Клуб зразкових чоловіків

Розділ 4

До ліжка Нержин добувся тільки о третій годині ночі й одразу заснув. Будильник, як завше, задзвенів о сьомій. І майже водночас із ним задзеленчав телефон.

— Так… Здоров, Юро! Відразу не впізнав.

Юра був його двоюрідний брат. За останні чотири роки він дзвонив разів десять. З них тричі — аби привітати Нержина з днем народження. Всі інші дзвінки Юра робив або щоб попросити грошей у борг, або повідомити, що чергова «віддача» відкладається.

— А от мені препаршиво, — з викликом сказав Юра. Нержин відзначив, що його братик, схоже, вже встиг похмелитися пивом. — Послухай, мені потрібні три штуки. Звісно, доларів.

Політехнічний інститут Юра закінчив на превелику силу. Не без допомоги Нержина, котрий мав там впливових знайомих. І за активного сприяння свого батька — завідувача факультету електротехніки. За фахом він не працював ані дня. Щойно одержавши диплом, він завів разом зі своїм другом бізнес, який сам називав «помірно легальним». Тобто, як пояснював Юра, оптова торгівля — бізнес абсолютно легальний. А «помірно легальним» його роблять три речі: необхідність давати дрібні хабарі чиновникам, ухилятися від податків та іноді видавати угорську горілку за шведську. Юра кілька разів «перехоплював» у свого двоюрідного брата по сто-двісті доларів, зволікав із поверненням, але потім усе-таки віддавав. Проте три тисячі…

Нержин присвиснув.

— Та де ж я тобі знайду такі гроші?

— Ти ж розповідав, що одержав великий грант.

— Розумієш, Юро… Це гроші цільові. По-перше, за умовами контракту з фондом Хаммерштейна я зобов’язаний був купити комп’ютер і, звісно, купив. А решта гранту виплачується мені як зарплата. І, повір, не дуже велика. Можу допомогти трьома сотнями — це максимум.

— Зрозуміло, — розчаровано протягнув Юра. Раптово йому сяйнула вагома, на його погляд, аргументація, і він захоплено запропонував:

— Слухай, Сергійку, я ж не просто так прошу. Мені пропонують відмінний товар. Давай ти мені позичиш хоча б дві штуки, зате під двадцять відсотків. Ти даси дві, а одержиш дві чотириста, прикинь!

— Прикинув, — сухо сказав Нержин. — Але в мене і двох немає, Юро. Я тобі позичу, так і бути, чотириста без усяких відсотків, хоча це і поставить мене на грань фінансової катастрофи. Гаразд?

— Гаразд. Якщо інших варіантів не знайду, я тобі передзвоню ввечері, — кисло відказав Юра і поклав слухавку.

Нержин знову завалився спати, заприсягшись собі, що вранці поїде до лікарні. Доля П’ятої була йому небайдужа.

Нержин під’їхав до лікарні невідкладної хірургічної допомоги на початку одинадцятої. Він був у своєму найкращому костюмі, тримав у руках букет троянд.

Цього разу він зайшов через центральний вхід, до відділення спецтравми піднявся ліфтом на четвертий поверх. Тільки там він спохватився, що не знає, у якій палаті шукати П’яту. Помізкувавши з півхвилини, чи не повернутися в реєстратуру, Нержин зміркував, що все одно запитувати безглуздо. Адже він не знає ні імені, ні прізвища дівчини. А по прикметах і часу доставки простіше запитати про неї прямо тут, на поверсі, у чергового лікаря чи медсестри.

Сергій непевно пройшов у двері з матового скла, над якими висіла табличка «Відділення спецтравми». Перед ним простягнувся довгий коридор із безліччю дверей. Найближчі були відкриті. За ними гладка жінка в білому халаті пила каву з білої емальованої кружки.

— Скажіть, будь ласка, у якій палаті дівчина, доставлена до вас сьогодні близько першої ночі?

— Не знаю, — пробурчала сестра. — У мене чергування з восьмої ранку.

— А хто знає? Хтось же повинен знати? — роздратувався Нержин. — У вас є який-небудь журнал реєстрації, чи щось подібне?

