Білий попіл

Розділ 16

Слава Богу, я встиг висмикнути ногу зі стремені.

Вусань, якому я заїхав у живіт, стояв із задимленим пістолем. У іншій його руці, опущеній, був іще один пістоль, і я гадки не мав, заряджений він чи ні. Аж раптом на довготелесого, наче пес, ззаду накинувся Котелок, зваливши його на землю.

— Біжи! — викрикнув він мені, осідлавши зарізяку і намагаючись видерти з його руки пістоль.

Хоча я саме й збирався це зробити без жодних підказок. Біля околишніх хат завалували собаки, залунали крики селян. Подумав, що Котелку допоможуть і без мене. Але тут я побачив Теслю. Він навдивовижу швидко, як на таке одоробало, наближався до Котелка ззаду, а той досі змагався з довготелесим за пістоль. У руці камердинера зблиснула шабля. Чомусь я не зміг покинути Котелка на вірну погибель, хоча мав усі підстави вважати, що ми з ним — по різні боки барикад.

Цієї ж секунди помітив руків’я, що визирало з невеликої сумки при сідлі. Ще мить — і я вже розмотував батіг. Дякувати долі, в моїх руках опинився триметровий козацький гарапник. Я перескочив через застреленого коня й ляснув батогом у повітрі. Звук мало чим відрізнявся від пострілу.

Тесля поглянув у мій бік, умить забувши про Котелка. Я вдарив його батогом, націлившись у лице, та камердинер устиг затулитися ліктем, й одразу посунув на мене, піднявши шаблю. Поки відстань між нами була більш як п’ять кроків — я мав перевагу. Й тому став обходити його по колу й водночас розкручувати гарапник над головою. Потім, зробивши один оманливий порух, ударив іще раз, націлившись у стегно.

Й хоч я давно вже не тримав у руках таких штукенцій, але давня циганська наука не забулася, — кінець бича розсік Теслі штани вище коліна. Той завив од болю й кинувся на мене. А втім, швидше, ніж треба було, якщо вже він намірився дістати мене шабелиною. Я легко ухилився й відскочив убік. По штанях камердинера розповзалась кривава пляма. Мій батіг викреслив іще одне коло в повітрі й уперіщив його по плечу. На мій подив, він не випустив шаблі, хоча не плечі здоровила теж проступила кров: камердинер був міцніший, ніж я собі подумав.

Десь удалині хтось вистрілив у повітря, наближаючись дорогою до корчми.

Постріл на якусь мить спантеличив Теслю, і я зумів-таки шмагнути його по обличчю. Той похитнувся і завив, затулившись долонями. Та найважливіше, що він випустив шаблю, і я тут-таки відкинув її ногою якнайдалі. Тесля кинувся навтьоки і щез за рогом корчми.

Тільки тепер я обернувся до Котелка. Він лежав на спині, затиснувши шию свого супротивника ліктем, і душив його. Той, вигнувшись дугою, марно перебирав ногами, намагаючись виборсатися.

— Облиш його, — сказав я Котелку, злякавшись, що він задушить нападника на смерть. — Якщо вб’єш його, то нас іще й у вбивстві шинкаря обвинуватять.

Котелок одразу відпустив його. Тип із солом’яними вусами зірвався з місця й дав драла.

— Що робитимемо? — діловито поцікавився Котелок, моторно підвівшись.

Згорнувши батіг, я запхнув його за пазуху. Вигуки селян лунали вже зовсім близько, хтось із них погрозливо вимагав, щоб ми стояли на місці й не думали тікати, тож я вирішив, що не варто випробовувати свою щасливу зорю ще раз.

— Тікаймо звідси, — відповів я Котелку.

Ми заледве відбігли кроків на двадцять, аж пролунав іще один постріл. Куля просвистіла зовсім близько від моєї голови. Я озирнувся й устиг помітити, як носань із солом’яними вусами опускає пістолет, а потім швидко тікає за ріг корчми.

