Клуб зразкових чоловіків

Розділ 31

Іван Іванович справляв враження впевненого і досвідченого водія. Майже не дивлячись уперед, він увесь час позирав у дзеркало заднього огляду. Жінка мовчала. Кілька разів вона оберталася в надії розгледіти свою білу «Волгу», за кермом якої сидів Руслан. Та марно.

— А ви кепсько виглядаєте, любонько, — сказав Іван Іванович з погано приховуваним глузуванням. — Під очима кола, бліденька. Погано спали… Але розумію, розумію… З таким нервовим навантаженням… А славно ви це придумали з Риковим! Кажуть, помирає у страшних муках!

Вони повільно під’їжджали до перехрестя. Машини обабіч повзли з черепашачою швидкістю. Назрівала пробка.

Жінка не знайшла, що відповісти. Вона була занурена у свої думки. Не бачачи своєї машини, не знаючи про те, що Руслан поруч, вона не могла зважитися на те, заради чого сіла в цей «Мерседес».

— А що ж Руслан вас так підвів? — продовжував пащекувати Іван Іванович. Його настрій дедалі поліпшувався. Він усе більше ставав схожий на самого себе — підступного, нахабного, невблаганного. — От так спиш із чоловіком, а він тобі потім підкладає свиню… Це ж просто негарно — не віддати жінці гроші, які вона чесно заробила… От які вони, ці чоловіки. Попередній виявився голубим, цей — ошуканцем… Як же ви його раніше не розкусили? Хоча з Русланом, треба визнати, я сам зробив промах…

Жінка зціпила зуби. Аж тут знайомий плавний обрис капота рідної машини з’явився в другому ряду. Біла «Волга». Її бойова подруга. Її улюблениця.

Далекий світлофор показав червоне. Вони знову не встигли.

У неї лишалося три хвилини.

Вона повільно опустила руку в кишеню свого твідового піджака і витягла браунінг. Ствол пістолета метнувся до правого боку Івана Івановича. Гримнули три постріли.

Для того вона й одяглася в усе чорне, щоб бризки крові, які потраплять на штани чи піджак, були якнайменш помітними. Жінка натиснула кнопку «аварійки» — це щоб виправдати зупинку прямо на перехресті. Навряд чи хтось зголоситься допомогти раніше, ніж через десять-п’ятнадцять хвилин.

Потім жінка з відразою кинула пістолет на підлогу, під сидіння водія. Обернулася і взяла саквояж. Таки важкий. Вона вийшла з авто, спокійно захлопнула дверцята і без поспіху, але швидко пішла між машин до своєї «Волги».

Туполєв роззирався у передпокої крихітної однокімнатної квартирки Мишаків.

Раїса Миколаївна виявилася п’ятдесятилітньою матроною із громовим голосом. Її тихий чоловік, котрий відрекомендувався «просто Жорою», справив на Туполєва враження типового підкаблучника.

Господиня не без задоволення прийняла пропозицію розповісти про весілля своєї небоги Лялі. Туполєва дещо здивувало, що бенкет замовляла тітка, а не батьки молодят.

— Лялюсик мені, як дочка. Мама в неї геть безрука, хоч і гарна жінка. Нічого організувати толком не може. А як чоловік помер, так узагалі хворіє увесь час. А Вітасик сам із Кривого Рогу. Батьки його теж нічого не тямлять у тому, де і як усе справити. Ну не могла ж я допустити, щоб у моєї Лялечки було, як у сироти. От і довелося все організовувати самій. А ці поганці в «Грилі» заламали таку суму… І готують вони там абияк… Я сама краще готую…

Вона говорила так швидко, що Туполєв не міг вставити ні слова, не те що направити розмову в потрібному напрямку. На щастя, на допомогу прийшов чоловік Раїси Миколаївни. Зненацька, не давши дружині опам’ятатися, він відсунув її убік і спокійним, твердим голосом сказав:

— Стривай, Раїсо. Тараториш абищо. У товариша слідчого від твого базікання, певно, вже вуха заклало. Говорити буду я. Ви запитуйте, що потрібно, не соромтеся.

На превеликий подив Туполєва, Раїса Миколаївна враз покірно замовкла.

— Мене, власне, цікавить, чи не було серед гостей на вашому весіллі такого собі Юрія Роговцева?

— Ні. Такого не було, — відповів Георгій. — Я всіх гостей добре пам’ятаю.

— А я можу глянути на фотографії з весілля?

— Про що мова! — вигукнув Георгій. — Раїсо, принеси альбом.

Господиня вибігла в сусідню кімнату і за мить повернулася з грубим альбомом.

— Вибери для Володимира Ігоровича тільки те, що було знято на весіллі!

Через дві хвилини перед Туполєвим було розкладено два десятки фотографій. Щаслива наречена і розгублений молодий біля дзеркала у вестибюлі загсу. Наречений несе свою обраницю на руках по сходах. Ошатні свідки розписуються у шлюбних документах. Молодята покладають квіти біля пам’ятника невідомому солдатові. Нарешті дія переноситься в «Італійський гриль». Туполєв подовгу розглядав ці знімки. Гості танцюють, молоді цілуються… Усе, як завжди. І нікого схожого на Максима Гуняковского чи Алі Хайдарова.

— Мене цікавить ім’я фотографа, котрий знімав весілля.

— Це можна. Зараз подивлюся в записній книжці. Пам’ятаю, його звати Ілля. Цього хлопця нам порекомендувала кравчиня, коли ми сукню Лялечці шили. Здер він з нас ого-го, але і фотографії вийшли відмінні! Штук шістдесят фотографій було, не менше. Ну, ми не всі взяли… Стривайте, а вам що, хіба ваш співробітник не передавав? Ваші ж цим уже цікавилися?

— Невже? — Туполєв постарався сховати подив.

— Так-так, — наполягав Георгій. — Нам ваш колега вже дзвонив числа двадцять першого-двадцять другого. Запитував телефон фотографа. Я, звичайно ж, дав.

— А він не представився?

— Представлявся. Аякже. Як його звали, Раїсо? — Георгій обернувся до дружини.

— Здається, він назвався Олексієм… — непевно сказала Раїса Миколаївна.

— Ага… Напевно, Льоша забув мені передати, — розвів руками Туполєв.

«Олексій… Та який він, в біса, Олексій! Це, звичайно, був Юрій Роговцев, хто ж іще?»

Попросивши в господарів дозволу скористатися їхнім телефоном, Туполєв подзвонив фотографу.

Дружина Оксана повідомила, що Ілля зараз на роботі — як звичайно, обслуговує якесь весілля. На запитання про те, де саме відбувається це «обслуговування», вона зауважила, що якби всякий раз запам’ятовувала, де саме буде працювати чоловік, її голова давно стала б квадратною. Від Оксани Туполєв таїтися не став і відразу попередив її, що одним із замовлень Іллі цікавиться міліція. Жінка обіцяла простежити за тим, щоб чоловік передзвонив Туполєву на роботу чи додому відразу, тільки-но проспиться. «Сьогодні від нього все одно пуття не буде», — зітхнула вона.