Клуб зразкових чоловіків

Розділ 20

Жінка і Руслан снідали яєчнею з беконом.

Руслан був, як завше, бадьорий і повний сил. Жінка теж перебувала в доброму гуморі. Нарешті в неї визрів план роботи з клієнтом.

— Послухай, Русланчику, — почала вона, — у тебе все так добре виходить! Допоможи мені взнати одну річ по телефону.

— Про що мова? Допоможу, звичайно! Тим більше по телефону! Це ж як два пальці об асфальт! — у голосі Руслана пролунали теплі, хазяйські інтонації.

Жінка мило усміхнулася.

— Тоді подзвони на цей номер і запитай так суворо, чому ще не доставлено замовлення за адресою: Підмогильного дванадцять, квартира шість.

— Так це ж адреса нашого клієнта! — мало не поперхнувся Руслан.

— От-от. Це частина мого плану, — жінка простягнула йому блокнот, на сторінці якого чорним маркером було записано номер телефону.

Руслан потягнувся за мобільником.

— А кому я хоч дзвоню? Не в мусарню, бува?

— Ні. У фірму «Серпент-сервіс». Вони торгують екзотичними зміями. Учора я бачила їхній каталог, по якому клієнт щось замовляв.

— А на фіга тобі знати, доставили вони чи ні?

— Якщо вони відкажуть: «Вибачте, але ви помиляєтеся, ми вже доставили», — виходить, буду думати далі. А от якщо почуєш: «Ми доставимо замовлення сьогодні о 18–00», — розмова буде зовсім інакша.

Руслан насупив брови, намагаючись зрозуміти суть задуму. Але вирішив обійтися без подальших розпитів.

Він уже був готовий набрати номер, як знову зупинився.

— А як я їм відрекомендуюся в разі чого?

— Скажи, що ти референт. А краще — нічого не говори.

— І правда — не пішли б вони до дупи з такими запитаннями, — Руслан прикурив і став чекати, поки у фірмі «Серпент-Сервіс» візьмуть трубку.

Була рівно дев’ята ранку.

— Ну що?

— Ти знаєш, вони щось пояснювали про якісь залози, але загальний зміст такий, що ні. Ще не доставили.

— Отже, замовлення все-таки було! — зраділа жінка. — І коли вони його виконають?

— Сказали, що в суботу о сімнадцятій, як і домовлялися. Щось мені втирали про залози, які потрібно видалити, аби змія не була отруйною. Я так зрозумів, що це справа довга.

— Ах, так… — згадала жінка.

Для того, щоб отруйна змія стала безпечною, їй треба видалити залози і перев’язати протоки, по яких отрута підводиться до зубів. А це, фактично, хірургічна операція. Причому дорога. Але любителі всілякого гаддя йдуть на будь-які витрати. Клієнт належав саме до таких. Жінка знала, що у себе вдома він улаштував міні-зоопарк, під який відвів аж три кімнати із шести.

Отже, поки все йшло відмінно. У них у запасі було більше доби. План роботи з клієнтом став кристально ясний. Бракувало тільки декількох деталей.

— Скажи, Руслане, серед твоїх колишніх «боржників» не затесався торговець отруйними зміями?

— Ну… можна спробувати. Був там один, ветеринар, — посміхнувся Руслан.

— А пацана якогось організувати можеш?

— Це ще навіщо?

— Щоб він попрацював п’ятнадцять хвилин листоношею, а потім повернувся додому до мами і тата. І щоб нікому нічого не розповідав. Я йому добре заплачу, — додала жінка із широкою посмішкою.

— A-а, це… — зміркував нарешті Руслан. — Такий є. Там один циган, тримає цілий виводок таких. Жебрають у метро. Можемо одного на день ангажувати!

Коли Туполєв, відчинивши хвіртку, ввійшов у двір, Дарина Федорівна збивала олію.

По дворі снували вгодовані кури. Курчата і гусенята, накриті куполом залізної сітки, пощипували траву в мереживній тіні під розкидистою старою яблунею.

— Я, Дарино Федорівно, от у якій справі. Ви говорили мені, що чули голос жінки, яка приїжджала до Аліка в гості, коли вони грали на більярді.

— Чула, було таке.

— Я записав на магнітофон голоси дев’яти жінок, одна з яких могла бути тією самою, чий голос ви чули. Зараз ми з вами послухаємо плівку, і ви постараєтеся впізнати цю жінку.

— Ну… Якщо Бог дасть, упізнаю…

Туполєв увімкнув магнітофон.

«Аліку, це нечесно», — сказала Маргарита Литовцева.

— Ні, це точно не вона. Голос занадто хрипкий, низький. Той був не такий, — винесла вердикт Дарина Федорівна.

«Аліку, це нечесної» — сказала Інга Коробова.

Жінка насторожилася і попросила Туполєва перемотати плівку, щоб прослухати запис ще раз. Потім ще раз, але рішення винести так і не змогла. Коли Туполєв перемотав запис голосу Коробової уп’яте, він зрозумів, що завдання треба полегшити.

— Якщо ви не впевнені, ви просто скажіть, що цей голос може бути голосом тієї жінки. Якщо п’ять голосів здаватимуться вам схожими, так і скажіть, що всі п’ять. А може, цієї жінки тут узагалі немає. Не бійтеся нікого оббрехати. Адже «здається схожим» це і є «здається схожим».

Через годину Туполєв зробив у своєму записнику три позначки.

«Інга Коробова — дуже схожа»

«Діана Кулагіна — дуже схожа»

«Ірина Голубєва — схожа»

Сірий джип «Ніссан», що належав Аліку Хайдарову, Туполєв примітив ще з пагорба, по якому проходила дорога до «Метробудівника».

Авто стояло на піщаному березі водоймища, дверцята були відкриті навстіж, бокові шибки опущені.

На мальовничій галявині дубового гайка відпочивали двоє міліціонерів і якийсь молодик у джинсах. Туполєв одразу впізнав прапорщика Мілюгіна і сержанта Пащенка. Вони першими приїхали на виклик Дарини Федорівни минулої суботи. А третім, мабуть, був тракторист, доглянута і чиста машина якого стояла віддалік.

— Що в нас у кабіні? — запитав Туполєв, обходячи джип з усіх боків.

— Ми нічого не чіпали. На поверхні нічого особливого. Ну хіба що аптечка, плюшевий тигр під заднім склом і атлас автодоріг. Як звичайно, — відповів Мілюгін.

Усе це Туполєв бачив і сам. Покручений водою атлас. Зелений від твані тигр.

— А що в нас у бардачку? — він натиснув на важілець замка.

Усередині очікували свого часу одноразова скляночка, розкисла пачка сигарет «Житан» і целофановий пакет з оголеною дівою на боці. Туполєв обережно витяг його і подивився всередину. У пакеті лежали: ліцензія на носіння браунінга калібру 8 мм, видана Хайдарову А. Р., фірмова коробка патронів до цього ж пістолета і дві упаковки презервативів «Каприз». Самого браунінга не було. У коробці бракувало восьми патронів.