Клуб зразкових чоловіків

Розділ 19

Тихенько, щоб не розбудити Руслана, жінка підвелася з ліжка, накинула пеньюар і навшпиньках пройшла на кухню. Четверта година ранку. Поки Руслан не прокинувся, вона має приготувати сніданок із того, що залишилося в холодильнику, та прибрати після вчорашньої гулянки. А ще… а ще нарешті вирішити, як саме працювати з клієнтом.

Вона сіла на табуретку, налила собі томатного соку і втупилася у вікно…

…Отже, відмовитися вона не може. Просто так документів Руслан не віддасть. Без них вона з міста не втече.

Висновок один — клієнта доведеться вбити. Але як?

Необхідно зробити так, щоб клієнт сконав тоді, коли її не буде поряд.

Машинально орудуючи ложкою, занурена в міркування жінка приготувала собі розчинну каву і знову сіла на табуретку. Змії! Як вона могла забути про це захоплення клієнта!?

Каталог фірми «Серпент-сервіс», що його вчора бачила на журнальному столику в редакції «Української жінки»! З позначками, зробленими рукою клієнта! Вона ще дивувалася, розглядаючи фотографії — які огидні й дорогі гади! Тепер ці гади послужать їй!

Хвиля крижаної води, що обрушилася на голову, повернула Льову до тями. Він лежав на холодній і вогкій долівці. Зі стелі тьмяно поблискувала запилюжена лампочка. Над ним нависали двоє гевалів.

— Очухався фраєр, — сказав один з них.

— Ну то підніміть гостя дорогого.

Це вимовив третій, якого Льова не бачив. Але він упізнав голос, і його пройняв холодний піт.

Гевали підхопили Льову під руки і ривком підняли на ноги. Тепер він міг бачити ще двох. Один сидів на простому дерев’яному ослоні, другий стояв у нього за спиною. Це був Кийок.

Льову всадовили на інший ослін, що стояв за три метри перед Кийком. Здоровані заклякли обіч Льови.

— Що людей моїх занапастив — погано, — почав Кийок. — Але за те зла на тебе великого не маємо. Усі під одним Богом ходимо. За Спеца будеш винен нам ще тридцять штук, та й по тому.

Бандитська гордість узяла своє, і Льова невлад бовкнув:

— Якого хрєна я тут роблю?

Удар по шиї звалив Льову з ніг. За мить його за барки затягли назад на ослін.

— Та ще десять штук штрафу за те, що такий борзий, — поволі продовжував Кийок. — Але це все так, дрібнота. Ти ліпше скажи нам, за що Банкіра замочив.

Кийок, хитро примружившись, спостерігав за Льовою, блідим, як полотно.

— Дивися, що виходить, — вів далі Кийок. — Прийшов до чоловічка в гості, начебто мирно поговорити. А потім з доброго дива дістав свій сучий вальтер і продірявив чоловічка. Так ще й бабок із собою прихопив неміряно. Добре, що мої хлопці поруч виявилися по роботі. І бабі Банкіра пощастило, що на Мальті зараз блядує, а то ж і її пристрелив би напевно.

Льова зрозумів: Кийок давно точив зуби на гроші Банкіра, але боявся інших авторитетів. І от випала нагода — з’явився гість, якого можна підставити.

— Недобре діло ти затіяв, Льово, і бути тобі на правилці різаним на дрібні шматочки, бо пістолет — твій, і пальчики на ньому твої, а в нас із дією наукою не гірше, ніж у мусорів. Але є в тебе, падло, одна надія.

Кийок витримав театральну паузу, спостерігаючи за реакцією Льови. Та в того на обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Льова знав ціну блатним базарам і прекрасно розумів, що надії в нього немає ніякої.

— Дуже мені цікаво знати, — понизив голос Кийок. — якого біса тобі знадобився Корж. І хто ж твій хазяїн, який не боїться хвіст пружинити на таку людину. Відповіси по правді — вільний на всі чотири вітри. Ні — віддам тебе братві Банкіра.

