Білий попіл

Розділ 15

Я несамохіть зойкнув. Моя нога провалилася поміж дощок майже до стегна, а мертве Іванове тіло, осідлавши дошку, впало на неї, міцно затиснувши мені коліно іншим краєм.

Кров била в скроні, а звук пострілу досі лунав у моїй голові й повторювався з кожним ударом серця. Я ошелешено роззирався. Дим від пострілу ще не розвіявся.

Приблизно за чверть хвилини я все ж таки отямився й спробував вилізти, але з’ясувалося, що це непросто: важив Іван чимало й дошку затиснув міцно. Я потягнувся до тіла, щоб скинути його з дошки, та мені забракло якихось кількох сантиметрів. Тоді я почав розхитувати дошку, щоб струсити труп, але й це була марна затія.

І раптом заливчасто загавкав пес. Старий собацюра хрипів і заходився знавіснілим гарчанням — вочевидь, щось його налякало. Відповідь я дізнався вже за мить, почувши голоси.

Я був на межі розпачу, бо ж усвідомлював, що просто зараз мене застукають у такому безглуздому становищі поруч із трупом. Рішення зродилося в одну секунду: я повернувся спиною до Івана і замість того, щоб витягувати ногу, сів на дошку. Моєї ваги вистачило, щоб трохи послабити тиск і я міг звільнити коліно. Не знаю, як далеко були незнайомці від вікна…

Я кинувся до стіни, під саме підвіконня, й завмер. І вчасно, — бо під вікном саме зашелестів гравій. Потім запала тиша. Я знав, що хтось зазирає зараз у вікно. А за мить, потвердивши мій здогад, пролунав зойк і впівголоса хтось комусь сказав високим голосом:

— Мертвий!

Почувши, що від вікна відійшли, я прожогом кинувся в іншу кімнату.

Вхідні двері розчахнулися. На моє щастя, сильний протяг знову задув усі свічки, гупнувши віконницями просто за моєю спиною.

— Бісова душа! — знову пролунав високий голос.

— Тихо будь… Маєш сірники?

У цього другого був дуже знайомий густий баритон.

Поки вони знайшли сірники і присвітили, я зумів безшумно вилізти через вікно. Тимчасом непрохані гості запалили свічки. Я перебіг під вікно вітальні й зачаївся, прислухаючись.

— Святі небеса… — сказав високий голос. — Ти бачиш, де він лежить?

— Стули пельку й перевір ту кімнату, — гримнув баритон.

Кроки.

— Нікого!

Знову кроки й високий голос — зовсім близько.

— Спізнилися?!

Зашарудів одяг — хтось перевертав тіло.

— Якщо хтось узагалі тут був… — з сумнівом сказав баритон. — Одоробало, схоже, сам себе застрелив…

Зарипіли дошки.

— О Господи! — вигукнув високий голос. — Поглянь! У колі — прогалина!

— Що ти верзеш?

— Та поглянь лишень! Тут дошка вилетіла!

Тиша. Нічого не чути. Ні кроків, ні рипіння дверей.

Я не втримався й обережно зазирнув у вікно. Один із тих типів нахилився над трупом, виставивши перед мої очі своє озаддя. Зате іншого я чудово бачив і відразу впізнав — ба навіть отетерів од подиву.

Це був Роман Тесля, камердинер з маєтку, четвертий свідок у справі вбивства панночки.

— А якщо він був тут, а ми його не вгледіли? — стривожено запитав тонкоголосий. — Анна приб’є нас!

— Це якщо Іван йому щось розтеревенив, — відповів Тесля й зненацька, ніби відчувши мій погляд, обернувся й поглянув просто на мене.

Я пригнувся й тієї ж миті зірвався з місця, мов ужалений. Оббігши хату, перескочив через старого пса, який вискочив з-під сараю й відчайдушно завалував. Я сподівався, що Тесля не встиг мене розгледіти.

Мабуть, саме час було скочити на коня й скористатися Івановою порадою. Та я просто вибіг за хвіртку і щодуху помчав навмання.

Сам не пам’ятаю, як опинився біля шинку. Якщо вірити зорям, було близько опівночі, й корчма досі гуділа п’яними голосами.

Сховавшись у тіні, я озирнувся. Що їм треба було від Івана? Чи вони шукали саме мене?

Погоні начебто не було. Віддихавшись, я про людське око занурив руки в чашу для омовіння й потягнув на себе двері.

Людей, як і раніше, було повнісінько. Я спершу здивувався, але потім згадав, що завтра — неділя. Шинкар привітно махнув мені. Я підійшов до шинквасу і сів.

