Білий попіл

Розділ 24

Сотник вийшов з їдальні. Менш як за хвилину він повернувся з полотняною торбою в руках. За ним увійшов Тимко й знічено став у дверях.

Старий виклав на обідній стіл знайому вже каменюку з характерними бурими плямами.

— На місце… — здивовано мовив Тимко й ступив до столу, та сотник жестом зупинив його.

— Ось клятий камінь, — сказав він.

— Дякую, — і я повернувся до Анни. — Звідки взялась ця каменюка? Ви стверджуєте, що знайшли її під старою вербою. Я нічого не наплутав?

— Насправді, — Анна шморгнула носом, — Тесля взяв перший-ліпший камінь з річки й вимазав його Соломіїною кров’ю. Я й гадки не маю, як і чим убили нашу дочку…

— Узяв із річки? — перепитав я, хоча, звісно, добре все розчув з першого разу.

Це було фіаско.

Я розраховував упіймати Анну на брехні, як свого часу викрив брехню пупорізки, коли завважив, що на пагорбі немає ніякого каміння… Натомість сам себе загнав у глухий кут.

— Ну ось, — стенула плечима Анна. — Більше таємниць немає.

Сотник чекав, що я скажу далі, та я мовчав. Тимко раптом пробурмотів своє звичне: «На місце, на місце…» — й спробував забрати камінь зі столу.

— Облиш його, Тимку, — сотник притримав слугу за лікоть. — Не треба.

Той знічено відступив і, витягнувши ганчірку, заходився витирати з меблів білий пил, що налетів за ніч.

Надворі зацокотіли копита, рипнув старий віз. Незабаром у коридорі показалася Настя. Вона вбігла в їдальню, схопила мене за руку, притиснулася. Сотник поглянув на неї, та не зронив ані слова. Анна ж навіть оком не повела…

— Поки не забув… — звернувсь я до сотника. — Хочу попросити вас відпустити Олеся. Якби не він, ви б не дізналися навіть цієї частки правди.

Відвівши погляд, сотник кивнув:

— Настю… Відімкни підвал…

Він видобув зв’язку ключів і кинув їх дівчині. Настя вийшла.

— Хомо, — мовив сотник. — Якщо тобі є ще що сказати — кажи.

Протягом кількох довгих секунд я гарячково намагався відшукати в пам’яті бодай одну зачіпку. Сотник нетерпляче стукав закаблуком об підлогу. Я відчув, що втрачаю контроль над ситуацією, та на думку однак нічого не спадало.

— Якщо сказати нема чого, — мовив він, — тоді твої послуги нам більше не потрібні. Не знаю, чи мають для тебе значення якісь вибачення… Спасибі, що прояснив це діло і… Гадаю, ти зрозумієш мене, якщо я попрошу тебе покинути нас просто зараз.

Я вагався. Сотник дивився кудись у підлогу, насупивши брови. Анна раптом звела на мене заплакані очі, й мені здалося, в них спалахнула іскра відради.

— Добро, — сказав я. — Тоді пора й честь знати…

У коридорі з’явилися Настя й Котелок. Я хотів поговорити з Настею до того, як вона зайде в їдальню, й пішов до дверей.

— На місце, — раптом затягнув свою пісню Тимко і знову спробував взяти камінь зі столу. — На місце…

— Тимку! — крикнула на нього Анна. — Дай спокій зі своїм каменем!

Він нерішуче застиг. Я теж спинився в дверях, обернувся.

— Та хай уже перекладе його… — махнув рукою сотник. — Не подобається йому, що камінь на столі… Що ти йому поясниш!

— На місце, — зрадів Тимко. — На місце…

Схопивши каменюку, він швидко вийшов з кімнати, прошмигнув повз мене і Настю з Котелком.

— Куди це він? — здивувався сотник.

Бубніння Тимка даленіло, потім почулися його кроки на сходах.

— Куди він потягнув цей чортів камінь? — знову запитав сотник, підвівся й пішов слідом.

Відтак вийшла Анна, а ми втрьох — за нею. Всі піднялись сходами у те крило, де була моя кімната. Тимко з каменем стояв біля молільні й безпорадно крутив у руках зв’язку сотникових ключів.

— Ключ треба, треба ключ, — сказав він і підійшов до Анни.

Вона здивовано поглянула спершу на нього, потім на нас.

— Дай йому. В тебе ж ключ од молільні! — сказав сотник.

— Не маю з собою, — відповіла Анна.

— То принеси! — сотник починав сердитися. — Я хочу побачити, що цей дурбель собі придумав!

— Він уперше бачить цей камінь? — поцікавився я.

