Білий попіл

Розділ 9

…Я надіваю хрестик їй на шию. Лиця янголів на білій емалі сумовито поглядають на золотий силует розіп’ятого Христа. А вона притискає мій подарунок до грудей і всміхається. Ми тонемо у всеохопному білому світлі. Вона щось промовляє, та вуста ворушаться беззвучно… Я хочу її обняти, але в моїх обіймах — щось зовсім інше, неживе… Це стовп. І я прикутий до цього стовпа кайданами… Мене охоплює лють, і я стискаю кулаки, ланцюг напинається, і відчуваю різкий біль у стиснутій руці. Розтискаю пальці й бачу на долоні хрестик. Золотий емальований хрестик…

Хтось постукався. Розплющую очі й намагаюся збагнути, де я… Кімната. Моя кімната в сотниковій садибі… Світанок уже залив стіни ніжно-рожевим сяйвом з оранжевим відтінком. Отже, сонце зійшло не менш як півгодини тому.

Хрестик! Я наче досі відчуваю його на своїй долоні… Але рука порожня, і я похапцем намацую його на грудях… Є! Звісно ж, є…

Сідаю на ліжку й намагаюся остаточно струсити з себе сон, протираю очі. Вони чомусь вологі… З подивом розумію, що на моїх віях, щоках і навіть на шиї — сльози.

Постукали знову. Я швидко втерся, накинув свій учорашній «костюм конюха» й відсунув стілець, яким підпирав двері.

— Добрий ранок, — сказала Настя. Вона тримала в руках мій випраний і висушений одяг.

— Й тобі доброго здоров’я, — відповів я і відступив од дверей. — Зайди на хвильку…

— Якщо тільки не буде запитань про панночку, — строго сказала вона.

Я мовчки кивнув, і Настя переступила поріг.

Обвівши поглядом кімнату, вона поклала речі на стілець і запитально поглянула на мене.

— Добре, що ти без Тимка вашого, — сказав я. — Він би мерщій узявся все на свої місця розставляти.

— Хіба ж це погано?

— Ну, я ж на конюха схожий, — серйозно сказав я. — То він, мабуть, згріб би мене й потягнув на конюшню.

Настя засміялася.

— Він завжди і всюди наводить лад. Якщо вам треба буде щось на місце поставити — ніхто це не зробить краще за Тимка! Дурник він чи ні, а пам’ять у нього — всім на заздрість!

— Ми домовилися — ніяких «вам», — нагадав я.

Вона знічено кивнула.

— Мені потрібна порада, Настю, — я підійшов до неї ближче.

— Яка? — прошепотіла вона.

— Як ти гадаєш, кому я можу тут довіряти?

Настя подумала трохи, потім поглянула на мене своїми карими очиськами і сказала:

— Мені.

— Це вже немало, — погодився я. — А ще?

— Більше нікому.

— А сотникові?

Вона заперечно похитала головою.

— Тоді, може, Іванові? — запитав я. — Тому товстуну з родимкою. Він теж казав, що мені треба звідси тікати.

— Ні, не можна. Нікому з тих, кого ти бачив на поминках, довіряти на можна.

— Тоді ще запитання, — швидко сказав я, поки Настя не передумала відповідати. — А що б ти порадила мені, крім втечі? Ну, тобто втекти я не можу, бо дав слово сотникові. І взагалі. Що мені робити, якщо не втікати?

Вона знову замислилась, а потім кивнула, наче погодившись із власними міркуваннями, й сказала:

— Уяви собі лисеня, що пхає мордочку в мисливську пастку. І що тобі його шкода. Що б ти порадив лисеняті?

— Ну, не лізти в пастку.

— Ні, — вона хитрувато тішилась, — окрім цього! Наприклад, лисеня так вирішило й не може уникнути пастки. Що б ти йому порадив?

Я всміхнувся, хоч нічого веселого у Настиних словах не було.

— Дякую, — сказав я. — Та сьогодні я ще тут. Якщо хочеш… Можемо зустрітися ввечері, побалакати. Просто… Не про лисеня.

— Буде видно. Та краще було б лисеняті не чекати до вечора, а щезнути просто зараз.

— І ти не сумуватимеш?

Настя знову лукаво примружилася. Мені аж защеміло серце. Здавалося, наче в грудях щось луснуло.

— Аніскілечки! — сказала вона й зібралася вже вислизнути, та я обережно притримав її за лікоть.

— У сотниковому кабінеті є листи… У столі, в другій шухляді ліворуч. Листи від такого собі Томаша Болгара. Візьми їх, коли прибиратимеш там, і принеси мені. Якщо зробиш це — по-справжньому мені допоможеш.

Настя на якусь мить затрималася, потім делікатно вивільнила руку і вийшла з кімнати, не мовивши жодного слова, зате подарувавши наостанок дивовижну усмішку.

