Білий попіл

Розділ 13

Це була дивна кімната. Ліжко стояло точнісінько в центрі. А навколо ліжка крейдою було намальоване коло. Нахилившись, я здивовано поглянув на виведену крейдою лінію.

— І що це?

— Мій захист, — серйозно мовила Марфа.

— Від кого?

— Не від вас, пане Білий. Тож можете сміливо пройти й сісти тут, — вона рукою поплескала по краєчку ліжка.

— Кажуть, на ліжко сідає тільки мати або лікар, — відповів я й сів натомість у велике крісло під стіною, доволі далеко від старої. — То від кого ви намагаєтеся захиститися крейдою?

— Колом. Не має значення, чим саме його накреслити. Коло захищає того, хто всередині.

Я прискіпливо поглянув на пупорізку. Марить?

— То від кого? — втретє запитав я.

— Не знаю, чи зрозумієте ви мене. Тут, на хуторі, живе зло. Дуже древнє зло. Воно спонукає людей до жахливих учинків.

Я всміхнувся.

— Якщо ви про диявола, Марфо, то мушу зауважити, що він присутній не лише на вашому хуторі.

— Вій… Я вже казала про нього. Демон з віями аж до підлоги.

Я здригнувся, пригадавши свій сон.

— До підлоги… — повторив я мимоволі.

— Нині ми зустріли його в личині сивого вовка, — сказала Марфа. — Це не просто так… Він тут, він знову об’явився. Прийшов по нас.

— Запевняю: це був вовк, а не демон. Хворий на сказ, пересипаний вашою білою пилюкою, та однак — звичайнісінький вовк, — я намагався говорити якнайспокійніше, сподіваючись, що це заспокоїть повитуху. — На щастя, він не встиг покусати коней, лише перелякав їх до смерті…

— Ні! — перебила вона. — Ти багато чого не знаєш…

Стара важко дихала.

Їй варто було перепочити, щоб говорити далі, і я мовчав, надаючи їй таку можливість.

— А хіба цього Вія може зупинити накреслене на підлозі коло? — запитав я, перечекавши добру хвилину.

— Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж… То тільки коло й може його спинити… А моя душа, пощерблена гріхом, зогнила до решти.

Марфа знову вмовкла. Я підвівся й підійшов до вікна, намагаючись не порушити священного кола пупорізки.

— Скажіть, Марфо… Це ваше зло… Воно якось пов’язане зі смертю панночки?

— Я тому й покликала тебе, — сказала стара. — Лікар намагався лишити мені надію, але ж я знаю, що не побачу світання. І що перед смертю не матиму змоги навіть висповідатися… Не пригадую, щоб мені було коли-небудь так лячно, як зараз…

— Ви хочете полегшити душу?

— Я розповім тобі все. Все від початку. І тоді, можливо, ти виправиш бодай щось із того, що ми накоїли.

Марфа дивилася просто перед собою. Попри смертельно бліде лице, її очі були живі, а погляд — чіпкий. Я знову вмостився в крісло, щоб вона могла мене бачити.

— Уважно вислухаю кожне слово, — тихо сказав я.

— Це сталося того року, коли на нас напала біла неміч. Узимку. Лише через кілька місяців після того, як видужав останній хворий. Я тоді, як і зараз, працювала в маєтку. Трохи знала, як людей лікувати. Хутір був менший, ніж тепер… Та роботи не бракувало. Якось… Покликали мене до однієї селянки, яка саме мала народжувати. Вона була молода й сильна, але дитя йшло ногами вперед, та ще й чималеньке таке… Гадала, що виживе з них хтось один. Дитя народилося синє, тричі обмотане пуповиною навколо шиї… Я зразу забрала його… Та через хвильку дитя закашляло й почало дихати. Я загорнула його в свою пухову хустку, а сама повернулася до породіллі… Й сказала їй, що дитя мертве.

— Навіщо? — запитав я здивовано.

— Бо діти — то скарб. І деякі люди ладні віддати за нього все, що мають… А та жінка могла понароджувати собі ще і ще…

Вона замовкла, віддихалася й продовжила:

— І вона таки народила… Але через багато-багато років… І протягом всіх цих років я себе ненавиділа. Та більше, ніж себе, я ненавиділа те нещасне дитя, яке вкрала. Ненавиділа за те, що воно не закричало відразу, — і цим ввело мене в страшну спокусу…

Її тяжке дихання стало ще уривчастіше, стара знову замовкла.

— Що було далі? — я розумів, що Марфі будь-якої миті може забракнути сили, щоб завершити свою сповідь.

— На чім я спинилася? — спитала вона, ніби щойно прокинулась.

