Білий попіл

Розділ 3

— Дідько! — я націлив на нього пістоль і швидко оглянув кімнату.

Він був сам. І складалося враження, що націлена зброя аж ніяк не бентежить незнайомця. Він ковтнув трохи скотчу, потім витягнув з кишені прямокутник цигаркового паперу з дрібкою тонко порізаного тютюну на ньому. Як і тоді, у Лисиці, він вправно, наче фокусник, одним зграбним порухом пальців перетворив це все на самокрутку.

— Як ти тут опинився, опудало? — запитав я.

Він знову потягнувся до кишені, — показуючи цим жестом, що не має наміру розтуляти рота, — аж поки не закурить. Фосфорний сірник чиркнув об ручку крісла й загорівся. За кілька секунд кімната наповнилася запашним димом.

— Через двері, — врешті відповів незнайомець.

— Чомусь я тебе не помітив, коли прийшов. Як так?

Він незворушно сьорбнув з моєї склянки, затягнувся, але я помітив його короткий позирк на вікно, що виходило на дах сусіднього будинку й було прочинене; підійшов й оглянув засуви, — не відводячи пістоль від незнайомця. Так і є: рама розхиталася, й вікно можна було спокійнісінько відчинити знадвору, навіть попри засуви.

— Ясно. Нескладний фокус, — пробурмотів я, зачинивши вікно. — Тепер друге запитання: якого біса?

Я підійшов до буфета, взяв порожню склянку, хлюпнув трохи скотчу.

Незнайомець мовчки курив, тож мені довелося взяти собі інший стілець і сісти навпроти нього, закинувши ногу на ногу й націливши пістоль йому в груди.

— Не раджу мовчати, — сказав я. — Тяжкий день видався, аж пальці судомить, — особливо вказівний, знаєш, сіпається.

Він іще раз мовчки затягнувся, потім прискіпливо поглянув на свою самокрутку.

— Запитуй, — зронив байдужим голосом.

— Це ж треба, який сміливий. Ну то скажи мені спершу, хто ти такий.

— Томаш, — відповів незнайомець.

— Томаш… І це — все?

— Томаш Болгар, — сказав він і повільно витягнув з кишені кисет, ніби доказ своїх слів: на ньому були вишиті дві латинські літери — «Т» і «В».

— Та до сраки мені твоє прізвище — звідки ти взявся і чого від мене хочеш?

Цей Томаш, звісно, відразу все чудово зрозумів. Здається, він просто збиткувався з мене.

— Ну, ось тепер, коли в мене є трохи цього чудового пійла, я хочу лише… — сказав він, помилувавшись переливами світла в своїй склянці, —…допомогти тобі.

Його сміливість насторожувала. Я встав і швидко обійшов квартиру: зазирнув до кімнати, вбиральні… Ні, незнайомець таки був сам. І він досі ліниво курив, насолоджуючись моїм скотчем.

— Хочу сказати тобі, Томаше, що є тільки одна причина, чому ти досі живий, — озвався я. — І це — твоє безмежне нахабство: мене воно розважає. А щодо твоєї допомоги, то… іди ти к бісовій матері! Мені вже вона аж із горла преться, досить. Не знаю й знати не хочу, які там у вас взаємини з Лисицею, але я не збирався підпалювати його кубло. А якщо згадати ще й убивство поліціянтів…

Він кивнув:

— Знаю.

— Ти знаєш? Отакої! То пощо ж тоді затіяв цей гармидер?

Він знову поліз до кишені, і я гадав, що він іще раз витягне звідти кисет або сірник, та цього разу в його руці було щось інше.

— Підвіска? — вихопилося, хоч я і так добре все бачив: він витягнув з кишені саме ту рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.

— Хтось збирається добре заплатити, щоб її повернути, — сказав Томаш. — Так?

— Не твоє діло…

Я тут-таки вихопив прикрасу з його рук і поніс до свічки, — переконатися, що це не підробка. Ні, це саме та підвіска, справжня. Я сховав її в кишеню халата.