Молільня й далі була замкнена. Смикнувши про всяк випадок ручку, я зійшов сходами до їдальні.

Сотник і Анна вже були там. Сотник стримано побажав мені доброго ранку. Анна привіталася так тихо, аж я раптом подумав, чи це мені не почулося. Вчорашні події лягли на всіх страшним тягарем, ніхто не був налаштований на пусту балачку.

Поснідавши, Анна мовчки витерла губи й вийшла, не удостоївши нікого ані словом, ані поглядом.

— Ви, мабуть, захочете сьогодні поїхати на хутір, — сказав сотник, коли ми впоралися з їжею.

— Так, перш за все. Треба поговорити з людьми, відвідати місце злочину. Якщо встигну — ще й оглянути дім Хоми.

Він кивнув.

— Олесь проведе вас і все покаже.

— Олесь — це хто?

— Мій помічник. Він носить чорний котелок.

— Я, правду кажучи, так його подумки і називаю.

— Котелком? — всміхнувся сотник. — Йому пасує. За п’ять хвилин подадуть коляску. Чекайте при вході.

Я вклонився й вийшов.

Свіжі вранішні пахощі війнули мені в лице, роса ще виблискувала в густій траві. Цвіркуни без угаву нагадували всьому світові, що травень завершується й ось-ось літо впаде нам на голови своїм пекельним жаром.

Переступивши поріг, я зашпортався й боляче вдарився об щось ногою. З’ясувалося, перечепився об дерев’яний клин, що підпирав двері. Він відлетів на декілька метрів і з гуркотом покотився сходами.

— А щоб тобі…

Спробував намацати забитий палець крізь черевик.

— Дідько б його взяв… — буркнув я.

Із внутрішнього двору до ґанку під’їхав сотників тарантас. Цього разу він був запряжений однією рудою кобилою. На козлах сидів Семен. Я махнув йому рукою, бо гадав, що екіпаж подали для мене, і навіть рушив до нього сходами, та раптом із дому вибіг Тимко з якимись двома згортками. Хоч ноги в нього трохи підгиналися (видно, згортки були нелегкі), Тимко обігнав мене і віддав свою ношу Семену. Той свиснув й одразу зрушив з місця, лишивши по собі хмару білої куряви.

— Тимку! — покликав я. — Добрий ранок!

— Ага, — сказав він, підійшовши. — Ага-ага. Ранок-ранок!

— А що було в цих згортках? Їжа?

— Їжа, їжа, — закивав він. — Гаряча, ой, гаряча! Треба дмухати.

Він декілька разів дмухнув.

— А для кого? Куди повезли?

— Туди, — він непевно махнув рукою.

— Угу… — я розумів, що навряд чи зможу витягнути з нього якусь посутнішу відповідь. Тимчасом Тимко помітив вибитий клин.

— На місце, на місце, — сказав він і, схопивши цурпалок, знову акуратно вставив його під двері. — На місце…

— Чуєш, братику, — звернувся я до нього, — а можеш відімкнути для мене вашу молільню?

Тимко розгублено посмикував себе за мочку вуха, заблукавши поглядом десь високо в небі.

— Тимкові не дають ключів. Тимко — дурник, — сказав він, дитинно розвівши руками. Мені аж стало трохи ніяково з того, що дорослий чоловік так про себе каже. Цікаво, хто навчив цього бідолаху…

— А кому дають? Насті?

— Насті-Насті, — кивнув він. — Настя — розумна, хороша Настя.

Його обличчя аж засвітилися в усмішці.

— А панночка Соломія? — раптом запитав я. — Вона яка?

Усмішка вмить злетіла з його лиця, Тимко часто закліпав і сказав:

— Прикусити дурного язика.

Він вимовив ці слова тихо і якось невпевнено. Я навіть не відразу збагнув, чи це він мені сказав, чи лише повторює те, що колись від когось почув.

— Я не второпав…

— Прикусити язика… — перелякано повторив він.

— Послухай-но, голубе, — сказав я щиро. — Я ж нікому не розповім… Від кого це ти чув? Хто велів тобі прикусити дурного язика?

Я простягнув до нього руку, та щойно торкнувся Тимкового плеча, — він відсахнувся й перечепився об злощасний клин, що знову відлетів на кілька метрів. На мій подив, він не кинувся ставити його на місце, а відразу побіг у дім, ніби за ним хтось гнався.

— І звідки у вас тут стільки таємниць… — тихо промовив я йому вслід.

Показалася бричка, якою правив Котелок, — він непривітно мені кивнув. Я всівся, і він м’яко підігнав коней, — ми рушили. За кілька хвилин ворота садиби щезли за поворотом лісової дороги.

