Білий попіл

Розділ 7

— Ну, здрастуй, Томаше Болгар, — сказав я. — Куди це ти запропастився?

— Як тобі цей цирк? — запитав він, не відповівши на вітання.

— Ти про поминки?

— Я б їх так не назвав.

Томаш витягнув з кишені квадратик цигаркового паперу. На ньому лежало кілька темних дрібок — він простягнув до мене папірець, щоб я міг роздивитися.

— Будеш?

Я підійшов ближче. Жовтого світла лампи вистачало, щоб упізнати ці кульки зеленуватого пилку.

— Гашиш? — здивувався я.

Томаш видобув з кишені щіпку тютюну й доклав його на паперовий прямокутник, змішавши з гашишем. Потім своїм хвацьким рухом фокусника перетворив це все на акуратну самокрутку.

— Марокканський, — сказав він, перш ніж піднести цигарку до вогника гасової лампи.

Щойно кінчик самокрутки зажеврів, він закрив лампу й тицьнув її мені в руки, повільно затягуючись.

— Що стоїш? Повісь на цвях, — сказав він, затримавши повітря в легенях, і простягнув самокрутку мені.

Лампу я повісив, та від цигарки відмовився.

— Ні, голубе, цієї гидоти я не хочу.

— Як знаєш…

Підійшовши до загородки з кіньми, Томаш навмисне видихнув дим у щілину між дошками.

— Теж не люблять, — гигикнув Томаш.

Тривожне іржання в загоні потвердило його слова.

— Тебе вже ознайомили з місцевим фольклором? — раптом запитав він.

— А… Так. Тут побутують доволі незвичні вірування… І ця пилюка біла…

Томаш відмахнувся:

— Крейдяні відклади виходять на поверхню, а вітер розносить. Теж мені — брама пекла!

Він знову затягнувся їдким димом своєї самокрутки.

— Послухай-но, Томаше, — сказав я, поки він іще міг відповідати, — ти сказав, що не назвав би цих сороковин — поминками.

— Так і є, — кивнув він, затримавши дим у легенях.

— А як би назвав?

Він стояв, заплющивши очі. Потім видихнув, і хмара диму оповила нас обох.

— Оглядинами, — відповів він.

— Цікаво… І заради кого ж вони зібралися на ці оглядини?

— Заради тебе, звісно, — сказав Томаш.

— Овва! І пощо їм я?

— Ну… — він знову затягнувся. — Їм цікаво, чим усе скінчиться.

— Що саме? Розслідування?

— І воно теж.

Томаш знову видихнув дим у щілину в загородці.

— Краще не роби так, — застеріг я. — Тут є один жеребець, Вій…

— Вій! Ну, це ж треба!

Він пожвавився й тут-таки смикнув двері найближчого загону.

— Чи ти здурів?! — я спробував перейняти його, схопив за руку, та він ухилився.

— Це точно не Вій, — Томаш розчаровано кивнув на невисоку сиву кобилу.

І, випередивши мене, рвучко розчахнув наступне стійло, над яким одразу ж злетіли вгору чорні копита жеребця, що став дибки.

— О-го-го! — захоплено вигукнув Томаш. — Ось він, красень!

— Він уб’є тебе, — тихо сказав я. Вій роздратовано пахкав ніздрями.

— Ні, братику, — і Томаш знову глибоко затягнувся. — Він уб’є першого-ліпшого, від кого наступного разу почує запах гашишу. Але не мене!

І він рішуче підійшов до стійла, в якому басував розлючений кінь. Томаш випростав руку і торкнувся долонею до його лоба. Хоч як це дивно, але Вій умить перестав гарцювати і зайшовсь хрипким переляканим іржанням. Томаш нахилився до його вуха і щось прошепотів. Вій одсахнувся, ніби йому в морду тицьнули запалений смолоскип, але Томаш спритно вхопив його за гриву й не відпускав. Вій захарчав, очі тварини вибалушилися. Я бачив, як він безпорадно згрібав копитами тирсу, що нею була всипана підлога, намагався вирватися, але ніби стратив усю свою силу. На морді показалася піна, боки вкрилися великими краплями поту. А Томаш і далі шепотів і шепотів йому на вухо, немовби розповідав якусь історію. Врешті задні ноги жеребця підкосилися. Незграбно заплентавшись, він не зміг устояти й повалився на підігнуті передні ноги.

