Клуб зразкових чоловіків

Розділ 24

— Мене цікавить Аркадій Риков, — випалив Туполєв, вбігши в приймальню завідувачки приватної клініки «Авіценна».

— Палата номер чотирнадцять. Глибока кома. Туди не можна, — казенним тоном відповіла господиня кабінету.

— Я з міліції. Слідчий Туполєв. Мені вкрай необхідна докладна інформація про те, як саме… — але не встиг він закінчити свій гнівний вступ, як жінка різко встала з-за столу і привітно усміхнулася.

— Я — Людмила Павлівна, старий друг Аркадія Всеволодовича. Так ви точно з міліції? — перепитала вона.

Туполєв хмуро вийняв посвідчення. Він що — знайомитися сюди приїхав? Людина в комі, а вона влаштувала тут…

— Тоді ви дуже до речі, — і, погойдуючи повними стегнами, Людмила Павлівна залишила кабінет, запрошуючи Туполєва за собою.

Жодного лікаря чи сестри, жодного пацієнта не трапилося Туполєву на шляху. Та й узагалі, третій поверх справляв враження «нежилого», хоча усюди було чисто і затишно.

Двері палати Людмила Павлівна відімкнула власним ключем. Це теж здалося Туполєву дивним. Справді, відколи це палати замикаються на ключ? Він увійшов усередину і… завмер на порозі, приголомшений.

Аркадій Риков лежав на нерозстеленому ліжку живий і здоровий, потягуючи через соломинку апельсиновий сік.

Подарувавши йому красномовну усмішку, завідувачка делікатно причинила двері й залишила Туполєва наодинці з Риковим.

— От уже не думав, що «глибока кома» набуває часом такої форми, — хоч як намагався Туполєв здаватися спокійним, у його голосі проривалося сильне роздратування.

Риков сів на ліжку і запропонував Туполєву місце поруч.

Але Туполєв не поспішав сідати. Невже його розіграли?

— Перш ніж дорікати мені, прочитайте оце… — Риков простягнув аркуш, на якому за допомогою літер, вирізаних із якоїсь газети, було виклеєне повідомлення.

Туполєв обережно взяв аркуш і вголос прочитав:

«Аркадію Всеволодовичу!

Вас хочуть убити. Ні в якому разі не торкайтеся до цієї змії. Вона дуже отруйна. Зробіть так, щоб усі вирішили, що замах на ваше життя вдався. Умріть для всіх хоча б на один день. НАВІТЬ ДЛЯ ВАШОЇ ДРУЖИНИ. Почніть негайно. Це у ваших інтересах. Доброзичливець».

Туполєв покачав головою. Ну і ну! Справа блискавично обростає новими обставинами.

— І що я, по-вашому, мав робити? — запитав Риков. Тільки тепер Туполєв помітив, що обличчя директора «Золотого кореня» має землистий відтінок, очі червоні, а пальці нервово тремтять.

Вікно палати, заґратоване ззовні, було щільно закрите жалюзі. Туполєв курив, сидячи на стільці біля ліжка. Риков, спершись на подушки, напівлежав.

— Сьогодні близько першої години дня хлопчик, що представився агентом «Серпент-сервісу», приніс контейнер з тераріумом. Я був упевнений, що то — моє замовлення, тільки доставлене трохи раніше терміну. У тераріумі містився унікальний екземпляр — шошан звичайний. Про цю змію я мріяв давно, але навіть не сподівався дістати. Перша моя думка була, що у фірмі щось наплутали і замовлення випадково доставили не на ту адресу. Чесно кажучи, Володю, я зрадів цьому, як дитина. На кришці тераріуму була наклеєна бирка з указівкою виду змії, а спеціальна позначка говорила про те, що отрутні залози видалено. Я вирішив роздивитися екземпляр ближче. Розумієте, цих змій у світі — не більше тисячі особин. Я відкрив кришку і під нею знайшов цю записку, приклеєну скотчем.

