Білий попіл

Розділ 8

Я кинувся до отця Варфоломія один з найперших, сподіваючись, що він ще живий. Та за кілька кроків зупинився: від голови бідаки лишилося жахне криваве місиво. Якби навіть життя ще жевріло в тілі священика, то варто було б його пристрелити.

Але він був мертвий.

Настя скинула палаючу скатертину й перекинула на неї столик, збивши вогонь.

Ошелешені гості насторожено обходили мертвого коня й збиралися біля заквітчаної груші.

— Що ти сказав йому? — це був голос Анни.

Спершу навіть не збагнув, що вона звертається до мене, та, звівши очі, наразився на її погляд, що достоту спопеляв, і перепитав:

— Що?

— Що ти сказав отцю Варфоломію? — процідила вона. — Після твоїх слів він пішов і встромив голову просто в пащеку цьому диявольському коню!

— Це не я…

Томаш кудись зник, і я марно крутив головою, намагаючись його знайти.

— Ви сиділи на софі! Грали там у карти чи фокуси показували, — прошипіла Анна. — А потім ти щось сказав йому. Він підвівся й пішов!

— По-перше, не тільки я сидів з ним на софі… — почав я.

— Анно! — гаркнув сотник, перебивши мене. — Охолонь! До чого тут він? Навіть якби він дав Варфоломію червінець за цю витівку — то була особиста забаганка того йолопа! Упокой, Господи… Мене більше цікавить, як так сталося, що Вій вийшов зі стійла! Тягніть сюди конюха!

Я відчув, що хтось дивиться на мене. Це була Настя. Якщо вона зараз скаже, що застала мене в конюшні, — доведеться розповісти про Томаша та його жарти з гашишем. Не хотілося, правду кажучи. Хоча… Хай йому грець! Він мені не родич. Хай виплутується, як хоче!

Та Настя нічого не сказала. Вона опустила очі й заходилася піднімати з підлоги розбиті тарілки.

Гості позбиралися невеличкими гуртами й стиха гомоніли про цю жахливу пригоду. З’явилися Котелок і Кисла Пика: вони привели конюха, якого я бачив удень. Точніше, вони його таки притягли — конюх був п’яний як чіп. Сотник підійшов і схопив його за підборіддя.

— Що ж ти, мерзото, Вія не закрив? Через тебе людина Богу душу віддала!

Конюх упізнав сотника і намагався виструнчитися перед ним, але так, вочевидь, і не збагнув, про що йшлося. Стояти рівно теж не виходило.

— Відміряйте йому, — тихо мовив сотник. — Поки шкіра зі спини не злізе.

— Скільки батогів? — поцікавився Котелок.

— Ти чув, — похмуро відповів сотник. — Поки шкура не репне!

Котелок і Кисла Пика потягнули конюха на господарське подвір’я.

— Заждіть, — сказав я сотнику. — Він не винен! Я знаю, хто випустив коня! Це той чоловік, про якого я питав вас по дорозі сюди.

— Який чоловік?

— Його прізвище Болгар. Це він відкрив стійло.

— Як ви сказали?!

— Болгар, — повторив я. — Так він відрекомендувався.

— Томаш Болгар? — сотник був вражений.

— Атож.

— Томаш Болгар був тут?!

— Ви його знаєте?

— Якщо ми обидва нічого не плутаємо…

І він рушив у дім.

— Чекайте, — озвався я. — З конюха там зараз шкуру здеруть.

Сотник кивнув і голосно гукнув:

— Настю!

Вона мерщій підбігла до нього.

— Дожени моїх бійців, скажи, хай випишуть йому зо два батоги за пиятику, — і годі з нього… А ви, — звернувся він до мене, — ходіть-но зі мною. Якщо ви не помилилися, то… Ходімо!