— Ти ба, то ви їм таки дуже потрібний, пане Білий! — біжучи, зауважив Котелок.

— Вусатого бачив раніше? — запитав я.

— Здається, місцевий єгер.

Через хвилину-другу ми спинилися, щоб віддихатися.

— Якби я так само затявся вбити вас, як вони, то пішов би зараз через яр, щоб улаштувати засідку попереду, через півверсти, — пояснив він захекано.

— Згоден…

— Маєте невідкладні справи в маєтку?

Я похитав головою.

— Тоді — за мною! — і Котелок, звернувши з дороги, попрямував до лісу.

…Ми здолали чималу відстань, перш ніж він втомлено опустився на землю.

— Перепочиньмо, — сказав засапаний Котелок. — Навряд вони шукатимуть нас із собаками. Принаймні з ними собак не було…

— Зате на хуторі їх достобіса, — зауважив я.

Він погодився:

— Ваша правда. Відпочиватимемо недовго.

Ще трохи ми посиділи мовчки. Я помітив, що небо вже ледь посіріло. Світало.

— Ти звідки там узявся? — поцікавивсь я.

— Вас шукав. Я ж за корчмою… Ну, де в них нужник… Там така історія…

— Знаю, — сказав я, розуміючи, що Котелкові не надто приємно це згадувати.

— Шинкар розпатякав?

— Це я тебе штовхнув.

Котелок здивовано витріщився на мене.

— Навіщо?

— А тобі сподобалося б вічно на поводу ходити?

Він кілька разів смішно кліпнув.

— На якому поводу?

— Слухай-но… — я напружився, щоб пригадати його ім’я. — Олесю… Сотник наказав тобі стерегти мене, щоб я не пхав носа, куди не просять. Так?

— Ні.

— Як так — ні?! То якого ж лисого він тебе зі мною спровадив?

— Охороняти, — стенув плечима Котелок.

— Добро, хай буде «охороняти». Але охороняти — нащо? Щоб я не втік, щоб не пасталакав, з ким не треба…

— Ні, — знову одрубав Котелок і кліпнув. — Вас охороняти. Щоб не вбили.

Я поглянув на нього.

— А щоб не ліз, куди не просять?

— Та ні ж бо! — Котелок починав сердитися. — Сотник наказав, щоб жодна волосина, той-во… І робити все, що ви скажете. Все.

Ми помовчали.

— Отже, це не сотник наказав мене вбити?

— Та ні ж бо! — переконано вигукнув Котелок.

— Але ж ти знав, що буде замах?

Він похитав головою.

— А ти хоча б здогадуєшся, якого чорта лисого їм запиндюрилося мене вбити?

— То вже вам видніше, — розгублено відповів Котелок.

— Та мені ж звідки знати! Я тільки почав розплутувати всі ці ваші інтриги…

— А я й не починав! Сотник мені тільки хутір показав, щоб я орієнтувався трохи — от і все. Та й то я поки що, крім шинку, мало що запам’ятав… Хіба що пагорб, де дівчину вбили…

— Соломію, — підказав я.

— Ну, так, — кивнув він.

Ми підвелися й мовчки попленталися далі.

Дуже скоро густий підлісок закінчився, й ми опинились у сосновому бору. Сіре небо вже достатньо освітлювало дорогу, щоб ми могли йти, не дивлячись щосекунди собі під ноги. Я порівнявся з Котелком.

— І давно ти на сотника працюєш?

— Два місяці, — відповів він. — З половиною.

— І де ти був увесь цей час?

— Та з ним і був! Він у роз’їздах весь час. Шукає Хому цього. Брута.

— Ти щось плутаєш, голубе, — я навіть зупинився. — Панночку вбили у квітні! Два дні тому сороковини були. Тому раніше ви ніяк не могли Хому Брута шукати.