— Напевно, — смикнув плечима сотник. — Чи ти думаєш, що ми обговорювали вбивство нашої дочки з недоумком?

— Тоді й мені цікаво, — сказав я. — Тому що пам’ять у вашого недоумка, я так чув, неабияка.

Сотник поглянув на мене, потім кивнув і тихо сказав Анні:

— Ти чула. Неси ключ.

Вона тупцювала на місці. Нарешті мовчки розвернулася й пішла в свою кімнату.

Її не було досить довго. Довше, ніж треба, щоб взяти ключ. Котелок навіть ступив крок до її кімнати і запитально поглянув на сотника. Але тут Анна вийшла. Вона підійшла до нас з тією-таки погордою на лиці й простягнула сотнику ключ.

Щойно він відімкнув молільню, Тимко забіг всередину. Я дістав сірник і запалив кілька свічок. Ми всі ввійшли й стали біля дверей, спостерігаючи за метушливим Тимком.

Він одразу пішов до каміна.

— Що ти хочеш, Тимку? — здивовано запитала Анна.

— На місце… — сказав він. — На місце…

Тепер усі збагнули, що відбувається. У нижній частині каміна бракувало одного каменя! До того ж віддавна… І Тимко запхав туди злощасну каменюку, наче у пощерблену щелепу. І, хоч як це дивно, — камінь прийшовся, ідеально сів на місце, ніби був там завжди! І тільки засохлі темні плями відрізняли його від решти.

— Нічого не розумію, — сказала Анна нібито сама собі. — Навіщо Тесля взяв камінь саме звідси?

— Анно… — тихо мовив сотник, але вона перебила його.

— Або ж… Може, Соломія впала тут і вдарилася об цей камінь?

— Анно! — сотник крикнув так, аж задзвеніло у вухах. — Ключ від молільні завжди в тебе! Навіть коли Тимко тут прибирає, ти сама відмикаєш двері! Що тут сталося?!

Анна замовкла і попрямувала до виходу, та Котелок перегородив їй дорогу.

— Я можу допомогти пригадати, — запропонував я, й Анна злостиво блиснула очима. — Того вечора Соломія не дочекалася мене під старою вербою, адже я був у шинку. Вона повернулася додому. Та, на свою біду, наштовхнулась на мачуху… Ледве не сказав «на матір»… А ви… Ви ж були певні, що вона замкнена в своїй кімнаті. Тій кімнаті, куди ви поселили мене і де зсередини немає навіть замкової шпарини. Та ви не врахували, що за вікном росте плющ, по якому вона й спустилася того вечора! Ось чому ви потім наказали знищити його: він нагадував вам, що ви не додумалися просто забити вікно!

— Треба було забити твою бісову голову! — прошипіла Анна.

— Ви злякалися, що весілля, яке ви запланували, може не відбутися. І замкнули її тут, у молільні, де збиралися тримати, як у в’язниці. Вікон немає, як і запасних ключів… Скільки там лишалося до весілля? Кілька місяців? Це й була ота нагода постачати коней імператорській армії?

— Тоді це видавалося єдиним для нас порятунком… — тихо мовив сотник. — Я був на межі банкрутства…

Анна стиснула губи так міцно, що їх взагалі не стало видно. Сотник аж почорнів.

— Але що ж сталося потім? — вів далі я, звертаючись уже до Анни. — Ви замкнули непокірну дочку і збиралися, мабуть, лягати спати. Але мало статися щось таке, що розлютило вас. То що ж сталося?

Анна мовчала.

— Що такого могла утнути Соломія? — я підійшов ближче, нахилившись до її обличчя. — Занадто гучно гамселила в двері? Своїм риданням не давала вам спочинку?

Останні мої слова були сповнені зневаги.

— Вона верещала! — раптом вигукнула Анна. — Кричала на всю горлянку про свою ганьбу! Ганьбу, в якій ти винен!

Сотник запитально поглянув спершу на неї, потім на мене.

— Вона була вагітна, — пояснив я.

— І шляхетні панни про таке мовчать! — закричала Анна. — Мовчать, а не верещать на весь дім! Я не вірила. Бог свідок — не вірила! Аж поки Марфа все підтвердила.

— І ви почали її бити?

— Що за маячня! Я лише хотіла позбавити її від плоду! Ця паскуда заявила, що збирається народжувати байстря, й відмовилася пити Марфин відвар. Ми намагалися її присилувати… Марфа тримала, а я розтискала зуби… Ложкою… А потім вона примудрилася вирватись — і впала… Головою об цей камін… І дурна Марфа сказала, що Соломія мертва! Я не знала, що вона ще була жива! Вони взялися залагодити діло без мене! Удвох із Теслею!