— Токайського? — запитав він.

— Налий пива, — сказав я й пильним поглядом обвів залу, щоб пересвідчитися, що тут немає Томаша чи ще якогось знайомця.

— Олеся видивляєтеся?

Шинкар обвів рукою довкола голови.

— Ваш друг, — пояснив він. — У котелку.

— А… Так… Ніяк не запам’ятаю ім’я… Він пішов?

— З ним тут така придибенція сталася! Уявляєте, упав у яр за шинком…

— Оце так-так…

— Та нічого страшного! Але там у нас, даруйте на слові, нужник…

Шинкар гигикнув.

— І давно він пішов? — поцікавився я.

— Та ж півгодини тому він уже знову заходив! За вас питав. Трохи розминулися!

Я кивнув. Шинкар поставив переді мною пиво, я кілька разів жадібно ковтнув.

— Непогане, — сказав йому.

— Самі варимо! — відповів шинкар.

— Слухай-но… Маю до тебе питання.

— Авжеж, — він нахилився до мене через шинквас.

— Ти добре знаєш Хому Брута?

Господар шинку спохмурнів і взявся ретельно протирати стільницю.

Потім глипнув на мене з-під насуплених брів, нахилився й тихо сказав:

— Знаю, аякже… Не скажу, що дуже добре, але ж хутір у нас невеликий, — він мимоволі, як мені здалося, озирнувся. — Тільки ж мене по голівоньці не погладять за довгий язик…

— А я нічого такого й не збираюся випитувати. Не бійся. Так, дрібницями різними цікавлюсь. Приміром… Він курив?

— Хома? Курив. Самокрутки.

— І багато курив?

— Не знаю, чи багато, але в шинку завжди курив. Він це напоказ робив.

— Напоказ? — здивувався я.

— А ви послухайте. Це був його трюк такий: дістати з кишені квадратик паперу з дрібкою тютюну на ньому. Підняти вище, щоб усі бачили. Над столом, наприклад. І наче ненароком, не дивлячись, скрутити однією рукою. Одним рухом пальців — раз! Ніхто так не вмів!

Мене наче облили крижаною водою.

— Як ти сказав?

— Що саме?

— Він крутив цигарки однією рукою?

— Так, любив усіх цим фокусом дивувати, — шинкар для більшої переконливості зобразив це жестом, скрутивши уявну цигарку. — Ось так!

Я не міг нічого второпати.

— Хома? — недорікувато запитав я. — Ти зараз говориш про Хому Брута?

— А про кого ж?! Ви ж про нього питали.

— Чуєш… — правду кажучи, я відчував, як мізки у моїй макітрі поволі закипають. — А ти звернув увагу на чоловіка, з яким я сьогодні сидів за столом?

Він похитав головою.

— На жаль… З цією біганиною… По суботах у нас тут вавилонське стовпотворіння! — шинкар замислено тер підборіддя. — А який він на вигляд?

— Пальто таке… Потерте… З заячим коміром… І сорочка… Білим по білому вишита…

Він здивовано поглянув на мене. Потім усе-таки похитав головою.

— Не пригадую… Якщо й бачив, то хіба мигцем, певно. Не придивлявся.

Він узявся протирати якусь склянку.

— Просто він теж… Крутить самокрутки однією рукою, — тихо сказав я, ніби звертався до себе, а не до нього.

Шинкар раптом поставив склянку на шинквас і здивовано запитав:

— Він сидів із вами за столиком?

— Навпроти.

Він завагався на кілька секунд, а потім сказав:

— Я не бачив, з ким ви тут були сьогодні. Але чоловік, який виробляє такий фокус із самокруткою, та ще й вбраний у пальто з заячим коміром, — на весь Білий Попіл тільки один.

Він поглянув так, буцімто останньої фрази мало вистачити, щоб я більше не ставив жодних запитань.

— І? — усе ж таки наважився перепитати. — Як його звати?

— Я вам уже казав. Хома Брут.

Світ остаточно втратив звичні обриси і поплив у мене перед очима. Що це все означає? Томаш — це Хома Брут? Чоловік, який писав сотнику листи й начебто вказав йому на когось, як на Хому… Чоловік, який уплутав мене в цю історію, щоб я взявся за розслідування… Чоловік, сама лише поява якого завжди знаменувала наближення неминучої біди, — то він і є Хома Брут? Я нічого не розумів. Виходить, що Хома на пагорбі під старою вербою зізнавався у власному злочині?! Як таке може бути?