Нас обступили високі сосни, які цілком можна було б назвати корабельними, хоча навряд чи тут це спадало комусь на думку. Котелок мовчки правив кіньми, мені теж не кортіло з ним спілкуватися. Чомусь я тільки згадував, яка воляча шия в цього лобуряки і як у Києві я марно намагався зрушити його голову, схопивши за загривок.

Хвилин десять ми їхали в пропахлій глицею лісовій прохолоді, а потім бричка повернула й показалися перші хутірські хати.

Ми проминули кілька дворів, і ліворуч я помітив корчму. Велика одноповерхова будівля, майже без вікон, з конов’яззю при вході. Єдине, що відрізняло цей заклад від інших шинків, які мені випадало бачити, — великий дерев’яний чан, що стояв біля дверей на металевій опорі. «Мертва вода», — згадав я.

— Зупини тут, голубе, — сказав я Котелку, і він слухняно натягнув повіддя. — Ось як ми зробимо, Олесю. Ти посидиш тут, вип’єш чарку за мій рахунок, а я тим часом обійду хутір.

І я кинув йому п’ятак. Він спритно упіймав його одною рукою й знічено всміхнувся.

— Дякую, але пан сотник наказав ходити скрізь із вами, — він кинув мені п’ятак назад. — Можемо залишити бричку тут, якщо хочете пішки.

— Я хочу — без тебе.

Вискочивши з брички, я пішов дорогою, вкритою білою курявою, вглиб хутора. Котелок стиха лайнувся. Дзенькнула упряж. Я обернувся — він похапцем прив’язував коней.

Наздогнавши мене, тримався трохи позаду.

— Ти недочуваєш? — запитав я, не озираючись.

— Я працюю на пана сотника, — вперто сказав він.

Сперечатися з ним не випадало.

На хуторі панувала тиша. На подвір’ях усі господарські споруди тулилися ближче до дороги, а хати — в глибині, тож я добре бачив людей, які поралися по господарству. Щоправда, коли мене помічали, то відразу спішили сховатися в хліві, відвернутися чи принаймні просто відвести погляд.

— Чуєш, — я повернувся до Котелка. — А те місце, де її вбили… Де воно?

— Стара верба? — перепитав він і пішов швидше, щоб порівнятися зі мною.

— Так.

— Це треба через весь хутір пройти, і там є стежка.

— А якщо повертатися звідти до маєтку не через хутір, а навпростець, то кудою ближче?

— Ну…

Котелок задумався. Ми обидва зупинились.

— Хутір — на пагорбі. Тож десь отам, — він вказав рукою, — його обійти можна, якщо вздовж річки… І потім вибратися на ту дорогу, якою ми їхали.

— Вздовж річки — це ген за тими хатами? Внизу, поза городами?

Він знизав плечима.

— Певно, що так.

Я зайшов на перше-ліпше подвір’я.

— Є хто? — гучно покликав я. — Агов, люди!

Подвір’я було велике й доглянуте. Ми стояли біля самої хвіртки і чекали, що хтось вийде назустріч. Ліворуч був хлів, який майже не поступався хаті: добротний, складений із грубих брусів. Праворуч — невеличкий сарай. З буди, яку годі було розгледіти за кущами при самій призьбі, вискочив дзвінкоголосий кудлатий пес і зайшовся гавкотом. Добре, що його стримував ланцюг.

— Знаєш, хто тут живе? — поцікавився я в Котелка.

— Та де…

— Хіба ти не місцевий?

Він похитав головою.

Двері хати відчинилися, — визирнуло старече лице з довгими обвислими вусами.

— Доброго здоров’я! — гукнув я.

Чоловік поглянув на нас спершу здивовано, потім кивнув, ніби впізнав, крикнув на собаку і знову щез за дверима хати.

— Ходімо, — сказав я Котелку, й ми повільно попрямували до ґанку.

Щойно минули сарайчик, перед нашими очима постало дещо досить химерне. Принаймні досі я такого ніде не бачив.

— Що це? — здивовано запитав я в Котелка, та він знову стенув плечима.

За сараєм, на невеличкій ділянці скопаної землі, чимсь білим — вапном чи крейдою — було виведене рівненьке коло. Посеред нього, в самісінькому центрі, стояла велика колода. Її призначення не викликало сумнівів: характерні плями, налипле пір’я, рій мух, — вочевидь, тут різали птицю. Мене здивувало, що й сам рубанець був обведений білою фарбою, рівним колом. Усе це справляло дике враження, бо нагадувало якесь поганське капище.

— Чого мовчиш, голубе мій сизий? — знову звернувсь я до Котелка. — Десь таке вже бачив?

— Так, — тільки й відповів.

— Так?! І де ж ти таке бачив?

— Та тут на кожному подвір’ї таке…

Цієї миті господар знову вигулькнув на ґанку. На ньому була чиста сорочка — дід навмисне перевдягнувся, щоб гідно нас зустріти.