Ми ввійшли до сотникового кабінету. Старий тримав у руці великий свічник. Одразу попрямував до масивного письмового столу, висунув одну з шухляд і видобув звідти пачку листів. Потім витягнув складений аркуш паперу з першого-ліпшого конверта. Я зауважив, що папір був хорошої якості. Сотник розправив лист і відшукав підпис внизу сторінки.

— Бісова ковінька… Ви певні, що це був він?

— Томаш Болгар. Так, певен.

Сотник розлючено ляснув рукою об стіл. Потім, замислившись, підпер голову рукою.

— І що ви там про нього розказували?

— Я гадав, він працює на вас. Пам’ятаєте, я питав про свій хрестик? Це він мені його дав. Я думав, він виконує ваші накази, — надто вже затято цей Томаш умовляв мене пристати на вашу пропозицію. І, до слова, в поліції я опинився теж через нього! Тож виходить…

— Цікаво виходить, — похмуро завершив мою думку сотник.

— Хто він такий, цей Болгар?

Сотник не спішив відповідати. Його очі бігали, а потім він пильно поглянув на мене.

— Томаш Болгар — це чоловік, який розшукав для мене Хому Брута.

— Розшукав? — здивувався я. — Чи розшукував?

Та сотник пропустив повз вуха моє зауваження.

— Одного прекрасного дня я одержав лист, підписаний таким собі Томашем Болгаром… Ось, послухайте, я прочитаю, — сотник нахилився ближче до свічок і почав читати через збільшувальне скло. — «Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут». І далі — докладно пояснює, де перебуває Хома… Я мерщій кинувся туди, наче хорт. Але запізнився. А може, хтось Хому попередив: він виїхав звідти на три дні раніше. Й ніхто не знав, куди. Я шукав його, де тільки міг, та марно. Але згодом отримав іще один лист від Болгара.

— З новою підказкою?

— Саме так! Кожного разу він точно вказував, де переховується Хома. Щоразу я мчав туди і довідувався, що трохи спізнився…

— Тобто був і третій лист?

— Так. А потім іще чимало листів.

— Добряче ви набігались за ці сорок днів…

Він похмуро зітхнув.

— Самого ж Томаша Болгара я ніколи не бачив, — вів далі сотник. — І, правду кажучи, останнім часом навіть не згадував про нього. А те, що тепер він сам заявився сюди…

— Ви мали б його бачити: ми разом балакали з покійним священиком… І… Це ж він сказав отцеві Варфоломію поцілувати вашого коня.

— Що зробити?!

— Це було його бажання, яке він виграв у карти.

— А до цього він відкрив стійло? Так?

Я на мить задумався, чи варто розповідати йому все, як було.

— Це тільки здогад: я бачив його в конюшні за півгодини до біди.

— Он воно як, — кивнув сотник. — Не знаю, навіщо він допомагав мені досі, але тепер… Стережіться його, Тарасе. А побачите знову — негайно дайте мені знати.

— Авжеж, — погодився я.

— І ще одне, — додав сотник. — Навіть не намагайтеся з ним заговорити. Краще, як трапиться нагода, відразу пристрельте. Ніхто вас не осудить.

Не знаю, жартував він чи говорив серйозно. Про всяк випадок я кивнув. Сотник сховав листи в шухляду.

— Ще одне запитання, пане сотнику.

— Кажіть.

— Вам усе ж таки вдалося впіймати Хому Брута. Адже так?

Він знехотя кивнув.

— Отже, — вів я далі, — в такому разі мені треба якомога швидше перебалакати з ним.

Сотник довго й уважно дивився на мене.

— Це неможливо. Принаймні доки ви не довели діло до кінця. Інакше все ваше розслідування не вартуватиме й торби січки.

— Тобто? — обурився я. — Якого ж розслідування ви від мене ждете, якщо не дозволяєте розпитати підозрюваного?!

— Ні! І край. Якщо ви бодай словом перекинетеся, ніхто тут не повірить у вашу об’єктивність.

