Клуб зразкових чоловіків

Розділ 15

Вони сиділи в затишному салоні «Шевроле» біля стоянки аеропорту.

— Ну, де ж наш герой? — запитав Руслан, затягнувшись грубою сигарою.

— Напевно, прибуття відклали, — кинула жінка байдужим тоном.

Її обличчя було заспане і бліде. Їй зараз хотілося бути дуже далеко, де завгодно, але не тут. Але відступати нікуди.

Спілкуватися з Русланом виявилося не так гидко, як вона припускала вчора. У його голосі не було тих вурдалачих інтонацій, тієї залізної м’якості, що робила настільки лиховісною манеру спілкування Івана Івановича. Звичайно, Руслан був шісткою, і розумом особливо не відрізнявся. Але це жінку не бентежило. Дурнями легше маніпулювати. До того ж він був гарний тією хижою, природною красою, яка так притягувала її до колишнього коханця. Та й живий, простуватий гумор Руслана і його дворовий цинізм здавалися жінці набагато ближчими, ніж лицемірна ввічливість Івана Івановича.

— Ну, знаєш, так ми і до вечора можемо тут просидіти. Алтай — він знаєш, де! — просторікував Руслан.

— Де?

— Чортзна-де! Якщо вже літак спізнюється, то може і на три години спізнитися.

— Відверто кажучи, Руслане, я взагалі не розумію, що ми тут робимо, — з натиском сказала жінка. — Я знаю клієнта вже кілька років. За ті два тижні, що Риков був у від’їзді, він навряд чи змінився. Не розумію, навіщо мені на нього дивитися і навіщо ви привезли мене сюди?

— По-перше, не «ви», а «ти». Ми ж партнери! — весело поправив жінку Руслан. — А, по-друге, так захотів Іван Іванович. Він вважає, що тобі необхідно подивитися на клієнта здалеку. Щоб відчути дистанцію. Тобі буде легше працювати!

— Нехай, — здалася жінка, подумки проклинаючи дешевий психологізм Івана Івановича. — Ну тоді давай обговоримо подробиці майбутнього справи. Чи ти не уповноважений?

— Ображаєш! — Руслан роблено похнюпився. — Я — права рука боса і користуюся, як це пишуть, «необмеженою довірою».

— Де це «так пишуть»? — поцікавилася жінка.

— У мусорських протоколах… — Руслан заразливо розреготався.

Жінка не змогла стримати посмішки. Щось дитяче, невигадливе, привабливе було в манері Руслана вести ділові бесіди.

— Із грошима все зрозуміло?

— Іван Іванович обіцяв мені двадцять п’ять. Але я готова відняти певну суму на твою користь, якщо ти допоможеш мені з документами. Паспорт, права, свідоцтво про шлюб тощо…

— Допоможемо. Виходить, мінус три. Чи мінус п’ять. Залежить від кількості документів, — уклав Руслан. — А ти що, боїшся, що тебе вичислять?

— Тепер я в цьому майже не сумніваюся, — холоднокровно сказала жінка.

— Ну взагалі-то, так… На тобі ж три мокрі справи висить… — у його голосі не було ні подиву, ні осуду, ніби йшлося не про убивства, а про злісну несплату комунальних послуг. Це жінці теж сподобалося: їй були симпатичні мужні чоловіки. Вона ненавиділа святенництво. Жінка додала:

— А після того, як наш клієнт стане четвертим, вийти на мене стане питанням часу. Тому мені хотілося б мати ці документи якомога швидше, причому такі, які можна буде пред’являти в іноземних посольствах, на митниці без жодного ризику.

— За це я ручаюся. Вони будуть справжні. Розумієш, справжнісінькі! Спеціально для тебе, — Руслан змовницьки підморгнув жінці.

— А ще — алібі. Не думаю, що тобі й Іванові Івановичу буде вигідно, якщо мене загребуть за одну з попередніх справ. У разі чого, я продам вас із бебехами. Мене все одно змусять.

— Та напевно змусять. Але що ти хочеш цим сказати? — насторожився Руслан.

— Що вам незайве посприяти, аби у мене було алібі на момент усіх убивств, — зажадала жінка.

— Ач, яка шустра! Ну і яке тобі конкретно алібі? Просто, аби хтось сказав, що він з тобою курликав у ті дні, коли ти з клієнтами розбиралася?

— Щось таке. Але більш вірогідне і серйозне, ніж «курликав». Як мінімум, у мене має бути алібі на момент убивств свідка та клієнта.

— Немає нічого простішого, — відмахнувся Руслан. — Якщо треба від мусорів відмазати — я тебе відмажу. А мої люди що завгодно підтвердять. Що ти голою перед ними цілий вечір танцювала і вони з тебе очей не спускали в день убивства!