— Годі, Томаше! — сказав я. — Не муч тварину.

— Пане Білий! — це був голос Насті. Вона тихо кликала мене й озиралася, зупинившись посеред господарського двору, якраз навпроти причинених дверей конюшні.

Томаш нарешті відпустив нещасного коня і, по-змовницькому притуливши вказівний палець до рота, підморгнув мені. Вій тяжко сопів, намагаючись звестися на рівні — незграбно, як новонароджене лоша. Томаш зняв із цвяха лампу й задмухав її.

— Іди, — прошепотів він. — Ще побачимось.

Я поспішив до виходу, хоч і не знав, що відповісти на запитання, як і навіщо опинився в конюшні. Та Настя й не спитала.

— Пан сотник наказав знайти вас, — повідомила вона.

— То ходімо, — і я пішов за нею.

— А ось і він! — сказав сотник, побачивши нас із Настею.

Він сидів у плетеному кріслі на терасі. Поруч з ним, у такому ж кріслі, умостився один із тих поважних чоловіків, що я запримітив їх іще на початку вечері. Він був дуже огрядний. На обличчі, поруч з носом, росла огидна коричнева родимка. Побачивши мене, гладун спробував підвестися, передумав, та врешті все-таки підвівся й простягнув мені руку.

— Іван, — назвався він.

— Тарас, — я потиснув його теплу долоню.

— Ви цікавилися, хто заступивсь за Хому Брута? Що ж, прошу. Іван — один із тих трьох, — сказав сотник, теж уставши зі свого крісла. — Спершу Іван був цілком переконаний, що його товариш не міг таке накоїти… Але після того, що побачив у церкві, він, як і більшість людей, змінив свою думку.

— З містичних міркувань? — запитав я Івана, й ми сіли в крісла.

— Можна й так сказати… — він відповів невпевнено і помітно занервувався. — Ви, мабуть, чули, яке там страхіття сталося…

Я кивнув.

— Гадаю, вам буде цікаво знати, — втрутився сотник, — що ввечері напередодні вбивства Іван сидів разом з Хомою та їхньою компанією в нашому шинку.

— Їхньою компанією? — я мимоволі глипнув на велетенське Іванове пузо. Звісно, це було нетактовно. — Я чомусь гадав, що Хомі — років зо двадцять.

— Дев’ятнадцять! — уточнив Іван.

— Іван був йому як батько, — пояснив сотник. — Багато часу присвячував хлопчиську.

Сотник свердлив мене очима, наче нетерпляче на щось чекав.

Вочевидь, на демонстрацію моїх шпиківських навичок…

— Тепер ясно… — неквапно мовив я, хоч насправді нічогісінько не второпав. — І що сталося того вечора?

— А що буває вечорами в шинках, пане Білий? — усміхнувся Іван. — Пили! Обговорювали, даруйте на слові, прекрасних панн!

Я знову крадькома глипнув на його барило.

— Розкажіть-но краще, пане Іване, як закінчився той вечір, — попросив я.

— Хома пішов.

— Щоб зустрітися з панночкою? — уточнив я.

— Ну… — Іван дивно глипнув на сотника, перш ніж відповісти. — Нам-то він сказав, що додому. А там уже… Всі знали, що Хома упадає за нею.

— А вона?

Іван стенув плечима і знову поглянув на сотника.

— А вона, — втрутився сотник, — не хотіла з ним знатися! Гадаю, він просто вистежив її дорогою додому.

Я ще не встиг зреагувати на цю репліку, аж сотник раптом запитав:

— Скажіть, а ви не знали Івана раніше?

Я спершу здивовано поглянув на сотника, потім уважно вдивився в Іванове лице, — той напружено всміхнувся.

— Не пригадую, — ухильно відповів я. — Здається, ні.

— Подумайте, — наполягав сотник. — Іван часто буває в Києві, і ваше лице йому дуже навіть знайоме.

— Справді? — перепитав я Івана.

— О, можете не сумніватися! — вони з сотником знову перезирнулися. — Я вас точно десь бачив! Хіба що… Шраму не було…

Я несамохіть торкнувся рукою до щоки.

— Значить, давненько ми бачилися, — всміхнувся. — Я б навіть сказав — дуже давно.

— Щоправда, не можу пригадати — де саме, — сказав Іван пробачним тоном.

— Тісний світ, — знизав я плечима.

