Клуб зразкових чоловіків

Розділ 28

— Ну Руслан, ну мудобол-задушевник… — позіхнув Боба. — Коли уже вийде, козел?

— Трахаються вони там, — зло кинув Монастир.

— Чуйте, мужики, — подав голос Вадюха. — А може, ми її не відразу вб’ємо? Сунемо в машину, вивеземо за місто… Гарна ж баба…

— Ще один, — похитав головою Монастир.

— Тоді дайте мені її самому замочити, — зажадав Вадюха.

— Добре, — знизав плечима Боба. — Тримай.

Він простягнув узі.

Збоку від продуктового магазину, що стояв напроти виїзду з двору, зупинився невеликий фургон із написом «Пекарня Максима».

— Автоматом не маяч, — напівголосно сказав Боба Вадюсі.

На подвір’я в’їжджала червона «дев’ятка». Це було погано, зайві свідки їм не потрібні.

«Дев’ятка» зупинилася за п’ять метрів від «Ауді» і мотор глушити не поспішала. Фари яскраво горіли, тож розгледіти, хто знаходиться в салоні, було неможливо.

— Якого дідька? — пробурчав Монастир, прикриваючи очі долонею.

Раптом вітрини магазину зненацька згасли, хлібний фургон занурився в пітьму. Засліплені бандити не помітили, як відкрилися дверцята фургона і відтіля вискочили вісім чоловік. У касках поверх чорних масок, у бронежилетах, з укороченими автоматами Калашникова напереваги.

Зненацька в «дев’ятці» опустилося скло.

— Вийти з машини, руки за голову, — зажадав підсилений мегафоном голос.

Перш, ніж вражені Монастир і Боба встигли щось зміркувати, засмикався узі у руках Вадюхи. Він стріляв прямо крізь вітрове скло. В усі боки бризнули блискучі осколки, слідом за цим посипалося скло в «дев’ятці».

— Газуй! — заволав Монастир, квапливо випускаючи свою обойму в міліцейську машину.

Вони встигли рушити, перш ніж темряву по обидва боки від завмерлої з розбитими фарами «дев’ятки» розірвали спалахи пострілів. Це вели вогонь бійці спецназу, котрі розсипалися серед буйних заростей бузку.

— Ну ні хєра собі! — Вадюха реготав, як божевільний. — От так розклади!

Вони звертали в двір сусіднього будинку, коли біля сміттєвих баків з’явилася «дев’ятка». Боба випустив у її сторону скупу автоматну чергу.

— Дай сюди автомат, Вадюхо, — зажадав Монастир. — Твоя справа — вести машину.

— А хєр там! — вишкірився Вадюха. — Я тепер цим падлюкам покажу!

— Дай автомат, — у потилицю Вадюхи вперся ствол пістолета.

Вадюха мусив підкоритися.

Коли бандитська «Ауді» вискочила на вулицю, спецназівський фургон був зовсім поруч. Вадюха різко крутонув кермо вліво, щоб уникнути зіткнення, а Боба вліпив з калашникова по передньому колесу. Марно. Колеса фургона були заповнені спеціальною губчатою масою, яка застосовується в армійських розвідувальних машинах.

— Залізні вони в них, чи що, — Боба спересердя сплюнув.

Через розбиті шибки в салоні вітер ревів так, що, здавалося, машина от-от злетить. На перехресті Вадюха рвонув на червоне світло і дивом вивернувся від «Жигулів», які, завищавши гальмами, закрутилися на місці і влетіли в чорну «Ниву». Це допомогло їм відірватися від переслідувачів — на перехресті моментально утворилася пробка.

Але вже за якихось кілька метрів на них чекала пастка. Біля посиленого поста ДАІ троє інспекторів зупиняли усі машини, не перебираючи.

— Так, мужики, — сказав Вадюха, скидаючи швидкість. — Попереду якась лажа.

— Прорвемося! — упевнено кинув Боба.

— Навряд, — процідив Монастир. — Дивися, яку дурку ставлять.

Даішники зупинили пару вантажівок, і тепер ті розверталися поперек дороги, цілком перегороджуючи проїзд.