— Послухайте, — зненацька пожвавішала сестра. — Якщо ви про ту біляву вертихвістку без ліфчика, так по неї дві години тому вже приходили.

«Білява вертихвістка без ліфчика» — звісно, не надто точний словесний портрет, але в Нержина відразу впало серце. Він збагнув, що йдеться про П’яту.

— Хто?!

— А ви самі хто будете? — підозріливо примружилася медсестра, відставляючи чашку.

— Я її вчора сюди привіз, — чесно сказав Нержин. — Я знайшов її посеред вулиці і закохався з першого погляду. От, шукаю тепер.

— Еге ж… — недовірливо гмикнула медсестра. Нержин зрозумів, що проводить правильну політику. Його співбесідниця добрішала на очах.

— А ви говорите, що по неї приїхали. Якщо це, звичайно, вона.

— Іншої бути не може. Моя змінниця, коли мені чергування здавала, сказала, що ніч була дуже спокійною. Нікого, крім однієї дівчини, в наше відділення не привозили.

— Так хто ж по неї прийшов?

— Та бабера така… Давно вже не молодуха, але намазана, дай боже! Сказала, що вона її тітка. І справді. Ця дівка її як побачила — відразу цілуватися полізла. Та їй притягла сукню, небога переодяглася, і вони пішли.

— А точніше цю «тітку» змалювати можете?

— Ну, на височенних підборах… Костюм темно-синій… Обличчя таке гостре, волосся чорне…

— А голос?

— Курить вона, видно, багато. Хрипкий голос У неї.

— Ну і що вона говорила своїй племінниці?

— Та я над душею в них не стояла. Тілько на початку, коли обійнялися, я чула, як вона бурмотіла: «Яка ж ти дурненька, П’ята…»

Настрій зіпсувався. І півдня пропало, і П’ятої не знайшов…

Квіти Нержин віддав миловидній Надійці з архіву, піджак зняв, щоб не пом’явся, а сам сів за стіл, запустивши п’ятірню в скуйовджене волосся.

Якось безглуздо виходить. Жодних зачіпок. Залишається, звичайно, ще номер телефону цієї «тітки». Взагалі дивно виходить — то «нам П’ята більше не потрібна», то забирають прямо з лікарні…

Сергій ляснув долонею по столу. Як він відразу про це не подумав?! Адже вони не могли знати, куди він відвезе дівчину! Номера його телефону і навіть адреси для цього явно недостатньо. Виходить, за ним стежили.

Ще хвилин п’ять Нержин приміряв версію про стеження, та врешті-решт відкинув її. Найпевніше, таємнича незнайомка, прокинувшись, просто подзвонила з лікарні своїй «тітці». І все-таки…

Робочий день Нержина не був строго фіксованим. Він міг приходити в архів та йти відтіля, коли заманеться. Міг копирсатися у справах півстолітньої давнини, а міг дудлити каву хоч цілий день. І сьогодні, схоже, у нього просто немає іншого виходу. Йому необхідно в усьому розібратися.

Щонайперше Нержин зателефонував на «956-17-03». Обвали коротких гудків.

Він пішов у сусідню кімнату, до Надійки.

— …Пам’ятаю, ти говорила, що твій геніальний комп'ютерний Михайло може допомогти з пошуком інформації?

Надя усміхнулася, мовчки набрала номер і простягнула Сергієві слухавку.

— Алло, — мовив на тому кінці приємний чоловічий голос.

Після взаємних розшаркувань — «дуже приємно», «радий допомогти», «мені Надя про вас розповідала багато гарного» — Нержин узяв бика за роги.

— Михайле, чи маєте комп’ютерну базу даних, що дозволяє виявити адресу, а ще краще — прізвище приватної особи за телефоном?

— Так. Диктуйте телефон і передзвоніть мені через півгодини.

— Записуйте…

У нього була адреса. І прізвище — Свидригайло О. М.

Будинок він знайшов швидко: «свічка» з двома під’їздами.

Нержин підійшов до найближчого під’їзду. Тут його очікувало маленьке розчарування. Залізні двері входу були замкнені. На них красувалися оплавлені сірниками кнопки і погнута решітка динаміків домофону. Що ж, доведеться чекати. Сергій відійшов від дверей і закурив.