Він засунув шухляду і пішов до дверей, ввічливо пропустивши мене вперед.

— А він що — гіпнотизер? — насмішкувато поцікавився я.

— Гірше, — відповів сотник і нетерпляче вказав мені поглядом на вихід.

Я переступив поріг, намірившись продовжити розмову в коридорі. Та сотник зачинив за мною двері, а сам лишився в кабінеті. Я мусив піти.

Після всього, що сталося, спати мені аж ніяк не хотілося. Почувався так, наче випив три чашки кави підряд. Тому знову спустився в сад.

Гості вже розійшлись. Тіло нещасного Варфоломія забрали. Під грушею стояв Тимко і флегматично поливав доріжку водою з відра — змивав кров. Котелок і Кисла Пика, а ще цей мордатий камердинер (Тесля, здається) підкладали дошки під вбитого жеребця, щоб відволокти його. На терасі лишалася тільки Настя — вона прибирала залишки перекинутих страв.

Пролунала гучна команда: «Потягли!» — й мертвого Вія нарешті потарганили з саду.

Я піднявся на терасу й сів на софу неподалік од Насті. Вона поралася і не зважала на мене.

— Настю, — гукнув я.

— Так? — вона ввічливо повернулася й чекала, що я скажу.

— Просто хотів подякувати.

— За що?

— Ну… Що ти не розповіла, де мене побачила. Було б важкувато виправдовуватися…

Вона стенула плечима.

— Нема за що… Це ваше діло.

— Якщо тобі цікаво… Стійло відкрив не я.

Вона знову знизала плечима, показуючи, що їй байдуже, і я вирішив змінити тему.

— А ти тут живеш? У маєтку? — запитав я.

— Так, майже весь час. На вихідні пан сотник зазвичай відпускає мене до батьків.

— Кріпачка, значить.

— А ось і не вгадали, — вона всміхнулась. — Я у пана сотника в наймах.

— Як так? Невже серед кріпачок бракує служниць? — здивувався я.

— А в Білому Попелі немає кріпаків. Увесь хутір звільнили у вісімсот п’ятому.

— Ого… Тобто всі — вільні селяни? А сотник тоді вам хто? Батько рідний?

Вона насупилася.

— Дарма ви так. Платять справно. І ставляться добре.

— Угу, особливо пані Анна.

— Я звикла, — сказала Настя. — А пан сотник — добрий… Ви дозволите? Я піду сміття викину.

— Давай-но допоможу.

Я взяв відро з недоїдками та розбитим посудом.

— Якось незручно, — Настя вчепилася в дужку й не хотіла відпускати.

— Чому — незручно? Адже ми обоє — наймити в цьому домі. То що ж тут такого?

— Тільки я навряд чи зможу якось віддячити вам, — відповіла Настя, але ручку таки відпустила й пішла у сад попереду, а я — за нею.

Проминувши сад, ми підійшли до великої вигрібної ями. Вогні маєтку сюди вже не досягали, але в сяйві яскравого місяця все було видно, як на долоні. Я розмахнувся, щоб пошпурити сміття якнайдалі, та в останню мить незграбно послизнувся на глині й мало не впав. Та найприкріше, що разом зі сміттям, я впустив у яму й відро.

— Дідько…

Настя засміялася. Я теж зніяковіло всміхнувся й хотів було вже полізти в яму, але Настя зупинила мене.

— Там дуже слизько і брудно, пане Білий. Зараз впадете туди, а мені потім пан сотник накаже ваш одяг прати.

— Давай домовимося, — сказав я. — Ти називаєш мене Тарасом, а я — дістаю відро, не забруднившись. Добро?

— Добро, — всміхнулась Настя. — Називатиму вас паном Білим тільки у присутності сотника, — бо він не любить панібратства з його гостями.

