Білий попіл

Розділ 1

Це неначе сон. Може, це і є сон, чудовий сон… Вона дивиться мені в очі, а за її спиною — безкінечне біле світло полуденного сонця, помережане листям.

Я не пам’ятаю її імені, але ніколи не забуду обличчя.

— Я хочу бути з тобою завжди, — кажу. — І зістаритися разом із тобою.

— І вмерти в один день? — питає вона, грайливо схиливши голову.

— Вмирати я взагалі не хочу…

Нахиляюся, щоб поцілувати її у щоку, але останньої миті вона повертається, і я недоладно цілую в ніс. Вона заливчасто сміється, закинувши голову й вигнувши свою прекрасну тонку шию. Хочу обійняти, та вона вмить випручується й дуже серйозно дивиться на мене.

Розумію, що минув час, вона подорослішала і стала ще чарівніша…

Тоді знімаю зі своєї шиї хрестик. На білій емалі — тонкий золотий силует розіп’ятого Христа й дрібні личка янголів, сумно схилені долу… Ніжно надіваю на неї цей свій подарунок, і вона притискає його долонею до грудей, усміхається… Але щось не так. Не можу збагнути, що саме… Пригортаю її до себе, зазираю у вічі, намагаючись розгледіти, що за тривога оселилась там, у глибині її погляду. Темні кола — звідки вони? А її губи… Білі — ані кровинки… Безкінечне біле світло позаду неї перетворюється на темну стіну втоптаної землі, поцяткованої поодинокими травинками. І вона падає на цю стіну, глухо вдаряється потилицею, — тому що я більше не тримаю її в обіймах.

Вона лежить на землі біля моїх ніг, а я з жахом дивлюся на свої руки, на них — кров…

Я здригнувсь і прокинувся. Дрімота зморила мене лише на кілька секунд. Пристав у кримінальних справах, який сидів навпроти, так само дивився у вікно, — він і не помітив.

Екіпаж підкидало на брудній бруківці, що звивалася поміж борделів із перевіреною репутацією й украй сумнівними шинками та заїжджими дворами.

Я сидів, закинувши ногу на ногу, й пристав мусив постійно крутити коліньми, щоб не замастити штани об мої брудні підошви. Однак на кожній третій вибоїні йому не вдавалось ухилитися, тож пристав стиха лаявся й витирав холоші рукавом сюртука, а потім рукав — іншим рукавом.

— Чуєш, приставе, — чомусь закортіло мені запитати. — А що, як усім прізвища роздавали, — тобі забракло?

— Чому забракло? — не зрозумів пристав.

— Ну, а чому ж тобі замість прізвища — та й ім’я по батькові вписали? Маринич…

— Марініч, — виправив він. — Прізвище як прізвище…

— Угорське?

— Чому це угорське?

— Овва! Та звідки ж мені знати, чому в тебе прізвище угорське!

Пристав іще дужче розгубився й дурнувато закліпав очима. Я не втримався — засміявся.

Аж ось пролунало гучне «тпру» візниці, і коні спинилися. Ненавмисне посунувшись трохи вперед на лаві, я лишив на холоші пристава жирний слід.

— Даруй, — сказав я, хоча мені було байдуже. Не до його штанів зараз… Дістав з-за пазухи складений учетверо малюнок, розгорнув і поглянув на нього ще раз. Жіноча рубінова підвіска з оправою у вигляді змії. Таку не переплутаєш ні з чим. Я зіжмакав малюнок і похапцем запхав його в кишеню на грудях пристава.

— І ще раз: рівно о дев’ятій! — сказав я. — Якщо, не приведи Господи, запізнишся — твоє угорське прізвище карбуватимуть із помилками цвинтарні каменярі.

Він кивнув.

— Тепер — найскладніше, — додав я. — Раніше об’являтися теж не можна! Зможеш запам’ятати обидві частини плану?

Пристав знову кивнув.

— Певен? Краще запиши. Не можна запізнюватись, але й припхатися раніше — теж не можна. Я розумію, що для поліції — це не так просто… Але якщо сьогодні мій день, то встигну виграти цю дрібничку й повернутися без вашої допомоги.

