Клуб зразкових чоловіків

Розділ 25

Руслан обіцяв повернутися до восьмої. Виходить, у неї дві години на збори.

Жінка відкинулася на спинку дивана і заплющила очі. У новому житті, яке вона почне сама чи з Русланом — не важливо, — усе повинно бути новим. Навіть носовички.

Вона підвелася, вийняла із шафи дві валізи і стала складати речі, що пройшли строгий добір. Альбом із фотографіями, ноутбук, записник, косметичка, фен, годинник швейцарської фірми «Етуаль», дорожній гігієнічний набір та інші дрібниці.

Начебто все. Вона подивилася на настінний годинник: їй удалося впоратися за п’ятдесят хвилин. Вона знову сіла і задумалася. Чогось бракує. Чого? Вона обвела поглядом кімнату. Нарешті згадала.

За мить браунінг калібру вісім міліметрів лежав зверху на валізі, чекаючи свого часу.

Задзеленчав дзвоник вхідних дверей.

Жінка зняла капці, щоб не шльопали, узяла браунінг і навшпиньках підійшла до дверей.

— Рідна, упарився стояти! Відкривай, — це був голос Руслана.

Жінка запхала браунінг за пояс джинсів ззаду і відімкнула двері. У її серці не було страху.

— Привіт, рідна, — Руслан ввійшов у передпокій. Жінка ввімкнула світло. Руслан замружився і поставив дипломат на підлогу.

За дві години, що вони не бачилися, Руслан устиг переодягтися. Тепер на ньому був діловий піджак нейтрально-сірого кольору. Штани були в тон — ясно-сірі з бордовою ниткою. Навіщо йому по такій спекоті кашеміровий піджак? Хіба що під ним дуже зручно носити кобуру…

— Як життя? — запитав Руслан, але колишньої невимушеності в його голосі не було.

— Нічого, — відповіла жінка з напругою.

— Чого ти така невесела?

Жінка опустила очі, а коли знову підняла їх, вони були повні сліз.

— Я боюся, що ти мене уб’єш, — її голос тремтів.

Розрахунок був точним. Така відвертість вразила Руслана.

— З чого ти взяла? Я лише приніс тобі твої ксиви і бабки від Івана Іва… — Руслан потягнувся у внутрішню кишеню піджака, але жінка була насторожі. Вона завела руку за спину і рвучко вихопила пістолет.

— Ані руш, коханий, — спокійно сказала жінка. — Опусти руки. Я не стану робити тобі боляче, якщо будеш поводитися розсудливо.

Руслан витріщив очі.

— Ти що, рідна? — пролепетав він, притулившись до дверей. — Ти що, я нічого поганого не хотів…

— Значить так, Руслане. Слухай мене уважно. Я прекрасно знаю, що Іван Іванович доручив тобі мене прибрати. А я не хочу, щоб ти мене убивав…

— Можна подумати, я хочу, — похмуро вставив Руслан. — Мені з тобою було гарно…

— Мені теж було з тобою добре. Тому заходь до кімнати. Сідай на диван. У цих нових будинках стіни з фанери, і двері теж. Я не хочу, аби сусіди чули, про що ми з тобою говоримо. Тим більше, що розмова серйозна.

Руслан скорився. Він сів на канапу, заклавши ногу за ногу. Браунінг дивився йому в груди своїм смертоносним оком. Але психічна атака тільки починалася.

— Послухай, Руслане. Ти мусиш вибрати. Між мною і Веніаміном Северовичем, — почала жінка, сидячи за метр від Руслана. Її палець лежав на спусковому гачку.

— Знаєш, я вже з усім згодний, тільки скажи, як ти довідалася про Веніаміна Северовича. Вистежила мене?

Жінка не удостоїла Руслана відповіддю, відзначивши про себе, що його дуже збентежило те, що вона знає справжнє ім’я «Івана Івановича».

— Закурити можна? — непевно запитав Руслан.

— Кинь свій ствол мені під ноги і кури на здоров’я, — сказала жінка рівним буденним тоном. — І повтори ще раз: «Я вибрав тебе і не збираюся більше працювати з Веніаміном Северовичем».

