Клуб зразкових чоловіків

Розділ 21

Переступаючи поріг полковницького кабінету, Туполєв дещо хвилювався.

— Що ж ти, Володю, сьогодні зранку не відзвітувався про роботу? — грізно запитав Стариков. — Відрядив заступника, а сам зник невідомо де?

Туполєв не сумнівався в тому, що Валерій пояснив Старикову, куди і навіщо він сьогодні їздив. Це сварливе «невідомо де» означало, що шеф незадоволення тим, як іде розслідування.

— Не зник я, Борисе Степановичу. Їздив в Озерне. Там знайшли джип Хайдарова. І ще мені треба було поговорити з прибиральницею.

— Ну і?

Туполєв поділився скромними результатами своєї поїздки.

— Отже, серйозних доказів ми не дістали, — підсумував він. — Але, принаймні, у нас з’явилися кандидатки на коханку Хайдарова.

— Ну і що? По-перше, одна з трьох — невелика точність. По-друге, по-твоєму що: як коханка — так відразу й убивця?

— Ні. Але тоді виникне резонне питання: якщо, приміром, ця Інга мала зв’язок з Хайдаровим, то чого вона відразу не зізналася? І що вона робила тієї п’ятниці?

— А мотив? Який ти мотив їй пришиєш?

— Ревнощі, — зненацька для самого себе випалив Туполєв. — Вона випадково довідується, що в Хайдарова є коханець. Спочатку вбиває коханця, а потім і Хайдарова.

— А Роговцева? Роговцева убиває за те, що він чоловік і теж міг бути коханцем Хайдарова? — глузливо спитав Стариков.

— Не знаю, Борисе Степановичу. Бігме.

— Погано, Туполєв. Якщо хочеш знати мою думку — про бабів треба забути. Усі ці шокери-перешокери, жіночі голоси на веранді — надто хисткий місток. От Валера сьогодні діло розповів — про Пашу на синьому «Вольво». Ним би і зайнявся.

— Яке діло? — Туполєв болісно силкувався пригадати, про якого Пашу йдеться.

— А от у Валери і поцікався. Все, йди працюй.

— Марудники з ДАІ надіслали нарешті відповідь із приводу автомобільного номера, який я знайшов у записнику Роговцева. На чому висить цей номер, угадай?

— На синьому «Вольво», — знизав плечима Туполєв.

— Не просто на синьому «Вольво»! А на синьому «Вольво», зареєстрованому два з половиною роки тому на ім’я Олександри Василівни Гроховської, 1947 року народження.

— Прекрасно. Просто чудово, — розвів руками Туполєв. — Ми знайшли колишню коханку Роговцева.

— Не смішно. Тому що у Гроховської є син, Павло Сергійович. Двадцять шість років, працює у фірмі «Сибірське хутро». Тямиш?

— Ага. От тепер утямив.

— Словом, Володю, Стариков порадив мені не гаяти ні хвилини і йти на розвідку в «Сибірське хутро». Але я вирішив усе-таки дочекатися тебе, а поки посидіти на телефоні, та побігати по комп’ютерному відділу. Усе-таки цікаво було, чи не числиться за цим Пашею чогось.

— Ну і як?

— Нічого.

— Зовсім?

— Тільки підозри, що він служив каналом передачі грошей між Юрієм Роговцевим і таємничим Іваном Івановичем.

— Ким-ким?

— Так, відповідно до свідчень Шкворникова, представлявся позикодавець Роговцева. Отож, Гроховський напевно може нас вивести на Івана Івановича. Але як знайти до нього підхід? Нам же нічого йому інкримінувати. Ми взагалі нічого про нього не знаємо.

— Ну так і нічого! Перед убивством Роговцев зазнав скрути. Інакше він не прийшов би позичатися до свого двоюрідного брата. Так?

— Авжеж.

— Навіщо він позичав гроші? Зрозуміло, щоб розрахуватися зі своїми боргами. Давай припустимо, що десь у неділю до нього вкотре завітав Павло Гроховський, але грошей не одержав. Відтак розлютився й отруїв Роговцева аконітом.

— Гаразд, а якщо вдати, ніби ми цього не знаємо і знати не хочемо?

— Навіщо? — підозріло запитав Валерій.

— Тому, що нам потрібно підозрювати Гроховського в убивстві. Скажи, адже якісь відбитки в квартирі Роговцева все-таки знайшли?

