Білий попіл

Розділ 23

Камердинер дурнувато вибалушив очі, а на губах його показалася дивна усмішка.

— Кажи! — сотник струсонув його так, що могла б і голова відірватися.

— Він мертвий, — сказав я старому.

Той розтиснув руки, і труп Теслі впав на бруківку. В очах сотника був відчай. Він обернувся до мене, і питання: «Що далі?» — було наче написане в нього на чолі.

— Ваша дружина — вона знає відповідь, — сказав я. — Більше ніхто.

— Анно! — сотник випростався, оглянувши площу. — Анно!

Та її ніде не було.

— Де вона?! — прокричав він.

Звідкись пролунало несміливе: «Мабуть, вернулася», — та ні я, ні сотник так і не побачили, хто це сказав.

— До маєтку! — гукнув він.

— І чимскоріш, — додав я.

Він підійшов до свого коня. Схоже, лють відпустила сотника, і сили щезли разом з нею: він наче вмить зістарився на десяток років. Притиснувши до себе поранену руку, човгав по брукові старий дід.

Ми підійшли до воза, до якого були прив’язані Настя й моя мати.

— Хомо! — вигукнула мама, побачивши мене.

— Розв’яжіть їх! — наказав сотник, навіть не спинившись. — Страти не буде!

Я махнув їм, та сам підійти не зміг, бо довелося тримати попід руку старого, — інакше б він просто не втримався на ногах.

— Куди ви? — запитала Настя.

— У маєток, — сказав я, та більше нічого не став пояснювати.

Сотник уже відв’язав свого коня.

— Зможете триматися в сідлі? — запитав я.

— Дивись, не відставай, — буркнув сотник, хоча його бліде обличчя підказувало мені, що їхати доведеться помалу.

Неподалік жував траву рудий скакун покійного Лисиці, і я вирішив, що цілком можу вважати його своїм трофеєм. Застрибнувши в сідло, що було не так легко зробити з вивихнутою рукою, я швидко наздогнав сотника.

— А де Олесь?

— У підвалі… Він зрадив мене…

— Аж ніяк, — заперечив я.

Сотник просто кивнув у відповідь, що могло означати тільки одне: будь-які розмови краще відкласти на потім. Він поскакав риссю, а я намагався триматися поруч, щоб не дати йому звалитися на землю.

Під кінець нашої недовгої подорожі сотник помітно примлів у сідлі, і я ледве встиг підхопити його здоровою рукою вище ліктя.

— Варто перепочити, — запропонував я.

Він мовчки погодився. Я зіскочив з коня й допоміг сотнику спішитися, потім відвів його в тінь. Старий знеможено сів під деревом, притулившись потилицею до стовбура.

— Наче й не так багато крові втратив, — сказав він. — А в очах темно…

— З маєтку немає іншої дороги? — запитав я.

— Ти ж не хочеш сказати, що моя жінка тікатиме з власного дому… — пробуркотів він.

— Ваша жінка вже покинула вас напризволяще. Як гадаєте, чому?

Сотник мовчав. У грудях йому засвистіло, а бліде лице взялося червоними плямами.

— Думаєш, Анна має на меті щось інше? — запитав сотник.

— Інше, ніж що?

— Ніж просто виставити тебе вбивцею.

— Ви ж знаєте, що так. Питання лише в тому — що саме.

Сотник повернувся до мене:

— А що, по-твоєму, я знаю?

У його голосі не лишилося й сліду звичної затятості.

— Принаймні те, що ваша жінка навмисне створила тут культ, який поневолив людей.

— Треба зважати на наслідки, — спокійно відповів сотник. — Анна порятувала їх від холери.

— Авжеж. Я так розумію, що білим попелом вона назвала сіль і, може, ще соду, а чорним — звичайне вугілля, й саме цим лікувала хворих. Поки що кращих ліків од холери не придумали. Плюс — тільки кип’ячена вода для пиття. У цьому сенсі вона й справді жива. І — дезінфекція рук оцтом. Хоча хлороване вапно було б ще краще. Зате оцту у вас, як у власника винарень, повнісінько…

— Хомо, не все так просто! Все це навряд чи допомогло б, якби не відповідні обряди!

Я здивовано зиркнув на нього.

— Жартуєте?

