Клуб зразкових чоловіків

Розділ 2

— Старшина Солодов! — бадьоро відрекомендувався працівник міліції, який охороняв місце події.

— Слідчий Валерій Полуяров.

Судмедексперт Мераб Гербертович і технік-криміналіст Остап Марченко ввійшли до квартири номер 86 слідом за Валерієм. Усередині було вогко і задушливо, як у тропіках. Доводилося уважно дивитися під ноги, щоб не вступити в чималу калюжу на лінолеумі.

— Розповідайте, — кивнув Полуяров старшині.

— Значить так. Сьогодні о восьмій вечора громадянка Кузьменко, прийшовши додому, виявила, що її залили. Вона кинулася нагору і подзвонила у квартиру 86. Їй не відчинили. Вода прибувала, і Кузьменко звернулася по допомогу до слюсаря, який живе на першому поверсі. Його прізвище — Ломакін, — уточнив старшина, подивившись у свої записи. — Слюсар перекрив холодний і гарячий крани та залишив під’їзд без води. Кузьменко була впевнена, що хазяїн квартири десь поїхав, аж раптом одна із сусідок заявила, що бачила, як Максим заходив, але не бачила, як виходив. Кузьменко викликала міліцію, аби зламати двері. На виклик з’явився молодший лейтенант Іванищенко, який і знайшов труп. Убитий лежав у ванні обличчям униз. Сусіди впізнали в убитому хазяїна квартири Максима Гуняковського. Двадцять чотири роки, неодружений, закінчив консерваторію по класу фортепіано, останній рік не працював, на обліку в міліції не значився.

— Відмінно попрацювали, старшина.

— Спасибі. Та тільки це інспектор опитував сусідів, протокол складав Іванищенко, а я отут стояв. Я тільки переказую, — зніяковів Солодов.

— А чому ви говорите «убитий»? Не можна ж виключати самогубство, нещасний випадок, — замислено поцікавився Валерій, хоча сам такі варіанти уже виключив. Ти ще спробуй утопися у ванній «хрущовської» квартири!

— Та яке там самогубство! — вигукнув старшина. — Там у кімнаті все догори дном. Сліди боротьби!

«Сліди боротьби — це, мабуть, занадто, — подумав Валерій, оглядаючи єдину і досить затишну кімнату. — Але безлад надто вже підозрілий».

Справді — килимова доріжка лежить на півдорозі між вітальнею і ванною кімнатою. На друзки розбита дорога порцелянова ваза. Зім’ятий вовняний плед запхано під ліжко, на підлозі смажений арахіс, що висипався з перекинутої бляшанки, яка закотилася під журнальний столик. Постіль не складена. Розкішне німецьке піаніно «Циммерман». Кришка відкрита, немовби виконавець відлучився на хвилину і зараз повернеться, щоб продовжити концерт…

«Навіть ті предмети, що стоять на своїх місцях, дихають тривогою», — зітхнув Валерій.

— Забув сказати, телевізор був увімкнений. Ми його вимкнули, щоб не заважав працювати, — додав старшина.

Валерій почав по черзі висувати шухляди письмового столу. Жодних слідів стороннього втручання. Документи, гроші, загорнені у зошитовий аркушик у клітинку, — усе на місці.

Чи от, наприклад, золотий годинник. Двадцять чотири камені. Фірма «Етуаль», Швейцарія. Спокійнісінько лежить на тумбочці біля дивана. Сам проситься в руки матеріально заклопотаному злочинцеві… Ні, версію про пограбування Максима Гуняковського доведеться відразу відкинути. Навряд чи в молодика з консерваторською освітою на антресолях улаштована схованка, де штабелями складено золото в зливках.

— Валеро, можна? — до кімнати ввійшов Остап, геній експертизи, жартівник і загальний улюбленець.

Остап поставив важкеньку валізу з інструментами на підлогу і приготувався доповідати.

— Значить так. Замки-замочки. Не буду морочити тебе деталями, але я певен, що ніхто з «гостей» не використовував відмичок. Отже, у злочинців чи злочинця був ключ. Причому врахуй: що замок марки «Мотура». Нагадаю, «Мотура» славиться тим, що ключ до нього підробити практично неможливо. Дуже точна механіка. Ясно?