— Добре було б, — зітхнув пристав.

Він підняв був руку, щоб відчистити бруд на коліні, та потім із сумнівом поглянув на свій рукав, злегка колупнув грязюку нігтем, й облишив цей намір.

— Та не трусися так, — сказав я йому. — Ви ж не Лисицю арештовувати будете, а мене.

— Так-то воно так… Але ж вламуватися будемо до Лисиці…

Я зневажливо поглянув на нього.

— Цупко він вас держить… Просто за ваші людські немочі, ге?

Пристав не відповів, втупившись у носаки своїх черевиків.

— Панове, приїхали! — гукнув візниця.

— Нащо так волати, — пробурмотів я, та все ж таки визирнув з екіпажа.

Присмерк уже заткав високе київське небо, але мешканці Ямок економили на свічках — у вікнах іще було темно. «Наче в очах мертв’яка», — привіялось порівняння, і я подумки сплюнув через ліве плече, щоб відігнати похмуре передчуття. Все мине гладенько.

— А якщо програєте, а нас іще не буде? — спитав пристав.

«Тіпун тобі на язик…» — подумав я, але нічого не сказав. Натомість простягнув руку до його обличчя й «витягнув» із повітря гральну карту.

— Яка карта? — запитав.

— Валет, — здивовано відповів вражений фокусом пристав.

Я змахнув цією ж картою просто перед його носом і знову показав.

— А тепер?

— Король… — отетеріло пробурмотів він.

— А ти кажеш — програю… — і я відчинив дверцята екіпажа.

Найближча корчма, якщо вірити п’яним згукам бадьорої бійки, була аж за поворотом. Поблизу ж — ні заїжджого двору, ні борделю, — самі лише халупи.

— Ти куди нас привіз, одоробало? — визвірився я на візницю.

— Куди приказали, пане. Третій поворот з Ямської, перед з’їздом до яру.

Я знову роззирнувся довкруг. Ну, тут — так тут.

— А вашому братові ніхто ніколи не казав, що жити бідно і жити по коліно в лайні — не одне і те ж?

— Округ Ямської не тільки візниці живуть, пане, — мовив кучер. — А я… Я аж ген отам, через чотири гулиці.

— І що там, через чотири гулиці? Лайно трохи вищого сорту? Чи, може, біле?!

Візниця знизав плечима й насупився.

У глибокій калюжі під ногами ще можна було розгледіти хмарини на посірілому небі. Стиснувши в правиці свій саквояж, я плигнув через калюжу.

— Зате ваш брат щовечора сюди зі всього Києва преться, ніби тут медом намазано… — пробурчав кучер.

— Ти ба, який розумака…

Екіпаж рушив, похитуючись на побитій дорозі.

Я озирнувся. Обриси домів майже розчинилися в сутінках, і лише силуети дахів чорніли в сірому небі. Обійшовши грязюку, став на узбіччі. Найприкріше, що зараз будь-який голодранець із шевським ножем міг зіпсувати весь план. А на моєму модному коричневому циліндрі наче написано було: «Прошу грабувати цього пана!». Але ж мені без циліндра — ніяк.

— Кого пан шукає? — долинув із підворіття за спиною чи то дитячий, чи то жіночий голос.

Я ледь-ледь здригнувся, й руків’я ножа, схованого в лівому рукаві, вискочило вниз на кілька сантиметрів. Стиснув п’ястук, відчув приємну букову шорсткість.

— А тобі яке діло? — обернувшись, відповів я.

Хлопчику було не більше десяти років. Не дуже замурзаний, а для тутешніх вулиць — то навіть доглянутий, він стояв у підворітті за кілька кроків од мене.

У вікні найближчої хати тьмяно замерехтіла лоєва свічка, од якої світла було вдвічі менше, ніж кіптяви.

— У що пан грає? — спитав хлопчисько, відступивши від жовтого світла в потемок.

У кожній фразі вчувалася завченість, і неважко було здогадатися, хто йому був за вчителя.

— Не марнуймо часу, дитино, — я ступив назустріч хлопчикові. Малий побачив моє обличчя на світлі, що ряхтіло з вікна, й очі його мимоволі розширилися, коли помітив мій давній шрам.