— Аж ніяк. Ти, звісно, знаєш, скільки життів забрала холера в Києві…

— Тому що там ніхто не додумався креслити білі кола довкола ліжок?

— Зараз ти можеш сміятися з цього, а тоді, в церкві, коли Соломія встала з труни, ти й сам накреслив коло.

— Опійний настій, яким мене напоїли, спричинив галюцинації. А тіло Соломії дістали з труни люди, які не вірили у Вія, як не вірить у нього і ваша жінка. Це, між іншим, відповідь на запитання, чому тієї ночі сторож не побоявся ввійти до церкви, де буцімто об’явився демон. Невже Анна і вас обвела навколо пальця?

Я приготувався до чергового спалаху сотникової люті. Але — ні. Старий беззвучно плакав, і горошини сліз котилися по його щоках.

— Ваші взаємини були засновані на брехні від самого початку, — сказав я.

Він втомлено поглянув на мене.

— Про що ти?

— Ви, либонь, і самі про це здогадувалися. Тільки не хотіли вірити. Соломія — не ваша дочка.

Старий витріщився на мене, роззявивши рота, наче риба, та не знав, що сказати.

— Тільки не треба мене переконувати, що це ніколи не спадало вам на думку, — сказав я. — Як і те, що рідна сестра вашої Соломії, Настя, з’явилася в маєтку не випадково, а тому, що так нагадувала вам дочку.

— Я гадав, вони просто схожі… — сторопіло мовив сотник.

— Справді? І тому ви навчили її грамоти?

Він відхилився на стовбур дерева і заплющив очі.

— Ви привезли в маєток геть юну Анну на тих умовах, що й усіх інших дівчат. Та вам довелося надовго покинути дім. А вона наслухалася тут історій про те, скільки її попередниць так і не змогли подарувати вам дитя. І, як жінка кмітлива, зрозуміла, що шансів стати батьком у вас немає. Вона вкрала для вас Соломію, підбуривши порятовану від холери пупорізку, — я підвівся й відв’язав наших коней.

— Коли я її сюди привіз, — приглушено сказав сотник, — то відчув, що закохуюсь у неї дедалі більше… І що не хочу відпускати, — байдуже, народить вона чи ні… Але якось справді довелося поїхати надовго. Через півроку я повертався, твердо намірившись негайно просити її руки. Ну, а вона… Вона винесла мені на ґанок дочку… Нашу дочку… Що тут скажеш… До того ж, якби не вона, весь хутір вимер би від холери… Хіба ж я мав бодай якусь причину їй не вірити…

Я мовчав, залишивши його на самоті з цим запитанням. Сотник закліпав і знову заплющив очі. Минуло ще півхвилини, а потім я запитав: повільно і чітко, щоб він почув кожне слово:

— Хто вбив вашу дочку, пане сотнику?

— Я не знаю… — хрипко мовив він.

— Тоді зберіться на силі й залазьте в сідло. Нам краще не зволікати.

Біля ґанку старий тяжко зліз із коня, та в очах його вже не було сліз. Він зціпив зуби, наче перед останнім боєм, і рушив до дверей.

— Анно! — його голос луною котився по дому.

Я увійшов за ним й аніскільки б не здивувався, якби Анна вже давно накивала п’ятами. Сотник піднявся на другий поверх, а я оглядав перший, наближаючись до їдальні.

Анна зненацька вийшла назустріч. Побачивши мене, вона застигла так, ніби я тримав у руках власну голову.

— Не підходь! — вереснула вона. — Рятуйте!

Мене трохи збентежила її поведінка.

За моєю спиною загрюкали по сходах сотникові каблуки.

— Назаре, що він тут робить? — перелякано вигукнула Анна, тицьнувши в мене пальцем.

— Анно… Як вмерла моя дочка?

Вона глибоко вдихнула, щоб відповісти, але затнулась, розгублено позираючи то на мене, то на сотника.

— Що? — нарешті запитала вона. — Що ти довідався?

— Анно, — сотник гарчав, як пес на прив’язі. — Як вона померла?

У коридорі з’явився Тимко. Він витріщився на нас і перелякано кліпав очима, притиснувшись до стіни.

— Я знаю тільки те, що мені розповіла Марфа! — з відчаєм у голосі викрикнула Анна. — Що Солька прийшла тієї ночі вся закривавлена…

Сотник заціпенів.