— Гаразд…

Я озирнувся. Поруч росла густа ліщина. Я вибрав найдовшу гілку й взявся її ламати. Як на зло, гілка була молода й гнучка, тож довелося попотіти. Я вже було вирішив, що нічого не вийде і спересердя востаннє щосили смикнув гілляку. І, як на гріх, гілка таки відламалася, та ще й навдивовижу легко. За інерцією я відступив назад і, змахнувши руками, шубовснув у яму, просто в помиї, що збиралися тут з усього маєтку протягом більш як двох місяців. Сморід підказував, що, крім недоїдків, сюди зливали ще й уміст нічних горщиків.

Настя дзвінко розсміялася.

Я спершу люто вилаявся, та врешті не витримав — і теж розреготався, уявивши, який маю зараз вигляд у місячному світлі, з розкаряченими руками й ногами, наче жук-гнойовик, що впав на спину.

— Вилазьте, — Настя простягнула мені кляту гілку. — Тільки відро прихопіть, якщо ви вже там.

Вона знову не змогла стримати сміху.

Коли я нарешті вибрався й критично себе оглянув, сміятися мені перехотілося: зашмарувався добряче. Мало того, що від мого одягу тепер тхнуло гноєм, — я весь скупався в тому лайні й був мокрий мов хлющ.

— Послухай, Настю… — сказав я. — А як би це так зробити, щоб нікому не показатися на очі в такому ось вигляді?

— Я можу принести чистий одяг з вашої кімнати.

— Та немає в мене чистого одягу, крім трьох сорочок, що ти ж мені їх і принесла.

— Хіба ви, коли їхали сюди, не взяли з собою перевдяганки?

— Це довга історія… Себто… Ні, не взяв.

Вона замислилась, а потім сказала:

— Ходімо.

Привела мене в лазню. Свічок ми не запалювали, щоб не привертати уваги. Місячне сяйво пробивалося крізь єдине невеличке віконце і лишало на стіні навпроти заледве видимі силуети. Якби не ці слабкі зблиски, навряд чи я міг би ступити бодай крок у цілковитій темряві.

— Доведеться в холодній воді митися. Я можу розтопити, але ж це довго буде… — сказала Настя.

— І весь маєток довідається, як я вивалявся у гною, — я силувано всміхнувся. — Ні, краще вже в холодній.

— То роздягайтеся. Тут усе одно нічого не видно…

Я скинув із себе смердючий одяг, повернувшись до Насті спиною, і вона тут-таки облила мене холодною водою з відра. Мені аж дух перехопило — вода видалася крижаною. З горла вирвався мимовільний зойк.

— Та тихо ви! — пригрозила Настя. — Ось вам мило й мачулка. Гарненько потріться, а то пахне, як…

— Притримай-но свої порівняння, дитино, — з удаваною суворістю сказав я. — Сам знаю…

Спробував намацати мачулку, але торкнувся тонкого дівочого передпліччя й обережно провів пальцями по витонченому зап’ястку. Вона нічого не сказала, але й руки не відвела. Я добрався, нарешті, до мачулки. Милився довго й ретельно в цілковитій тиші, а потім запитав:

— Давно ти тут працюєш?

— П’ять років, пане Білий.

— Тарасе, — нагадав я.

— Тарасе, — покірно повторила Настя.

— А пам’ятаєш той день, коли щезла панна Соломія?

— Мені не можна говорити з вами про смерть панночки.

— А я про смерть і не питаю. Лише про той день. Домовилися?

— Ні, — відповіла Настя. — Я поки що збігаю по чистий одяг. А потім допоможу вам ополоснутися.

І вона вибігла раніш, ніж устиг запитати, чому вона уникає цієї розмови.

Я лишився на самоті й ненадовго поринув у свої думки. Дивна, страшенно дивна історія. І жодної гадки про те, що тут насправді відбувається і яким робом доля закинула мене в цю гру.

Крім, хіба що, одного сумнівного здогаду, який зродив мій безпомічний мозок, намагаючись знайти хоч якесь пояснення: а що, як ніякої Соломії ніколи й не було? Хоч би що це могло означати, — додуматись до чогось іншого мені не вдавалося.