— Та не плутаю я нічого! Пан сотник мене на ярмарку зустрів. На Колодія. Там навкулачки на гроші билися. Я теж бився. І програв добряче… — він наморщився й несамохіть торкнувся щелепи. — А він мені роботу запропонував. Ніколи цього не забуду. Бо з тими, хто програє, зазвичай ніхто не панькається…

Котелок знову випередив мене, тож довелось його наздоганяти.

— А чому ти вирішив, що він уже тоді когось шукав?

— Бо це й була моя робота — помогти йому впіймати такого собі Хому Брута.

— Он як… А навіщо сотник шукав Брута? Це він тобі сказав?

— Ні. Він нам ніяких подробиць не розказував.

Я не міг второпати, як сприймати слова Олеся.

— І як ви його шукали?

— Сотник листи отримував. Майже щотижня. В цих листах йому хтось підказував, де шукати.

— Отже, коли панну Соломію вбили, ви вже добрий місяць як винюхували Хомин слід?!

— То вже ви самі рішайте, а я про це вбивство тільки тут уперше почув. Та й то — в загальних словах.

— Чекай-но, — я взяв Котелка за плече. — Чекай… Бо мені вже в голові від цього всього макітриться. А сотник? Коли його дочку вбили — де він був?

— Кого убили? — запитав Котелок, пришелепкувато витріщившись на мене.

— Тебе пострілом оглушило?! Дочку його!

— У нього є дочка?

— Була… Ну ж бо, братику, що з тобою?! Де був сотник, коли вбили його дочку, панну Соломію?

— То о-он воно як! — Котелок дивився на мене зі щирим подивом. — Так вона — його дочка?!

— Ти, голубе, певно, з неба впав?!

— І коли її вбили?

— Та сорок днів тому й убили! Під тою старою вербою, куди ти нас возив! Той-таки Хома, якого сотник шукав!

— Та немає в нього ніякої дочки! — він спробував перекричати мене й тому трохи знітився. — Вибачайте, пане Білий… Немає в нього ніякої дочки! Принаймні я про неї ніколи не чув. І сорок днів тому ніхто в сотниковому маєтку не вмирав. Хіба що йому до цього було аж так байдуже, що він і вухом не повів.

— І жодних листів, які б його засмутили, не отримував?

— Йому взагалі ніхто не писав, окрім цього болгарина.

— Болгара, — виправив я. — Це прізвище його. Томаш Болгар.

— Так, — погодився Котелок, — Болгара. Одержували нового листа — й притьма на нове місце. Тільки ніякого Хоми там не було. Ми все людей про нього розпитували. А сотник на пошту ходив, як на службу. Аж доки новий лист приходив. І так — чотири рази! А потім уже ми в Київ приїхали, щоб вас знайти. Сотник сказав, треба вивідати, що ви за один. Який такий сищик. Якщо путній, сказав сотник, то поможе нам у розслідуванні. То ми майже місяць за вами спостерігали. А далі — ви знаєте.

— Я не розумію… Забудьмо на мить, що ви шукали вбивцю його дочки за добрий місяць до самого вбивства… Чому він не розказував, що саме накоїв цей Брут?

Котелок помовчав, а потім сказав те, що завдавало йому найбільше прикрості:

— Сотник вважає мене тупаком.

— Не певен, що так… Радше занадто чесним… Це його власні слова. І це вже набагато цікавіше!

— Що саме?

— Що в усій цій історії чесним людям чомусь не довіряють.

І я пішов уперед — хотів поміркувати про це в тиші.

Ліс раптово скінчився. Ми проминули невеликі чагарі й опинилися біля старого кладовища.

— Це ми, здається, гак дали, — невпевнено мовив Котелок.

— Не біда. Від цвинтаря має бути дорога, — і я пішов далі.

Почувши, що Котелок спинився, обернувся до нього.

— О такій порі тут нікого не буде, — підбадьорив я його.

