Клуб зразкових чоловіків

Розділ 5

— Ех, Юро-Юро… мати такі гроші і стати таким ідіотом! Я вам не заздрю, слово честі! — Паша театрально закотив очі.

Поруч із озброєним до зубів Семеном Валентиновичем він почувався дуже впевнено і від цього йому ще більше хотілося почитати загнаній жертві мораль. Юрій Роговцев і справді був у безвиході. Грошей немає. Перспектив їх дістати — теж. «Лічильник» давно включено. Якраз лізти в зашморг.

— Хлопці, почекайте ще трошки, га? — злякано видавив Юрій.

— Та куди вже чекати! Мусимо діяти, — відрубав Паша.

— Може, я як-небудь відроблю, — запропонував Юрій.

— Був би ти гарною бабою, я б тобі сказав: «Лягай і давай відпрацьовуй». Прямо зараз. А так ти мужик, а ми на таке не ведемося, і шансів відробити в тебе, друже, немає.

Юрій зажурився ще більше.

Семен Валентинович дивився на все це з легкою відразою. Він не схвалював поведінки Паші, властивої «молодняку».

— Чекай, у тебе там, на квартирі, здається, фотографія була однієї такої симпатичної дівчинки! Вона б підійшла! — не вгамовувався Паша.

При цих словах Юрій скипів — Паша бовкнув зайве. В один стрибок, якому позаздрив би Тарзан, він підскочив до Паші та зацідив хамові у праву вилицю. Відтак повалив на траву і став молотити його кулаками з одержимістю людини, загнаної у глухий кут. Якби не Семен Валентинович, Паші довелося б дуже зле. Але Конєв зорієнтувався вмить: його важкий черевик щосили влупив Юрієві під дих. Той застогнав і відпустив Пашу. Конєв ударив ще раз — ребром долоні по шиї. Юрій непритомний повалився набік.

Він отямився доволі швидко. Паша і Семен Валентинович сиділи за два метри від нього.

— Доброго ранку, — гигикнув Паша, мацаючи пальцем розсічену губу. — Уставай, пішли. Ми, власне, не для того тебе сюди запрошували.

— А для чого?

— У нас для тебе шоу.

Юрій, з ненавистю зиркаючи на Пашу, підвівся.

Вони ввійшли в сарай. Юрій уже був тут, коли хлопці викликали його на першу «серйозну розмову». Відтоді в сараї майже нічого не змінилося. Старезні плакати з цицькатими дівулями на дощатих стінах. Порожні пляшки від пива. Червоний, з жовтими торочками прапор «За успіхи в праці» над засидженим мухами вікном. Усе було так само. За винятком однієї деталі. У кутку, зв’язаний по руках і ногах, із кляпом у роті лежав чоловік років сорока. На ньому були самі плавки. І більше нічого.

Конєв і Паша мовчки підняли чоловіка і повели його до річки. Паша закинув нещасного в човен, вигріб на середину і допоміг йому встати. Потім вийняв кляп з рота жертви. Чоловік почав щось кричати, напевно, кликав на допомогу чи благав про пощаду. Паша виштовхнув його за борт, тримаючи кінець мотузки в руках. А коли той випірнув, садонув його веслом по голові…

— От так, — підсумував Конєв. — Пішов увечері поплавати, а тут корчі вхопили… Знайдуть днів через три… нижче за течією…

— Хто це був? — похмуро запитав Юрій, дивлячись на те, як Паша з безтурботним виразом гребе до берега.

— Імені не пам’ятаю.

— Так це і є ваше шоу?

— Еге ж, — підтвердив Конєв і закурив. — І потім не кажи, що не бачив.

Конєв не був садистом. Він просто працював.

Коли Нержин вийшов з машини, усі троє вже чекали його біля шикарного під’їзду будинку, який недавно капітально відремонтували.

Алік був настроєний поблажливо.

— Прошу, — посміхнувся він, розчахуючи перед Сергієм масивні дубові двері.

Усередині панував прохолодний півморок, за скляною загородкою сидів охоронець.

— Він із нами, — кинув Алік.

Широкі чисті сходи вкривала зелена килимова доріжка, прип’ята лискучими мідними прутами, просмикнутими через сяючі мідні кільця.