— І що ви зробили потім?

— Знаєте, Володю, я не на жарт настрашився, коли усвідомив, що знаходився на волосину від загибелі. Про те, наскільки отруйна шошан, я навіть не думав, так був захоплений. І ще я раптом зрозумів, наскільки могутні мої вороги. Якщо їм під силу знайти в місті унікальну тропічну змію, то їм до снаги і багато чого іншого. І, ви знаєте, я повірив людині, яка приклеїла, можливо, з великим ризиком для себе, це повідомлення. Я міркував приблизно так. Якщо мене хочуть убити, буде краще, коли думатимуть, що я дійсно при смерті. А якщо це жарт — я повернуся додому, як ні в чому не бувало. Звісно, після того, як ви, Володимире, і ваші колеги в усьому розберетеся. Аби усе виглядало правдоподібно, я підставив руку під укус щитомордника.

— А хіба щитомордник не отруйний? — із сумнівом запитав Туполєв.

— Звісно, отруйний. Але його отрута в сотні разів слабша, ніж у шошана. До того ж я мав протиотрутну сироватку. Спочатку мені було дуже зле. Запаморочення, нудота, рука набрякла, — Риков закотив рукав халата, і Туполєв зміг переконатися в цьому. — Потім, уже в машині швидкої допомоги, почалася блювота, страшне серцебиття. Але сироватка почала діяти невдовзі, і тепер мені значно краще. — Риков слабко усміхнувся.

— Словом, усе вийшло переконливо. Тепер би тільки довідатися, кому знадобився весь цей карнавал.

— Рано чи пізно ми це знатимемо, — запевнив Туполєв.

Двері в палату розчинилася, і Людмила Павлівна вкотила візок із легким обідом на двох. Вона поставила його поруч із Туполєвим і без зайвих запитань вийшла.

— Знаєте, Володимире, — довірчим тоном повідомив Риков, — ще рік тому я всерйоз збирався з нею одружитися. Ми познайомилися з Людмилою в Гаграх років десять тому, але тоді в нас якось не склалося. Потім ми досить довго перебували в суто ділових відносинах, а торік навіть у романтичних. Але, на жаль, мій суперник виявився набагато спритнішим.

На обговорення особистого життя Рикова в Туполєва просто не було часу. Тому він постарався повернути розмову в колишнє русло.

— Якщо я правильно вас зрозумів, ви попередили її заздалегідь?

— Саме так. Перед тим, як надати себе щитоморднику, я подзвонив Людочці. Вона обіцяла посприяти і тримати все в таємниці. Потім Марина подзвонила сюди, в «Авіценну», і по мене приїхала їхня «швидка». Думаю, вийшло ефектно. Сподіваюся, люди, яким заманулося вбити мене, насолодилися цією комедією з вікон будинку навпроти.

— Скажіть, Аркадію Всеволодовичу, як ваші недоброзичливці могли знати, що ви, при всій вашій зайнятості, будете вдома саме в цей час? Чи то був розрахунок на удачу?

— Не думаю. Говорячи начистоту, мій педантизм відомий багатьом. І те, що першу половину дня в суботу я присвячую розбору кореспонденції і роботі з документами, — теж.

— Кому, наприклад?

— Наприклад, моїй дружині. І попередній дружині, Маргариті. І всім жінкам, що жили в мене. І охоронцям, і моєму референту… Словом, усіх не перелічиш. І «доброзичливець», напевно, про це теж знав.

Туполєв повертів аркушик із попередженням у руках і ще раз перечитав повідомлення.

— Скажіть, це перший замах на ваше життя? — запитав він.

Риков опустив очі. Довго мовчав і тільки потім заговорив.

— Я не хотів утаємничувати вас у суть однієї заплутаної історії. Усе думав, обійдеться… утрясеться… переживу без міліції… та й, чесно кажучи, я зовсім не вірив у те, що від цього буде якась користь… Але, Володю, це вже третій замах на моє життя за останні два тижні…