— До речі, незлецька була вигадка — про скарбницю Габсбурґів, — незворушно сказав Томаш. — Якби зізнався, що ти — найманець, був би вже мертвий.

— Узагалі-то Лисиця намірився здерти з мене шкіру, — зауважив я. — Чи тобі пам’ять відібрало?

Томаш, плямкнувши, пригубив зі склянки.

— То вже таке, — сказав він. — Лисиця вважає тебе злодієм, отже, має за рівню. Тоді він сердився на тебе і погрожував, а через годину міг би передумати й навіть запропонувати роботу. Але якби він збагнув, що ти — засланий, то вбив би на місці, вмить, як таргана.

— То ти приперся сюди натякнути, що я — твій боржник?

Томаш, примруживши очі, затягнувся.

— Можеш не дякувати, — сказав він.

— А щоб тобі рачки лазити…

У відповідь він усміхнувся й підняв склянку, ніби виголошуючи за мене тост.

— Добре, перш ніж ти полетиш звідси мордякою в двері, скажи мені ось що…

Він перебив:

— За тобою стежать.

Почекавши, поки я збагну, про що це він теревенить, Томаш додав:

— Ти сам би міг помітити, якби сторч головою не кинувся розшукувати цю підвіску. От хоч би й зараз — під твоїми вікнами стоїть чолов’яга в котелку. Через дорогу, біля аптеки.

Я підійшов до вікна, що виходило на вулицю, став збоку, обережно визирнув. Біля аптеки і справді стояв якийсь граб у котелку і курив люльку.

— І хто це? — спитав я.

— Нарешті! — втішено кивнув Томаш. — Ось тепер ти ставиш правильні запитання.

Він неквапно приклався до скотчу, а я терпляче чекав на відповідь.

— А ще є? — запитав він, втупившись у майже порожню склянку.

— Сам скажеш чи тобі в зуби зацідить? — терпець мені уривався.

— Ти про того телепня? А піди до нього завтра і сам спитай. Скажи, що помітив на чатах і тому дуже хочеш знати, якого біса він за тобою стежить.

— І що він на це відповість?

— Мають значення не його слова, а пропозиція його господаря. А запропонує він, Тарасе, найбільшу оборудку в твоєму житті. Й ти — погодишся, — вицідивши останні краплі скотчу, він поставив склянку на підлогу. — Бо я врятував твою сраку від пазурів Лисиці лише заради цього діла.

— Ось що я тобі, рятівникові дорогому, скажу… — я поставив свою склянку на підвіконня, підійшов і, вхопивши його лівою рукою за барки, підвів із крісла. — Про це все розкажеш мені ти, і не завтра, а просто зараз.

— Тобі в двері гамселять, — перебив мене Томаш.

Хоч доти я нічого й не чув, але вже за мить, і справді, пролунав наполегливий стукіт. Відпустивши Томаша, я підійшов до дверей, витягнув сучок і визирнув. Знову нікого.

— Забирайся геть, недомірку! — вигукнув я.

— Мені потрібен саквояж графині, — пролунав голос карлика.

— А щоб тобі… Забирайся! Немає в мене саквояжа!

— Як це?! Якщо ти не зміг виграти підвіску, то хоча б гроші поверни!

Зізнаюсь, я не відразу згадав, що підвіска, власне, лежить у мене в кишені. Відчинив двері.

— На! — і я простягнув здивованому карлику підвіску.

Він витріщився на прикрасу, піднісши до самих очей, потім заходився крутити в руках і уважно роздивлятися, ніби не міг повірити, що це — не облуда.

— Ти ж казав, що тобі не вдалося…

— Так і було. А тепер шморгай звідси!

— Графиня буде вельми вдячна, — промуркотів карлик, заховавши підвіску.

— Тоді хай передасть свою вдячність чимскоріш, мені потрібні гроші.

— А наш саквояж?