— Давай туди! — Монастир тикнув пальцем у залізні ворота, перед якими висів знак «Зупинку заборонено» і традиційне «Бережися автомобіля». Це був в’їзд на якусь відомчу територію — чи то склад, чи то фабрику.

— Ну тримайся, мужики! — крикнув Вадюха, втягуючи голову в плечі. Він натиснув на газ, «Ауді» заревіла і рвонулася до воріт.

Якби ж їм знати, що ворота були капітальні, зсередини зміцнені навареними навхрест товстими залізними прутами і замкнені на два грубезні засуви. «Ауді» з оглушливим гуркотом влетіла у браму на повній швидкості та завмерла.

Першим з машини вибрався Монастир. Узі він залишив у салоні, натомість прихопивши з собою ТТ. Слідом виліз Боба.

Вадюха заціпенів, уткнувшись грудьми в роздуту подушку безпеки. Капот «Ауді» був зім’ятий у гармошку.

Спецназівський фургон і червона «дев’ятка» вже були тут. На Монастиря і Бобу дивилися стволи автоматів.

— Зброю на землю, руки за голову! — проревів мегафон.

Монастир знехотя жбурнув на землю ТТ. Боба нахилився, щоб покласти калашникова.

У цей момент із «Ауді» вдарив узі — то отямився Вадюха. Йому здавалося, що він стріляє точно у спецназівців. Але перед очима все пливло, автомат не слухався ослабілих рук, і йому вдалося зачепити тільки одного.

Дванадцять стволів разом заговорили у відповідь.

Першим свинцевий вихор розірвав на клапті Бобу.

Монастир сіпнувся убік і був застрелений майором, який вів усю операцію з «дев’ятки».

Вадюха пережив спільників лише на якусь мить. Кулі прошили бензобак, і «Ауді» потонула в оранжево-чорному полум’ї.

— Валізу понесу я. А ти понесеш мій дипломат, — Руслан скористався з можливості покомандувати.

Жінка не заперечувала. Коли йдеться про непринципові питання, вона згодна на другі ролі.

— А куди ми поїдемо? До тебе? — запитала вона.

— До мене не можна. У мене там… ну, розумієш… у мене до тебе була одна маруха… Валерія.

— Розумію. Ну і що вона?

— Та вона в мене живе… Але, знаєш, вона не жінка.

— У якому розумінні «не жінка»? А хто, гермафродит?

— У прямому. От ти — жінка. А вона — ні. Це я зрозумів, коли з тобою зустрівся. Коротше кажучи, я її мав на увазі великим планом. Але вона так просто не виселиться! й подітися нікуди. Вона з Донбасу, приїхала учитися, але не поступила. От і живе в мене.

— Але все-таки, куди ж ми підемо? У готель?

— Навіщо? У мене хата є запасна, як у всіх нормальних мужиків. Я тебе туди відвезу, а сам з’їжджу додому. Заберу бабло, деякі документи і повернуся.

«А ти повернешся?» — хотіла запитати жінка, але промовчала.

Над усе вона ненавиділа, коли чоловіки щось обіцяють. Особливо, коли обіцяють повернутися.

Допит Голика Туполєв залишив на закуску — треба було дочекатися результатів обшуку. А тому затриманого привели до нього в кабінет лише о пів на першу ночі.

— Я не бажаю з вами говорити, — заявив Голик з порога.

— Ви все-таки сідайте, — запропонував Туполєв, указуючи на стілець. — Є обставини, з огляду на які вам доведеться бути відвертим зі мною.

— І які ж це? — з насмішкою запитав Голик.

— По-перше, є інформація, що ви причетні до убивства відомих вам Максима Гуняковського й Алі Хайдарова. Тому я вас зараз допитую не як наркоторгівця, а як імовірного вбивцю. Я достатньо виразно викладаю?

Голик знехотя сів.

— Ваші справи кепські, Голику. Це вам не «Червоний Хімік», і цього разу відбутися легким переляком вам не вдасться.