— Шкода, що зразу не згадали, — сотник, схоже, щиро шкодував про це. — Але ви ще подумайте! Спробуйте пригадати! Цікаво ж, чорт забирай!

— Гм-м… — розгублено протягнув я. — То на чому ми зупинилися?

— Хома пішов з корчми, — підказав Іван.

— Так. А Хома говорив того вечора про панну Соломію?

Іван хотів відповісти, та раптом втупився поглядом на щось у мене за спиною. Я озирнувся. Спочатку не зрозумів, куди він дивиться, та потім помітив: за кілька метрів од мене, за невеличким столиком, у гурті інших людей сиділа Анна.

Її холодний погляд був прикутий до мене. Я кивнув їй і навіть усміхнувся, хоча з тим-таки успіхом міг запопадати перед бронзовою статуєю.

Я знову повернувся до Івана. Сотника якраз хтось відволік, і він відійшов, покинувши нас самих. А Іван чомусь зніяковів і втупився собі під ноги.

— То що Хома? Казав щось про панночку? — повторив я своє запитання.

— А ви не хочете запитати, чому ніхто не плаче на її поминках? — замість відповіді тихо мовив Іван. — Чому її жених, з яким уже й дату весілля призначили, навіть не приїхав на сороковини нареченої?

Подумки я зауважив, що сотник поки не збирається до нас повертатися.

— А хто, до речі, жених?

— Генеральський синок.

— Ну, а як це поясните ви? Чому він не об’явився, і чому ніхто не сумує?

Іван знову поглянув мені за спину. Анна так само дивилася на нас порожнім зміїним поглядом. Він знітився й, відкинувшись на спинку крісла, показував, ніби втратив до мене інтерес.

— Облиште, вона нас не чує, — тихо зауважив я. — Можете говорити.

— Тікайте! — сказав Іван, не дивлячись на мене. — Якщо зможете, тікайте сьогодні ж. Зараз! Вкрадьте якогось коня й скакайте туди, де вас не знайдуть!

— Та що ж тут коїться?! Нащо мені тікати, та ще й коня, красти?! Поясніть нарешті хоч щось!

Іван підвівся, ввічливо всміхнувшись.

— Даруйте, — він простягнув мені руку. А коли я підвівся й поручкався, він — з тією ж приклеєною усмішкою — тихо додав:

— Тікай. Якщо не дорожиш життям, бодай душу порятуй!

І він пішов, приєднавшись до гурту незнайомих мені людей. Я озирнувся на Анну, та її крісло пустувало.

Хтось узяв мене під лікоть.

— Пане Білий, прошу познайомитися!

Це знову був сотник. Поруч з ним стояли двоє чоловіків, незначно молодших за нього.

— Це Петро та Василь. Вони перші прибігли на крик нашої Марфи. Розкажіть, — і сотник підбадьорливо поплескав одного з них по плечу.

— Я худобу якраз закривав на ніч, — сказав перший.

— А я люльку курив на подвір’ї, — додав другий. — Моя хата — крайня. Аж тут — такий вереск здійнявся…

— Аж до кісток пробрало! — погодився перший. — Ну, і я бачу, Василь уже побіг…

— Що саме ви побачили під старою вербою, коли прибігли? — запитав я, намагаючись трохи скоротити їхню оповідь.

— Хому, — сказав Василь. — Він сидів там… П’яний… І руки його були в крові…

— А біля нього — камінь… — додав Петро. — Теж закривавлений.

— Ви певні, що він був саме п’яний? — запитав я.

Моє запитання поставило їх у глухий кут.

— Ну… Так той-го… Він навіть заснув потім, — сказав Василь.

— Ясно… А що повитуха Марфа?

— Вона прийшла трохи пізніше, — сказав Петро.

— Трохи пізніше? — здивувався я.

— Я казав вам, — нагадав сотник. — Вона намагалася знайти мою дочку…

— І довго ви шукали її тієї ночі?

— Годину десь, — сказав Петро. — Все обійшли довкруг.

— А вона вранці сама додому прийшла, — повідомив Василь.

— Ну, далі я знаю, — я почухав потилицю. — Що ж, поки все цілком ясно… А можна перебалакати з повитухою?

— Аякже, — кивнув сотник. — Зараз її приведу.

І він узяв попід руки Василя та Петра, щоб піти разом.

— Це Тесля сказав, що Хома п’яний. Він йому до пики принюхався, — видав Василь насамкінець.