— Це якщо треті півні вже проспівали, — сказав він і почав вертіти головою на всі боки, видивляючись сонце. — Ще не зійшло, здається…

— Та облиш! Не мертвих слід боятися…

Я рушив чистою й доволі широкою доріжкою повз старі могили, на яких стояли зчорнілі дерев’яні хрести і де‑не-де — кам’яні надгробки. Аж тут побачив гробницю.

Річ не в тому, що це був єдиний склеп на все кладовище і що справляв він поважне враження, навіть як на мірки київської знаті. Просто це був склеп із мого сну. Не схожий, не точно такий, — це був саме він. До щонайменших деталей. Ще до того, як помітив вхід, я вже знав, що доріжка перед склепом посипана гравієм. Як у моєму сні…

Так і є. Я став, роззявивши рота. Над входом було викарбувано: «Сім’я Засухи», — і це була єдина відмінність від того, що я бачив уві сні.

— Що там? — налякано запитав Котелок.

Від несподіванки я здригнувся.

Побачивши комічне перелякане лице свого супутника, змусив себе відкинути марновірний острах.

— Родова крипта нашого сотника, — відповів я так безтурботно, як тільки міг. — До речі, там має спочивати його дочка Соломія. Тож це слушна нагода з’ясувати, чи існувала вона насправді. Достатньо прочитати надгробні написи.

Ми були за двадцять кроків від входу, і я бадьоро рушив доріжкою між могилами. Хоча, мушу зізнатися, почувався не так бадьоро, як хотів показати. Котелок наздогнав мене й поклав могутню руку мені на плече.

— Не треба туди заходити, — мовив благально.

— Та прокукурікав уже твій третій півень! Просто тут не чути.

Я хотів іти далі, та його пальці міцно стиснули моє плече.

— Погляньте! — він показав на двері.

Я придивився, та не помітив нічого, що могло б мене насторожити.

— Що? — спитав трохи роздратовано.

— Замок, — сказав він.

І справді, на тяжких різьблених дверях склепу висів ланцюг, на якому теліпався доволі великий навісний замок.

— І що? — запитав я.

— Навіщо замикати гробницю? — тихо мовив Котелок.

— Ну… Не знаю… Може, там коштовності якісь…

— Ви справді думаєте, що хтось наважиться їх викрасти? На хуторі? У сотника?! Просто з родинної крипти?!

— Та годі тобі, — сказав я і посунув вперед.

Котелок навіть не ворухнувся. Я озирнувсь. Він дивився на мене очима побитого пса.

— Ходімо! — покликав я.

Здоровань нерухомо застиг на місці.

— Та чого ти боїшся? Ти ж не думаєш, що замок повісили, аби лиш…

— Отож… — Котелок нажахано перехрестився й ликнув слину. — Ходімо звідси! Щось я маю недобре передчуття…

— Краще пошукай по кишенях шпильку, голку, дротину, що-небудь, — сказав я. — Якщо боїшся, я зайду туди сам. Ми ж хочемо знати, чи є там домовина його дочки?

— Послухайте мене, пане Білий… — благав Котелок. — Я ніколи не бачив, щоб склепи замикали на замок. А в такій глушині — то й поготів! Хочте вірте, хочте не вірте, а на це може бути одне пояснення: ці двері замкнули не від тих, хто захоче ввійти, а від того… Хто може спробувати вийти… Вийти зі склепу…

Я просто відмахнувся й рушив далі. Підійшовши ближче, я краще роздивився замок, що так налякав Олеся.

— Крипта незамкнена, — гукнув я Котелку. — Дарма ти боявся.

Важкий ланцюг із великим замком висів тільки на одному металевому кільці, а сам замок був відкритий.

Котелок усе ж таки наздогнав мене, хоч і плівся позаду. Ми підійшли. Ніяких табличок, крім напису «Сім’я Засухи», зовні не було.

— Тут зачекаєш? — запитав я.

Котелок вагався. Видно було, що він страшенно боїться, хоча дуже йому не хочеться чимсь виказати своє боягузтво. Врешті, він похитав головою і твердо рушив до входу.