— У що пан грає? — у хлопчиковому голосі бриніли нотки впертості, але він, про всяк випадок, відступив іще на крок, готовий будь-якої миті дати драла.

— Гаразд, — я підняв руки (лезо ножа тут-таки ковзнуло назад у рукав) і показав порожні долоні. — Я в штос граю. Тебе влаштовує?

Хлопчик кивнув і вмить щез між будинками. Деякий час було чути, як його ноги човгають по грязюці та помийних калюжах, потім стало тихо. Зачекав декілька секунд, надіючись, що хтось вийде до мене. Трохи запізно зметикував, що треба було йти назирці за хлопчиком, — і швидко рушив смердючим вузьким проходом між будинками. Я б начхав на цю грязюку, та не хотілося ставати до гри запацьореним опудалом. Мені й так бракувало блиску, а рубець взагалі міг звести нанівець увесь цей маскарад. Лишалося тільки вступити в лайно для цілковитої гармонії. Тоді від ореола успішного гравця не лишилося б і сліду. Тож я щосили зосередився на тому, щоб вчасно помічати у зблисках сонного неба калюжі та згустки грязюки. Аби ж тільки грязюки…

— Ось він! — пролунав голос хлопчика, і то дуже вчасно, інакше я б напевне врізався в черево здорованя, який перегородив прохід.

У власника цієї видатної пузяки було, м’яко кажучи, неприємне обличчя. Близько посаджені маленькі очка неможливо змалювати краще, ніж одним тільки словом — щурячі. У вигинах його губ застигла чи то викінчена гидливість, чи то початкова стадія позову до блювоти.

Не виявивши ніякого бажання вітатись, я просто розкрив свій саквояж, показуючи його вміст. Гевал заглянув усередину й поважно гимикнув. Певно, люди з такою грошвою показувалися тут нечасто.

— Слиною не вдавись, — порадив я.

Здоровань не відповів. Жестом показав, щоб я підняв руки і дав себе обшукати. Помітивши краєм ока порівняно чисту каменюку, я поставив саквояж на неї й покірно розвів руки. Цієї ж миті ніж знову опинився за манжетою — долоні мої були порожні. Нічого складного, просто треба все зробити, як належить. Величезні лаписька грубо, якось аж пожадливо, ковзнули під мій сюртук і тут-таки витягнули звідти великий кавалерійський пістоль. Гевал діловито переклав його до себе в кишеню і знову заходився м’яти мені боки та спину. Очевидно було, що цей чоловік більше звик до грабунку, ніж до обшуків. А втім, байдуже. Він шукав, а отже, — клюне на гачок.

Його долоні вислизнули з-під сюртука і метнулися мені під пахви — пора!

— Ще один пістоль — у циліндрі, — спокійно сказав я.

Мугир одразу ж утратив інтерес до обшуку і спробував зняти циліндр із моєї голови. Я ухилився і зняв його сам.

— На, держи… Тільки мордяку свою не пхай туди дуже глибоко.

Здоровань і справді намагався запхнути своє свиняче рило всередину циліндра, де шкіряними ремінцями було закріплено маленький французький двоствольний пістоль: вишуканий і водночас цілком смертоносний.

— Заряджений, — люб’язно попередив я.

Здоровань гимикнув і вже було потягнувся по циліндр, але я мав інший план: ухилився від його ратиці й швидко витягнув зброю сам, ввічливо простягнувши її харцизяці. Так би мовити, з найвищим пошануванням. Намагався, щоб у цьому жесті було якнайбільше покори. Він, звісно, не зауважив, що пістоль я простягав йому правицею, а циліндр тримав у лівій руці. Й тільки-но гевал узяв зброю й заходився крутити її в руках, намагаючись оцінити небезпечність такої іграшки, мій ніж вискочив із вилоги і щез усередині циліндра. Коли здоровань звів очі, я вже стояв, розвівши руки, немов припрошуючи його продовжити обшук.

І він, варто сказати, взявся до цього діла напрочуд прискіпливо. Руки, ноги, стегна, комір і навіть каблуки, що могли би стати сховком бодай для чогось, схожого на зброю. Але до циліндра, звісно, вже не повертався.