— Цікаво, що б ви робили, Сергію, якби даішники знайшли у вас Іру? — поцікавився Алік, коли вони минали сходовий майданчик з двома фікусами.

— Не знаю, — чесно зізнався Нержин. — Напевно, розповів би їм усе як було. А ви спеціально перевищили швидкість, щоб вас зупинили?

— Авжеж, — посміхнувся Алік. — Нам, як і вам, не потрібні були зайві неприємності.

Вони стояли перед дверима розкішного темного дерева. Краєм ока Нержин примітив підвішену під стелею відеокамеру. Ні номера, ні таблички на дверях не було.

Алік подзвонив.

Відкрили негайно.

На порозі стояла П’ята.

Вона усміхнулася Нержину:

— А ми у вас усе-таки не помилилися.

Величезна вітальня, попри значні розміри, дихала незвичним затишком. Одна її стіна була суцільно оповита якоюсь кучерявою рослиною. По кутках стояли кілька зручних крісел, над кожним висіло бра. Ще в кімнаті були високі ажурні полиці з книжками, два журнальні столики, стійка з телевізором, відеомагнітофоном і музичним центром. Вікна закривали легкі пластикові жалюзі. У центрі кімнати знаходився довгий стіл, за яким умостилися і гості, і господарі.

Компанію Нержину складали три жінки. Передавши його Ірі, Алік відразу ж вийшов.

Дівчину, заради якої, власне, Сергій і опинився тут, дійсно звали Іриною Голубєвою. Тільки зараз він зміг розглянути її як слід. Зелені розумні очі, охайно зібране у хвіст волосся, маленький шрам над верхньою губою, що додавав обличчю особливої принадності.

Другою була та сама тітка з телефону, яка відрекомендувалася Маргаритою Литовченко. Її ніяк не можна було назвати молодою, але почувалося, що свого часу вона могла звести з розуму будь-якого чоловіка. Утім, Нержину ніколи не подобалися «фатальні жінки».

І, нарешті, третя назвалася Діаною. Просто Діаною, без прізвища. Вона була явно гарніша за своїх товаришок. Сергій відразу оцінив привабливу плавну лінію її стегон, принадні ваговиті груди та виразні, не притаманні брюнеткам глибокі блакитні очі.

— Отже, Сергію, за останню добу ви показали себе чесною і порядною людиною. Тому наш перший тост — за вас. Що ви будете пити? — поцікавилася Маргарита.

На столі стояли чотири пляшки — текіла, мускат, італійське сухе вино і шампанське «Мадам Кліко». А також дві попільнички, таця з декількома сортами сиру, блюдечко з нарізаним лимоном.

— Я за кермом, на жаль, — розвів руками Нержин.

— Це не біда. Вас відвезе Алік.

— Тоді текілу.

Маргарита налила йому і собі текіли. Іра хлюпнула собі на денце мускату, Діана — повний келих сухого вина.

Задзвенів кришталь. Сергій злизав із тильного боку долоні сіль. Дамські пальчики потяглися по сир.

— По-моєму, треба повторити, — рішуче заявила за мить Маргарита.

Усе це було дуже мило. Нержина бентежило тільки одне — ні про що серйозне з ним говорити поки що не збираються.

— А ви таки терплячий, — сказала Діана після п’ятої чарки. — Сидите, чемно посміхаєтеся, слухаєте наші теревені і при цьому весь час зосереджено міркуєте: куди ж вас затягло?

— Вгадали, — згідно кивнув Нержин.

— Що ж, саме час поговорити. А Іра і Діана займуться кавою.

Маргарита і Нержин перемістилися в затишні крісла.

— По-перше, хочу перепросити за клопіт. Відразу скажу: якщо ви пристанете на наші пропозиції, моральний збиток, якого ви зазнали за останню добу, багаторазово окупиться.

— Дякую, — розгублено промимрив Нержин. — Але, по-моєму, ви занадто квапитеся. Не знаю щодо морального збитку, але я хотів би довідатися, у яку халепу я вскочив.