— Матері твоїй хиря… Я повернув вам викрадену коштовність — чого вам іще від мене треба?

— Нагадаю, що за планом ти мав обчистити злодюг до нитки, щоб їм довелося поставити на кін навіть цю підвіску. Тому графиня сподівалася, що ти повернеш згадану суму. А ще нагадаю, що твій гонорар становив половину цих грошей, тож ми тобі точно нічого не винні. Це по-перше. А по-друге, — це ти нам завинив.

Я навів на нього пістоль, який увесь цей час тримав у руці.

— Ану, нагадай-но мені, це лише в кота дев’ять життів, чи в карликів — теж?

Він перелякано відступив, а я захряснув двері.

— Нашу половину грошей доведеться повернути, пане Білий! — вигукнув карлик з-за дверей і мерщій потупотів сходами геть.

Найприкріше, що — хоч як крути — таки його правда. Чортів Томаш, і звідки він узявся на мою голову.

Лунко грюкнула віконниця.

— Томаше, — гаркнув я, кинувшись до кімнати. — І не думай утікати!

Але там його вже не було. Вікно, що виходило на дах, знову було відчинене, й вітер калатав віконницями. Біля крісла в порожній склянці лежав недопалок його самокрутки.

— Томаше! А щоб тобі чорно було… — тихо промовив я у вікно.

Зазвичай я снідав у якому-небудь шинку на Спаській. Вечорами тут гриміла музика й можна було легко знайти собі розвагу до душі — від приязної балачки до п’яної бійки. Та зранку деякі з цих кабаків перетворювалися на цілком пристойні каварні, подекуди — з терасами, де приємно було випити чашку кави і з’їсти яєчню або ж, на французький лад, який-не-який круасан.

Того ранку я обрав «Галіцію» — у них були дивовижні тістечка — і саме уплітав останні хрумкі крихти, аж помітив типа в котелку. Він стояв через дорогу — купував газету в хлопчака. Може, я б його і не зауважив, якби не люлька в зубах. Хоча, звісно, людців, які ходять у котелках і курять люльки, в Києві не бракує… А втім, буде видно…

Я заплатив і вийшов; неквапно попрямував у бік Межигірської. Тип у котелку притьмом рушив назирці, — газету він тримав перед очима і час до часу поглядав у неї. Я повернув за ріг і пробіг кроків тридцять, марно намагаючись не видати себе стукотом каблуків по бруківці. Опинившись біля арки будинку, я звернув і причаївся за нею. За кілька секунд чолов’яга з газетою, злякавшись, що випустив мене з виду, пробіг повз арку. Коли я вийшов з підворіття, він стояв на перехресті, опершись руками об коліна, і, важко дихаючи, безпорадно вертів головою. Посвистом я змусив його повернутися до мене — й помахав рукою, наче давньому друзяці. Спершу він доволі кумедно намагався вдавати, що знати мене не знає, та потім, збагнувши нарешті, що його викрили, ступив кілька кроків назустріч.

— Що тобі? — запитав я без зайвого розшаркування.

— Мій пан хоче призначити вам зустріч, — непевно відповів тип у котелку.

— І чому ж досі не призначив?

— Він не певен, що ви — саме та людина, яка йому потрібна.

— Що ж, відчаюго… Давай-но зробимо так: просто зараз підемо до твого пана, і він швидко збагне, що помилявся.

— Зараз не можна, пане.

Моя долоня лягла на його потилицю, щоб притягнути цю мармизу ближче, і я відчув неабиякий опір: цей тип у котелку таки здоровий бугай, і якби довелося помірятися з ним силами, мені було б непереливки. Не зрушивши його голову ні на йоту, я сам нахилився до нього й тихо сказав:

— Ти, мабуть, невмирущий, якщо так зухвало стежиш за мною. Або ж ти — карлик.

— Чому карлик? — щиро здивувався він.

— Кажуть, вони мають по дев’ять життів.

Чоловік розгублено кліпнув.

— Приходьте опівдні, — попросив він.