— Ні, голою — це мабуть занадто… — жінка припала до баночки з охолодженою кока-колою. — Але, у принципі, твоя ідея мені подобається.

Міні-холодильник у люкс-салоні «Шевроле» чудово прохолоджував напої. Спустошивши баночку, жінка відчула бадьорість. Працювати з Русланом було приємно і зовсім не нудно.

— Ну нарешті, — Руслан аж підскочив з радості. — Приїхав, дорогенький! А то я вже затурбувався, чи не сталося чого? Раптом його там у Японії вколошкали? Я чув, там теж мафія, і ще яка! Тільки не пам’ятаю, як називається…

— Якудза, — нагадала жінка.

— Та й на Алтаї теж, між іншим, мужики люті, — додав Руслан дещо замислено.

Вона відразу впізнала свого клієнта. Шляхетна постава, пружна хода, жести і міміка людини, впевненої в собі й у своїх силах. Двобортний піджак світло-кавового кольору, білі штани, легкі літні туфлі. Навколо метушаться охоронці. Сьомий біжить попереду з ноутбуком. Третій з похоронним обличчям пильно зиркає на всі боки. П’ятий несе дорожню сумку з натуральної шкіри. А де ж Другий? Де Четвертий? — насторожилася жінка.

На руці клієнта висіла Марина Солянська — колишня утриманка, а віднедавна законна дружина. Марина не літала з Риковим до Японії, а приїхала в аеропорт повиляти хвостом перед своїм грошовим мішком.

Ця Марина жінці ніколи не подобалася. Типова мисливиця за великими грошима. Тільки дуже дурна і наскрізь фальшива. Фальшивий голос, фальшиве обличчя, наштукатурене тонною косметики, фальшиві слова, фальшива освіченість і фальшиве кохання. Не встигла школу закінчити — і відразу на полювання.

— Ну що, тепер ми можемо їхати, — повідомив Руслан. — Тобі куди?

— Мені туди ж, куди і тобі. Їдьмо до мене додому. Вибудовуватимемо мені алібі. Ми ж із тобою, не забувай, тепер немовби коханці. Інакше чого б ти в мене стирчав вечорами? А потім, коли ми все з’ясуємо, відвезеш мене на роботу.

— Ага! Із задоволенням буду твоїм коханцем! — Руслан розтягся в чарівній, хоч і дещо розв’язній усмішці. Потім ніби ненароком поклав руку на коліно жінці і запитав:

— А кава в ліжко буде?

Валерій Полур’янов після роботи із сусідами і родичами убитого (крім Нержина, якого взяв на себе Туполєв — Нержин більше підходив до справи Хайдарова) відразу приступив до спілкування з Геною Шкворниковим.

— У вашого компаньйона виявлено сім тисяч доларів готівкою. Я впевнений, що за документами вашої фірми такі зарплати не нараховувалися і податки, відповідно, з цих грошей не сплачувались. Звідки вони взялися в Роговцева?

— Сім тисяч доларів? — недовірливо перепитав Гена.

— Так. Можу показати протокол за підписами понятих.

— Громадянине слідчий, повірте, я уявлення не маю, звідки ці гроші взялися в Юри.

— Не вірю, — відрізав Валерій. — Але якщо ви не хочете добровільно допомагати слідству, доведеться робити це під тиском фактів. Як засвідчили сусіди Роговцева, ви спілкувалися з ним досить часто.

— Звісно, як його компаньйон і друг.

— Скажіть, чому тоді, «як його компаньйон і друг», ви сварилися з ним минулого тижня? Сусіди чули у квартирі Роговцева ваш лемент, цитую: «Та він тобі за таку волинку яйця відірве!» Хто «він»? І за яку «волинку»?

У цей час на столі задзвонив телефон.

Це був Туполєв.

— Чуєш, Валеро, я щойно говорив з Нержиним, це двоюрідний брат Роговцева…

— От і нові дані приспіли, — посміхнувся Полур’янов. — Факт гострого фінансового дефіциту фірми «Юрген» установлено. Зокрема, ваш компаньйон позичав гроші навіть у свого двоюрідного брата. А потім раптом їх повернув, у суботу, через два дні після того, як позичив. Питання: навіщо він так терміново їх брав і чому так швидко повернув? І ще: чому він говорив, що поверне гроші у вівторок, якщо справи підуть добре? Що скажете, Шкворников?

— Чесно кажучи, щодо вівторка, як мені здається, Юра просто тріпався. Не могли в нас піти справи так добре і так швидко при будь-якому розкладі. Єдине — може, він сподівався, що у вівторок удасться домовитися про велику партію товару. Але збувати його довелося б не менше місяця.

— Ну і як? Без Юри не домовилися?