— Вам недобре? — запитав шинкар.

— О Господи ж ти Боже мій… — сказав я й одним махом вихилив кухоль пива. — Налий-но мені ще.

Він налив, і я знову видудлив кухоль за лічені секунди. Не можу сказати, що світ довкруг мене перестав вертітися, але тепер це мене вже не так непокоїло.

— Ти знаєш походження імені Хома? — запитав я в шинкаря.

Той здивовано закліпав.

— І яке ж у нього походження?

— Від арамійського Теома. А тепер слухай: грецькою — Томас, французькою — Тома, російською — Фома, по-нашому — Хома.

— Цікаво, — обережно мовив шинкар.

— Ні! Цікаво — це польською! Польською це буде Томаш! Томаш і Хома — це одне і те ж ім’я!

Я розсміявся й поклав чоло на прохолодну поверхню шинквасу. Шинкар нічого не сказав, хоч і поглипував на мене з неприхованим подивом.

— А якщо латинськими буквами, то в них навіть ініціали однакові! — сказав я крізь сміх, вивівши пальцем на стільниці дві літери: ТВ.

Я підсунув шинкареві пустий кухоль — і він знову налив мені. Я випив не менш як половину. Хотілося напитись, остудити розпашілий мозок. Я не міг втямити, як Хома Брут може допомагати ловити й викривати самого себе, та ще й вільно розгулювати там, де всі вважають його за вбивцю. Якщо Томаш — це і є Брут, то кого тоді впіймав сотник? Кого Томаш підсунув йому замість себе? І як це могло статися?

Побачивши вільний столик, я сів за нього й махнув шинкареві, щоб він знову приніс мені пива. Треба просто розслабитися й напитись. Шинкар поставив на стіл повний кухоль, і я старанно взявся його спорожняти.

…У гудінні голосів залунали переливи — музика. Я озирнувся, намагаючись збагнути, звідки вона лунає. Та музикантів у корчмі не було. І раптом просто перед собою, де щойно стояв іще один стіл, я побачив трьох веселих скрипалів.

— Вона чекає на мене! — почув я голос Хоми Брута.

Він, виявляється, сидів за моїм столом — ліворуч. Тільки тепер лицем він був схожий на Томаша. Щоправда, з його очей кудись щез повсякчасний глум, — вони світилися юнацьким жаром. Іван — він чомусь теж опинився тут, — упіймав Хому за лікоть і всадовив на місце.

— І що буде? — запитав він.

— Коли? — не зрозумів Хома.

— Взагалі! Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?

Я встав, покинувши їх удвох, тому що з-під дверей корчми пробивалось яскраве біле світло, а до ранку ще ж було далеко.

— Пий, — сказав за моєю спиною Іван Хомі. — Полегшає. Пий, і щоб вчинив, як належить…

Підійшовши до дверей, я раптом збагнув, що в шинку запала цвинтарна тиша, й озирнувся. Зала геть-чисто спорожніла. На столах стояли перекинуті стільці, крім єдиного, що на ньому, коли вірити пивному кухлеві поряд, щойно сидів я сам.

Це спостереження збентежило мене, але не надто, і я відчинив вхідні двері. За ними пашів день. Сонячне світло засліпило мене після присмерку корчми. Вийшов. Довкруги, скільки сягав зір, простиралися могили. Я піднявся на невеликий пагорб. Як і минулого разу, спершу там нічого не було, та потім за моєю спиною постав вхід у великий склеп, над яким (цього разу — латиною) було написано: Tomas Brutus.

Повільно прочинивши двері гробниці, я почав спускатися вниз камінними сходинками. Звідти віяло прохолодою та цвіллю. Намагався ступати тихо, та найменший скрегіт камінця під підошвою негайно посилювався камінним склепінням і лунав, наче гуркіт.

Знизу чути було дивні звуки: хтось шумно дихав і нібито… чавкав. Звуки дедалі голоснішали. Мене пробрав дрож, та замість того, щоб дати драла, я, мов зачарований, продовжував спускатися.

У кімнаті, в яку згори пробивалося сіре світло, укляк чоловік. Його прикуті до стін руки були заведені назад, а ланцюги — натягнуті. Він натомість, нахилившись до самої підлоги, пожирав щось закривавлене. Велетенські вії його заплющених очей стирчали з-попід рук і стелилися по підлозі обабіч ніг, наче вусики здоровецької комахи.

— Що ти робиш? — запитав я.

Він перестав їсти і повернув до мене своє лице.

— Хіба в тебе очі теж заплющені? — запитав він.