— Так, на кухонному посуді. Як і всякий холостяк, Роговцев не любив мити посуд. А злочинець вимив тільки те, з чого пив він сам. Тому там є відбитки Гени, самого Роговцева і ще чиїсь.

— От. І ще чиїсь. У такому разі, найпростіше припустити, що це відбитки Гроховського.

— Припущення — не доказ, пане слідчий, — уїдливо докинув Валерій.

— А мені не потрібен доказ. Мені потрібна тим часова впевненість. Бо нам дуже важливо, щоб Гроховський заклав нам своїх хазяїв.

— Блеф? — в очах Валерія блиснули веселі іскорки.

— Блеф, — підтвердив Туполєв. Але спочатку мені потрібно поговорити з паном Коржем.

— А навіщо?

— Він і є хазяїн Паші Гроховського.

Корж прийняв Туполєва у себе в офісі.

Директор «Сибірського хутра» виявився літнім сухорлявим чоловіком із вузьким обличчям, що робило його схожим на тхора. Показної привітності він не демонстрував, занепокоєння — теж.

— Доброго дня, — сказав він, міцно потискуючи Туполєву руку.

— Доброго, — кивнув Туполєв і без запрошення сів у глибоке шкіряне крісло, що стояло збоку від столу.

— Чим можу прислужитися? — сухо довідався Корж.

— Розкажіть мені, які відносини пов’язують вас із фірмою «Золотий корінь».

— Ніяких, — відрізав той.

— Скажіть, Веніаміне Северовичу, тоді чому ви хотіли, щоб «Золотий корінь» уступив вам право оренди на свої алтайські плантації?

— Чому? — Корж підняв брови. На його чолі миттєво проявилися три глибокі зморшки.

Туполєву здалося, що йому вдалося спантеличити співрозмовника.

— Чому? А чому ви вирішили, що я збирався це зробити?

— Про це мені сказав Аркадій Всеволодович, — збрехав Туполєв.

— У нього є свідки?

— Свідків буде легко знайти, — з погрозою сказав Туполєв. Він не любив, коли люди з перших слів відмовляються йти на контакт.

— Можливо, свідків буде легко купити, — м’яко поправив його Корж. — Якщо такі відшукаються, я буду змушений під тиском лжесвідчень визнати, що дійсно хотів мати угіддя на Алтаї. Але ж це не злочин, як ви вважаєте? Мати власні угіддя на Алтаї? Я міг би розводити там соболів. Або чорнобурок.

— То ви відмовляєтеся визнати, що пропонували Аркадію Рикову таку угоду?

— Відмовляюся, бо не бажаю підписуватися під чужими домислами.

— Гаразд, підемо далі. Чи працює у вашій фірмі чоловік на ім’я Іван Іванович?

Туполєв помітив, що в очах Коржа промайнуло занепокоєння.

— Ні.

— А Павло Гроховський?

— Так.

— Яку посаду він обіймає?

— Гроховський — мій секретар-референт.

— Вам знайоме таке ім’я — Юрій Роговцев?

— Ні.

— Пригадайте гарненько. Юрій Роговцев, співзасновник фірми «Юрген».

— Ну і назва. Вони що — неонацисти?

— А ім’я Геннадія Шкворникова вам про що-небудь говорить?

— Ні.

— Ви вступали в які-небудь фінансові відносини з Роговцевим чи Шкворниковим?

— Я ж вам сказав, я навіть не знаю, хто це такі!

— Так вступали чи ні? — Туполєв був непробивний.

— Ні.

— Алі Хайдарова ви знали?

— Аліка знаю, — з награним полегшенням видихнув Корж.

— Його вбили.

— Уперше чую. Дуже шкода. Незамінний, кажуть, був чоловік.

Корж поводився зухвало, але Туполєв відчував, що йому вдалося заронити неспокій у душу співрозмовника.

Туполєв вийшов із кабінету Коржа, почуваючи підбадьорливий приплив робочої злості.

За його розрахунком, Валерій у цей момент уже мав допитувати Гроховського. «Усе-таки, непогано це я придумав, — похвалив він себе. — Допитати Гроховського перш, ніж він устигне побачитися з Коржем і одержати від нього вказівки, продумані після розмови зі мною».

— Де робоче місце Гроховського? — суворо запитав Туполєв у секретарки Коржа.