— Ви сказали, що тільки через багато років та жінка народила собі другу дитину…

— Так. Дівчинку. Її назвали Настею… І сьогодні вона накреслила для мене це коло… Їй і невтямки, яким чудовиськом вона опікується.

— Настя?!

— Наша добра Настя… Вона — сестра тієї нещасної дитини.

Я навіть нахилився вперед — боявся проґавити бодай слово.

— А що стало з тією викраденою дитиною? Кому ви її віддали?

— Ти знаєш цю історію не гірше за мене… Тільки забув.

— Скажіть! — попросив я. — Скажіть, заради спокою своєї душі!

Вона помовчала. Потім вдихнула на повні груди, та відразу зайшлась кашлем — тяжко, надсадно.

Я підвівся, хоч і не знав, як їй допомогти. Задушливе бухикання скрутило бабцю у вузол, її очі вирячилися, обличчя посиніло. Врешті вона змогла вдихнути і, поглянувши на мене каламутними очима, сказала:

— Води…

На секретері стояла повна карафка і кілька склянок. Я швидко наповнив одну з них, але трохи перелив води й тому йшов повільно, щоб не розхлюпати. Та якоїсь миті рука здригнулася і трохи рідини пролилося на підлогу.

Стара скрикнула, наче обпечена. Я теж здригнувся, розливши ще більше, й здивовано поглянув на неї. Бабця втупилася мені під ноги з невимовним жахом. Я побачив, що — наче навмисне — пролив воду на її дурнувате коло. Вочевидь, для неї це означало, що демони вже кинулися пожирати її душу.

— О Господи… — сказав я. — Зараз витру…

Вона мовчала й поглипувала то на мене, то на калюжу — рот роззявлений, нижня щелепа тремтить. Я поставив склянку просто на підлогу й роззирався, чим витерти воду. Помітив лляну серветку на секретері — те, що треба. Схопив її й кинувся витирати підлогу. Мабуть, треба було просто промокнути воду, та через надмірний поспіх я трохи перестарався й витер калюжу разом з частиною крейдяної лінії.

Бабця захрипіла. Мені здалося, що то був напад якогось тваринного жаху.

— Я все виправлю! — перелякано сказав я. — Де крейда?

Вона вирячилася на мене й не могла вдихнути.

— Що з вами?! — вигукнув я, хоча стара, здається, мене вже не чула. — Чорт…

Схопивши склянку, підійшов до неї й сів на ліжко.

— Тільки не вріж дуба, бабцю… Тільки не зараз…

Дбайливо піднявши їй голову, обережно влив до рота трошечки води. На щастя, вона спромоглася на кілька ковтків, дихання трохи вирівнялось, але погляд і далі був стеряний і сповнений жаху.

— Ви мене чуєте? Марфо?

Вона знову захрипіла і спробувала відштовхнути мене — нічого вже не тямила.

— Скажіть мені правду: хто вбив панночку?

Я нахилився до неї так низько, що її губи майже торкалися до мого вуха. Навіть відчув на шкірі її уривчасте дихання. Нарешті вона відповіла:

— Вона… Втопилася…

Ці слова прозвучали так тихо, що я спершу подумав, ніби мені причулося.

— Хто втопився? Соломія, сотникова дочка — хто її вбив?

Зазирнувши повитусі в очі, побачив там порожнечу. Навряд чи вона розуміла зараз, що каже.

— Марфо! Ви чуєте мене? — помітивши, що їй нібито вдалося зупинити погляд на моєму лиці, я додав. — Це я, Марфо!

І тоді вона зайшлася тим таки безумним вереском, який сьогодні вранці сполошив вороння на старій вербі. Я аж відсахнувся з несподіванки.

Стара сиділа на ліжку, широко розплющивши пусті очі божевільної й нестямно верещала.

Вибігши з кімнати, я помчав у інше крило дому.

— Пане сотнику! Пані Анно!

Я тарабанив у всі двері, та ніхто не відчиняв.

Тоді я прожогом кинувся вниз.

— Є тут хтось?!

Вибіг надвір і вже на ґанку наштовхнувся на здоровила-камердинера, який здивовано витріщився на мене.

— Де сотник?

— На конюшні, — відповів мордань.

І тут знову закричала Марфа. Ми обидва задерли голови, поглянувши на її вікно. Якраз вчасно, щоб почути звук розтрощеного скла й побачити, як нещасна Марфа вилітає разом із розбитою шибкою головою вперед, ламаючи тонкі віконниці. Вона не переставала кричати, аж доки її тім’я з неприємним хрускотом вдарилося об мощену каменем доріжку. Перекотившись через зламану шию, вона впала навзнак. Її вицвілі осклілі очі дивилися в помережане багрянцем небо, і погляду цьому було байдуже до скалок скла, які ще сипалися згори…