Завершивши, він жестом дозволив хлопчикові забиратися геть, а я взяв свій саквояж.

— Туди, — сказав бурмило і кивнув на тяжкі двері в стіні найближчої будівлі.

— Ого! А ти ще й говорити вмієш!

Здається, я встиг ступити кілька кроків, перш ніж сильний удар по потилиці відгукнувся скреготливим болем у зубах. Уже падаючи, я, намагаючись обернутися, дістав другий удар точнісінько в перенісся.

Я надіваю їй на шию хрестик, обіймаю, притискаю до себе, зазираю у вічі. Ми тонемо в безмежній чистоті білого світла, і здається, що світ створено тільки для нас… І знову за її спиною, наче стіна, виникає брудна земля, і вона падає, бо я розтиснув свої руки і бачу на них масну темну кров… Я біжу, гілки кущів б’ють по обличчю. Затуляюсь од них долонями, і відтак розмазую кров по лицю та біжу далі, аж поки перечіплююсь об щось і падаю…

Моя голова звисає долі й немилосердно трясеться. Тяжко дихати, й ламає спину… Мене несуть. Несуть на плечі, як барана, — ось звідки біль у затерплому попереку. Намагаюсь поворухнутися — не вдається. Біль лише посилюється, котиться хвилями, не дає дихати, викручує суглоби. Голова метляється в різні боки. Намагаюсь розслабитися — біль трохи стихає. Чиєсь плече давить мені в живіт, але якщо не дихати глибоко, — можна терпіти.

Шум у голові вщух, і я нарешті збагнув, що все навколо заповнене звуками: кожному крокові акомпанували найрозмаїтіші акорди бурхливого нічного життя. П’яний вереск, фальшиві стогони бордельних дівуль, веселі переливи скрипки, гупання бубна, знову стогони, і враз — розпачливий жіночий крик, сповнений болю й жаху. І регіт. То п’яний і хрипкий, то дзвінко-дівочий, то самотній і божевільний, потім — цілий хор реготливих горлянок, і раптом — дитячий…

Мабуть, я знову знепритомнів, бо наступної миті вже сидів на стільці, а переді мною був великий стіл, вкритий зеленим сукном.

Навпроти сиділи троє, та поки що я не міг звести очі й бачив лише їхні руки.

— Раді вітати! — пролунав голос. — Ви вже даруйте нам усі ці перестороги — незнайомці до нас навідуються нечасто…

— А гроші крутяться чималі, — додав другий голос і зайшовся басовитим сміхом.

Стіл був майже порожній, якщо не зважати на мій ніж, що лежав на зеленому сукні, — задалеко, щоб я міг дотягтися.

Урешті я таки зміг звести очі й поглянути на їхні обличчя. Посередині — якраз навпроти — сидів худорлявий сорокарічний чоловік з витонченим аристократичним носом, високим чолом і вогненно-рудою чуприною. Тонка лінія рота і колючий, неприємний погляд блакитних очей.

Праворуч — пишно вбраний огрядний бородань, схожий на купця. Ліворуч — русявий, середнього зросту й відповідної комплекції непоказний чоловічок, що його безбарвне, невиразне обличчя навряд чи можна докладно змалювати.

— І в яку це діру ви мене затягнули? — власні слова прозвучали неначе здалека.

— Туди, куди ти так хотів втрапити! — озвався рудий.

Я похапцем оглянув кімнату. Двоє дверей: за моєю спиною й позаду рудого. Пара вузьких вікон. Не певен навіть, що людина може крізь них пролізти. Куди виходять — зрозуміти важко: за ними темрява. Меблів — небагато. Різноманітні стільці, старий комод, модний туалетний столик, дорогий килим, кинутий просто на вичовгану темну підлогу. Великі гасові лампи на голих стінах. Ось, мабуть, і вся обстава.

— Цікаво… Я ж наче не збирався на гостини до лахмітників-перекупників…

Зависла тиша. Потім рудий розреготався — інші підхопили.

— Ви ж бідкалися, що в Києві ніхто не може відповісти на порядну ставку! Так ось тут — відповідають на будь-яку.

