Білий попіл

Розділ 5

Пристав з кримінальних справ виявився чоловіком метикуватим. Він розміняв шостий десяток, доладна зелена форма з чорним оксамитовим комірцем увиразнювала його поставу та вишкіл.

Уважно вислухавши спочатку мене (я розповів усе, як було, чистісіньку правду), потім — сотника (варто зазначити, брехав він доволі переконливо), пристав наказав посадити нас в окремих кабінетах.

Деякий час я чекав його на самоті. Потім він увійшов і сів за масивний стіл, поклавши перед собою свіжі нотатки.

— Отже… Давайте ще раз… Ви справді той, за кого себе видаєте? Славетний сищик Тарас Білий на прізвисько Білий Циган?..

— Власною персоною, — кивнув я. — Це може засвідчити сам обер-поліцмейстер. Ми бачилися… Кілька разів.

Згадка про очільника київської поліції не справила на пристава жодного враження.

— І ви мешкаєте на вулиці Притисько-Микільській, у четвертому будинку, третій квартирі, — вів далі він.

— Та врешті-решт відправте туди кого-небудь! Я ж вам дав ключ, у секретері — всі документи і…

— Ми вже послали людину, — жестом зупинив мене пристав. — Та якщо все це правда…

— Нащо ви собі голову морочите? Просто дочекайтеся цього свого агента.

Пристав замовк і промовисто поглянув на мене.

— Даруйте, — сказав я. — Що ви там іще хотіли запитати?

— Якщо це все — правда, і ви — той-таки сищик… Нащо вам красти?

— Ні, це вже нестерпно! — я не міг стримати роздратування. — Я ж кажу: ці чортові червінці мені підкинули! Під-ки-ну-ли!

— Це тому ви одразу пішли пропивати їх у найближчу ресторацію? — він поглянув у свої нотатки. — Ресторан «Бристоль»… Господар стверджує, що ви розрахувалися золотим червінцем, — він надав його поліції як доказ…

— Та це маячня! — вигукнув я.

— Ви не розплачувалися червінцем?

— Маячня, що я — злодій! Я зайшов у цей ресторанчик з єдиною метою — щоб мене припадком не впіймали з цими клятими червінцями в кишені!

— Ви переховувались у ресторані, щоб вас не зловили з чужими червінцями у кишені? — запопадливо уточнив пристав.

Я похитав головою. Цілковите безглуздя.

— Послухайте, я розумію, що свідчу нібито проти себе. Та якщо дочекаєтеся вашу людину і потвердите мою особу, то вам буде легше вірити моїм словам. І тоді я спробую ще раз вам усе пояснити.

Пристав зітхнув, саркастично звівши брови.

— Як скажете, шановний, — він узяв зі столу мідний дзвоник і покалатав.

Увійшов якийсь поліціянт із перебинтованою рукою.

— Панасе, — сказав пристав, — виведи цього пана, допоки вернеться Григорій із Притисько-Микільської. А сам приведи до мене того старого…

Поліціянт натомість стояв сам не свій: він не слухав пристава, навіть не дивився в його бік, а, витріщивши очі й роззявивши рота, прикипів поглядом до мене.

— Що таке? — запитав пристав, помітивши, що говорить у пустоту. — Що з тобою, голубе?

Тільки тепер я здогадався, у чім річ, та було вже пізно.

— Це він!!! — залементував поліціянт і реп’яхом вчепився в мій рукав, аж затріщало сукно. — Це він спалив нашого Миколу!

— Тихо, Панасе, — сказав пристав, підвівшись.

— Це ж його ми мали схопити у притоні Лисиці!

У двері проштовхалося ще двоє поліціянтів — збіглися на крик забинтованого.

— Коли він пожбурив у нас лампою, я за крок стояв, пане приставе! — поліціянт і не думав втихомирюватися, він виставив забинтовану руку як свідчення своєї правоти. — У пана Марініча вся голова… А Микола — відразу, як той смолоскип…

Йому перехопило віддих, і далі він лише пихкотів, відчайдушно вчепившись за мій рукав.

— Як цікаво все складається… — процідив пристав. — Надіньте-но на нього закови.

Один з поліціянтів вийшов. Я прокашлявся і спокійно сказав:

— По-перше, почати б з того, що пожежу влаштував не я. Це зробив один із друзів Лисиці. Запишіть: його звати Томаш Болгар…

— Що ж ти брешеш, сволото така! — закричав поліціянт із забинтованою рукою. — Не вірте йому, пане пристав, він знаний шахрай!

Та пристав навіть не подумав узятися за перо.

Принесли кайданки і мене хутенько закували.

— Панасе, — батьківським тоном сказав пристав. — Він уже не викрутиться, не хвилюйся. А зараз — залиш нас удвох.

Панас вийшов. Мені здалося, чути було, як він скреготав зубами.

— Вислухайте мене, пане пристав, — почав я.

— Звісно. І вислухаю, і запишу, як ви просили.

— Усю цю легенду про шахрая — це я сам вигадав, присягаюся! І якраз пристав Марініч — та людина, яка може підтвердити кожне моє слово! Адже ми вдвох і придумали цей план, за яким він мав увірватися в лігво Лисиці й визволити мене, буцімто арештувавши, а я на той час збирався виграти в карти кольє, що його вкрали в графині Завадської!

Більшу частину цієї тиради я проторохтів так, ніби за мною вовки гналися, — боявся, що будь-якої миті пристав накаже мені замовкнути.

Перевівши дух, я дивився на пристава і намагався збагнути, повірив він чи ні. Але він так і не відповів, бо в двері постукали й на порозі показався ще один поліціянт. Він поклав на стіл пристава ключ од моєї квартири.