— Ти ж казала, що вона померла в тебе на руках!

І тут Анна заплакала. Її ноги ослабли, й вона тихо сповзла по стіні, сівши на підлогу. Губи тремтіли, рот викривився, на неї раптово впала немічна старість.

— Я обманула тебе. Я проспала… Пся крев! Я проспала смерть свої донечки… Не почула Марфиних криків… Коли вона розбудила мене, Соломія вже була мертва. І я все знаю тільки з її слів… Що ти взнав, Назаре? Хто вбив нашу донечку?

Сотник узяв Анну на руки й відніс у найближчу кімнату — їдальню.

— Чому ти втекла з хутора?

— Я боялася твого гніву, Назаре…

— І чому я маю гнівитися?

— Я ж оббрехала Хому… Я була переконана, що то він… Більше ж нікому! Вона ж бігала до нього мало не щовечора… Я просто хотіла, щоб убивця не зміг відкараскатися. А вийшло, що через мене ти двадцять років шукав не того…

Анна жалісливо дивилася на сотника. В очах її стояли сльози, і здавалося, що покаяння її безмежно щире.

— Пробач мені… — сказала вона сотнику. — Я тільки хотіла покарати вбивцю…

Сказавши це, Анна повернулася до мене.

— Хомо… Чи маю називати вас Тарасом?.. Я не знаю, якими словами чи вчинками можна спокутувати те, що я накоїла. Я вкрала у вас півжиття.

І раптом вона стала переді мною навколішки. Я взявся піднімати її, та сотник мене випередив. Він міцно обійняв Анну, відгородивши її від мене широкою спиною, ніби я зараз становив небезпеку для його любої дружиноньки.

— Скажи мені, — тихо звернувся він до неї. — Наша Соломія… Це правда, що вона… Що ти її… Що вона — сестра Насті?

Я чекав, що Анна обуриться чи хоча б випручається з сотникових обіймів, але вона навіть не поворухнулась.

— Так і є, — прошепотіла. — Марфа сказала, що дівчинка народилася майже мертва. Батьки б нізащо її не виходили. Не за їхніх умов… А ми могла дати їй шанс… Я вирішила, що як вона все ж таки виживе — це буде подарунок для нас обох… Божий подарунок… Пробач… Яка ж я грішниця… Пробач мені…

Сотник всадовив Анну на стілець, опустившись перед нею на коліно, і щось зашепотів на вухо, втішаючи.

Я споглядав цю зворушливу сцену, й мене напосіли суперечливі почуття. Анна справляла враження беззахисної та щирої жінки… І це просто не могло бути правдою. Вона стала переді мною на коліна, а весь мій життєвий досвід переконував, що такого не буває: тільки не вона, тільки не така жінка, як Анна. Це була гра, розрахована перш за все на сотника, який, вочевидь, теж не міг повірити, що це можливо.

Варто визнати, грала вона бездоганно.

— Я все життя мордувалася… — казала Анна. — Я ж розуміла, що повелась на спокусу… Але я любила нашу дочку понад усе на світі…

— Знаю, — шепотів сотник. — Я знаю…

— Я карала себе за те, що скоїла… — вела далі Анна. — Пам’ятаєш… Ти вимагав… Забороняв мені ходити в молільню…

— Я не міг дивитися потім на твою спину…

— Це хоч трохи тамувало біль! Але я боялася, безтямно боялася зізнатись тобі.

— Ти боялася, що я не прощу?

— Боялася, що ти мене виженеш. А я не можу жити без тебе, Назаре…

Їхня розмова була така осібна… Така важлива для них обох… Закортіло просто вийти й лишити їх на самоті. Але я швидко оговтався й голосно відкашлявся в кулак. Коли вони обернулися до мене, сказав:

— У мене лише одне запитання. Останнє, так би мовити… Хто ж убив Соломію Засуху?

Вони розгублено перезирнулися.

— Просто я обіцяв дати відповідь сьогодні, — нагадав я сотникові. — І не хочу гаяти часу. Гадаю, вам теж цікаво буде почути про мої здогади.

Сотник підвівся, обпершись на спинку Анниного стільця. Вона вишукано витирала сльози.

— Чи могли б ви принести сюди той камінь? — попросив я.