Спробував поворухнутися — руки не зв’язані. Невже справді гратимуть? Я озирнувся, згадавши про свій саквояж. Рудий помітив мій погляд.

— Не турбуйтеся, все на місці, — сказав він.

Невиразний тип тут-таки поставив на стіл мій саквояж. Я потягнувся до нього, рудий жестом підбадьорив, мовляв, перевіряй, як хочеш.

Я перекинув кілька пачок асигнацій — усе, як і було, вони нічого не взяли. Непомітно намацав внутрішню потаємну кишеньку — пусто!

Мимоволі глипнув на рудого. Він, вочевидь, тільки й чекав цієї миті, бо відразу кивнув:

— Ось це шукаєте?

У його руці були мої карти. Він перебрав колоду й виклав на стіл ту карту, завдяки якій мені вдалося ошелешити фокусом пристава: верхня половина карти — валет, нижня — король. Я поглянув на рудого, намагаючись прочитати в його очах, що той робитиме далі. Та він і далі тасував колоду.

— О! — рудий витягнув іще одну карту. — Моя улюблена!

І показав своїм приятелям трефову десятку. Потім вправним рухом фокусника провів нею по сукну і показав знову.

— А щоб мене!.. — прогудів бородань.

Замість десятки була четвірка.

— Ти знаєш, хто я?

Я повернувся на голос рудого. Й тільки зараз помітив на його шиї рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.

— Чув, авжеж. Ти — Лисиця, — відповів, втупившись на його підвіску.

— І мені до душі це прізвисько! — докинув він весело. — Ось Петра люди звуть М’ясом… Хоча останньому, хто його так гукнув, він розтрощив голову пивною квартиною.

Бородань, про якого йшлося, вдоволено гимикнув, торкнувшись бороди. Я поглянув на невиразного — чекав, коли ж і він озветься.

— На жаль, він у нас німий, як риба, — сказав Лисиця. — Можете так до нього і звертатися: Німий.

Лисиця вишкірився, вдоволений власним жартом.

Схаменувшись, я дістав годинника з жилетної кишеньки: за чверть дев’ята. Притулив до вуха — цокає. То й слава Богу!

— Твоя правда, вже пора починати, — сказав Лисиця й кинув мені через стіл новісіньку колоду. — Роздаєш ти. Праворуч — твій виграш, ліворуч — наш.

Я кивнув. Кожен з цих трьох поклав на стіл по три карти сорочками догори, на карти лягли гроші. Я розпечатав колоду й перетасував.

— Та годі вже, — булькнув М’ясо.

Я перекинув свою колоду. Двійка. Поклав праворуч — це виграш. Наступний — король, він ліворуч, і це — програш.

— Хваліться, — хрипко сказав я.

Спершу перевернули свої карти Німий і М’ясо: ні двійок, ні королів. Лисиця не поспішав. Відкривав карти по одній. Шістка. Десятка. Третя карта зависла над столом. Лисиця усміхнено дивився на мене.

— Вгадаєш, що тут? — запитав він.

— Нема чого гадати, — сказав я.

— Твоя правда! — і він вдоволено ляснув по столу піковим королем.

— Убив! — гаркнув М’ясо і зареготав.

— До речі, про вбивства, — лагідно промуркотів Лисиця. — Коли в твоєму саквояжі закінчаться гроші — ми тебе вб’ємо. Та якщо гроші закінчаться в нас, ти вийдеш звідси не тільки багатий, але й живий! Слово честі.

Я знову дістав годинник. За сім дев’ята.

Карти тасував повільно — та мене й не підганяли. Так само, без поспіху, відкрився. М’ясо та Лисиця промовисто перезирнулися. Потім відкрили карти Лисиця й Німий. М’ясо перевернув карти останній — і виграв.

Я віддав гроші й знову зиркнув на годинник. Одна хвилина на десяту. На якусь мить я затамував подих, надіючись почути тупання поліціянтів надворі — марно. Пальці якось обважніли, мені ледве вдалося перетасувати колоду, — карти тричі падали з рук. Кидаю перші дві. Праворуч — валет. Вони почергово перевертають карти, й у кожного — по валету. Їх аж підкидає від радісного реготу… Я віддаю виграш кожному з трьох. Гроші в саквояжі помітно тануть.