— Але ж це — твоє серце! — здивовано мовив я.

— О! Люди теж весь час їдять власні серця! Хіба ти не знаєш? Ви називаєте це совістю.

І він усміхнувся, вишкіривши свої закривавлені зуби.

— Хто ти? — запитав я.

— Підніми мені вії, — замість відповіді попрохала істота.

Я, про всяк випадок, трохи відступив.

— Підніми мені вії! — гаркнуло воно й відчайдушно кинулося до мене.

Я відскочив, встигнувши завважити, як один із ланцюгів, натягнувшись струною, луснув, а інший легко вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, разом із великим каменем. Істота волокла за собою власні вії й бігла до мене рачки, роззявивши закривавлену пащеку.

Я кинувся вгору по сходах, але зашпортався, боляче підвернувши ногу. Потвора загарчала і спробувала мене вхопити, але впала за якихось півметра: вирваний зі стіни камінь застряг між одвірком і дверима, й натягнутий ланцюг зупинив мого переслідувача. Нажаханий, я розвернувся до нього.

Вгорі щось загуркотіло і хтось голосно викрикнув: «Поможіть!».

— Іди, — хрипко сказала істота. — Тільки не дай їм себе вбити.

— Чому? — здивовано запитав я.

— Бо ти — мій, — сказала потвора й хижо зареготала.

Пролунав постріл.

Я розплющив очі. Моя голова лежала на дерев’яному столі, а підігнута під себе нога страшенно затерпла. Я не міг збагнути, чи то постріл мені наснився, чи я й справді його чув.

Було тихо.

Підняв голову і відчув, що досі п’яний.

— Є хто? — голосно запитав я.

Десь у глибині корчми — певно, на кухні, — щось зашуміло, потім знову запала тиша. Я повільно підвівся, намагаючись не виказати себе жодним звуком, хоча це було непросто — голова паморочилась. Захрускотіло розбите скло, що на нього хтось наступив. Я мимоволі пригнувся, зібравшись, немов у кулак. А якщо казати правду, просто смикнувся й схопився за стіл, щоб мене менше хитало, — почувався жалюгідно.

— Хто там? — знову вигукнув я.

Почувся стишений крик. А потім у дверях кухні показався шинкар. Він якось занадто бадьоро ступив зо два кроки, наче його сильно штовхнули в спину, а тоді спинився. Шинкар дивився на мене круглими очима, а в погляді його застигло благання. Обома руками він чомусь тримав себе за горло. За мить з-під його пальців пробився тугий струмінь крові, чвиркнувши на добрі півтора метра вбік. Шинкар спробував щось сказати, та лише забулькотів. Він непевно ступив іще кілька кроків до мене і зо всього маху впав долілиць. Усе це тривало, либонь, секунд десять. Та я був занадто п’яний, щоб наважитися на щось — аж доти, доки тяжке тіло шинкаря гепнулося на щойно вимиту дерев’яну підлогу. Тільки тоді я кинувся до виходу.

Страх трохи прочистив мізки. Принаймні мене вже не хитало. Я пересувався боком, повсякчас озираючись. Щомиті вбивці шинкаря могли вийти з кухні й накинутися на мене, та нікого не було. Я буквально перескочив останні півтора метра, що відділяли мене від дверей, і щосили смикнув ручку. Вона не подалась. Ошелешений, уважно поглянув на неї й смикнув знову.

Аж раптом у двері шинку загрюкали ззовні, та ще й так сильно, що вони затремтіли. Я мимовільно відсахнувся й, перечепившись, упав. Вочевидь, це падіння врятувало мені життя, бо за мить прогуркотів постріл. Куля, просвистівши наді мною, вибила тріски з одвірка.

Я перекотився на живіт. Здається, нарешті остаточно протверезився. Вбивця вийшов з-за шинквасу — я побачив його ноги. Мені треба було лежати, щоб столи й стільці, поставлені на них догори ногами, завадили йому влучити в мене. Скільки в нього заряджених пістолів? Скільки там цих зарізяк?

У двері гатили вже ногами, намагаючись вибити їх.

— На підлозі! — пролунав високий голос, і я його впізнав: цей голос я чув у домі Івана, коли ховався під вікном.

Наче на підтвердження мого здогаду, відрубно пролунала команда камердинера Теслі:

— Обходьмо!

Я перекотився ще раз, підібгавши під себе коліно, потім рвучко схопився на ноги і знову впав на підлогу. Спрацювало: прогуркотів іще один постріл.

— Дурило! — гаркнув Тесля, і я почув кроки: він обходив залу по периметру.

