Клуб зразкових чоловіків

Розділ 22

— Давайте без зайвих слів перейдемо до справи, — запропонувала Маргарита, коли всі розсілися навколо столу. — Спочатку нехай говорить Коля.

Астахов поклав на стіл дипломат із цифровим замком і, витягаючи з нього різнобарвні папки з прозорого пластику, почав:

— Скажу відразу, шановний пане Нержин, що в інтересах Клубу зразкових чоловіків я дію вже більше року і, сподіваюся, досить плідно. Зокрема, коли трагічно загинув ваш двоюрідний брат Юрій, Іра попросила мене зібрати всю доступну комерційну інформацію про конкурентів «Золотого кореня» і «Української жінки». Наскільки мені відомо, особливий інтерес становить для нас фірма «Сибірське хутро». Ось документація про рух грошей по її банківських рахунках. У шести примірниках.

Астахов указав на різнобарвні папки.

— Прошу вас, пані та добродії.

«Доведеться читати», — зітхнув Нержин.

Крім Коржа, у фірмі офіційно працювали ще вісім чоловік: бухгалтер, касир, два охоронці, секретар-референт, два експедитори й експерт-хутровик.

У «Сибірського хутра» було багато партнерів. Кілька розплідників за Уралом, відкіля фірма одержувала хутра, пошивний цех, у Москві та Петербурзі дочірні фірми-дистрибутори, що займалися роздрібною реалізацією товару.

Інші юридичні особи, що були задіяні в русі грошей «Сибірського хутра», належали в основному до сфери послуг, і їх було дуже багато. Кілька сотень. Нержин у знемозі прикрив очі, жахнувшись великій кількості інформації, що обрушилася на нього із середини другої сторінки звіту.

Першими двома десятками «інших партнерів» були державні організації, на рахунки яких від «Сибірського хутра» надходили комунальні та податкові платежі. Цих Нержин відразу проминув. Далі випливали проплати за оренду, ремонт і облаштування приміщень…

— Дуже дивно, — сказала Маргарита. — Корж наймав найдорожчих штукатурів у світі. Ніхто не помітив? — запитала вона, обводячи переможним поглядом обличчя своїх гостей.

— Отже, добродії, зверніть увагу на одинадцять інвалютних проплат на рахунок ізраїльської будівельної фірми «Кетер».

Нержин ці дані знайшов майже відразу. Першу проплату було здійснено півтора року тому, останню — у травні.

— Завважте, що загалом Корж перевів в Ізраїль понад один мільйон дев’ятсот тисяч доларів. Чи не забагато за ремонт і опоряджувальні роботи?

— У принципі не забагато… — задумливо протягнув Астахов. — Роботи у великих приміщеннях можуть коштувати чимало.

— Корж — не божевільний марнотратник, і я ніколи не повірю в те, що він міг витратити на робочі місця для восьми чоловік, з яких двоє експедитори, у п’ять разів більше грошей, ніж ми — для чотирнадцяти…

— По-моєму, варто навести довідки по фірмі «Кетер».

У відповідь на цю пропозицію Нержина Діана скептично поморщилася:

— Ви вважаєте, це так легко?

— Але ж у вас є цілий Клуб зразкових чоловіків! От і придумайте що-небудь.

— Сергій має рацію, — утрутилася Маргарита. — Зараз в Ізраїлі знаходиться Леонід Шацький, член нашого Клубу. От він і міг би зайнятися цим загадковим «Кетером». Правильно?

— Правильно, — кивнула Ірина. — І годі про це. Бо Олег зовсім скисне.

— Я, власне, тут опинився майже випадково, — почав Олег Черемха, помітно хвилюючись. — Я в Клубі не дуже давно і, зізнатися, ніколи до пуття не знав навіть, чим займається «Золотий корінь». Не кажучи вже про «Сибірське хутро». Я ж комп’ютерний дизайнер, фотограф, ну, ще в прикладному мистецтві дещо тямлю… Та коли позавчора Іра запитала в мене, чи не можу я допомогти якою-небудь інформацією стосовно «Сибірського хутра», та змалювала мені ситуацію, я пригадав одну давню історію.