— Дякувати Богові, — видихнув я. — Зараз ви переконаєтеся, що я не брешу.

— Документи привіз? — запитав пристав.

Поліціянт похитав головою і шморгнув носом.

— Пожежа там — усе палає! Вже годину погасити не можуть. А ось це було зовні прибите, біля дверей.

— Як це — пожежа?! — вихопилось у мене.

Поліціянт пропустив мій вигук повз вуха. Він витягнув з сумки й поклав на стіл лисячий хвіст. Враз мені стало важко стояти, наче підлога раптово похилилася, і я сів.

Пристав узяв хвіст і крутив його в руках.

— Так ви, дорогенький, кажете, що тирло Лисиці спалили не ви? — з притиском запитав він, піднявши правицю із затиснутим у ній хвостом, ніби я міг його досі не помітити.

— Просто запитайте у пристава Марініча, — втомлено сказав я. — А ще краще, приведіть його сюди, щоб він усе підтвердив.

— Пристав з кримінальних справ Мирослав Марініч, — крижаним тоном відповів він, — помер сьогодні вранці від тяжких опіків. До тями він так і не прийшов.

Коли мене вивели з кабінету, за столом, де зазвичай люди пишуть свої скарги, сидів сотник. Він перераховував висипані гіркою червінці зі свого гамана, — перш ніж написати розписку про повернення краденого. Сотник ворушив губами і кивав головою, наче вітався з кожною монетою, — він завершував підрахунок і за якусь секунду неодмінно сказав би, що все гаразд, проте я випередив його.

— Там бракує майже половини, — заявив я. — Можу розказати, де заховав.

Поліціянт, який стежив за процедурою, здивовано витріщився на мене. Та по-справжньому сторопів, звісно, сотник, який щойно закінчив рахувати.

— То кажіть уже, — озвався з-за моєї спини пристав, який вийшов зі свого кабінету, почувши моє «зізнання».

— Скажу, але тільки панові сотнику, — відповів я. — Сам на сам.

Мене завели до камери, прикували до кільця в стіні, й тільки тоді пропустили сотника.

— Що ви замислили? — запитав він, щойно причинилися двері.

— Витягніть мене звідси, і тоді я — добре вже! — допоможу вам, аферистові старому, знайти вбивцю вашої дочки! — сказав я.

— Я саме збирався вам це запропонувати, — задоволено вишкірився сотник. — Просто скажу їм, що сам помилково засунув гаман у кишеню вашого сюртука, сплутавши зі своїм, та й вже…

— Кажіть, що хочте, але тепер самих лише слів замало… Ви ж обіцяли мені три гамани червінців, так?

Він кивнув, але якось невпевнено.

— Чудово. Тоді один із них вам доведеться витратити, щоб мене звільнити, а я й за два попрацюю. Ось що треба зробити…

Він перебив мене.

— Навіщо витрачати, якщо…

— Бо тепер мене обвинувачують ще й у вбивстві!

Сотник вирячив очі.

— Це не ваше діло, — відповів я, випередивши його запитання. Та сотник мовчки чекав на мої пояснення.

— До вбивства я не маю жодного стосунку. Як і до ваших червінців. Але ж для пристава я тепер — злодюга. Здогадуєтеся, завдяки кому? Тому до мене тепер стільки ж довіри, як до тої повії, яка пнеться довести, що вона незайманка. Отже, насамперед ви маєте потвердити, що я — це я. Розкажіть їм усе. Як збиралися найняти мене для важливого розсліду. Як стежили за мною цілий місяць і врешті переконалися, що я таки добрий сищик. Не скупіться на мадригали. І, насамкінець, не забудьте поручитися за мене. А поручительство своє підкріпіть гаманом червінців. Зробите?

— Є одна трудність, — він глипнув на мене якимсь дивним, винуватим поглядом.

— Я конче маю запитати, яка саме? Чи так скажете?

— Цей гаман червінців — усе, що я маю. Всі мої гроші. Більше нема. Я… Я збрехав, але тільки ради того, щоб ви погодилися знайти вбивцю моєї дочки…

Я гарячково обмірковував інші варіанти, хоча їх, схоже, не було.

Пристав бачив гаман, і на менший хабар не погодиться…

— Гаразд, — сказав я. — Якщо витягнете мене, я знайду вбивцю задурно.

Сотник зазирнув мені в очі, — певно, намагався второпати, чи можна вірити цій обіцянці.

— Слово честі, — додав я. — Єдина умова: я шукатиму не Хому Брута, а вбивцю, хоч би хто він був. Згода?

— Це одне і те ж, — усміхнувся старий.

— То вже, як знаєте, а я своє слово сказав.

Сотник поплескав мене по плечу і вийшов.

Хтось наполегливо торсав мене за рукав.

— Пане Білий!

Я розплющив очі. Це був пристав.

— За вас поручилися. Можете йти. Тільки швидко.

Поліціянт загримів ключами і вивільнив мої руки від заков. Була глупа ніч. Пристав вийшов, не замкнувши дверей. Я поспішив услід і плентався за ним до самого виходу.

Пристав сам відчинив переді мною двері. Я вийшов і озирнувся, — не міг вирішити, чи варто казати йому «спасибі». Та він уже квапливо зачиняв двері відділку. На бруківці стояв великий і трохи пошарпаний тарантас, запряжений четвіркою коней.

Дверцята прочинилися, і зсередини до мене заклично махнув рукою Котелок. Ну, що ж… Їдьмо.

Я заскочив усередину, і тієї ж миті тарантас рушив.