— Хоч ріжте, але Максима я не убивав! І Аліка не убивав! Алік сам обіцяв мене задушити власноруч! Збереження, збут, перевезення — це було. Але мокрі справи не по моїй частині. Я бізнесмен! — випалив Голик і уп’явся на слідчого.

— Нехай. Де ви були ввечері в середу вісімнадцятого червня? — буденним тоном запитав Туполєв.

— Якого? Вісімнадцятого? — Голик наморщив чоло, але раптом просяяв: — Вісімнадцятого червня в Борі Іняхіна — день народження, і ми з дружиною були в нього.

— Невже?

— Так точно! Я в четвер уранці від нього виліз рачки — і відразу в басейн.

— О котрій годині почався бенкет?

— Та який там бенкет, громадянине слідчий! Так, пиятика. Були тільки ми з дружиною, Боря і його типу дружина.

— Вони можуть підтвердити ваше алібі?

— А куди вони дінуться?

— Гаразд. А в п’ятницю двадцятого?

— А двадцятого я… Мене не було в місті.

— І де ви були?

— У Полтаві. Я там був… у справах. Приїхав у вівторок уранці.

— Хто це може підтвердити?

— Ну… а це конче необхідно?

— Конче.

— Ну тоді, Галина Симак і її син, Денис. Я в неї зупинявся. І моя дружина може підтвердити, що я їздив. Вона мені ще квитки сама замовляла в касі. І, напевно, провідниця, якщо знайдете.

Туполєв відкинувся на спинку крісла. Ну що це за кошмар!? У всіх підозрюваних є алібі. І хоча алібі Голика варто ще перевірити, але…

— Якщо так, розкажіть мені про те, як ви постачали Гуняковського героїном. Попереджаю: у нас є свідчення проти вас саме по цьому епізоді вашої злочинної діяльності.

Голик знітився.

— Як? Як звичайно. Бабки були потрібні. Я по дрібницях працював. Самі розумієте — гашиш, опій, що це за гроші? На героїн у мене лише двоє клієнтів було. Один з них — Максим. Востаннє він купив одразу на дві з половиною тисячі. Це було ще до того, як я по «Червоному Хіміку» сів. Відтоді я взагалі до нього не заявлявся, зі зрозумілої причини.

— З якої саме?

— А то ви не знаєте, — огризнувся Голик. — Ховався від дружків Кривулі!

— І хто постачав Максима останнім часом?

— Не мені знати. Свиня собі завжди багно знайде, громадянине слідчий.

— Ну, нехай. Тепер поговорімо про Алі Хайдарова і Максима Гуняковського.

— Я з Аліком давненько посварився. А останнім часом із ним зовсім не спілкувався, як і з Максимом. Усе, що знаю — з чужих слів, здебільшого плітки. Не думаю, що вам це буде цікаво.

— Чого ж, давайте ваші плітки.

— Ну, а що конкретно?

— Особисте життя. Почнімо з Максима, — Туполєв перевернув касету в диктофоні.

— Про нього чув, що він до крутих дядьків подався. Працював на всяких попсарів. Я його навіть по телеку якось раз бачив. Давав інтерв’ю. «Ми, музиканти, думаємо… ми, музиканти, воліємо…». Обдовбаний був, до речі. А особисте життя в нього, скільки я його пам’ятаю, — тільки Алік. Однолюб, мать його так, — Голик посміхнувся.

— Ну а про Аліка що за плітки?

— Про цього була одна козирна історія. Мені як Боря сказав, так я ледве зі сміху не луснув!

— Це той самий Боря, у якого ви були на дні народження в день убивства Максима?

— Так, Іняхін. А що, Максюшу вісімнадцятого вколошкали? Дивний збіг… Коротше, Боря працює портьє в нічну зміну в одному готелі, так він говорив, що бачив нашого Аліка з якоюсь бабою. Вони наймали вдень номер і там до самого вечора… Алік одружений був — він же додому бабу не міг привести!

«Ну нарешті, хоч щось!» — подумав Туполєв, але виду не подав.

— А ваш друг Боря знає цю жінку, що була з Хайдаровим?

Голик із хвилину подумав і переконано заявив:

— Ні, не знає. Інакше він би проговорився.