— Доброго здоровля! — гукнув він. — Заходьте в хату!

Я зауважив, що гостинності в його словах була небагато — більше покори.

— Я — Тарас Білий, — сказав, піднявшись на ґанок. — Збираю відомості щодо вбивства…

— Ага-ага, — перебив старий. — Знаємо. Тут усі знають! Усе вам розкажемо, геть усе. Заходьте!

Він відчинив перед нами двері.

— А що це… Що це у вас таке — отам, біля сараю? — запитав я.

— Так то ж… Курей різати… — відповів він здивовано.

— А ці білі кола… Тут усі їх малюють?

— Аякже, — він охоче закивав. — Без цього не можна. Якщо хтось умирає чи хворіє — без кола ніяк не можна!

— І чому ж це?

— Як це — чому? — він безпорадно глипав то на мене, то на Котелка, наче сподівався, що ми самі визнаємо безпросвітну глупоту цього запитання.

— Як це — чому?! — повторив він. — Це ж усі знають, чому: пекло тут поруч.

І він змахнув рукою в непевному напрямку.

— А коло, — уточнив я, — захищає?

— Аякже! — закивав він. — Ще й як!

Він іще раз вказав на відчинені двері, припрошуючи до хати. Ми зайшли, опинившись на невеличкій веранді. Коли я помітив балію з пофарбованими білими вінцями, то вже й не здивувався.

— Зараз, я зараз… — господар метушливо схопив порожнє відро й, нахиливши балію, вилив із неї воду; потім узяв повне відро, що стояло поруч, — і з нього наново наповнив балію. — Зараз…

На підвіконні веранди, поміж усілякого мотлоху, було кілька глиняних пляшок. Взявши одну з них, він виплеснув десь третину її вмісту в балію.

— Обновлю для вас… — бурмотів він. — Та вода ще з вечора… Вже вибачайте… Не чекав гостей.

Я відчув знайомий сильний запах.

— Що це? — запитав я.

— Мертва вода, — пояснив господар, пальцем розмішавши воду в балії. — Руки належить омивати мертвою, а пити — тільки живу…

— Я кажу — що в пляшці?

— А… Ну, так то вона і є. Тільки чиста, не розведена.

— Стривай-но…

Я безцеремонно спробував взяти пляшку з його рук, та старий не дозволив.

— Тільки понюхати, — попросив я.

— Нема чого її нюхати! — з його очей під густими сивими бровами аж іскри сипали. — Це мертва вода, молитвами й замовляннями творена зі святої крові Христової, як писання нам заповіло!

— Просто запах знайомий… — я покірно закатав рукави.

Зрадівши, що дурні питання в мене закінчилися, дід витягнув звідкись благенький рушник і став з ним напоготові.

Швидко зануривши руки в балію, я потягнувся до рушника, та господар відступив на півкроку.

— За нашим законом, руки належить тримати у воді стільки ж часу, скільки треба, щоб прочитати «Отче наш». Потім вода має тричі стекти по ліктях.

— Суворі правила, — гимикнув я, виконавши настанови старого.

— Ви ще дуже молодий, — похитав він головою, простягаючи мені рушник. — Вас іще на світі не було, коли пекло розверзлося на цьому місці, саме на нашому хуторі, й тоді об’явився він: ходив поміж нами незримий, а вії його були підняті. І той, хто його бачив, помирав страшною смертю.

Котелок саме почав мити руки: процедуру він знав краще за мене.

— Про кого ви кажете? — запитав я. — Він — це хто?

— Вій, — стишив голос старий.

Подавши рушник Котелку, він мовчки пішов у дім. Ми ввійшли слідом.

Звичайна, на перший погляд, хата. Піч, довгий стіл і лавиці. Але одразу впадали в око й дещо незвичні речі. На покутті, під стелею, якщо й були якісь ікони, то їх щільно затуляли традиційні вишиті рушники. А на стелі… Стеля чорніла мореним дубом, — і зазвичай це створює затишок. Та в самісінькому центрі цієї стелі було товстою білою лінією виведене акуратне коло, метра півтора в діаметрі. Просто над столом. Наче якийсь лиховісний німб.

— Сідайте, — сказав старий. — Як то кажуть, чим багаті…

Котелок сів. А я ходив по кімнаті, обдивляючись. Підійшовши до покуття, повідгортав рушники: ікони були густо вкриті білою пилявою.

— Не треба, пане сищику, — сказав господар. — Ми бережемо їх.

— Добре ж бережете! Навіть пилюку не витираєте…

— Пилюка образам не зашкодить, — по-філософському зауважив дід, — а от виставляти їх напоказ, коли живеш при брамі пекла… Це як нечистого дражнити.

— Он воно як… — я поправив рушники, затуливши ікони. — А навіщо біле коло на стелі?