Повисла тяжка тиша.

— Ні, — раптом тихо сказав сотник. — Утрьох. Ви взялися залагодити це утрьох. Витягнули камінь, відвезли мою дочку під стару вербу, притягнули туди Хому… Але нещасна Соля була ще жива. І навіть заїхала тому кнуряці по голові, захищаючи того, кого любила…

Сотник підняв очі й пильно поглянув на Анну. Потім раптом ступив до неї й ухопив за горло. Він стиснув їй шию, і в очах Анни промайнув правдивий жах.

— Чому ж вона втікала? — прошепотів він. — Ніколи не повірю, що Соломія покинула би Хому, — хіба тільки заради порятунку власного життя й життя дитини в своєму лоні! Але ж ані Тесля, ні Марфа не насмілилися б на вбивство без тебе! О, ні!

Сотникова рука стиснулася ще сильніше.

— Ти теж там була! — сказав він. — Була на пагорбі й наказала їм зробити це!

Вона була там. Анна стояла під старою вербою, й у місячнім сяйві її лиховісна постать скидалася на саму смерть.

Я сидів на землі й дивився на застигле бліде лице своєї Соломії, хоч і не мав сили усвідомити, що саме я бачу.

— Влий йому ще настоянки, — звеліла Анна.

Тесля сів переді мною навпочіпки і, взявши за потилицю, почав заливати мені в рота щось гірке. Я не міг чинити опору і просто ковтав, щоб не захлинутися. З кожним ковтком світ наче віддалявся, а тіло мене більше не слухалось.

Раптом я почув глухий звук, і Тесля, тихо застогнавши, впав на траву. Соломія кинулася до мене, випустивши з рук тяжкий камінь.

— Хомо! — шепотіла вона. — Хомо, що з тобою!

Вона тримала в руках хрестик, що я їй подарував. Шворка, на якій він висів, була розірвана. Соломія поклала хрестик на мою долоню й затиснула її, з надією поглянувши на мене. Ніби сподівалася, що хрестик поверне мені силу і я встану. Встану — й ми просто підемо звідси. А я все намагався сказати, що за її спиною стоїть Анна, — але не міг. Силкувався видихнути: «Тікай…» — але губи мої навіть не ворухнулися.

— Підводься, — сказала вона. — Вставай, будь ласка…

Цієї миті Соломія звела очі й побачила Анну. Вона встигла здивовано вигукнути: «Мамо?!» — коли, отямившись, застогнав Тесля — він поволі підводився. Соломія кинулась до каменя, та камердинер уже встав, горою нависнувши над тендітною дівчиною. І тоді вона закричала. Її відчайдушний крик сполошив нічних птахів і зворохобив псів у найближчих хутірських дворах.

— Убий її! — сказала Анна.

Соломія кинулася тікати, прудко, мов ящірка, вислизнувши з-під ніг здорованя. Він рвонувся за нею, але перечепився об камінь і впав, втративши кілька секунд.

— Марфо! — гукнула Анна.

Пупорізка чекала внизу. Як на свої сорок років, це була міцна й жвава жінка. Високо підібравши спідниці, вона побігла Соломії навперейми, наче справдешній хорт. А Соломія, звернувши зі стежки, кинулася через кущі до річки. Незабаром пролунав гучний сплеск.

Майже відразу з іншого боку пагорба залунали чоловічі голоси: хтось біг сюди. Тоді Анна підняла камінь і поклала мені в руку. Я вже не тямив, що відбувається, й просто сидів, втупившись у закривавлену каменюку. Потім вона вислизнула з моїх рук, лишивши криваві сліди на долоні… Анна підібрала з землі флакон опійної настоянки і, швидко спустившись з пагорба, щезла…

— Але ж вони її не вбили! — крикнула Анна, намагаючись вирватися з залізних сотникових пальців. — Вона сама втопилася! Сама… Впала й захлинулася просто там, в очереті!

Сотник іще дужче здавив їй горло, Анна захрипіла. Її губи побіліли, а коліна підігнулися. Вона б упала на підлогу, якби сотник не притискав її шию до стіни.

Старий побуряковів. Він дивився жінці в очі й не збирався послаблювати рук. Аннині очі закотилися.

— Годі, — сказав я і поклав руку йому на плече. — Відпустіть її. Вам це непотрібно.

Сотник іще кілька секунд душив Анну, ніби й не почув мене. А потім раптом прибрав руку, й Анна лантухом гепнулася додолу, судомно вдихнула та зайшлася кашлем.