— Який ще Тесля?

— Роман. Камердинер, який неґречно з вами повівся, — сотник пошукав когось очима в натовпі. — Ось він, коло Анни. Це ж ви про нього казали, коли розповідали за обідом про ту прикру пригоду?

Я кивнув.

— Він — четвертий свідок, — сказав сотник. — Хоча прийшов останній.

— А він там як опинився?

Та сотник уже відійшов і не чув мого запитання.

Я присів на софу. Пахло дощем і сирою землею. Хтось сів поруч зі мною. Я повернувся, сподіваючись побачити сотника, але це був Томаш із келихом вина в руці.

— Дощ ущух, — сказав Томаш, — а скорботи досі не видко!

У тьмавих зблисках свічок чоловічки в його очах видавалися вузькими, наче сірникові голівки.

— Отче Варфоломію! — Томаш ухопив за рукав священика, який саме проходив повз нас. — Долучайтеся до нашого товариства!

І, всадовивши панотця на диван між нами, він першим ділом вручив мені келих і витягнув з кишені паперовий прямокутник із гіркою тютюну. Згори ж поклав зелені одробини, що я їх уже бачив.

— Будете? — і він хвацько скрутив охайну папіросу.

— Оце дива! — вигукнув піп. — Ловко ви цеє…

— Пригощайтеся! — Томаш чиркнув фосфорним сірником просто по великому попівському хресту.

Панотець здивовано опустив очі на хрест. Я принишк. Здавалося, після такого блюзнірства бучі не оминути… Та піп раптом розреготався, наче з неабиякого дотепу, і взяв з Томашевих рук сигарету.

— Там не просто тютюн, — спробував застерегти його я.

— А найкращий з цього боку Дніпра! — завершив за мене Томаш і підніс сірника до самокрутки.

Піп розкурив її. Томаш не зводив азартного погляду з його лиця. Панотець звів очі до неба, поплямкав, наче куштував дим на смак. Потім усміхнувся й із задоволенням глибоко затягнувся. Видовище було достоту дике — священик у рясі курить гашиш на поминках!

Отець Варфоломій, широко роззявивши рота, випустив дим. Я не стримався й відвернувся. Й буквально вколовся об очі Анни, яка тепер стояла в дальній частині тераси. Вона відразу відвела погляд.

— Дивись, — тихо сказав Томаш. — Зараз буде найцікавіше.

Він витягнув звідкілясь колоду гральних карт і простягнув її священикові.

— Загадайте карту!

Той витягнув одну навмання — пікову четвірку — і, запам’ятавши, засунув на місце. Томаш ретельно перетасував карти, а потім колода раптом щезла з його рук. Піп гигикнув і плеснув себе долонями по стегнах.

— Оце так!

— Тарасе, — звернувся до мене Томаш. — Дістань-но колоду.

І він вказав пальцем на мою нагрудну кишеню. Я з подивом витягнув звідти колоду карт. Піп знову захоплено плеснув себе по огузку.

— А та карта — у вашому черевику, — сказав Томаш.

— Оце вже ні! — всміхнувся піп. — Так далеко ви б не залізли!

— Поб’ємося об заклад? На бажання! — азартно запропонував Томаш.

— Не погоджуйтеся, отче Варфоломію, — втрутився я. — Ви програєте.

— Хоча бажання буде невинне, та веселе, обіцяю! — під’юджував Томаш.

— Однак карти в моєму черевикові немає, — запевнив піп, розгладивши бороду. — А мені якраз потрібен робітник на день-два!

— Згода! — і Томаш простягнув йому долоню. Піп плеснув по ній.

Маячня якась! Я знову відвернувся й запримітив сотника з повитухою. Вони розмовляли, й обличчя їхні свідчили, що бесіда була серйозна. Повитуха зиркнула на мене, — я відвів погляд. Тим часом отець Варфоломій пихтів і знімав черевик, навдивовижу високо задерши свою товсту ногу. Скинувши черевика з ноги, він миттєво притиснув його до грудей.

— Не торкайтеся, — всміхаючись, сказав він. — Я такі фіглі-міглі добре знаю!

І, перевернувши черевика, він постукав ним об стіл, а потім продемонстрував нам. Ані всередині, ані на столику нічого не було.

— Га? З’їли?! — вдоволено зареготав піп. — Надіюсь, у вас не було на завтра невідкладних справ.