— Зрозуміло, — кивнула Маргарита. — Можливо, ви не повірите, але всю цю історію було затіяно тільки заради вас. Почалася вона з того, що за п’ять хвилин до вашої появи люди Аліка поклали Іру на тім самім місці, де ви її знайшли. Іра, до речі, сама згодилася на роль.

Нержин починав дещо розуміти.

— Тобто вам було цікаво, що я робитиму, знайшовши пізнього вечора незнайому дівчину?

— Так. Але, як ви розумієте, це був тільки початок нашої перевірки, перший вузловий момент. Потім їх було ще багато. Ви могли не скористатися телефоном, записаним на кисті Ірини. У вас була можливість звернутися в міліцію, чим ви розумно зневажили. Зрештою, після того, як доставили Іру в лікарню, ви могли зі спокійною совістю забути про неї і не піти сьогодні по сліду, що вивів вас на Ольгу Марківну.

— До речі, а що сталося б, якби я викликав міліцію і «швидку допомогу»?

— Нічого, — знизала плечима Маргарита. — Ви показали б себе людиною порядною, але недалекоглядною і, головне, безвідповідальною. А для нас це не мало б ніяких наслідків. Адже немає нічого злочинного в тім, що дівчина вирішила полежати на вулиці після чотирьох таблеток еленіуму.

Повернулися Діана та Іра із запашною кавою. Поставивши чашки перед Маргаритою і Сергієм, вони сіли в крісла на чемній відстані від співрозмовників.

— Не кіно, — криво посміхнувся Нержин. — Але відмінно зрежисована вистава. Чи правильно я розумію, що ваша вчорашня реакція на мій дзвінок і підозріла довірливість Ольги Марківни теж були сплановані заздалегідь?

— Моя реакція, звичайно, була навмисно побудована так, щоб справити на вас неприємне, гнітюче враження. Погодьтеся, такі речі й лякають, й інтригують одночасно. Але одні люди воліють іти стежкою свого страху, а інших веде цікавість. Ви з розряду других, і це нам імпонує. Що ж до Ольги Марківни, то тут експеримент був чистий. Я дзвонила їй через двадцять хвилин після того, як ви від неї пішли, вона розповіла усе, і мене приємно здивувала ваша кмітливість. До речі, ви знайшли Ольгу Марківну за комп’ютерною телефонною базою?

— Так, нічого оригінального, — розвів руками Нержин. — А чи я, в свою чергу, можу запитати Іру про один ваш маленький секрет?

Дівчина уважно подивилася на нього і по виразній паузі відповіла:

— Авжеж.

— Скажіть, Іро, вас не бентежило, що ви опинитеся в руках невідомого чоловіка, зовсім беззахисна?

— Ні, — просто відповіла Іра. — До того ж чоловік не такий вже невідомий, та і я аж ніяк не беззахисна. Спробували б ви повестися зі мною не по-джентльменськи — Алік миттєво дав би вам урок гарних манер.

— Щодо Аліка — ясно. А як розуміти «не такий вже невідомий»?

— У відповідь можемо лише загадково всміхнутися, — втрутилася Маргарита. — Пийте каву, Сергію. Вихолоне.

Нержин не став опиратися пораді.

— Божественно, — видихнув він, смакуючи пряність східних спецій.

— Це все наша Діана, — тепло сказала Маргарита. — А як вона готує біфштекс із кров’ю! Ви б тільки знали!

— Сподіваюся, у Сергійка ще буде така можливість, — як здалося Нержину, очі Діани цієї миті багатозначно блиснули.

— Це залежить від того, як він поставиться до нашої пропозиції, — Маргарита відставила убік порожню чашку. — Пора відкрити наші карти. Ми являємо собою редакційну колегію журналу «Українська жінка» і є засновницями Клубу зразкових чоловіків. Ми пропонуємо вам посаду редактора відділу журналістських розслідувань і постійне членство в нашому Клубі.

— Послухай, Юро, що б ти сказав, якби тобі запропонували стати членом Клубу зразкових чоловіків?

— Клубу зразкових чоловіків? — глузливо перепитав Юра. — Я б запитав, що де за «зразкові чоловіки», як відрізнити «незразкового» від «зразкового» і, нарешті, якого дідька мені членкувати у якомусь клубі, про який я нічого не знаю. А що — були пропозиції?

