайшов місце, з якого взято більшість літер. Причому це дуже важливе місце, — сказав Андрій з тим багатозначним виразом обличчя, який буває в ілюзіоністів перед виконанням коронного трюку.

— Ну не тягни, говори вже.

— Їх вирізали з рекламного оголошення мережі магазинів «Сибірське хутро». Можеш помилуватися.

Примірник «Бізнес-Тижня» перекочував до рук Туполєва.

«Сибірське хутро». Намальовано норку, що стоїть на задніх лапах. Відмінна якість. Останні моделі… Служба збереження хутра у весняно-літній сезон… Знижки. Адреси магазинів, телефони, факс, адреса електронної пошти…

Туполєв не поспішав з коментарями, тому що боявся піддатися привабливості нової версії, яка, здавалося, сама йшла до рук.

«Доброзичливець» не просто попередив їх про замах, але і вказав на того, хто цей замах готував. З тим же успіхом можна було написати: «Вас хочуть убити люди із „Сибірського хутра“!» Але «доброзичливець» обрав інший шлях. Чому?

І тут Туполєва осяяло — «доброзичливець» хотів виграти час! Йому було необхідно зробити так, щоб слідство скористалося підказкою з деяким запізненням, сконцентрувавши увагу міліції на «Сибірському хутрі».

— А ще що в цьому листі цікавого? — запитав Туполєв після напруженого міркування, якого Андрій не зважився переривати розповіддю.

— Більше нічого. Клей ПВА, сам аркуш — стандартний: папір для ксероксів і принтерів «KYM-Nova». Жодного пальчика. Працювали в рукавичках. Ось так.

— Нам щастить, Андрію, як потопельникам. Три вбивства й один замах — і жодного відбитка!

Тут у кімнату зазирнула Надія Семенівна:

— Ну що ж ви, хлопці, все вихолоне! — сказала вона з легким докором.

Розрізаючи омлет на апетитні скибки, Туполєв думав про те, що поясненням такої дбайливості загадкового «доброзичливця» може бути тільки одне: він зовсім не хоче, щоб слідство довідалося, хто саме став рятівником Рикова.

— Що робити будемо? — запитав Туполєв після сніданку.

— Вам вирішувати. Я б знову зайнявся Голиком. Перспективний напрямок.

— Напрямок, звичайно, перспективний. Але мене від нього вже нудить. Я його сьогодні півночі слухав.

У мозку Туполєва постали спогади про вчорашній допит. Страшно гуділа голова, Голик розповідав якісь непристойні історії. Алібі, яке потрібно перевірити… День народження якогось Борі… Утім, чому «якогось»? Борис Іняхін, номер телефону в нього в записнику.

— Як я міг забути! — підхопився Туполєв. — Знайомий Голика бачив Хайдарова з коханкою.

— Давно?

— Майже чотири місяці тому. Але, у будь-якому разі, це варто перевірити негайно, — Туполєв відкрив записник і сунув його під ніс Андрію. — Дзвони.

— Добрий день, Бориса можна до телефону?

— Не можна.

— А коли він буде?

— А хто його питає?

— Це по роботі.

— По якій ще роботі?

— Він знає. То коли я можу з ним поговорити?

— А ви спочатку скажіть, як вас звати.

— Андрій.

— Не знаю такого. Ви не чоловік Жанни?

— Ні. Я від Анатолія Голика.

— A-а. Ну тоді Боря обіцяв бути до обіду.

— А коли ви обідаєте? Мені терміново треба з ним поговорити.

— Ну якщо терміново, то обіцяв до першої години бути. Бувайте.

— Ну що ж, — кивнув Туполєв, — сходиш на обід до сімейства Іняхіних.

— Проходьте-проходьте, товаришу слідчий, — залепетала Валентина. — Боря вдома, проходьте.

— Кого там чорти несуть?! — гаркнув із кухні чоловічий голос.

Валентина зніяковіло усміхнулася. Андрій заховав посвідчення, зняв туфлі і перевзувся в капці.

Через хвилину на шум у передпокої з’явився і сам Боря — неголений, забряклий тридцятирічний чоловік у спортивних штанях і майці. Він жував пиріжок, тримаючи його у правій руці, і явно не чекав ніяких гостей.

— Це Андрій, слідчий з карного розшуку, — представила Валентина єлейним голоском.

На грудях Бориса Іняхіна був витатуйований слон із заклично задертим хоботом. Та й сам Борис скидався на слона — він був високий, гладкий, у його рухах відчувалася сліпа міць природи. Коли Андрій пояснив йому, що прийшов підтвердити алібі Голика і розпитати про Алі Хайдарова, Борис помітно підбадьорився.

— У середу вісімнадцятого червня у Валюші був день народження. Крім Толика й Ані, ми нікого більше не кликали. Знаєте, часи не ті пішли. Але ж нас трьох буде достатньо, аби підтвердити його алібі?

— Безумовно. А що означає — «часи не ті пішли»? — цієї недовірливої, уїдливої інтонації Андрій старанно учився в Туполєва.

— Просто в Толяна справи так собі, та й у мене не блискуче. От і вирішили відзначити без шуму, по-сімейному…

— А що, Голик ваш родич?

— Ні. Але він мені за брата! У юності ходили разом на плавання, потім разом служили, потім разом училися в технікумі. І дружини наші приятелюють.

— А чи знаєте ви, що Голик торгував наркотиками?

Борис опустив очі. Брехати марно, говорити правду — небезпечно. Але не відповідати теж не можна!

— Я йому говорив: «Кинь ти цю дурню». А він мені: «Сім’ю годувати треба». Мені він особисто нічого ніколи не продавав і не приносив. Можете обшукувати. Ми з ним просто друзі.

— Потрібно буде — обшукаємо, — без усякої погрози запевнив Андрій. — А поки розкажіть мені про Аліка Хайдарова.

— Я його завжди недолюблював, а от Толян — той за ним аж упадав. А що, Алік теж у цьому замішаний?

Андрій стримано кивнув.

— Я так і думав, — мовив Борис.

— Чому?

— По-перше, Алік, натурально, педик. По-друге, він чучмек, приїхав з Азербайджану. А там знаєте, які звірі! Ну вам, звичайно ж, видніше, — запал Іняхіна трохи остудило суворе обличчя Андрія, який ненавидів приземленість поглядів та шовінізм.

— Голик говорив, що ви бачили Хайдарова з якоюсь жінкою в готелі?

Борис знову пожвавішав.

— A-а, бачив. Причому двічі. Ну, в мене просто очі на лоба полізли: Алік — і з бабою. Я тоді працював тільки в нічну зміну. Якось увечері прийшов на роботу, як звичайно, за двадцять хвилин до початку зміни. Стою у комірчині, переодягаюся, аж бачу через щілину між шторами — виходить Алик зі своєю…

Андрій розстебнув змійку на своїй шкіряній папці та витяг завбачливо відібрані в Туполєва фотографії співробітниць «Української жінки».

— Ви знали подругу Хайдарова?

— Ні.

— Пізнати по фотографії можете?

— Спробую, — Борис прийнявся розглядати знімки. — Вона така брюнетка була… У тілі. Я ще подумав — нівроку телицю Алік собі відірвав. Ні… не ця… І не ця… A-а! Дуже схожа от на цю.

Андрій вихопив у Бориса знімок. На нього дивилася зваблива брюнетка. Глибокі карі очі, розкішне густе волосся, лагідна усмішка.

Діана Кулагіна.