Знову дивлюся на годинник. Десять на десяту. Відчуваю, як по щоці стікає піт. Невже облави не буде?

— Битий жак до ранку ввійде в смак, ге? — підморгує мені Лисиця.

— Це якщо доживе до ранку, — докидає М’ясо і знову шкіриться.

Мабуть, сподіватися більше нема на що.

Перетасувавши карти, простягаю колоду М’ясові, щоб скинув. Та щойно він, одірвавши від стільця своє широке гузно, нахилився вперед, я хльостко б’ю його краєм карт по очах. Він скрикує, затулившись. Тієї ж миті я щосили гачу попід стільницю носаком чобота. Є! Від удару ніж підкидає в повітря, й він дугою летить у мій бік. Підхоплюю, поки він ще не торкнувся сукна. Ось тепер побачимо! М’ясо намагається вхопити мене за руку своєю здоровецькою клешнею — даремно це він… Вправно чиркаю лезом по його долоні, відчуваю, як сталь глибоко впивається в окістя. Вискакую на стіл. У руці Німого невідь-звідки з’являється пістоль, націлений на мене, та я встигаю вдарити його ногою просто в носа. Гучний хрускіт — і Німий падає разом зі стільцем. Стріляє — куля летить у стелю. Лівою рукою підхоплюю саквояж і підступаю до переляканого Лисиці. Він, вочевидь, досі не усвідомлює навислої над ним загрози, бо незворушно сидить, де й сидів. Та останньої миті король грабіжників усе ж таки зривається, перекидає стілець, а я стрибаю та б’ю його ногами в плечі, й ми обидва падаємо: він — на підлогу, а я — на нього. В очах Лисиці — жах і подив. Я підпираю його нижню щелепу вістрям ножа, з-під леза проступає кров.

— Не в той курник ти поліз, Лисице, — кажу йому. — Чи геть не вмієш вивісок читати? А красти — це ще й гріх великий.

Умент збагнувши, про що йдеться, він квапливо розстібає замок підвіски. Я ховаю її собі в кишеню.

— Ну, чого притих, га? — знущально питаю Лисицю. — Бо я вже дійшов смаку…

Я б, мабуть, убив його тоді, хоча й прийшов без цього наміру. Підвівшись, добряче заїхав йому каблуком межи ноги, — Лисиця в’юном звивався од болю, що не заважало йому нерозбірливо викрикувати якісь погрози і прокляття. Не втримавшись, я заїхав черевиком іще раз — просто в його слиняву пащу. Тепер — тікати. Двоє дверей. Куди? Тим часом посеред кімнати зводиться на ноги Німий. Його лице заюшене кров’ю зі зламаного носа. В руці — ніж. Не біда, просто вийду через найближчі двері. Підхоплюю доволі тяжкий стілець, що на ньому сидів Лисиця, й жбурляю в Німого. Він змушений відскочити убік, а я — перш ніж стілець падає на підлогу — кидаюся до дверей. Уже простягаю руку, але торкнутися їх не встигаю — двері розчахуються самі. В одвірку — гевал зі щурячими очками. Пусте, — вістря ножа зблискує біля його міжніжжя, і до нього швидко доходить цей натяк. Свинорилий здоровань, високо піднявши руки, перелякано сахається. Чемний хлопчик.

Щось із хрускотом вдаряє мене щосили по спині й голові…

Стискаю зуби, інстинктивно примружившись, і намагаюсь встояти. Удар був нівроку… Втрачаю рівновагу й лантухом падаю навзнак — просто в обійми гевала. Стілець. То був тяжкий різьблений стілець, що його я пожбурив у Німого, а тепер — він швиргонув у мене, та ще й з якоюсь несамовитою силою…

Моя рука, досі стискаючи ножа, впирається об підлогу, і здоровань тут-таки на неї наступає. Потім стискає мою голову долонями, наче кавуна, і піднімає мене. Останнє, що пригадую, — сірий тиньк стіни, що невідворотно наближалася до мого обличчя, й біль у передніх зубах.