Старий сів на лавицю і нервово витер долоні об штани. Потім чомусь поглянув на Котелка, а тоді — на мене. І, нарешті, сказав:

— Нам про вас казали, що ви про вбивство питать будете. І щоб, теє-то, ми все чітко відповідали… Як є. І щоб кожен тільки за себе казав. Без побрехеньок там усіляких… То це — будьте ласкаві, це — хоч зараз. А що ви про інше питать будете — нам не казали…

— Чому ж це «про інше»?! — здивувався я. — Мені казали, Хома Брут у церкві таке саме коло намалював. Довкруг себе. Ось і розкажіть, що це означає.

— А… Ну… Що тут розказувати… Те й означає, що повірив він нарешті. Тієї ж ночі й повірив! Тому й живий лишився. А якби не повірив — усе.

— Повірив, ви сказали?

— Ага. Він у нас невіруючий був… Воно й не дивно — з таким-то іменем. Руки омивав тільки тоді, як у шинок приходив, — його б інакше туди не пустили. Ну, а коли його в церкві замкнули… Тут уже кожен повірив би…

— Повірив у що?

Старий перехрестився, скрадливо поглянувши на коло над головою.

— У Вія.

У цілковитій тиші я визирнув у низьке віконце, що виходило на протилежний од вулиці бік. Там виднівся великий город на схилі, що ніби загортався вниз. Грядки доглянуті, наче клумби. Трохи далі, поміж фруктових дерев, звивалася стежка.

— А тепер про вбивство… — я повернувся до старого. — Ви чули що-небудь тієї ночі? Панночка, мабуть, ішла десь тудою, низом, уздовж річки… Кажуть, вона викрикувала ім’я Хоми.

— Кажуть, — він кивнув. — Тільки я не чув нічого такого.

— То, може, бачили?

— Та де там! Наступного дня взнав. Коли на майдані люди зібрались.

— А знаєте когось, хто сам бачив або чув? — не вгамовувався я.

— Я за інших сказати не можу, чув хто чи ні, чи хто що бачив.

— Але ж Хому ви принаймні знали?

— Аякже! Тут усі знають одне одного.

Я знову почав міряти кроками кімнату, й час до часу знехотя поглядав на сховані за рушниками ікони. Потім зупинився навпроти старого і поглянув на нього згори вниз:

— І як ви гадаєте, Хома цей… Міг убити?

Дід замислився. Він зосереджено кусав собі губи, ніби намагався скуштувати власну відповідь.

— Я спершу не вірив. Але тепер думаю, що міг. Це він убив її, пане сищику.

…Ми вийшли на ґанок. Старий поштиво відчинив нам двері.

— Ви… Коли що… Може, я не так щось сказав, то ви… І не зважайте на мене, — бубонів він. — А тільки скажіть, що поміг, чим міг… Як вони й просили…

— Останнє запитання, — сказав я, й старий замовк на півслові. Він кивнув, хоча очі його благали, щоб ми забиралися просто зараз.

— Хто напоумив вас затуляти ікони?

Він тяжко ковтнув слину й пробелькотів у відповідь:

— Щоб не дражнити… Вберегти… Ми — хутір на самісінькім краю…

— Добре, годі…

Попрощавшись, я вийшов надвір. Котелок наздогнав мене вже біля хвіртки.

— Куди тепер? — запитав він.

— До церкви, — сказав я. — Куди ж іще…

Ми знову йшли запилюженою вулицею. Кілька разів я зазирав на різні подвір’я й скрізь бачив рубанці для птиці, позначені білими колами. Місцеві й далі намагалися не дивитись у мій бік. Нарешті ми вийшли на невеличкий, але мощений каменем, майдан. Над ним височіла стара дерев’яна церква.

Піднялися сходами. На високих двостулкових дверях висів іржавий замок.

— А хто ж відімкне? — запитав Котелок. — Якщо отця Варфоломія вже немає…

— Ну, він же тут не сам служби правив!

Я загрюкав кулаком у двері, хоч і не сподівався на якусь відповідь: гуркіт тільки сполохав кількох пташок, що злетіли з дзвіниці.

— Ходімо, має бути ще один вхід.

І він таки був, але невеличкі бічні двері давно вросли в землю, і якби комусь закортіло їх відчинити, довелося б добряче попрацювати лопатою.

— Поглянемо з іншого боку? — запропонував Котелок.

Обійти церкву ззаду не вдалося: хащі кропиви й дикої малини підступали до неї так близько, що нам довелося вернутися.

Біля сходів храму переминався з ноги на ногу чорнявий чоловік.

— День добрий, — сказав я йому. — Не скажете, хто нам може церкву відчинити?

— А… Ви цеє… Сищик?

— Власною персоною. Моє прізвище — Білий.

— Білий? — здивувався він.

— Білий. А ти, голубе, в церкві прислужуєш?