Я поклав руку на кільце в дверях. Котелок шумно ликнув, потім зиркнув на мене і знітився, помітивши усмішку.

— Не дрижи, — і я потягнув двері.

Обидві стулки раптово розчахнулись, мало не вдаривши мене по голові, наче щось штовхнуло їх зсередини! Котелок відскочив на кілька кроків. У дверях бовваніла величезна постать, вона виступила з напівмороку, наче древній привид. Мені здалося, що ця істота — більш як два метри заввишки, — і вона була така кремезна та широка в плечах, що геть затулила собою вхід. Котелок чи то хлипнув, чи то придушено скрикнув. Я мимоволі набрав повні груди повітря, ніби перед стрибком у воду, й затримав дихання, витріщившись на примару.

Зблиснуло на сонці тяжке дуло пістоля, що поглипував своїм темним жерлом просто мені межи очі.

Правду кажучи, я навіть зрадів, побачивши зброю. Адже за мить до того я й справді мало не повірив, що переді мною постало щось надприродне.

— Що вам тут треба?!

Чоловік ступив уперед і, нарешті, вийшов на світло.

Це був Кисла Пика, який з переляку видався мені велетом, та й стояв він на кілька сходинок вище за мене. На його мордяці проступили подив і гнів. Услід за ним показався й візниця Семен, який стискав у руках штуцер. Семен хутко націлив рушницю на Котелка і, не обертаючись, ногою причинив за собою двері.

— Руки підніміть, — хрипко наказав кучер.

Ми мовчки виконали наказ. Я не міг вирішити, чи варто взагалі відповідати на запитання Кислої Пики, — врешті мене випередив Котелок:

— Облиш, Марку! Опусти пістоль! Ми ж з тобою скільки разом працювали!

— Стули пельку, — відрубав Кисла Пика. — Ідіть до виходу. Повільно!

Розвернувшись спинами до крипти, ми пішли посипаною гравієм доріжкою. Заскреготіли двері, потім — забряжчав ланцюг і клацнув замок.

Ми з Котелком перезирнулися, не розуміючи, що все це значить.

— Хто там у вас, хлопці? — запитав я, не обертаючись. — Сотник хоч знає, що ви оце робите?

— Заткнися, — гаркнув Кисла Пика.

Сотників тарантас, запряжений рудою кобилою, стояв неподалік од воріт, у затінку великого ясена. Кисла Пика, якого звали, як з’ясувалося, Марком, ліниво штовхнув мене дулом пістоля в спину, припрошуючи в такий спосіб сісти в екіпаж. Щойно ми з Котелком опинилися всередині, дверцята за нами захряснулися. Дзеленькнули ключі, і клацнув замок.

За кілька секунд екіпаж шпарко рушив.

— Ось тобі й замок на склепі… — сказав я сам собі.

Варто віддати належне Котелку, він не став добивати мене жодними репліками на кшталт: «А я ж казав!» — хоча міг би і навіть мав таке право. Ми їхали мовчки. Потім Котелок раптом озвався, ніби продовжував давно почату бесіду:

— А що ми такого зробили?! Були в шинку, на нас напали, ми дали драла… Зайшли на цей цвинтар… Випадково! У чім наша вина?!

— Боюся, тільки в тому, що побачили їх у крипті: Семена і цього…

— Марка.

— Ага. До речі, що в нього з лицем? Таке враження, що в чоловіка весь час болить зуб.

— Живіт, — сказав Котелок. — У нього виразка.

— Справді? Я просто так сказав…

Ми знову вмовкнули, — Котелок перший порушив тишу.

— І, головне, ми ж із ним завжди разом були! Я навіть вважав його за друга! А він — пістоля наставля! І — за що?

— Семен щоранку на цьому тарантасі возить кудись їжу. І тепер ми знаємо, куди… Цікаво, кого там держать. Якщо вже Хома Брут на волі… А ти й узагалі кажеш, що ніякої сотникової дочки не вбивали…

Я замовк, замислившись.