Крижана вода линула на мене так несподівано, що я таки скрикнув.

— Тихо, тихо будьте! — м’яко сказала Настя. — Зараз усі збіжаться дивитись, як ви одмиваєтеся з помиїв.

— А щоб тобі добре було… — видихнув я.

— Пробачте, — весело сказала вона, хоча жодного жалю в її голосі не було.

— Хлюпни ще, — попросив я, й дівчина, зачерпнувши з великої діжки ще піввідра холодної води, виплеснула її на мене.

— Одежа не панська, та вже краще, ніж нічого, — сказала Настя й тицьнула мені стосик чистого одягу, що пахнув сонцем.

Покинувши мене одягатися, вона вийшла. Я бачив її в одвірку. Така струнка й ставна… Якби не звичка весь час опускати очі, зовнішність Насті можна було б назвати шляхетною.

— Настю, я ще хотів запитати…

— Про що?

— Диви, яка строга… Одразу — «про що»? Не про вбивство, не бійся. Про церкву.

Вона мовчала, і я вів далі.

— Ти віриш у це все… Що панночка з труни встала?

— Ну… Всі вірять… Кажуть, сам Вій прийшов із пекла по Хому Брута. А панночка підняла йому вії і вказала на свого вбивцю.

— Підняла що?

— Вії… У нього такі довжелезні вії, що він сам не може розплющити очей… А іноді він об’являється у подобі великого сивого вовка.

— Сивого? Як поетично… І ти віриш?

Вона помовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Не знаю.

Одягнувшись, я взув чоботи й вийшов до неї.

— Ви тепер на нашого конюха схожий, — всміхнулася Настя.

— Чому ніхто не журився й не тужив на поминках? — запитав я руба.

Вона розгублено опустила очі, та я обережно торкнувсь до її підборіддя. Настя поглянула на мене знизу вгору якось невимовно довірливо і беззахисно.

— Може, хтось і тужив… — ухильно відповіла вона.

Її лице, освітлене місяцем, було зовсім близько від мого. Я поклав долоню їй на щоку, й вона притиснулась до моєї руки.

— Тікайте звідси, — тихо сказала Настя. — Просто зараз. Сідайте на коня — й тікайте! Тимко відчинить ворота — йому за це навіть не перепаде, бо що з нього взяти… Тікайте, пане Білий!

— Тарасе, — виправив я.

— Чимшвидше тікай звідси, Тарасе, — благально повторила вона. — Прошу тебе!

— Але чому?

— Якщо я скажу — ти загинеш.

— Може, досить цих загадок, — м’яко сказав я. — Якщо хочеш попередити мене — розкажи все просто зараз.

— Ні, — вона несподівано взяла мою долоню своєю маленькою ручкою й ще дужче притиснула до щоки. — Ти ж нічого не розумієш! Якщо залишишся — погубиш себе.

Вона була така зворушлива цієї миті, що я всміхнувся.

— Хіба ти не боїшся смерті? — запитала Настя.

— Усі бояться. Та, правду кажучи, я не дуже високо ціную своє життя, — прибрав долоню з її щоки, і дівчина зашарілася. — Дехто сьогодні вже вмовляв мене тікати.

— Отже, не тільки я думаю, що ти хороший.

Вона знову знічено потупилася, а коли звела очі, — вони були сповнені надії й моління.

— Благаю тебе! Просто сядь на коня — й скакай геть!

— Не забудеш принести мій одяг до сніданку? — буденно запитав я.

— Якщо не втечеш сьогодні — їдь завтра! Післязавтра! Лише пам’ятай: якщо ти знайдеш відповіді на свої запитання — буде вже пізно! — вона ступила до мене й сором’язливо поцілувала в щоку.

А потім швидко-швидко подріботіла до будинку.