Знову вдарили ногою у двері. Я розгледів на них невеликий бронзовий засув. Саме він не дав мені вчасно накивати п’ятами, та під такими сильними ударами цей засув довго не протримається…

Відчайдушний план зродився в моїй голові за мить. Якщо високоголосий уже вистрілив двічі, то, мабуть, його зброя розряджена. Адже мало хто носить із собою більше двох пістолів. Тесля обізвав напарника дурилом за поспішний постріл, — отже, сам він не квапитиметься. Можливо. Та й не було більше на що сподіватися.

І я підвівся, схопивши з найближчого столу тяжкий дубовий стілець. Тесля встиг підняти пістоль, та я вже пожбурив у нього стілець й одразу кинувся додолу. Постріл не пролунав. Замість нього долинули гуркіт і прокльони. Я не мав часу як слід оцінити наслідки свого маневру, тому просто чкурнув до дверей і клацнув засувом, — двері розчахнулися. Я мав надію, що застану зненацька того, хто стоїть за дверима.

Та мій план був недосконалий. Дірявий, як черевик київського волоцюги. Тесля міг випередити мене пострілом, я міг не влучити в нього стільцем або ж він міг вчасно відскочити, а за дверима на мене чекали би двоє чи навіть троє горлорізів, тож, відчинивши двері, я просто підставив би свої груди під їхні кулі та ножі. Та, Бог свідок, тієї ночі мені пощастило.

За дверима стояв Котелок — і більше нікого. І тієї миті, коли я смикнув ручку на себе, він якраз наліг на дубові дошки плечем. Тож тільки-но двері подалися, Котелок одкинув їх своєю тушею, влетівши в шинок, наче знавіснілий носоріг.

Він навіть носом зарив не відразу, а пролетівши, як мені видалося, метри зо два. Гуркіт свідчив про те, що Котелок приземлився на котрийсь зі столів, та я вже цього не бачив, бо стрімголов вибіг з шинку.

Праворуч біля конов’язі побачив двох коней і побіг туди, невимовно зрадівши такій удачі. За спиною пролунав постріл. Самохіть пригнувши голову, я озирнувся: Котелок сидів на підлозі з пістолем у руці, в хмарі диму, і зброя його чомусь була націлена на когось у корчмі. Все це було дуже дивно, але хай вже самі дають собі раду, подумав я.

Підбігши до одного з жеребців, заходився відв’язувати його від жердини. Хитросплетіння вузла ніяк не вдавалося розплутати. Я став так, щоб кінь затуляв мене від входу до корчми, й у місячному світлі оглянув другий вузол — точнісінько такий само. Низько нагнувшись, ніяк не міг докумекати, як його розв’язати. І, наче на зло, не мав із собою нічого гострого. Тоді я заходився розстібати вуздечку — вже якось і без неї переб’юся… З корчми долинали звуки боротьби, гуркіт і тріск меблів.

Уже майже впорався, коли почув за спиною характерне клацання й безпомильно розпізнав у ньому звук зведеного курка.

Не варто було сподіватися на те, що вбивця захоче для початку перекинутися зі мною двома словами, тому я не зволікав і миті: кинувся вниз і, впершись у землю руками, щосили хвицьнув ногою в напрямку звуку. Зарізяка стояв зовсім поруч, і я поцілив йому в живіт. Він крекнув, склався навпіл і випустив пістоль.

Я встиг завважити, що то не Тесля, а той другий — незнайомий худий тип із солом’яними вусами і гидомирною веснянкуватою пикою.

Наступної миті одним рухом зірвав з коня розстебнуту вуздечку і, міцно схопивши його за гриву, скочив у сідло. Кінь був норовистий і, не признавши хазяїна, спробував мене скинути. Вчепившись у гриву, я добряче вдарив його закаблуками по боках, і жеребець звився дибки — став майже вертикально. Й тут-таки — рвучко скочив на передні ноги, збрикнувши задніми так, що я насилу на ньому втримався.

— Стережись! — почув я викрик Котелка.

Мені бракувало часу перевіряти, чи то він мені гукав, чи ще кому. Я просто звісився з коня, тримаючись за луку сідла так, щоб сховатися за його корпусом.

— Ну ж бо, голубчику, вивозь! — гукнув я жеребцю.

Хоч як це дивно, але кінь припинив гарцювати і рвонув уперед. Знову пролунав постріл. Я не так почув, як відчув удар кулі в м’язистий конячий бік. Жеребець повалився піді мною швидше, ніж падає зрубане дерево.