Наприкінці восьмидесятих мені підвернулася одна незвичайна «халтура», за яку обіцяли непогано заплатити. Один геологорозвідувальний інститут готувався пишно відсвяткувати свій ювілей, як водиться, з виставкою досягнень. Мені замовили кілька муляжів гірських ланцюгів, де інститут проводив геологічну розвідку. Муляжі повинні були мати вертикальний зріз, на якому я мав помістити зразки порід: вугілля, залізну руду тощо. «Родзинкою» виставки були розвідані інститутом родовища золота і коштовного каміння. Мені надали відповідні зразки, правда, золото було сухозлітним, а каміння — штучним.

Серед інших муляжів був хребет з дивною назвою, що вкарбувалася мені в пам’ять, — Іолго.

— Іолго? — перепитала здивовано Маргарита. — Але ж саме там, на південних схилах, мій колишній чоловік орендує землю для своїх плантацій!

— Я знаю, — сказав Черемха, насолоджуючись справленим ефектом. — Іра мені говорила про де. Отож, для наочного відображення алтайських скарбів інститут видав мені кілька дрібних штучних топазів.

— Ви хочете сказати, що Риков вирощує женьшень на родовищі топазів? — недовірливо запитала Діана. — Чому ж ці родовища ніхто не розробляв?

— Чому не розробляли, я можу відповісти прямо зараз, — Олег явно претендував на те, щоб стати героєм вечора. — Річ у тім, що замовлення я виконував прямо в інституті. Двоє молодих геологів допомагали мені розбиратися у картах та інших матеріалах, по яких я мав робити муляжі. Якось я краєм вуха почув від них, що «Алтай, звичайно, у розробку не пройде, це ясно, як божий день. Потужність не та. Запишуть у державний резерв, і камінчики долежать там до другого пришестя». Я ще добре пам’ятаю, як один сказав другому: «А може, звільнимося звідси к бісу, візьмемо по лопаті та махнемо назад на Іолго?» Вони розреготалися і до цієї теми більше не поверталися.

— Тобто виходить, що з погляду держави родовище було безперспективним, — підвів риску Нержин. — Чому ж воно привернуло увагу Коржа? Втім, якщо для радянської держави пара-трійка мільйонів карбованців мало важили, то для однієї людини — це ціле багатство.

— Надто якщо ця людина — Корж, — задумливо сказала Діана.

— От, ти тільки подивися, яка тварюка, — Руслан обережно поставив пластиковий контейнер на стіл, відчепив кришку і витяг невеликий скляний тераріум.

На його дні згорнулася невелика змійка. Її шкіра була покрита вигадливим візерунком, у якому перепліталися синя, блакитна і блідо-рожева лінії. Змійка начебто застигла. Тільки кінчик хвоста зрідка посіпувався.

— Красива, зараза. Тобі подобається?

Жінка помовчала якийсь час. Ні, змія їй не подобалася. Та й сам план після всього того, що вона почула сьогодні, подобався дедалі менше. Але Руслана посвячувати у свої підозри ще зарано.

— Подобається. Страшна. А як вона називається?

— Зараз, — Руслан дістав із кишені візитну картку, на зворотному боці якої було щось написано. — Бенгальська морська, пошан звичайний. Цю конкретно звуть Калі.

— Калі? — перепитала жінка.

— Так, ім’я якесь дебільне, — Руслан постукав кісточками пальців по склу тераріуму. Змія не ворухнулася.

— Та ні, ім’я нормальне. Головне, що зі значенням, — посміхнулася жінка. — Калі — це ім’я індійської богині смерті.

— От-от! Гера мені клявся, що вона слона може укласти і навіть у якійсь книжці показував про це абзац. А ще сказав, що у нас таких усього дві. Цю пару привіз тиждень тому один студент зі Шрі-Ланки. Провіз через митницю в ритуальному барабані, який тяг з понтом на якусь виставку.

— А залози Гера не видалив?

— Ні. Казав, що боїться до неї доторкатися, не те що різати.

— От і чудово, — жінка подарувала Русланові солодкий вдячний поцілунок. — Ти постарався на славу!

— І головне, дешево! — поспішив додати Руслан. — За дві штуки всього. Якби не в Гери, він усе-таки мені зобов’язаний, це було би штук вісім, не менше.