— Карта — під устілкою, — сказав Томаш і підморгнув мені.

Насупившись, піп повільно відгорнув шкіряну устілку й ошелешено витягнув звідти пікову четвірку.

— Вона? — запитав Томаш.

Піп лише вражено кліпав. Томаш зареготав.

— Оце так… — тихо сказав піп.

— Що ж, отче, ось вам моє бажання!

Отець Варфоломій очікувально поглянув на нього. Томаш проказав повільно й чітко, щоб піп допетрав кожне слово:

— Я хочу, щоб ви поцілували Вія.

— Кого?! — очі отця Варфоломія полізли на лоба й у них промайнув марновірний жах.

— Сотникового коня! — зареготав Томаш. — А ви про кого подумали?

І він кивнув у бік саду.

За декілька метрів од тераси, під грушею в цвіту, стояв, наче самотня тінь, вороний улюбленець сотника — власною конячою персоною, що взялася тут невідь-звідки.

— Ти не закрив стійло! — прошепотів я Томашеві, та він тільки відмахнувся.

— Ну ж бо! — бадьоро сказав він попові. — Просто в його волохату морду!

Священик підвівся з дивана, незграбно взувся. Я хотів стримати його і навіть набрав повні груди повітря, та Томашева долоня лягла мені на плече.

— Це не твоє діло, — мовив він.

Отець Варфоломій, сторопілий і розгублений, з розв’язаною шнурівкою на одному черевикові, повільно проштовхався між гостей і почав сходити з тераси. Вій смиренно ворушив вухами, наче вичікував.

З якоюсь дивною приреченістю отець Варфоломій подолав декілька метрів між терасою й грушею і став за крок від жеребця.

— Що він робить! — раптом скрикнув хтось, і вся тераса враз замовкла, повернувшись у їхній бік.

Я бачив, як відвисла щелепа в сотника.

Піп повільно простягнув руки і взяв височезного коня за морду. Мені здалося, сотник хотів щось викрикнути, та слова застрягли у нього в горлі. Кінь не опирався й спокійнісінько дивився на попа. А той, витягнувши губи, наближався до м’якої конячої морди.

Запала цвинтарна тиша.

І раптом кінь стрімко, наче змія, вкусив попа своїми рівними зубами просто за обличчя. Клацнули щелепи. Священик нестямно заверещав. Кінь заіржав і став дибки. Піп, розвівши руки, повернувся до нас. Його лице справляло моторошне враження: величезний шмат шкіри метлявся під підборіддям, крізь розірвану щоку біліли зуби.

— Вій! — загорлав, схаменувшись, сотник.

І цієї ж миті жеребець опустив обидва передні копита точно на голову отцеві Варфоломію. Жахливий хрускіт змішався з шумним зойком натовпу. Якась молодиця щосили залементувала.

І тут кінь зірвався в бік тераси, наступивши на отця Варфоломія задніми копитами. Натовп подався назад. Кінь одним стрибком вискочив на терасу й зупинився. Від несамовитого збудження він знову став дибки. Відсахнувшись, я випустив Томашів келих і вино розтеклося по дошках тераси червоною, як кров, калюжею.

— Назад! — наказав сотник, витягнувши пістоль.

Можливо, він кричав до коня, але натовп миттєво відреагував і відступив від краю тераси.

Хтось налетів на сотника спиною. Я встиг побачити, як він, утративши рівновагу, випустив зброю. Дзеленькнув розбитий посуд.

Кінь, вибалушивши оскаженілі очі, по-собачому клацнув зубами, цапнувши найближчого гостя за рукав, — це був Іван. Той зойкнув і спробував вивільнити руку, але послизнувся на розлитому вині й лантухом гепнувся на дощану долівку. Кінь заіржав, брикнув ногами і знову став дибки. Іван незграбно затулив обличчя руками…

Гримнув постріл.

Кінь звалився, наче скошений. Його голова з виряченими в агонії очима опустилася просто Іванові на живіт, і той заскавчав, звиваючись під мертвою тушею.

Сотник стояв за кілька кроків, у його руці димів пістоль.

В оглушливій тиші раптом гучно затріщало полум’я, що швидко пожирало скатертину з перекинутого стола, довкруг якого валялися запалені свічки.

— Хто випустив Вія? — хрипко запитав сотник. — І якого чорта старий дурень поліз до нього обніматися?!