Хвилин через десять клацнув язичок замка і з під’їзду вийшла молода симпатична жінка з двома дітьми.

— Даруйте, — Нержин усміхнувся. — У вас у під’їзді не живе подружжя Свидригайлів?

— Не знаю, — винувато усміхнулася у відповідь жінка. — Ми зовсім недавно в’їхали. Зайдіть, там, здається, список мешканців висить.

Саме на це Нержин розраховував. Подякувавши молодиці, він зайшов у під’їзд.

Список мешканців, справді, висів на чільному місці біля ліфтів. Але ніякого Свидригайла в ньому не було.

Сергій вийшов надвір. Залишався другий під’їзд.

Тут залізні двері виявилися незамкненими. Але списку мешканців не було.

Єдине, що лишалося — обдзвонити одну за одною всі квартири. Нержин перемножив чотири на шістнадцять. Шістдесят чотири.

Він пройшовся площадкою перед ліфтом. Праворуч і ліворуч двері, на стіні поштові скриньки, а вниз від майданчика збігають сходи. Цікаво, а там, унизу, що?

Унизу виявилися замкнені двері. Схоже на чорний хід. Ще там стояли порожні сміттєві контейнери. А між ними валявся лист тонкого металу, згорнутий у трубку. Нержин витягнув його і розгорнув. Отакої — перед його очима виявився список мешканців під’їзду.

За Свидригайло О. М. у списку значилася квартира 97.

Нержин, піднявшись на дев’ятий поверх, якийсь час тупцяв на майданчику. Зненацька на його поверсі зупинився ліфт. З кабінки вийшла бабуся з торбою, з якої виглядав батон.

— Кого чекаємо, молодий чоловіче? — запитала вона досить доброзичливо.

— Я з державного телефонного вузла. Мені потрібна Свидригайло з дев’яносто сьомої, — упевнено заявив Нержин, дивлячись бабусі просто в очі.

— Це я, Свидригайло Ольга Марківна. А що сталося? У мене за телефон усе сплачено, та я ним і не користуюся давно.

— Ваш номер «956-17-03»? — перепитав Нержин.

— Авжеж. Але я ним не користуюся, він мені зовсім не потрібен. Та ви проходьте, — запросила Ольга Марківна вже з вітальні.

«Так, — блискавично міркував Нержин. — Стара не бреше, та й узагалі вона не схожа на ту, кому потрібен автоматичний визначник номера. Але ж учора я перепитував, чи туди потрапив, і номер збігся. Певно, АТС потай продала комусь цей номер на вечірній і нічний час. Таке буває. Це дуже погано, тому що від АТС я нічого не доможуся. Варіант другий: на телефоні у старої стоїть переадресація вхідного дзвінка на інший номер. Це легше — з блоку пам’яті можна добути потрібний мені номер».

— Можливо, особисто ви ним і не користуєтеся, — із прокурорськими нотками в голосі погодився Нержин. — Але, незважаючи на це, ним користуються інші. Чи відомо вам, що ваш апарат обладнано автоматичним визначником номера? У нас, на телефонному вузлі, такі речі дуже просто засікають.

— Та я про це вперше чую! Тобто, справді, признаюся, десь рік тому звернулася за оголошенням. Фірма якась шукала послуги контактного телефону. Ну, а пенсія в мене, самі розумієте, яка. От я і погодилася. У них тільки умова така була — що вони поставлять свій апарат, і цим телефоном я зможу користуватися тільки на вихід. Ну, погодилася — я жінка самотня, мені все одно ніхто не дзвонить. А що, скажіть, це заборонено?

— Ні, чому ж, не заборонено, — поблажливо кивнув Сергій. — Але всі такі апарати повинні бути в нас зареєстровані. З них стягується додаткова плата. Дозволите оглянути ваш телефон?

— Звісно.

— Так, — промурмотів Нержин. Мовляв, йому, професіоналу, все тут ясно.

Бабуся з інтересом спостерігала за ним із кухні.