— Ясно. Далі.

— Далі в нас ніжки. На кухні біля плити наша пташка порядком наслідила. На підлозі було розлито маслинову олію, і вона вступила в калюжку. Так що радій, Валеро! У нас чотири якісних відбитки підошов взуття. Кросівки «Рібок», розмір тридцять дев’ять.

— Для чоловіка — мало, для жінки — забагато, — зауважив Валерій.

— Ну, це залежить від жінки. У моєї дружини взагалі сороковий! — не без гордості вставив старшина Солодов.

— Повернімося до наших слідів. Звичайно, до результатів лабораторного аналізу далеко, але я тобі і так скажу — кросівки нові. Відбитки малюнка на підошві дуже чіткі. Землі і багна не виявлено.

Не виключено, злочинниця взулася в під’їзді. Взулася і натягнула рукавички.

— Логічно. Якщо їй вистачило кмітливості перевзутися, то на рукавички розуму стало і поготів.

— Угу. Далі так. На килимовій доріжці пляма крові убитого. Крім того, один із країв мокрий. Певно, тіло поклали на цю доріжку і на ній перетягнули у ванну кімнату. Пам’ятаєш, чотири роки тому справу про убивство тренера з важкої атлетики, коли убивця, щоб полегшити собі транспортування трупа, теж використовував хідник?

— Пам’ятаю. Але наш убитий важить аж ніяк не сто тридцять кіло. Його можна було і на руках донести.

— Отож. Це ще один доказ на користь того, що убивця — жінка. Слабка, ніжна жінка з тридцять дев’ятим розміром взуття, — із кривою посмішкою зауважив Остап.

— Хай йому грець! — бувалий старшина Солодов, здавалося, був не на жарт здивований.

— Отже, хлопчики, слухайте мене, — судмедексперт Мераб Гербертович, хазяїн густого баса і власник колоритного грузинського акценту, зняв гумові рукавички й умостив своє важке тіло на дивані. — Наш гірський орел, Максим Гуняковський, приймав героїн…

— …і помер від передову, — продовжив Валерій, скорчивши скептичну міну.

— Не квап мене, кацо, — сердито сказав Мераб. — Він не вмер. Його вбили. Його вдарили по голові важким тупим предметом. Ви його, до речі, знайшли?

— Зараз пошукаємо, — запевнив Остап.

— А потім утопили у ванні. Щоб точно. Завтра я зроблю розтин і з’ясую все достеменно. Але вже зараз я впевнений, що удар по голові не був смертельним. Хлопчик відбувся б струсом мозку. Повалявся б два тижні в лікарні — і порядок. Крім того, повні легені води, численні гематоми на спині, на руках, на стегнах. Можливо, сліди побоїв, можливо — падінь. І, нарешті, наш орел був гомосексуалістом чи, принаймні, бісексуалом.

Остап присвиснув від подиву і запитально подивився на Валерія. Той вийняв з пачки сигарету. Двадцять сьому за цей нескінченний день.

— Але чому хлопець не пручався? — дивувався старшина Солодов.

— Тому що перебував під дією наркотику, — відрізав Мераб. — Я взяв кров для аналізу і завтра скажу точно. Але про це і так можна судити з непрямих ознак.

— І що це за непрямі ознаки?

— Якщо не ліньки, дорогий, можеш піти і подивитися сам. У нього вени тоненькі, як ниточки. Обидві руки сколоті, під колінами — сколото, навіть внутрішня поверхня стегон — і та вся в дірочках. Він наркоман з великим стажем. Такі дня без отрути прожити не можуть. Увесь час ходять відморожені.

Мераб Гербертович насупився і підсумував:

— Словом, наркотики теж шукайте.

— Буде зроблено, — відгукнувся Остап і взявся за тумбочку біля дивана. — Годинник просто шикарний, — кинув він через плече Валерію.