Льова знав, що живим Кийок його ніяк не випустить. Ну та нехай!

Руки в Льови зв’язані не були, і він щосили садонув найближчому гевалові ліктем під дих. Наступної миті скотився з табуретки.

Кийок щось закричав. Льова розпрямився, як пружина, підхоплюючись на повен зріст, насадив гевала на коліно і жбурнув його тушу на напарника.

Загриміли постріли. Стріляв спільник Кийка. Льова з подивом усвідомив, що стрілець непробачно хибить. І враз Льова збагнув, що кулі призначалися не йому. Тепер у підвалі залишилися двоє: Льова і таємничий стрілець. Двоє бандитів і Кийок були мертві.

Плющ — так звали його рятівника — міцно зв’язав Льові руки, дав сьорбнути коньяку з плоскої фляги. Перечекавши хвилинку, він уп’яв у нього прозорі світло-блакитні очі та зажадав:

— Ну, тепер розповідай мені те, чого не встиг почути Кийок.

Плющу було років тридцять. Він мав досить приємні риси обличчя, і тільки лід на дні очей та дві глибокі складки, що облямовували його тонкі губи, видавали в ньому людину вольову, владолюбну і жорстоку.

— Кийок не злодій у законі, — презирливо процідив Плющ. — А чисто так, фраєр. Він багатьом поперек горла стояв. З Банкіром сильно зарвався, не треба було корисну людину чіпати. А тут ще ти героя клеїти почав. Але якщо розповіси мені про Коржа і свого хазяїна — не уб’ю, сукою буду.

Плющ вів машину дуже обережно.

— І скільки ж тобі твій хазяїн платить?

Льова назвав суму.

— Це в чому ж? У цих, як їх… шекелях?

— Шекелях, — машинально поправив Льова.

Ні, у баксах.

Плющ присвиснув.

— Неслабий підйом. І часто в тебе такі Коржі?

— Може, тобі податкову декларацію заповнити, га? — Льова, терпіти не міг розмов про свою роботу.

— Ач, який потайливий, — посміхнувся Плющ. — А я думав тобі одну халтурку запропонувати. За гроші. Але бачу, ти і так багатенький, так що попрацюєш на халяву.

— Чого?

— Того, — процідив Плющ, неспішно додаючи газу. — Банкірові гроші треба визволити.

— Е, братухо, ми так не домовлялися, — занепокоївся Льова. — Ти ж говорив, на хату їдемо, очухатися.

Аж тут у ліву вилицю Льови вперся ствол пістолета.

— Будеш гавкати — пристрелю, — вишкірився Плющ, прибираючи пістолет так само блискавично, як і витяг його секунду тому. — Ти мені потрібен, щоб відбити бабки Банкіра, поки Кийка не кинули. Вони зараз у Кийка вдома. Охорона — чотири чоловіки. Ми коцнемо їх за милу душу. Потім іди куди хочеш. Затямив?

Особняк Кийка не сподобався Льові ще з першого разу. В усьому відчувався слід шизофренічного смаку його хазяїна. Триповерховий будинок, високий і вузький, був облицьований сірим мармуром. Триметровий бетонний мур по всьому периметру був обнесений колючим дротом на залізних прутах, в одному з кутів сторожова вишка з прожектором. Явно, зона залишила глибокий слід у душі Кийка. Навіть вийшовши на волю, він зволів добровільно засадити себе у свій власний маленький табір.

Плющ зупинив машину перед сірими воротами і посигналив. Пройшло не менше п’яти хвилин, перш ніж хвіртка збоку відчинилася і з неї вийшов заспаний охоронець.

— Якого дідька? — запитав він у Плюща, підозріливо покосившись на Льову.

— Чемнішим треба бути зі старшими, Таргун, — осудливо похитав головою Плющ. — От поскаржуся на тебе хазяїну, вмить вилетиш з охорони в бойовики. Там не поспиш.