Сотник здивовано подивився на свої долоні, потім відійшов до стіни й, тяжко зітхнувши, теж опустився на підлогу.

— Не я винна в її смерті, — хрипко сказала Анна. — Тільки не я.

Я засунув руку в кишеню, намацав оксамитовий капшук із тютюном і цигарковим папером. Притиснувши пальцем дрібку тютюну до квадратного папірця, витягнув руку й одним рухом скрутив цигарку. Іншою рукою дістав сірник. Присівши перед Анною навпочіпки, я чиркнув сірником об підошву її черевичка й закурив самокрутку.

— Винна, — сказав я, видихнувши дим. — Просто зараз в тобі озвався сором. А сором — боягузливий. Зате совість — вона голодна. Совість прагне зжерти свого хазяїна!

— Що ти верзеш… — слабким голосом мовила Анна. — За кого ти себе маєш?!

— Краще скажи, за кого себе мала ти, вирішивши вкрасти чужу дитину! Це ти вбила Соломію! І вбила її не за один раз! Вперше — коли прирекла її на життя з нелюбим чоловіком. Вдруге — коли намірилась убити її дитя! І втретє — коли напоумила своїх слуг скоїти злочин! Чом би й ні, вона ж — твоя дочка! Була чужа, стала твоя… Навіть якби Соломія якимсь дивом вижила тієї ночі, вона б однак незабаром загинула, повісившись на кінських віжках просто на воротах маєтку! Скажи мені тепер, Анно Засухо, тобі ще досі важливо довести, що не ти особисто занурювала її голову у воду? Бо порівняно з іншим ця деталь якось тьмяніє.

Анна спробувала підвестися, та ноги її не слухалися. З другої спроби їй це вдалося, й вона випросталася, тримаючись за стіну.

— Брешеш… Моєї вини в цьому немає…

— Пізно сперечатися. Твоя совість ось-ось прокинеться.

Я теж підвівся й поглянув їй просто в зайшлі слізьми очі.

— Ласкаво прошу до пекла, Анно…

Вона вийшла, обережно переставляючи ноги, — так, наче вони стали скляні і вона боялася їх розбити.

У кімнаті повисла бездонна тиша.

Я помітив, як налякано дивиться на мене Настя. І тільки зараз збагнув, як моторошно прозвучала моя обвинувальна промова.

До того ж я, здається, буквально повторив слова Томаша. Та оскільки Томаш — це теж я, то, мабуть, нічого дивного… Але мороз таки продер по спині. Згадав, як Настя видряпувала на землі слово БАЛОРГ.

Я взяв її за руку. Дякувати Богові, дівчина палко відповіла на мій дотик. Переляк зник з її обличчя. І мені самому від цього полегшало.

Тимко раптом кинувся на підлогу і, діставши ганчірку, заходився прибирати з килима попіл, що впав з моєї самокрутки.

— Чистенько, — бубнів він самими губами. — Чистенько…

Анна стояла біля сходів, обпершись на поруччя й трохи нахилившись вперед. На мить мені здалося, що вона от‑от перекинеться через поруччя й полетить униз на холодний мармур. Але вона просто стояла й задивлялася в порожнечу, наче внизу були не сходи, а темна гладь озера, всіяна сонячними іскорками.

Сотник спинився за кілька кроків од неї, а ми з Котелком застигли, підтримуючи його попід руки. Настя тихенько причаїлася за нашими спинами.

Анна дивилася вниз і зовсім на нас не зважала. Коли її голос раптом розітнув дзвінку тишу коридору, я несамохіть здригнувся.

— Моя мати вмерла, коли я була малою. Я майже не пам’ятаю її… Лише кілька спогадів. Як вона пригощає нас із сестрою аґрусом. А ми сваримося, бо його мало… І тоді вона годує нас із рук, дає по ягідці кожній… Вона померла від сухот. А батько… Він завжди був трохи чужий… А після маминої смерті — й поготів. Він був вчителем. І всі вважали його за взірцевого сім’янина. Порядний. Вимогливий. Набожний. Він водив нас із сестрою до церкви двічі на тиждень, а сам бував там щоранку. Та моя сестра казала, що свої ікони батько любить більше за нас. І це була правда. Батько був фанатик. У прямому сенсі…

Анна нарешті відвела погляд від мармурових сходів й обернулася до нас. Точніше, до сотника. Всіх інших для неї тут ніби й не було.