— А ця фірма, про яку ви говорите, як її розшукати? Не будете ж ви платити за це чудо техніки зі своєї кишені. Апарат належить фірмі — нехай вона і платить за його реєстрацію. Згодні?

— Та згодна, — погодилася Ольга Марківна, — але ж про фірму цю я нічого не знаю. Перше приїхало миле таке дівчатко, поставило цей телефон, заплатило мені гроші наперед. Потім вона ще кілька разів приїжджала, доплачувала, щось робила з телефоном… Востаннє була зовсім недавно — чотири дні тому. От і усе.

— Точно все? — удавано суворо перепитав Нержин.

Бабуся відвела очі.

— Зрозумійте, ні вам, ні цій вашій фірмі не потрібні зайві проблеми. Якщо АВН не буде зареєстровано протягом двох тижнів, ваш номер відключать. Фірма залишиться без контактного телефону, а ви — без надбавки до пенсії. У ваших інтересах, щоб ми розшукали їх якомога швидше. І, запевняю, ви цим нікого не підведете. Просто з’явиться ота мила дівчина, ви разом прийдете на наш телефонний вузол, з’ясуєте тарифи, напишите заяву про реєстрацію — і все.

— Гаразд, — пробуркотіла бабуся. — Ця дівчина, коли востаннє заходила, забула в мене пакет. Я заглянула в нього — там лежала течка. У мене правило — не копирсатися в чужих речах. Я вирішила: якщо вона їй потрібна — повернеться. А якщо ні — віддам їй пакет, коли прийде наступного разу.

— Я теж терпіти не можу пхати носа в чужі папери, — чесно зізнався Нержин. — Але, боюся, зараз мушу. Робота в мене така.

У теці виявилися кілька чистих аркушів, два старі олівці та візитка.

На ній не значилися ні назва організації, ні посада, ні адреса. Тільки ім’я, прізвище і телефон. Візитка належала Голубєвій Ірині.

Нержин чемно відмовився від запропонованої чашки чаю, пообіцяв Ользі Марківні, що з реєстрацією усе буде залагоджено і, ввійшовши в ліфт, розслаблено притулився до стіни. Ху-у-ух. Гарно було б, якби стара запитала в нього посвідчення…

Перед під’їздом стояв сірий джип «Ніссан» з тонованим склом. Сергій упізнав його відразу — саме цей джип учора зупинився на вимогу сержанта ДАІ, врятувавши його від огляду салону. Дверцята машини були відкриті.

Нержин завмер на виході з під’їзду і заходився ритися у кишенях, нібито шукаючи запальничку. Йому потрібно було хоча б кілька секунд, щоб усе обміркувати.

Отже, за ним стежать із того моменту, як він підібрав П’яту. Кому ж він примудрився наступити на хвіст?

Аж тут із джипа вийшов той самий високий кавказець, чий випадково перехоплений погляд запам’ятався Нержину, коли він від’їжджав від поста ДАІ. З ним були ще двоє, молодші. У поглядах усіх уловлювалася особлива професійна сторожкість.

— Мене звати Алік, — кавказець зупинився за два кроки від Нержина.

— Сергій.

— Ви, як і раніше, шукаєте зустрічі з Ірою?

Нержин не завагався ні на мить.

— Якщо Іра — П’ята, тоді так.

— Забирайте свою машину зі стоянки. Ми чекаємо вас на розі. Поїдете за нами.

— Я хотів би знати, з ким маю справу.

— А про це вам розповість Іра.

Чи шкодував згодом Нержин, що не скористався можливістю втекти? Адже кілька разів джип виривався вперед на сотню метрів, і на першім-ліпшім перехресті Сергій міг дременути геть. Навряд чи вони стали б за ним гнатися — якби його хотіли викрасти, він би вже давно сидів скутий по руках і ногах на задньому сидінні джипа. А його «Жигуль» чекав би свого хазяїна на стоянці до другого пришестя.

Авжеж, згодом Нержину довелося шкодувати про те, що він не скористався нагодою. Але тоді він розумів — утекти від Аліка, від Іри, від своєї долі він, звісно, міг. Та в цьому випадку решту життя прожив би людиною без совісті.