Руслан покірно виконав її вимогу. Жінка, не відриваючи від нього погляду, поставила витончений каблук на потужний сріблястий магнум. Руслан клацнув своєю «Зіппо» і прикурив. Випустив дим, знову відкинувся на диванні подушки:

— Я вибрав тебе. Я вже сказав. Я не збираюся тебе мочити і не збирався. Я тебе, звичайно, відпущу. Але піти від нього не можу. Розумієш, не можу! По-перше, у його справі всі мої бабки. По-друге, він мене з-під землі вириє. Так що навіть не знаю…

— Спасибі за відвертість… Виходить, ти боїшся?

— Та до чого тут це!? — образився Руслан. — Ти думаєш, це буде легко — пояснити йому, що ти втекла в мене з-під носа? Між іншим, я тут не один. Там мене хлопці на подвір’ї пасуть. За планом я мав тобі тільки бабки і ксиви передати, а уже вони тебе, той…

— Ага… Виходить, там ще хлопці…

— Я ж тобі кажу! — пожвавішав Руслан. Він нарешті зміркував, що тільки зараз жінка зрозуміла його правильно. — Їх там троє. Боба, Монастир і Вадюха. У старенькій «аудиції» сидять, у тебе в дворі. Її з кухні має бути видно.

Справді стоїть… Але жінка швидко справилася з розпачем. Вона пішла ва-банк.

Вона кинула браунінг на підлогу, розстебнула сорочку, і Руслан побачив її груди — вона ніколи не носила бюстгальтера. Потім жінка розстебнула джинси і жваво стягла їх. Тепер на ній були тільки ажурні мереживні трусики. Вона підійшла до очманілого Руслана і, нічого не пояснюючи, сіла до нього на коліна.

Тонкий райський аромат парфумів «Енвай» затопив Руслана, а зухвалі руки жінки вже пестили його груди, і, не щадячи ґудзиків, пробиралися під сорочку, гуляли по його шиї, плечам, спині. Піджак, сорочка, краватка — все це тепер здавалося зовсім недоречним. Шурхнув зіпер штанів, їхні губи злилися в глибокому жагучому поцілунку, і Руслан зовсім утратив розум.

Він уже не пам’ятав ні про Івана Івановича, ні про братух, що чекали у салоні старої «Ауді». Він знав тільки одне: поруч із ним була найлагідніша і найзагадковіша жінка в його житті, і вона хотіла любові. Руслан сховав обличчя в чудове густе волосся, міцно обняв її, наосліп простягнув руку до тумбочки і намацав вимикач. Світло згасло.

Повернувшись від Рикова, Туполєв вирішив, що настав час поговорити з Гроховським. «Клієнт» напевно дозрів. Доби в СІЗО цілком достатньо, щоб на швидку руку провести переоцінку цінностей. Адвокат у Гроховського вже з’явився, про що Туполєву повідомили сьогодні вранці. Ну а головне — результати дактилоскопії виправдали його очікування.

Через двадцять хвилин у його кабінет увели Гроховського в супроводі адвоката — жінки років тридцяти п’яти з великими сірими очима і діамантовою брошкою на комірці сорочки. Туполєву на мить здалося, що він бачив її у Клубі.

Швидко покінчивши з формальними питаннями про дату народження, місце роботи й таке інше, Туполєв перейшов до найцікавішого.

— Ось експертний висновок, — сказав він, передаючи неголеному Гроховському аркушик з машинописом, — у якому чорним по білому написано, що відбитки пальців на келиху, виявленому в день убивства на квартирі Роговцева, ідентичні відбиткам, знятим із дверцят вашого автомобіля. Далі. У записнику Юрія Роговцева, — Туполєв поклав його на стіл перед адвокатом, — є номер вашого автомобіля. Це однозначні свідчення на користь вашого знайомства з ним. Отже, питання: де, коли і за яких обставин ви познайомилися з Юрієм Роговцевим?

Чи то Гроховському аж так не сподобалося в СІЗО, чи то подіяв офіційний висновок експертизи, але він сказав:

— Я Юру не вбивав. Але знайомий із ним був.

Туполєв залишився незворушний.