Максим Гуняковський був не просто худий, а худющий. Під очима залягли сизі тіні, ранні зморшки на чолі та навколо чуттєвого рота ніяк не в’язалися з його віком. Зате відмінно в’язалися з наркотиками.

На грудях — срібний хрестик, на правій руці — ланцюжок із бляшкою.

Валерію не давало спокою питання про те, чому злочинець не закрив крана. Адже це так необачно! Набагато певніше було б закрити воду й запобігти передчасній появі міліції у квартирі.

Відповідь нагодилася дуже скоро. Валерій виявив, що кран забитий, і набрати повну ванну можна, тільки включивши душ. Його шланг лежав на дні ванни. Зрозуміло, коли ванна була майже повна, із крана не капало, а на шланг злочинець просто не зважив.

Із цієї обставини можна було зробити дуже важливий висновок: злочинець квапився. Утопивши Максима, він негайно залишив квартиру. Йому не було діла до речей та грошей. Він нічого не шукав. Він прийшов по Максима. Бо якби вбивця забарився, то, залишаючи квартиру і неминуче проходячи повз ванну, він побачив би, як вода з переповненої купелі ллється на підлогу.

Міркування Валерія перервав Мераб Гербертович.

— Кацо, у нас новини!

Сяючий Остап двома пальцями тримав мініатюрний пакетик із білим порошком. Лівою рукою він притискав до грудей червону бляшанку в білий горошок. «Манна крупа», — уточнював напис на банці.

— Поздоровляю, — знизав плечима Валерій. Справді, було б дивно не знайти кілька грамів героїну на квартирі в запеклого наркомана. — І що за погань?

— А це ми зараз подивимося! — жваво озвався Мераб Гербертович.

Він узяв в Остапа пакетик і надірвав ріжок.

— Героїн, — через хвилину підтвердив Мераб і жбурнув пакетик на диван. — Героїн, розумієш.

— Ясна річ, героїн, — відмахнувся Остап. — Творча, неординарна особистість, музикант. Із забезпеченої родини. Тут тільки три варіанти: героїн, кокаїн або екстезі. Шукають натхнення, нових відчуттів. Бавляться. Думають, це ненадовго.

— Чалий, ти живий? — поцікавився Спец, коли рожевий «Порше» сховався за поворотом.

Чалий не відповів. Зате відгукнувся Льова. Він звівся на ноги і, тамуючи рукою кровоточиву рану в лівому боці, підійшов до розпластаного Спеца і щосили штурхонув його ногою.

— Підводься, недоумку. Поїхали, поки менти не з’явилися. Гайда! Допоможи мені!

Льова був поранений не тільки в лівий бік, а й у передпліччя. Без сторонньої допомоги йому не те що бігати від міліції, а й ходити було проблематично. А от Спец, навдивовижу, виявився цілий і неушкоджений. Він не встиг навіть витратити свою обойму, оскільки пролежав усю перестрілку праворуч від «Волги», на якій вони приїхали.

— А як ми поїдемо? — здивувався Спец. — Колеса ж бо прострелені… І скло на фіг висадили, козли… Це ж до першого даішника.

— Ну вже, напевно, не на цій руїні, — видихнув Льова. Кожне слово давалося йому на превелику силу. — Он бач, «опельок» стоїть. На ньому і поїдемо.

— А як же поїдемо, у нас же немає ключів… Це ж не наша тачка!

— А от так і поїдемо. Ворушися, відморожений, — істерична балакучість спільника лютила Льову все більше. «За що його тільки прозвали Спецом?»

Вони дочвалали до охайного «Опеля», припаркованого біля тротуару, і Льова взявся до звичної справи: висадив руків’ям пістолета бічну шибку, відімкнув дверцята. Перемагаючи біль, вліз усередину і відкрив другі дверцята. За мить Спец сидів поруч. Потім, знову скориставшись своїм важким магнумом, Льова розбив пластикову обшивку замка запалювання і запустив руку в проводи. На щастя, ніякої «протиугонки» ні на кермі, ні на педалях не виявилося.

— Посвіти мені запальничкою, — попросив Льова, вдивляючись у хитросплетіння дротів. — Не бачу.