— Куди?

— Готель «Жерар». Просто назветесь метрдотелю — і вас проведуть.

Я ніколи не любив грати за чужими правилами, але цього разу навряд чи мав вибір. Насунув котелок йому на очі й подався геть.

Опівдні екіпаж висадив мене біля входу в готель «Жерар». Це був триповерховий особняк, біля дверей якого стояв добре вишколений швейцар: щойно я підійшов, тяжкі двері, прикрашені дорогим бронзовим литтям, прочинилися. Довелося дати йому на чай, хоча в кишені я мав тільки дві монети по гривенику. Отже, лишилося саме стільки, щоб узяти бричку додому. Метрдотель, побачивши мене, виструнчився за своєю конторкою.

— Мене звати Тарас Білий, — сказав я, скориставшись порадою шпика в котелку. Хотів було додати, що мені призначено зустріч, але не встиг, — метрдотель уже знайшов відповідний запис у своїй амбарній книзі.

— На вас чекають, — відповів він. — Двадцять третій номер. Це на другому поверсі, коридором — ліворуч.

Коридорний, який звично метнувся підхопити валізи нового постояльця, розгублено вирячився на мої вільні руки. Я помахом дав йому знати, що проводити мене не треба, й уже збирався йти, аж несподівано вирішив запитати.

— А скажи-но мені, голубе, — звернувся до метрдотеля, — на чиє ім’я записаний цей номер?

— Хвилинку… — він знову взявся гортати амбарну книгу, потів звів на мене здивовані очі. — На ваше, пане…

Он воно як. Принаймні добре, що запитав.

Піднявшись і знайшовши «свій» номер, я постукав. Ніхто не відгукнувся. Поглянув на табличку з номером — усе правильно. Постукав знову. Потім натиснув ручку — двері були незамкнені. Я опинився в просторих двокімнатних апартаментах, ідеально прибраних для нових пожильців. Скориставшись з нагоди, я швидко оглянув номер, не оминувши шаф. Чорного ходу не було, вікно виходило на вулицю — через нього не втечеш. Я витягнув з-за пояса великий пістоль і сховав його за подушками дивана, що стояв неподалік од дверей. Потім сів на цей диван і чекав хвилин зо п’ять, не більше, аж поки двері нарешті відчинилися.

До кімнати зайшов дуже високий чоловік з широкими плечима й кислою міною на лиці, на вигляд йому було років двадцять п’ять. За ним — знайомий мені тип у котелку. Третім поріг переступив ставний кремезний чолов’яга років шістдесяти. Мужні риси його обличчя помережила старість, під широкою нижньою щелепою вже трохи відвисала зів’яла шкіра, між глибокими зморшками на його лиці проглядали дрібні старечі брижі, а очі… Це були очі людини, яка за своє життя добряче скуштувала лиха. З них прозирала втома. Одягнутий він був незвично — в місті так не вбиралися: жупан, широкі штани, чоботи, шкіряний пояс, козацька шабля при боці, світла полотняна сорочка, вишита чорним.

Я підвівся їм назустріч. Тип у котелку безпардонно обшукав мої кишені, і я похвалив себе за завбачливість. Утім, високий парубійко з кислою пикою почав перевертати подушки на кріслах та дивані й, звісно, знайшов мій пістоль. Відтак став осторонь, а старий причинив за собою двері.

— Довго ж я тебе шукав, — сказав він. — Ну, здрастуй.

— І вам не хворіти. З ким маю честь?..

Втомлений погляд його вицвілих блакитних очей свердлив мене, ніби намагався прочитати думки.

— Моє прізвище Засуха. Чули таке?

— Ні, — чесно признався я.

— Ви певні?

— Слухайте, добродію, мені от‑от урветься терпець. Та з огляду на ваш поважний вік, я можу зачекати ще хвилину… І не раджу вам зловживати моїм довготерпінням.

— А Хома Брут? — запитав він, пропустивши мої слова повз вуха. — Чували коли-небудь про семінариста Хому Брута?