Гена зам’явся:

— Розумієте, без тих грошей, що їх мав привезти Юра, домовитися було неможливо.

— Хабар?

— Часткова передоплата готівкою, яка так і не відбулася.

— Добре, добре, — махнув рукою Полур’янов. — Ще раз запитую: у кого, крім брата, Юра позичав гроші? Юра, а не ви, зрозуміло?

Гена явно розслабився.

— Власне, Юра був членом якогось клубу, «Флоренція» чи що. Наскільки мені відомо, по-дрібному він позичався саме там.

— У кого конкретно?

— Не знаю. Юра взагалі про цей клуб не розводився. Просто іноді на запитання: «Куди ти зараз?» — відповідав: «У клуб».

— А що таке у вашому розумінні — по-дрібному?

— До тисячі доларів.

— Ну, а вище? — Полур’янов почував, що Гена ходить навколо чогось важливого, про що ніяк не зважиться розповісти.

— А для цього був у нього якийсь знайомий, якого він називав Іваном Івановичем. Якраз тоді ми сварилися саме через нього. Я його ніколи не бачив, знаю тільки з розповідей Юри. Вони познайомилися, наскільки я пам’ятаю, позаминулого літа. Невдовзі після того, як Юру прийняли до клубу «Флоренція».

— «Венеція», — поправив Полур’янов.

— От і ви про нього знаєте!

— Просто знайшли в Роговцева клубну картку. Продовжуйте, я вас слухаю.

— Ну от, коли Юру прийняли у «Венецію», він улаштував гучну вечірку для друзів і запевняв, що познайомився з дивовижної краси дівчатами. А потім, наприкінці літа, у нас виникли серйозні проблеми в бізнесі. До нас мав прибути автофургон з товаром. Документи були в порядку, але його раптом зупинила на в’їзді в місто міліція: перевірка документів і таке інше. Ми втратили три дні, підвели замовників і опинилися у великому мінусі. Отут і з’явився цей Іван Іванович.

— Як саме він «з’явився»?

— Одного дня Юра просто виклав п’ятнадцять тисяч доларів, заявивши, що в нього з’явився заступник на ім’я Іван Іванович.

— Чи була в Юри коханка?

— Була, Іра, — кивнув Гена. — Юра запевняв, що вона чудова журналістка.

— Скільки разів ви бачили Юру з нею?

— Чотири… Востаннє — здається, у березні.

— А чому ви думаєте, що ця Іра була саме коханкою?

— Ну… Юра якось на п’яну голову сам розбовкав: щось там про ночі пристрасті і таке інше.

— Тут її немає? — Полур’янов простягнув Гені ювілейний номер журналу «Українська жінка», де на останній сторінці містилися фотографії всієї редакції.

— От вона, — Гена впевнено тицьнув пальцем у перший ряд групового фото. Він указав на Ірину Голубєву.

— Усе має бути натурально, рідна, — пояснював задоволений Руслан, сьорбаючи каву.

Жінка лежала в нього на плечі, її обличчя вже не було таким блідим, як уранці. За півтори години, що минули з того моменту, як вони повернулися з аеропорту, він кохався з нею двічі.

— Якщо вже доведеться затирати мусорам, що ти моя подружка, то я мушу добре уявляти собі, що це таке, — продовжував Руслан.

Попіл Руслан струшував просто на підлогу, але жінку це не дратувало. Він подобався їй: гарний, поступливий, з почуттям гумору в нього був повний порядок, ще й дурний… Чого ще можна жадати від чоловіка?

— Ти мій найкращий чоловік, ще ні з ким я не зазнала такої насолоди, — томно прошепотіла жінка, припечатуючи поцілунок до його гладенько виголеної щоки.

Це не було неправдою. Це було перебільшенням. Жінка добре засвоїла: лестощі — найкоротший шлях до серця чоловіка, надто в її становищі.

— Правда, найкращий? — Руслан, звиклий до продажного кохання, дещо збентежився.

— Правда, — жінка по-котячому облизнула свої повні чуттєві губи і сіла на ліжку. Він має бачити її у всій красі.

Руслан мимоволі замилувався її тілом. Біла, гладенька шкіра. Акуратний трикутник лобка. Красиві античні груди. Авжеж, така жінка йому потрібна. Така, саме така жінка, від якої закипає кров у жилах кожного чоловіка!

— Іван Іванович мені не говорив, що ми маємо справу з такою спокусницею, — Руслан не приховував замилування.

— Іван Іванович багато чого тобі не говорив, — загадковим тоном сказала жінка.

Вона тріумфувала. Якщо все піде так, як задумано, вже через кілька днів вона попихатиме Русланом, як маріонеткою. Адже є тільки одна зброя, яка уражає напевно і не визнає бронежилетів. Ця зброя — жіночі чари.