— Я не курю, — охоче відгукнувся Спец.

— Ну ти і дя-я-тел… — просичав Льова. — Дістань мою. У правій задній кишені джинсів. Бігом!

Зціпивши зуби від болю, який розривав бік, Льова нахилився вперед. Спец витяг запальничку і тремтячими руками посвітив йому. Свого напарника він поважав, ненавидів і дуже боявся.

Вогник освітив клубок різнобарвних проводів, з яких Льова відразу вибрав два потрібні. Блиснуло лезо фінки, і за мить він з’єднав дроти разом. «Опель» нарешті загурчав.

Треба ж таке! Машина завелася з першого разу. Всі маніпуляції забрали не більше трьох хвилин.

— Ну ти спритник, на раз тачку розпанахати! Геній! — захоплено вигукнув Спец.

— Цей сраний «Опель» — сто вісімдесят шостий за ліком, недоумку, — пробурчав Льова і піддав газу. «Опель» вилетів на середину проїзної частини, полишаючи побоїще.

— Стривай, а як же пацани? — аж підскочив Спец.

— Немає твоїх пацанів. Усе. Гаплик.

— Ти що? Серйозно? — очі Спеца спалахнули божевільним вогнем.

— Якщо ти зараз не закриєш рота, я тебе викину.

По всьому було видно, що Льова не жартує. Він указав на міліцейську машину, що вискочила з-за повороту, за яким кілька хвилин тому зник рожевий «Порше».

За сто метрів від міліцейської машини Льова вдарив на повний газ. Була надія, що міліція їх просто не помітить за обстеженням трупів і розстріляних машин. Але їх помітили.

— Зупинитися і вийти з машини! — без угаву повторював гучномовець на даху міліцейського авто, яке їх переслідувало.

Льова навпаки збільшив швидкість до ста сорока кілометрів. Не відриваючи погляду від дороги, він кинув Спецу:

— Стріляй по колесах.

— Та ти що, Льово, стріляти в ментів…

— Стріляй, я кому сказав! А не хочеш, так можеш вилазити. Втямив?

Спец кивнув. Він вихопив з кобури свій старенький Макаров і, висунувшись із вікна, тричі вистрелив. Лише один із пострілів улучив у передню шину міліцейської машини. Утративши керування, вона вилетіла на бордюр і врізалась у крислату липу.

— Нормально, — кинув Льова. — Але ти не розслабляйся. Вони уже викликали підкріплення.

— Як ти знаєш?

— Що тут знати, я бачу. Он, подивися.

Вони знову різко перемінили курс. Тепер у них на хвості висіли дві міліцейські машини. З однієї нещадно садили з автомата. Утім, не надто прицільно. Льові знову довелося витинати немислимі віражі. Але довго так тривати не могло. Цього разу підстрелити колеса міліцейської машини Спецові не вдалося — набої скінчилися. А в пістолеті Льови лишався один-єдиний патрон, якого він не поспішав витрачати. Либонь придасться.

— Твою мать! — з досади ревонув Льова. — Бензин на нулі.

Спец сполотнів. Невже після всіх геройств їм доведеться так безславно здатися? Але Льові зовсім не хотілося гнити у в’язниці. Краще застрелитися, прямо тут. А Спец нехай відмазується, як хоче.

Утім, він швидко відігнав думки про самогубство. Ні, тільки не це. Для останнього патрона потрібно придумати краще застосування… Рятівне застосування… Причому зробити це швидко, бо через десять хвилин «Опель» стане як укопаний… І тут Льова зважився на запаморочливий трюк, що його сам у будь-який інший час вважав би за самогубство.

По зустрічній смузі нісся багатотонний рефрижератор. Коли «Опель» майже порівнявся з ним, Льова скинув швидкість і вистрілив у переднє колесо ваговоза.

Далі все відбулося блискавично.

Рефрижератор утратив керування, його понесло юзом на зустрічну смугу, і подвійний причіп перегородив дорогу за «Опелем». Гуркіт, з яким перша міліцейська машина влетіла в рефрижератор, чуло, напевно, півміста.