— Ні. Ніколи про такого не чув. Це все? Бо я теж маю до вас кілька запитань.

Здавалося, він щиро мені не вірить. Раптом дідуган хвацько дістав з-під жупана старезний пістоль, і його тьмяне дуло націлилося мені просто в лоба.

— Здається мені, ти брешеш, хлопче.

— А мені здається, діду, що тобі не варто отак необачно ризикувати своїм здоров’ям.

Ані його погляд, ані пістоль у руці не виказували щонайменшого хвилювання. Він дивився мені в очі зацікавлено, намагаючись знайти якусь відповідь. Про всяк випадок я навіть напружив пам’ять — а що, як і справді чув десь це ім’я, — але на гадку нічогісінько не спадало.

Потім старий — так само раптово — опустив пістоль і засміявся.

— Схоже, ти й справді нічого… — на мить затамував подих, — не чув про мою історію.

Він підійшов до крісла, та, перш ніж сісти, обернувся і запитав:

— Я можу сісти?

— Чого ж ти не питав дозволу, коли тицяв у мене пістоликом?

Він мовчки вмостився в крісло.

— Можливо, сам Бог послав вас до мене… — сказавши це, старий подав знак своїм людям, щоб вони вийшли. Ми залишилися самі.

— Даруйте мені всі ці перестороги… Діло в тім, що я пропоную чималі гроші за одну послугу. Вже кілька людей за це бралися, та тільки щоб отримати аванс і щезнути. Мої люди спостерігали за вами певний час, і все свідчить про те, що ви — чесний слідець. Аж раптом ви самі підійшли до Олеся й зажадали зустрічі. Це трохи спантеличило мене. Кількох пройдисвітів мені вдалося викрити, — варто було тільки націлити пістоля в мордяку… Тож… Іще раз — вибачайте.

Я кивнув:

— Згода.

Він надовго замовкнув, заглибившись у якісь свої роздуми, і я його не квапив. Мабуть, лише цілковитий відчай змушує людину поводитися так, як цей старигань: то погрожувати незнайомцеві пістолем, то реготати. Ніби відповідаючи на мої міркування, старий мовив:

— Я довго шукав такого, як ви. У Києві вже ходять перекази про Білого Цигана. Адже так вас називають? Кажуть, ви завше у виграші… Ось чому я хочу, щоб ви взялися за моє діло.

Він поліз за пазуху, видобув звідти великий шкіряний гаман і кинув мені. Й хоча він був набагато менший за втрачений учора саквояж, проте містив значно більшу суму, адже був набитий золотими монетами.

— Непогано, — зваживши гаман на долоні, я кинув його старому в руки. — Та спершу я хотів би почути, що то за діло.

Він заховав гроші.

— Я вже казав — моє прізвище Засуха. Назар Засуха. Я — сотник на хуторі за п’ятдесят верст од Києва. Діло, з яким я приїхав сюди, складне й до снаги не кожному. Йдеться про мою дочку… Єдине моє дитя… Хтось жорстоко забив її до смерті… Вона ледве трималася на ногах, як дійшла додому… І… Останні її слова — це було ім’я та прізвище вбивці. Хома Брут. Цей нелюд жив на нашому хуторі, він проходу не давав моїй дочці… Є свідок, який на власні очі бачив, як він тієї ночі накинувся на неї…

Старий замовк. Обличчя його було спокійне, наче він просто добирав потрібне слово, проте кісточки п’ястуків побіліли від напруги.

— Перед смертю моя доця встигла заповісти, щоби цей виродок відспівував її три ночі… Хоча негідника хотіли відразу ж повісити…

— Чому ж не повісили?