— Я познайомився з Роговцевим у серпні позаминулого року за вказівкою Веніаміна Северовича. Він дав мені координати фірми «Юрген» і сказав, щоб я поїхав туди, познайомився з її хазяїном і передав йому запечатаний конверт. Що було в конверті, я не знаю. Я зробив усе, як він просив. Через кілька днів він знову відправив мене до Роговцева і знову з пакетом. Веніамін Северович…

— Говоріть просто: Корж, — поморщився Туполєв.

— Так, Корж. Він сказав, що в пакеті п’ятнадцять тисяч доларів і розписка. Гроші Роговцев повинен був узяти, а розписку підписати й віддати мені.

— Які умови містила розписка?

— Термін — рік, по двадцять відсотків на місяць.

— Далі, — зажадав Туполєв.

— Потім я кілька разів їздив приймати від Роговцева відсотки. Платив він їх несправно, і згодом Корж знову передав мною запечатаний пакет для нього. Думаю, то був лист із погрозами чи щось у цьому роді.

— Скільки усього грошей повернув Роговцев Коржу через вас?

— Важко відповісти. Він віддавав порціями від п’ятисот до трьох тисяч доларів. Щоразу я їх перераховував і видавав йому розписку. Я сам ніякої бухгалтерії не вів.

— І все-таки? Хоча б приблизно?

— Ну, ніяк не більше двадцяти тисяч. Ще кілька разів Роговцев передавав мені запечатані конверти, але що було в них, я не знаю.

— Добре, давайте ближче до справи, Гроховський. Де, коли і скільки разів ви зустрічалися з Роговцевим у червні цього року?

Гроховський задумався.

— Тричі.

— Давайте докладно.

— Першого разу Корж послав мене, здається, десятого. Сказав, аби я передав Роговцеву на словах, що коли той не поверне залишок боргу протягом двох тижнів, то він продасть розписку бандитам. Другий раз був у районі двадцятого.

Туполєв напружився.

— Точніше. Що значить «у районі»?

— Зараз, згадаю… Коли йде «Поле чудес»? По п’ятницях?

Туполєв помітив, що адвокат, яка з нудьгою дивилася у вікно, посміхнулася.

— Так.

— У такому випадку, у суботу, двадцять першого. Корж сказав, що Роговцев, звичайно, даруйте на слові, мудак, але деяка користь від нього все-таки буде. І зажадав, щоб я з’їздив до нього, забрав якийсь конверт.

— Тобто де були не гроші? Адже гроші вам би довелося перерахувати і видати на них Роговцеву розписку?

— Це були фотографії. Коли я привіз конверт Коржу, він прямо при мені його відкрив і почав їх розглядати.

— Ви бачили, що на них?

— Краєм ока бачив одну фотографію. Там була наречена у фаті та хлопець у костюмі. Словом, весілля.

— Весілля? — Туполєв не зміг стримати подиву. — Ви в цьому впевнені?

— Клянуся, — з жаром відповів Гроховський. Як не дивно, це нехитре піонерське «клянуся» Туполєв знайшов досить переконливим. Тим більше, що Гроховський поспішив додати:

— Ще я пам’ятаю, що Корж, коли розглядав фотографії, раптом сказав: «Хто б міг подумати? „Італійський гриль“!»

— Що ще сказав Корж?

— Нічого особливого. Він усе уважно переглянув і залишився дуже задоволений. Корж сказав, щоб я зайшов до нього через годину, і тоді дав мені новий пакет та зажадав, аби я їхав по Роговцева і привіз його до нього на квартиру. Що я і зробив. А потім відвіз Роговцева додому. Таким веселим я ще ніколи його не бачив. Він навіть запропонував мені випити.

— Добре. Це була ваша друга зустріч. А коли ви бачилися востаннє?

— Це і було востаннє. Просто вийшло, що за суботу я бачився з ним двічі.

— Тобто після суботи ви з Роговцевим не бачилися?

— Ні.

— Це Корж мені в середу сказав. Що от, мовляв, позавчора ввечері одним клієнтом стало менше.

«Еге, з цим Пашею ще працювати і працювати. Тяганини на місяць, — втомлено подумав Туполєв. — Але „Італійський гриль“ і весілля потрібно пробити якнайшвидше».