— То що? — не витримав Котелок.

— А хтозна, — зізнався я. — Та мені здається, що все тут — якась вистава. Я б не здивувався, якби врешті-решт з’ясувалось, що весь хутір збудували нашвидкуруч за тиждень до нашого приїзду.

— Як таке може бути? — здивувався Котелок. — Садибі самій — років сорок, якщо не більше! Повірте, я трохи тямлю в цьому. Та й взагалі…

— Та цить… — перебив я його. — Це ж я так… Хутір — справжній. Але ж убивство, якого не було…

Зненацька пролунало гучне «тпру!» — й тарантас зупинився.

За вікном виднівся ліс: ми стояли просто посеред дороги. Попереду залунали голоси. Я прислухався й заціпенів, упізнавши голос камердинера Теслі.

— Звідки так зарання? — запитав він.

— Як завжди, — почув Семенів голос. — А ви?

— Сищика нашого шукаємо. Не бачили бува?

Тиша. Котелок запитально поглянув на мене. Я самими губами прошепотів йому: «Вони». Здається, він мене зрозумів.

— Одшукався, — сказав Кисла Пика. — Якраз веземо.

Зовні загупали кроки, і я побачив єгеря з солом’яними вусами, який підійшов до дверцят і смикнув ручку.

— Замкнено! — сказав він.

Єгер притулив долоні до обличчя «човником» і припав до вікна, намагаючись розгледіти салон екіпажа. Ми з Котелком застигли. Зазирав і так, і сяк, потім відійшов.

— Чого під замком? — знову почувся бадьорий голос Теслі.

— Носа свого пхав, куди не треба, — відказав Семен.

— Відчиняйте, — нахабно закомандував єгер.

— Нам треба побалакати з ним, — трохи м’якше додав камердинер.

— Спершу ми його до сотника доправимо, — сказав Семен. — А потім уже балакайте, скільки влізе.

— Нам теж наказано його привезти, — відрізав Тесля. — Півночі ганяємося. Тож відчиняйте. Від сотника він нікуди не дінеться.

— Що так? — іронічно запитав Семен. — Анні терпець урвався?

Ми з Котелком перезирнулися.

— Ти мене чув, — сказав Тесля, і цього разу в його голосі бриніла погроза.

— Ми доставимо його сотникові — і край, — сказав Семен. — А далі — не наше діло.

— Так не піде! — відрубав камердинер.

Тиша.

— Е! Ти що, геть клепку стеряв?! — раптом закричав Семен. — Ти що робиш?!

Забрязкотіла упряж.

— Геть з дороги! — проревів Кисла Пика. — Чи ти оглух?!

— Хай коняка віддихне, — спокійно сказав Тесля.

— Куди розпрягати! — верескнув Семен, захлинаючись з обурення. — Н-но, рідненька!

Ляснув батіг. Тарантас зірвався з місця так, що ми з Котелком замалим не попадали.

— Стій! — пролунав крик.

Семен у відповідь тільки тряскав батогом і прикрикував на кобилу. І раптом — постріл! Куля пробила стінку тарантаса й просвистіла між нами з Котелком.

— На підлогу… — тихо сказав він, схопивши мене за плече.

— Н-но! — верещав Семен. — Припускай, рідненька!

Екіпаж мчав лісовою дорогою, як ураган. Дерева божевільно миготіли за вікном. Знову постріл! Ще один!

— Семене! — вигукнув Кисла Пика.

Кобила жалісно заіржала.

— Віжки! Кидай віжки! — знову заверещав Кисла Пика, а потім усе закрутилося. Підлога стала дибки, ми з Котелком, боляче стукнувшись лобами, впали спершу на двері тарантаса, а потім на стелю. На якусь мить я наче завис у повітрі… І щосили гепнувся спиною й головою об щось — чого я вже ніяк не міг завважити.

«Тільки б шию не зламати», — це було останнє, про що я подумав, перш ніж настала темрява.