«Цікаво, яке в нас усіх заштамповане мислення», — вразився Нержин. Саме такі питання, хіба тільки іншими словами, він поставив перед Маргаритою і її товаришками.

— Пусте, — не змигнув оком Сергій. — Просто сьогодні якась навіжена сунула мені на вулиці листівку. Усім охочим встряти в цей Клуб пропонувалося зателефонувати туди й туди. Звісно, листівку я пожбурив у найближчу смітницю, але назва запам’яталася.

— Їх багато зараз — навіжених, — дивним тоном сказав Юра, обережно пробуючи пальцем свіже садно на вилиці, оточене майже чорним синцем. — Я б тобі радив триматися від таких контор подалі.

Нержину здалося, що його брат чогось недоговорює. Утім, в останні роки таке враження складалося при кожній зустрічі з Юрою. Тому Сергій не надав його словам особливого значення.

— Ну а як твій бізнес? — запитав він, нишком поглядаючи на годинник. Було вже пів на дванадцяту. Від текіли і довгої розмови гуділа голова. Дуже хотілося спати.

— Та я вже казав, що паршиво. Цілий день сьогодні крутився, як білка в колесі. Позичав там і сям, до тебе вирішив заїхати тільки в крайньому разі. Не хотів тебе тривожити. Але, як бачиш, довелося.

— А це що? Послизнувся у ванній, ге? — Нержин доторкнувся до своєї вилиці в тім самім місці, де в Юри красувалася його бойова мітка.

— На асфальті послизнувся, — злобливо посміхнувся Юра. — Дрібні мінливості долі. — Добре, Сергію. Давай гроші, та я потупав. Якщо все буде добре — поверну, може, навіть у вівторок. А якщо так собі — все одно поверну, ти ж мене знаєш.

— Знаю, — кивнув Нержин. І під раптовим напливом родинних почуттів додав:

— Не уявляю, що там у тебе насправді діється, але бережи себе. Ти ж у мене єдиний брат, хоч і телепень.

— Спасибі, Сергію. Ти в мене теж один такий.

— Сергію, ви історик, вам буде легко зрозуміти, про що я говорю, — плавно вела мову Маргарита. — Люди живуть спрагою наживи, суспільного престижу, меркантильними і прагматичними сподіваннями. Чи вам розповідати, що в людській історії були епохи, коли для чоловіка над усе стояли ідеали служіння жінці.

— Я прекрасно розумію вас, Маргарито, — благодушно кивав Нержин. Давно він уже не чув слів, що були б настільки співзвучні його власним думкам.

— З іншого боку, ми не настільки наївні, аби думати, що процвітання лицарських ідеалів було б можливе без відповідного рівня добробуту джентльменів із вищого суспільства. Мають бути люди, які зможуть послужити зразком для наслідування. І ці люди, звичайно ж — не голодні фанатики з підозрілим блиском в очах. Ці люди повинні мати упоряджене життя і гарантії свого добробуту. І тоді вони, члени Клубу зразкових чоловіків, зможуть принести суспільству велику користь. Навіть такому хворому суспільству, як наше. Я прямо кажу: нам вигідні заможні і впливові чоловіки. Але головне — це чесність, розум, готовність прийти на допомогу іншому. Для цього ми і влаштовуємо перевірки. Ви — не виняток. Усі постійні члени Клубу пройшли через аналогічні іспити. Варіювалися тільки деталі.

— Скажіть, Маргарито, а вас не бентежить, що я, потенційний член Клубу зразкових чоловіків, виявився досить посереднім сім’янином? Хіба ви можете визнати гарним чоловіком того, хто не зміг уберегти свою сім’ю від розпаду?

— Ніхто не досконалий, Сергію. Ніхто…

…Нержин прокинувся. Було ще темно. Так міцно засіла у нього в голові розмова з Маргаритою. Навіть уві сні не відпускає.

Поперекидавшись із десять хвилин з боку на бік, він зрозумів, що так просто йому не заснути. Занадто незвичайні були його нові знайомі, занадто принадними здавалися їхні пропозиції. Нержин натягнув штани і вийшов на балкон.