— Чого треба? Де хазяїн?

Було видно, що Таргунові на ці погрози плювати.

— Хазяїн сказав, що відбитків на пістолеті мало. Треба, щоб наш гість залишив «пальчики» ще і на ручці валізи.

— Так на хєра ти його цілком привіз? Потрібні «пальчики», то привіз би самі пальчики! — реготнув Таргун. — І що ж хазяїн сам не приїхав?

— Ти хіба не знаєш, що він після доброї справи любить прим’яти гарну бабу? — відповів запитанням Плющ. — А по пальчиках ми його розібрати на правилці встигнемо.

Таргун ще якийсь час морщив чоло, оцінюючи аргументи Плюща.

— Добре, заїжджай, — сказав він нарешті. Через кілька секунд ворота від’їхали убік.

Плющ поставив машину на заасфальтованому майданчику, обсадженому з трьох боків жимолостю. З будинку вийшли ще двоє — один з напівавтоматичним карабіном, другий з бельгійським пістолетом-кулеметом «Унімаг». Плющ грубо витяг Льову з машини.

Вони пройшли в будинок. Попереду — Льова, якого Плющ підштовхував у спину пістолетом, за ними — охоронці. Льова буквально пожирав очима кожну деталь на подвір’ї й у будинку, але ніде не помітив ані сліду обіцяного Плющем четвертого охоронця. Це йому не сподобалося.

Піднявшись вузькими крученими сходами на другий поверх, вони опинилися перед дверима, без жодного натяку на замкові шпари. Зате ліворуч і праворуч від дверей прямо на стіні Льова побачив дві панелі з отворами для ключів, а на правій — ще й клавіатуру для введення цифрового коду.

— Обличчям до стіни, — наказав охоронець з «Унімагом».

Плющ тикнув Льову носом у протилежну стіну і слухняно відвернувся сам. «Схоже, Кийок не любив складати багато яєць в один кошик», — майнуло Льові.

Він не бачив, але точно знав, що відбувається в нього за спиною. Охоронці одночасно вставили ключі — кожен у своє гніздо. Потім один із них набрав код. Так само одночасно вони повернули ключі, відтак почулося дзижчання.

— Проходь, — сказав охоронець.

Плющ і Льова обернулися. За відчиненими дверима, у невеликій кімнаті без вікон і меблів горіли білі лампи денного світла. В кутку самотньо стояла стара обшарпана валізка. У Плюща і Льови з приводу цього моменту була особлива домовленість.

Вони враз вихопили пістолети з глушниками і кожен вистрелив двічі. По стінах бризнула кров. Охоронці — один беззвучно, другий з тихим стогоном, — упали на підлогу. Льова хотів добити свого пострілом у голову, але пістолет тільки тихо клацнув.

— Не вийде, братухо, — тихо мовив Плющ, підбираючи зброю охоронців. При цьому він увесь час не зводив з Льови очей. — Дуже не хотілося, щоб третій патрон ти витратив на мене.

Льова фиркнув, але нічого не сказав. Він звично протер руків’я пістолета краєм сорочки, жбурнув його в куток і ступив до валізки.

Під стелею щось тихо засичало і вкрадливий голос Кийка зажадав:

— Назви півняче слово.

Льова сторопів.

— Це ще що таке?

— Сам не знаю, — Плющ отетеріло витріщався по сторонах.

— Кукуріку! — навмання бовкнув Льова.

— Назви півняче слово, — та сама інтонація.

— Хапай валізу і вшиваймося, — наказав Плющ, про всяк випадок відступаючи в коридор.

До Льови нарешті дійшло, що, крім інших наворотів, Кийок розщедрився на систему розпізнання голосу.

Не встигли вони вискочити до кручених сходів, як у всьому будинку огидно запілікали пищалки, подібні до протиугінної сигналізації. У тому, що така сама пищалка зараз надривається у будці Таргуна, Льова не сумнівався.