— Осьде, — вона машинально кивнула на скромні двері навпроти. І відразу додала:

— Але в нього зараз відвідувач. Почекайте.

— Знаємо ми цього відвідувача, — Туполєву було не до церемоній. Він відчинив двері й побачив саме те, що очікував: Валерія та блідого молодика в дорогому сірому костюмі.

— Я зайнятий! — нервово кинув той.

— Пане майоре? — дуже натурально здивувався Валерій. Відтак підхопився з місця і, виструнчившись, доповів:

— Веду допит громадянина Гроховського, підозрюваного в убивстві Роговцева!

Туполєв подумки похвалив колегу за те, що той підвищив його для солідності у званні і взагалі за маскарад а-ля «тупий служака». Так, мабуть, буде легше.

— Сідайте, — поважно дозволив Туполєв, щільно прикривши за собою двері.

— Ну і як ідуть справи? — поцікавився він, сідаючи на край столу і витягаючи сигарету.

— Підозрюваний — усе заперечує. Включаючи факт знайомства з Роговцевим.

— Нерозумно, Гроховський, — сказав Туполєв, дивлячись у стіну. — Дуже нерозумно. У нас є свідки. У нас є відбитки ваших пальців, залишені у квартирі Роговцева. І, нарешті, ми маємо зізнання вашого начальника, який виявився трохи розумнішим за вас. Ми знаємо, що ви возили гроші від Коржа до Роговцева.

Останнє, схоже, було для Гроховського повною несподіванкою.

— Я відмовляюся говорити з вами без адвоката, — зривистим голосом сказав він.

— Це ваше право, — погодився Туполєв. — А наше право — затримати вас на три доби без пред’явлення обвинувачення. Але, відверто говорячи, стільки нам і не знадобиться. Завтра вранці ми одержимо у прокурора санкцію на ваш арешт за обвинуваченням у навмисному вбивстві Юрія Роговцева. І навіть якщо вам урешті вдасться викрутитися, пару місяців у СІЗО я вам гарантую.

— У вас проти мене нічого немає і бути не може, — не витримав Гроховський. — У мене, зрештою, є алібі.

— Дуже цікаво, — з убивчою іронією сказав Туполєв. — Яке?

— Весь вечір понеділка, від шостої години, я провів удома. Це може підтвердити моя мати.

— Якого понеділка?

— Цього понеділка.

— Ви називали підозрюваному день убивства? — звернувся Туполєв до Валерія.

— Ні, — зловтішно посміхнувся той.

— От як цікаво виходить, пане Гроховський, — Туполєв уперше за всю розмову пильно подивився на референта Коржа. — Ви не знаєте Роговцева, але чомусь вам відомо, коли його вбили. Мій товариш вам цього не говорив, я вам цього теж не говорив. Відкіля ж ви знаєте день убивства?

— Із кримінальної хроніки, — випалив Гроховський.

— Якої кримінальної хроніки? Назва телепередачі, газети.

— Не пам’ятаю. Випадково трапилася вранці на очі.

— Брешете, — переконано сказав Туполєв. — Інформація про убивство Роговцева не могла потрапити ні в яку хроніку, тому що не передавалася в прес-центр МВС. Це по-перше, і годі про це. По-друге, мати, як близька родичка, не може вважатися гарантом вашого алібі. І, нарешті, по-третє. Вас затримано на сімдесят дві години.

— Викликайте спецтранспорт, — кинув Туполєв Валерію.

— Ну ти даєш, Володю, — сказав Полур’янов, коли вони нарешті залишили офіс. — Який прокурор, яка санкція? Через три дні тобі доведеться вибачитися перед цим пацаном і відпустити його на всі чотири вітри.

— Нічого. Треба буде — вибачуся, — пробурчав Туполєв.

— A-а, розумію. Корж розповів тобі щось цікаве, так?

— Нічого він мені не розповів. Він заперечував навіть факт того, що пропонував Рикову угоду стосовно земель на Алтаї, про що знає половина редакції «Української жінки».

— Ну ти сильний! — іронічно вигукнув Валерій. — При нулі доказів вирішив учепитися в «Сибірське хутро» мертвою хваткою.

— Заперечення очевидного — для нас уже доказ. Особливо у випадку з Гроховським. Ну от що. Йди дзвони мадам Гроховській, перевіряй його алібі. Заразом скажи, щоб терміново знайшла своєму сину адвоката. А я пішов до експертів.