— Але я вам, звичайно ж, знадобився не просто як «зразковий чоловік», — посміхнувся тоді Нержин.

— Не просто, — похитала головою Маргарита і, підвівшись із крісла, підійшла до пластикової етажерки з книжками.

— Нам потрібні ваш аналітичний розум, ваш талант публіциста і ваше чесне серце. Вам, напевно, знайома ця книжка, — вона простягнула йому не дуже грубий том у суперобкладинці.

Так, він був знайомим із цією книжкою. С. Н. Нержин «Жінка у війні».

Сергій працював над нею чотири роки. Ідея монографії була проста: показати історичну трагедію жінки у XX столітті, приреченої бути або жертвою війни, або йти на війну і боротися нарівні з чоловіком.

На щастя для Нержина, тоді саме бушував «книжковий бум», і рукопис придбало одне процвітаюче видавництво. Золотих гір він тоді не заробив, але на «Жигулі» вистачило. Утім, машину Нержин сприйняв як невеликий доважок до головної події — книжка жила.

— Правду кажучи, я не люблю військової тематики. Але один член нашого клубу — колишній, на жаль, — порекомендував мені вашу книжку, і я прочитала її на одному подиху. Мене не цікавила статистика, цифри, дати, факти. Мені був важливий ваш стиль, ваше непідробне співчуття до жінки і ненависть до військових злочинців. Не знаю, як у вас це виходить, але ви розумієте жіночу душу краще, ніж багато проводирок нашого феміністського руху.

Нержин відчув якийсь підступ. Жодна людина не буде розкидатися перед незнайомцем похвалами, якщо тільки за ними не випливає вагоме «але». Тож Сергій вирішив випередити цей поворот:

— Але…

Маргарита вочевидь розгубилася:

— Що?

Діана розсміялася.

— Сергій хоче сказати, що вже час переходити від компліментів до критики.

— Критики не буде, — дипломатично сказала Маргарита. — Але, Сергію, який сенс зараз, у XXI столітті, марнувати свій талант на аналіз страхів минулого? Чи не краще писати про сьогодення, щоб поліпшити майбутнє? Я маю на увазі свою пропозицію про роботу в нашому журналі «Українська жінка».

— Я вже здогадався, що ви плавно підводите мене саме до цього, — кивнув Нержин. — Але, даруйте, я не журналіст. Я історик.

— Я прекрасно розумію, чому ви вимовляєте слово «журналіст» таким зневажливим тоном. Безумовно, жовта преса теплих почуттів не викликає. Є, щоправда, два винятки: ділові та розважальні видання. Перші не брешуть, тому що за недоброякісну інформацію головному редакторові можуть відстрелити голову. Неправда других зовсім безпечна. Чи не все одно, з ким Джулія Робертс — з Віллісом чи Гібсоном, та й чи розлучалася вона взагалі з попереднім чоловіком? Але в тому й річ, що нашому журналу набридло бути діловим і розважальним. Ми хочемо, щоб «Українська жінка» перетворилася на інформаційно-публіцистичний огляд. Ми не будемо друкувати абстрактні статті про необхідність підсилити боротьбу з мафією і корупцією. Ми хочемо давати конкретні матеріали. Де і як взяли таких і таких бандитів. Як ухилитися від дачі хабара чиновнику. Як бізнесмену N. за допомогою охоронного агентства вдалося зіштовхнути лобами дві банди рекетирів. Тощо. Матеріалів, повірте, не бракуватиме. Оплата вашої праці теж, сподіваюся, вас улаштує.

— Та річ не в грошах, — Нержин задумливо потер підборіддя, збираючись з думками. — Скажіть, я можу обміркувати вашу пропозицію?

— Безумовно. Важливі рішення не приймаються поспіхом. Бажано, втім, не затягувати. У неділю у Клубі зразкових чоловіків, що носить офіційну назву «Венеція», відбудеться дружня вечірка. Ми будемо раді бачити вас у себе. На ній ви і повідомите про своє рішення. До речі, я майже на сто відсотків упевнена, що на вашу відповідь може істотно вплинути те, що ви побачите і почуєте в неділю.

Якби Маргарита знала, яким похмурим пророчим змістом наділені її слова!