Сотник здивовано поглянув на мене:

— Втрутилися його друзі. Їх було троє, і вони вірили, що Хома — невинуватий, ба навіть ладні були життя своє за нього покласти. Люди на хуторі розділилися… І тоді моя жінка сказала всім про останню волю нашої дочки. Якщо вже вона заповіла три ночі побути в храмі Божому разом зі своїм вбивцею, то недаремно. Адже, як усі знають, протягом перших трьох днів по смерті душа не покидає цей світ і може подати всім живим певний знак… На тім і зійшлися: три ночі замикати душогуба в нашій церкві, наодинці з домовиною, а вже потім — рішити його долю залежно від того, чи будуть знаки, що вкажуть на його тяжкий гріх, чи, навпаки, на невинуватість. Але якраз третьої ночі Хома втік, убивши чоловіка, який охороняв церкву.

Я замислився, ще раз прокрутивши цю історію в голові.

— Цікаво. Отже, ви чули, що вона назвала цього Брута вбивцею?

— Увесь хутір чув, як вона йшла від старої верби й вигукувала його ім’я. А вже вдома вона сказала матері, що це він побив її.

— Гаразд. Іще запитання. Чим він завдавав ударів? Руками чи, може…

— Каменем. Такою великою круглою каменюкою.

— А стара верба стоїть біля води?

Він метнув не мене тяжкий погляд з-під густих брів.

— Вона стоїть на пагорбі, біля підніжжя якого тече струмок. Мені до душі ваша уважність до дрібниць, але доказів вини Хоми Брута — більш ніж досить.

— Яких саме доказів?

Сотник довго не зводив з мене своїх збляклих очей, наче вагався, казати чи ні. Нарешті наважився:

— Уранці після третьої ночі в церкві, коли ми зайшли… Труна була порожня. А моя дочка лежала на підлозі, біля краю намальованого крейдою кола, в центрі якого стояла катедра — за нею Брут читав псалтир. Моя доця… Вона нібито повзла по підлозі… Очі її були широко розплющені, а права рука вказувала просто на катедру, за якою раніш вичитував псалтир її вбивця!

Очі сотника виповнилися божевільним вогнем. Я замислено витер пальцями кутики рота, щоб приховати мимовільну усмішку. Це ж треба! Повзла по підлозі й вказувала пальцем!

— Це все дуже цікаво, — сказав я, вдавано насупившись, щоб не виказати своїх справжніх почуттів. — Мертва дівчина повзе до свого вбивці, щоб усім довести його вину! В цьому є щось… Готичне! М-м-м… Ось тільки я ніколи не повірю в такі нісенітниці. Як то кажуть, звиняйте великодушно.

— Хочте вірте, хочте не вірте, пане Білий, але я додам до цього гамана ще два таких, якщо ви візьметеся за це діло.

Що й казати, загалом мені і так, і сяк було б корисно щезнути з міста на кілька тижнів, а тут така оказія — і зарібок незлецький. Три гамани червінців — чи не диво! Якби мені було років двадцять — мчав би вже збиратися в дорогу. Та мені було вдвічі більше. І досвід нашіптував, що добра від цього діла не жди.

— Я б, може, і взявся, пане сотнику. Та річ у тім, що — хоч які б докази я знайшов, — ви вимагатимете від мене лише одного: довести вину Хоми Брута, якого ви вже давно осудили. А я в такі ігри не граюся. Якщо вже беруся за діло, то зважаю тільки на факти, а не на кількість гаманів, набитих золотом чи на переконання родичів жертви. Тож моє вам шанування, як то кажуть…

Я підвівся, збираючись вийти. Здалося, з сотникових очей сипонули іскри: чи то зі злості, чи то від сліз.

— Але хіба став би тікати невинуватий? — запитав Назар.

— Ну… Правду кажучи… — я обернувся. — Втекти напередодні людського судилища… А якщо ще й уявити вашу дочку… хай Бог милує… яка повзала, як ви кажете, по підлозі…

Звісно, він усе розумів. Я відчинив двері й побачив двох його мугиряк — Котелка і Кислу Пику, — які загородили мені прохід.

— Тоді ми відвеземо вас силоміць, — сказав з-за моєї спини сотник.