— Та ні… Живу тут неподалік. Грюкіт почув. А в церкві ніхто не править.

— Це як?

Він розгублено поглянув на нас.

— А що?

— Хіба ж отець Варфоломій не в цьому храмі священикував? — запитав я.

— А… В цьому, в цьому… Тільки ж він учора… Люди кажуть, його кінь…

Чоловік зігнув пальці й впився ними в свою щоку.

— Ось ви про що… — нарешті збагнув я.

Несподівано озвався Котелок:

— Але ж пану Білому треба всередину.

— Та я знаю, де ключ може бути… Тільки ж…

— Наказ сотника, — додав я.

Цього аргументу вистачило: чорнявий одразу ж подріботів до невеличкої церковної прибудови, значно охайнішої та чепурнішої за старий храм. Чорнявий дістав ключ зі сховку між дошками і відімкнув двері прибудови.

Ми опинилися в дивному, майже пустому приміщенні. Навіть побіжний погляд враз виокремлював ковальське горно в кутку. На підлозі та стелі — ті ж таки лиховісні білі кола.

— У коло на підлозі не ступайте, — попередив нас чорнявий.

— Чому? — здивувався я.

— Звичай такий, — одрубав він і рушив до невеликого столу з тумбою, що стояв у кутку. Він довгенько порпався там, намагаючись знайти ключ.

— І хто ж це додумався кузню до церкви приліпити? — запитав я.

— А це не кузня, пане, — відповів чорнявий, який саме обмацував полички в невеличкій настінній шафці. — Ми тут воду святимо…

— Мертву? — запитав я.

— Мертву не святять. Її створюють з крові Спасителя нашого…

— Далі я знаю, — перебив я його. — Отже, святять живу? А мертву де берете?

Він поліз під стіл, видобув звідти якусь скриню й тепер копирсався в ній.

— Привозимо… — тільки й сказав.

— А чому в кузні святите? — запитав я. — Невже кращого місця не змогли знайти?

— Вогнем святимо, — неохоче відповів він.

— А ти, видно, допомагаєш? — здогадався я.

— Та все більше по господарці… Наглядаю трохи… Але тепер, коли отець Варфоломій… Царство йому… То, може, й мене призначать… Немає ключа!

Він підвівся й розгублено дивився на нас.

— Немає ключа?! А чим же ви церкву відмикаєте?

Він мовчки тупцював на місці.

— Може, ключ у Варфоломія? — запитав Котелок.

— Ні, він його з собою не носив… — чоловік почухав голову. — Ось що… Я в сусіда свого запитаю. Він тут часом прибирає. Тільки ви надворі пождіть.

Щойно ми з Котелком вийшли, він замкнув прибудову і втік.

— Ти розумієш що-небудь? — запитав я в Котелка.

— Вхід у пекло тут у них поруч, — серйозно відповів він.

Я переконався, що обговорювати це все з ним не варто.

За кілька хвилин чорнявий повернувся з якимсь хлопчиною. Вони знову зайшли в прибудову і взялися нишпорити в шухлядах столу і тумбі.

— Знайшли! — раптом вигукнув чорнявий.

У його руці був великий, геть іржавий ключ.

Незабаром ми вчотирьох стояли біля масивних церковних дверей.

Чорнявий вставив ключ у замок і щосили намагався його повернути — жили на руці набрякли, обличчя побуряковіло, — та замок не піддавався.

— Може, не той ключ? — запитав я.

— Той… Тільки ж замок не відмикали давно…

— І як давно?

Чорнявий нарешті облишив замок і сів на сходи.

— Ану, спробуй ще ти, — сказав він молодому і передав йому ключ. — Та відколи Хома втік, відтоді й не відмикали… Коли люди взнали, що тут сталося, то багацько хто взагалі зарікся сюди ходити…

У замку щось гучно клацнуло.

— Є! — радісно вигукнув хлопчина. — Тільки замок зламався.

Він постукав ним об ґанок: усередині калатали якісь деталі.

— Геть іржа з’їла, — додав він.

— Бо дощів було багато, — пояснив чорнявий і наліг на двері, які повільно подалися.

Як і варто було чекати, всередині церкви все було вкрито товстим шаром білого пороху.

— Нічогенько… — вихопилося в мене.

— У Білому Попелі треба щодня пилюку витирати, — сказав чорнявий. — Це ще, сказати б, не дуже й запорошило…

Ми ввійшли в старий високий світлий храм. Дубові дошки під нашими ногами навіть не рипіли. Курява здіймалася в повітря після кожного кроку, а за нами лишалися сліди, як на першому снігу.

Усі ікони в храмі затуляли старі рушники — всі до одної.

— Де стояла її труна? — запитав я.

— Як і годиться, отут, у центрі, — відповів чорнявий.

— А Хома в колі?