— Коли я пристала на твою пропозицію, Назаре, то просила ні про що мене не розпитувати… І ти довів, що вмієш не надокучати спогадами. Хоча тобі, звісно, хотілося знати про причини мого вчинку…

— Я витягнув її з зашморгу, — тихо пояснив нам сотник. — Випадково… Ми тоді ще були ледве знайомі… І після цього запропонував їй поїхати зі мною…

Він замовк, і знову запала тиша. Анна відвернулася, втупившись поглядом униз, де, вочевидь, вирувала ріка її спогадів.

— Мені тоді було шістнадцять. За півроку до того в місто прийшла холера. Про цю хворобу тоді мало хто чув… Просто люди почали згорати, вмирати у власних нечистотах… Батько називав це брудною смертю. «Брудну смерть Бог посилає брудним людям, — казав він. — Тримайте душу в чистоті, тому що Він усе бачить». А потім захворіла сестра.

Анна замовкла.

— Вона померла? — урвав тишу сотник.

— Так.

Анна знову поринула в спогади, відтак продовжила сухим безживним голосом:

— Він убив її. Інакше я не можу це назвати. У нашому місті був лікар. Індус. Він лікував холеру солоною водою й вугіллям. І багатьох зумів виходити. Багатьох. Але до сестри батько відмовився його підпускати.

— Але чому? — здивовано вигукнув я.

— Бо індус був нехрещений. І той фанатик сказав: «Ні». Сестра померла в мене на руках…

Анна знову звела вологі від сліз очі на сотника.

— А тієї ночі… Тієї ночі, коли я наштовхнулася на Соломію… Я побачила на ній хрестик. Хрестик Хоми, Назаре! Я злякалася… Злякалася, що він перетворить нашу дочку на фанатичку… Таку ж одержиму релігією, як і мій батько… Я не хотіла, щоб так сталося… Якби тільки можна було все повернути…

Анна, не дивлячись на нас, пішла сходами вниз. Я дивився, як вона ступає сходинками, майже не згинаючи колін, і чекав, що жінка ось-ось упаде й покотиться… Але Анна спустилася й пішла до дверей.

— Хто перший захворів на холеру в Білому Попелі? Хтось, хто повернувся на хутір разом із вами та Анною? — запитав я сотника.

— Марфа, — кивнув сотник.

— Отже, ви привезли хворобу зі собою. Ось вам і демон з віями.

Сотник хитнувся, і Котелку довелося підставити йому своє плече.

— Тут нічим дихати, — сказав старий.

Ми спустилися сходами. Коли вже опинились у передпокої, знадвору долинуло тихе іржання, а потім — цокіт копит, що поволі стишувався.

— Вона втікає! — стривожився Котелок, і в його погляді промайнула готовність кинутися в погоню.

— Нехай… — видихнув сотник.

За хвилину ми вийшли за тяжкі двері дому. Я підпер одну зі стулок дерев’яним чопком, і ми вивели сотника на ґанок.

Сонце хилилось до обрію й підсвічувало все м’яким оранжевим світлом. Сотник із насолодою вдихав на повні груди, наче не міг напитися, і його бліде лице трохи віджило й зарум’янилося.

— Дивіться! — раптом голосно гукнув Котелок, і ми побачили Анну. Вона сиділа верхи, зупинившись просто під воротами маєтку.

— Що вона робить? — здивовано вигукнула Настя.

Анна, незграбно намагаючись втримати рівновагу, звелась у стременах і, піднявши руки, щось зав’язувала чи, може, розв’язувала на арці брами.

Мабуть, ми б і не встигли її врятувати. Але, правду кажучи, жоден із нас не ступив у її бік і кроку. Коли Анна знову всілася в сідло, від арки над її головою й до шиї тягнулася тонка чорна смужка. Наче недбалий мазок художника… І хоч з такої відстані важко було щось розгледіти, проте я й секунди не сумнівався, що це кінські віжки. Анна поправила вузол на шиї, витягнула ноги зі стремен і щосили вдарила коня по крижах…

Сотник відвів погляд. Настя заплакала і за мить уткнула лице мені в плече, бо не мала сили дивитися на конвульсії тіла в зашморгу.

— Поплач, люба, поплач, — сказав сотник. — Боюся, що ті, хто тут перед нею бив поклони, не зронять по ній і сльозинки.

Він ступив крок до будинку, спираючись на руку Котелка, та потім повернувся до нас.

— Пробачте мені. Пробачте, якщо зможете… І… Бережи її, Хомо. Бережи. Вона мені — як дочка…

Сотник уже заходив у дім, коли додав, не обертаючись.

— І ось що. Благословення в батьків усе-таки попросіть. Але в разі чого — нікого не слухайтеся! Не слухайтеся, не бійтеся й не озирайтеся!

І Настя міцно-міцно стиснула мою руку.