Клуб зразкових чоловіків

Розділ 12

— Розкрадання з «Червоного хіміка»? Пам’ятаю-пам’ятаю, — почав Мороз. — Справа була не стільки серйозна, скільки гучна. Дещо просочилося в пресу, газети гуділи два тижні. Коротенько так. За допомогою липових документів із заводу вивезли, тобто викрали, шістсот упаковок ефедрину. Причому липа була першокласна. У лікарні, яка нібито купувала цей ефедрин, були незаповнені бланки накладних з підписом і печаткою. Кілька таких «рибок» злочинцям удалося привласнити. Більше того, вони залагодили все так, що коли з фабрики відпускали ефедрин, то зателефонували в лікарню по підтвердження, медики підступу не помітили і підтвердження дали. Але нам пощастило. Патруль ДАІ зупинив мікроавтобус, хазяїном якого був той самий Голик. У салоні знаходилися різноманітні медикаменти — цей Голик був хазяїном двох аптек, і ліки призначалися для роздрібної торгівлі. Накладні були у відносному порядку, але серед безневинного панадолу і прегнавіту виявили двадцять п’ять упаковок ефедрину без документів. Звірили номер на упаковках, і виявилося, що ефедрин належав до партії, викраденої з «Червоного хіміка». От, власне, з цього все і почалося. Спочатку на допитах Голик городив стандартну ахінею: ніби не знає людини, у якої купив ефедрин, та й узагалі не знав, що це ефедрин, а думав — вітаміни… Ми порушили справу по факту зберігання наркотиків, а Голик сів у СІЗО.

Але там йому зовсім не сподобалося, і через місяць він зажадав зустрічі зі мною та запропонував таку угоду…

Мороз замовк, пильно подивився на Туполєва і раптом сказав зовсім іншим тоном:

— Я розраховую на те, що мої слова не вийдуть за стіни цього кабінету.

— Безумовно! — кивнув Туполєв, гарячково міркуючи, чим він устиг так прихилити потайного і нетовариського Мороза до довірливої бесіди.

— Отже, він пообіцяв, що здасть нам людину, причетну до розкрадання ефедрину, якщо тільки ми дамо його адвокатурі «зелену вулицю» і залишимо його свідчення в таємниці. Спочатку я навідріз відмовився. Але коли зі слів Голика мені стало ясно, кого конкретно він має на увазі, я здався. Два роки ми безуспішно намагалися підступитися до такого собі Кривулі, одного з найбільших організаторів нелегальної торгівлі всіляким дурманом. Він ніколи не тримав у себе вдома ні грама, спілкувався з дилерами і перевізниками тільки через третіх осіб та ще й мав високих заступників. А тут така нагода убити одним пострілом двох зайців! З одного боку — закрити справу «Червоного хіміка», з другого — узяти Кривулю і вийти на його «дах». Я порадився з начальством. Начальство дало згоду. Голик просидів у СІЗО ще місяць, поки не взяли Кривулю і його людей, помсти яких він страшно боявся. А потім ще один «зайвий» місяць, на його власне прохання. А потім, коли Кривулю і ще шістьох наркоділків запроторили за ґрати, Голика виправдали — у нього були блискучі адвокати… Гадаю, розумієш, що ця інформація є суворо конфіденційною.

— Розумію, — кивнув Туполєв.

— Я, звісно, не став би тобі все це розповідати, але Стариков дуже просив тобі посприяти. Говорив, у вас там серйозна справа. Так що скажи спасибі Борисові Степановичу.

На понеділок у неї були призначені дві ділові зустрічі. Навіть з огляду на намічену на вечір операцію, скасувати їх не можна. Це було б дуже підозріло.

Обидва іспити на міцність нервів жінка склала на «відмінно». Один із її візаві навіть відзначив, що сьогодні в неї навдивовижу свіже обличчя і бешкетливі очі. А другий у порядку дружнього компліменту сказав, що вона виглядає, як після відпочинку.

Вона повернулася додому трохи раніше, ніж звичайно. Відключила телефон, лягла на ліжко, заплющила очі і задумалася.

Жінка прокручувала майбутнє убивство від самого початку. От вона виходить із таксі. На ній строгий діловий костюм, волосся зібране в пучок на потилиці, капелюшок з вуалеткою. Вона уважно оглядає вхід у під’їзд. Потім — вікна свідка. Визначає, чи є в нього гості. Якщо є — чекає, поки вони підуть. На ній туфлі на низьких підборах. Минаючи ліфт, піднімається на шостий поверх. Натягує витончені лайкові рукавички тілесного кольору. Дзвонить у двері. Свідок їй, швидше за все, відчиняє.

Він подумає приблизно так: «Невже я не справлюся з якоюсь навіженою бабою?!» Але, головне, йому просто стане цікаво, що ж насправді відбулося. Не знімаючи рукавичок, вона заходить у кімнату, всідається на запропонованому місці і просить випити чогось міцного. У свідка завжди є що випити, він це діло любить. Попиваючи коньяк, вона починає свою смутну повість. Він, мовляв, підставив її, безневинну, цим горлорізам «Івана Івановича», оббрехав бідолашну жінку. Вона буде плакати дуже переконливо — у її житті було стільки горя й кривди! А потім…

…В уяві вона вбивала свідка десятки разів, але щоразу залишалася неврахованою якась деталь, якийсь дріб’язок. Кожний із можливих варіантів був по-своєму небезпечний і по-своєму недосконалий. І тоді вона вирішила, що продумає два більш-менш певних. А який з них обрати — вирішить на місці.

Суцільні невдачі!

Батьки Голика проживали в Росії, в Мурманську. Родичів у місті — жодних. Підприємці, котрі стали хазяїнами аптек, що раніше належали Голику, в один голос твердили, ніби купили їх через біржу і тому з колишнім власником не зустрічалися. Таки справді, як показала перевірка, купили через біржу.

Були, щоправда, інші зачіпки. Наприклад, мікроавтобус «Шкода». Той самий, у якому виявили частину викраденого ефедрину. Та, як на те, він теж поміняв власника, але цього разу через авторинок. Тож навряд чи Голик разом з автомобілем продав свою нову адресу.

Туполєв шаленів. Він згаяв півдня на те, щоб вийти на слід, і не вибудував жодного тактично перспективного ланцюжка!

Сергій розумів, що знайти Голика буде не легко. Той пропав не випадково — він переховується від помсти наркоділків, яких засадив за ґрати. Хай там як, але Туполєв був упевнений — Голик причетний до убивства Гуняковського і Хайдарова.

О четвертій годині дня Туполєв нашвидку зжував бутерброд із сиром і, запивши його кавою, прийняв рішення. Єдина людина, котра може сказати про Голика хоч що-небудь, — це Кривуля. Треба їхати в СІЗО.