Чорнявий мовчки вказав на підлогу біля вівтаря.

— Того ранку, коли тіло панночки знайшли на підлозі, а Хома втік, — хтось із вас був тут?

Вони похитали головами.

— Лише зі слів знаємо, — сказав хлопчина.

— А першої чи другої ночі?

— Ні.

— Хому ж тоді теж замикали?

— Начебто, — непевно сказав чорнявий.

— І як він вийшов?

Чорнявий розгублено знизав плечима.

— Здається, той вартовий зайшов, — згадав молодий.

— І якого ж дідька вартовий сюди заходив? — здивувався я.

— Не кажи, чого не знаєш! — озвався чорнявий. — Що тобі веліли? Брехні не розпускати, казать лиш за себе.

— Хто велів? — запитав я.

Вони обидва знітилися й замовкли.

— Я так бачу, вас підготували до мого візиту?

— Тільки щоб чутки не переказували, а чітко відповідали, що самі бачили, — сказав чорнявий.

— Ясно… — я марно намагався струсити білий пил із черевиків. — А воду тут у вас як святять?

Моє запитання здивувало їх.

— Вогнем, — сказав хлопчина.

— Це я вже чув. А як саме?

— Розпечений жезл занурюють, — сказав чорнявий. — З молитвою.

— Якщо вода збурилася вся, значить — стала жива, — додав молодий.

Я знову підійшов до дверей, обійшовши всю церкву по колу. Більше тут не було на що дивитися. Махнувши Котелку, я вийшов.

Наші помічники попленталися за нами. Оскільки замок був зламаний, їм довелось обмотати ручки на дверях ланцюгом.

— Чуєш, Олесю, — сказав я Котелку, коли ми розпрощалися з нашими помічниками і трохи відійшли. — Що це за релігія така, де звичайну кип’ячену воду вважають живою?

— Не зрозумів, — сказав він.

— Хіба в тебе вдома чайника нема?

— Та в мене й дому нема… — сумно скривився Котелок.

— Але ж ти принаймні чув про них?

— Про кого?

— Про чайники, трясця твоїй матері!

Котелок не збагнув ані гумору мого, ні роздратування через його пришелепкуватість і поглянув на мене з щирим подивом.

— Хто ж не чув…

— Ось і скажи мені тепер, що тут таке могло статися, щоб воду для всього хутора кип’ятив сам священик?

— Не второпав, — бідака жалісно дивився на мене пустими очима.

— От і я поки що не второпав…

Ми якраз проминали подвір’я, на якому господар розчісував свого коня.

— Боже помагай! — привітався я.

— І вам, — кинув він, як собаці кістку.

Він був років на десять старший за мене, проте відсутність декількох передніх зубів додавала йому ще добрий десяток.

— Маю до вас кілька запитань.

Щербатий підозріло поглянув на мене, — він не збирався кидати свою роботу заради бесіди з якимсь зайдою.

— Цигана шукаєте? — процідив він.

— Якого ще цигана? — не зрозумів я.

— Звідки мені знати, якого… — він уважно поглянув мені в лице, і в його очах промайнув здогад. — А! Я просто подумав, що то ті, а то ви…

Щербатий одразу ж кинув гребінь і підбіг до паркану. Я відрекомендувався:

— Тарас Білий. Розслідую вбивство…

— Так-так… Про вас я знаю. А тут почув, що якісь чужинці вранці об’явилися, в корчму зайшли та все про якогось цигана випитували. Вас побачив — подумав, що то вони.

— І хто ж вони, звідки? — насторожився я.

— А хіба я знаю?! — сказав він. — Це кум розказував. Тільки от циганів тут зроду-віку не було…

— А вони часом не білого цигана шукали? — уточнив я.

— Авжеж! — зрадів беззубий. — Я ще подумав: білий циган — якось дивно звучить.

Я поглянув на Котелка.

— Ти ж непогано бігаєш, я так пригадую.

Він нашорошив вуха.

— Тоді ось як ми вдіємо, голубе. Біжи щодуху до корчми, забирай бричку — й жени назад по мене.

— Сотник не велів вас кидати…

— Ти, голубе, не кидатимеш, — я стишив голос. — А може, навіть, рятуватимеш мене. Гайда!

Котелок недовго барився й ушкварив вулицею, ніби за ним рій бджіл погнався. Я ж зайшов на подвір’я, оминув коня і став так, щоб з дороги мене не побачили. Кінь був добрезний — рудий, з густою рівно стриженою гривою.

— Красень, — похвалив я.

— Це ви ще жеребців нашого сотника не бачили!

— Одного бачив. Учора.

Щербатий поглянув на мене, намагаючись прочитати в моїх очах, чи я маю на гадці саме те, про що й він подумав, — за мить він вдоволено кивнув.