— Не надто тобі твій Кийок довіряв, — скоромовкою виплюнув Льова, коли вони збігали вниз.

У відповідь Плющ тільки лайнувся.

— Дай мені хоч пістолет, — попросив уже на першому поверсі Льова.

Плющ зупинився, зірвав із плеча карабін і простягнув напарнику.

— Віддай валізу і йди вперед, — наказав він.

Льова поставив валізу, узяв карабін наперевіс і поплівся до виходу.

Зненацька сигналізація замовкла і наступила моторошнувата тиша.

— Залітай у двері, що праворуч, — напівголосно сказав Плющ, коли Льова був уже за три метри від виходу на подвір’я.

Вони опинилися на просторій кухні, уздовж стін якої тяглися вузькі, сантиметрів сімдесят у ширину, але довгі вікна. З них було видно ділянку подвір’я і, зокрема, крізь кущі жимолості проглядалася машина Плюща.

Плющ жбурнув на стіл валізку і відкрив її. Льова обімлів. Валізка була заповнена пачками стодоларових купюр. Він швидко прикинув, що «зелені» перед ним десь на півтора мільйона. У Кийка були всі резони зважитися на убивство Банкіра…

— Тримай, — Плющ простягнув п’ять пачок. — Це твої по поняттях. Сорок штук тобі був винен Кийок, десять — за роботу.

Льова абияк запхав гроші в кишені штанів.

Плющ діловито захлопнув валізку, підскочив до вікна і, підкинувши «Унімаг», почав зосереджено садити у свою машину. Він явно мітив у бензобак і, перш ніж Льова встиг запитати, на чому ж вони тепер виїдуть, чудовий «Рено» вибухнув, розхлюпуючи по дворі вогонь і клуби чорного диму.

— Ворота заблоковано. На машині все одно не вирватися, — пояснив Плющ. — А тепер тікаймо.

Він схопив валізку і кинувся до вікна в причілку.

— До чого такі складності? — здивувався Льова.

— По-твоєму, там вишка просто так стоїть? — пробурчав Плющ, протискуючись у вузьке вікно, з якого попередньо дуже обережно вибив скло. — Ну, пішов! — Він легенько пхнув Льову в спину і, висунувшись, пустив коротку чергу убік вишки.

Льова, проклинаючи свою долю, кинувся зиґзаґами по подвір’ю.

Затріщав автомат. Під ногами зметнулися фонтанчики надщербленого асфальту. Але він устиг добігти до воріт. Коли був уже в «мертвій зоні» автоматника, йому назустріч вилетів Таргун із пістолетом.

До кінця свого життя, у в’язниці Келе га-Шарон, Льова, прокручуючи в пам’яті той кривавий світанок, так і не міг зрозуміти, чого Таргун промахнувся. Може, з якихось своїх міркувань хотів узяти живим і мітив йому в праву руку. А може, Бен-Ілія в ту мить незримо був присутній поруч і відвів кулю вбік. Хоча Льова був упевнений, що негідний такої милості.

Наступної миті куля з Льовиного карабіна відкинула Таргуна до брами.

Льова втиснувся у ворота поруч із затихлим Таргуном і крикнув Плющу, схованому за щільними клубами диму:

— Давай до мене!

Плющ запекло рвонувся на голос, але тут різкий порив вітру розірвав димну завісу, й автоматник акуратно уклав його на поточений кулями асфальт.

До валізки було метрів вісім. Але Льова знав, що не слід спокушати долю. Утретє за день йому не поталанить.

Він кинув на гроші прощальний погляд і пробрався в будку Таргуна. Обережно виглянув на вулицю. Ну що ж, просуваючись увесь час уздовж муру, він жодного разу не вийде з «мертвої зони».

А там — якихось двадцять метрів до глибокої канави, по якій можна доповзти досить далеко. Далі — буде видно…