— Добрий був кінь… Тільки не можна було його Вієм називати. Не жарти це.

— Усе тут через нього? — запитав я. — Через демона з довгими віями? Традиції ці ваші: білі кола, жива і мертва вода…

— Біда через нього! А кола і вода — то захист.

— Так-так… — задумливо сказав я. — Авжеж… Але я що хотів спитати. Якби жива чи мертва вода раптом скінчилася — де б ви її брали?

— Так теє… У святилищі нашому, де ж іще…

— А її просто так дають чи за гроші?

— Не можна продавати! Гріх великий. Але пожертву лишити, на віддяку, — то інша річ.

— А якщо, наприклад, грошей на віддяку немає — наллють води безкоштовно?

— Так у більшості грошей немає! Відробляти треба.

— Он воно що… І де відробляти? У церкві?

— Та чого ж у церкві… Хіба мало де?! І в конюшнях, і в полі, і ліс рубати треба, та й просто харч принести… Отець Варфоломій завжди дозволяє… Дозволяв… самому вибирати… — беззубий задумався. — Це ж тепер, певно, пані Анна буде замість нього…

Я присів на дрова:

— Пані Анна?

— Крім неї — нема кому. Вона Варфоломія навчила.

Я задумався, намагаючись звести докупи все, що почув сьогодні.

— А хіба пані Анна — священик?

Беззубий насупився:

— Казали, що ви про вбивство панночки питать будете.

— Та я просто так, щоб балачку підтримати, — мовив недбало. — Цікава у вас місцина.

— Цікава, — похмуро відповів він. — Цікавіше нікуди!

— І що Хома цей?.. То він панночку вбив?

— А хто ж іще… — погодився беззубий. — Його ж над її тілом знайшли, з каменюкою в руці!

— Дивне йому випробування придумали: замкнули в церкві з тілом небіжчиці…

— Та чому ж дивне! Тієї ночі в церкві всі ікони повідкривали. А для Вія це — як поклик, мовляв, бач, ми тебе не боїмося! От він туди й заявився. Дуже навіть правильне випробування.

— А якщо Хома був невинуватий?

— Якби був невинуватий, то панночка не встала б з труни і вій демонові не підняла.

— А вона, по-вашому, встала і підняла?

Щербатий насмішкувато скривився.

— Не вірите… Хома, до речі, теж не вірив. Спершу.

— Просто не втну ніяк, — я не міг вгамуватися. — Чому тоді Хома живий лишився, якщо по нього власною персоною демон із пекла прийшов?

— Та як? Він же коло накреслив!

— Справді, — на хвилю я замовк. — А… Ще от про вашу воду, просто цікаво: що буде, як звичайну пити, з криниці? Неосвячену?

Щербатий насупився, збагнувши, що я насміхаюся з їхнього марновірства. А тому тихо й роздратовано відрубав:

— То випийте.

Він затримав на мені свій тяжкий погляд і неприємно вишкірився.

— І що ж буде? — запитав я.

— Що буде? Зразу повірите.

Здаля долинув цокіт копит запряженої в бричку двійки. Щербатий знову взявся розчісувати свого рудого жеребця.

— Був у нас священик до Варфоломія, — сказав він. — Усе нас збивав з пантелику… Води нашої живої не пив… Казав, що нічого йому не станеться! І де він тепер? — беззубий високо підняв вгору праву долоню й розмашисто плеснув нею об ліву. — Впав із дзвіниці! Ось воно як.

З-за дерев показалася бричка — вона під’їжджала до подвір’я. Я рушив до хвіртки, та спинився на мить біля господаря й пильно поглянув йому в очі. Чоловік трохи знітився.

— А геть усі, хто неосвячену воду пив, із дзвіниці попадали? — запитав я. — Чи їх якісь інші напасті посідали?

— Інші, — погодився він.

— І від чого ж вони повмирали?

Він поглянув на мене з докором, виклично.

— Біла неміч. Мабуть, не чули? — щербатий відвернувся до коня, і я зрозумів, що жодних пояснень більше не буде, тому поспішив до брички.

— До верби? — спитав Котелок.

— На сьогодні досить, — сказав я. — Їдьмо до маєтку. Якщо хтось чужий спробує перепинити — жени щодуху!

Котелок зіскочив і, взявши коней за повіддя, доволі різко розвернув екіпаж на вузькій вуличці. Знову вмостившись на козлах, він запитав:

— Що вони за одні? Ті, хто вас шукають…

— Чув, може, про Лисицю? «Король грабіжників» — так його називають.

Котелок непевно кивнув, — жодного зблиску в пустих очах.

— Не бери в голову, — сказав я. — Будемо надіятися, що ніхто їм нічого не сказав і вони вже забралися звідси. Бо як ні, то можуть нас добряче взяти за горло. Ой, добряче…

І коні хутко вдарили копитами по дорозі.