Білий попіл

Розділ 21

Мені було років із десять. Навряд чи менше — бо дуже добре запам’ятав ту розмову.

Батько з мамою сварилися. Я був на подвір’ї, тому не відразу це збагнув. Воював із кропивою, і палка в моїй руці перетворилася на багряний од крові меч. Ворогів було багацько, та ніщо не могло спинити завзятого воїна, адже, як завжди в дитинстві, мене надихала віра у власну непереможність. Кропива боягузливо принишкла на вершині невеликого горба перед нашою хатою. Вона покладалася на чисельну перевагу і на те, що знизу її буде важче дістати. Смак крові п’янив, і я кинувся у вирішальну атаку, нехтуючи небезпекою.

Аж раптом почув батьків голос із хати. Він щось викрикнув. Мені здається, це були слова: «Я сказав, не можна!». Або: «Так не можна!».

Я побіг до хати, кинувши палку, яка ще мить тому була мечем. Спершу хотів постукатися у вікно й закричати: «Що сталося?» Та в останню мить почув, як голосно й дуже серйозно батько щось виказує мамі. І не наважився. Дивився й слухав, намагаючись збагнути, що коїться. Адже батько ніколи в житті не кричав на маму — до цієї миті.

— Не можна зрікатися всього доброго, у що віриш! Навіть заради порятунку життя!

— Не зрікайся! — казала мама. — Вір собі в душі, у що хочеш! Просто приймемо ці обряди, щоб захистити себе!

— Зняти хрестик? Завісити ікони? Не служити в церкві? Що ще вони вимагатимуть?

— Ти сам казав, що істинна віра — в серці! А біла неміч — уже в Києві, то скоро й сюди вернеться!

— Холера! — він стукнув долонею по столу, викрикнувши це слово. — По всьому світові цю хворобу називають холерою! Тільки Анна називає білою неміччю, щоб ми всі тут вірили в демона, який вийшов із пекла!

— Нехай холера! Але уяви собі, що тут почнеться, якщо знову хворітимуть люди! Уяви, що хтось умер, попри всі ці білі кола. І тільки ми — сім’я відступників, яких жодного разу не бачили в чергах по живу воду, — не хворіємо! На кого вони зганятимуть свою лють?! Кого, як не нас, Анна в усьому обвинуватить?!

Батько трохи помовчав, потім тихо сказав:

— Я не думаю, що до цього дійде.

— А я думаю, що коли дійде — пізно буде! — тепер уже мати кричала на батька, і мені хотілося плакати. — Коли на наше подвір’я увірветься натовп шаленців зі смолоскипами, вже нічого не вдасться виправити! Зате можна запобігти цьому зараз!

— Та як ти не розумієш! — він знову зірвався на крик. — Якщо люди побачать, що Анні вдалося зламати навіть священика, в них більше не лишиться жодних причин для сумнівів! Жодних!

— То хай їм грець! Це їхній вибір! А я зараз кажу про нас! Про нашу дитину! А ти ладен пожертвувати нами заради своєї впертості!

— Пожертвувати?! — вигукнув він.

Наступної миті батько, зціпивши зуби, роздратовано схопив зі столу глиняний кухоль і намірився пожбурити його в стіну. Я вже приготувався почути звук битого череп’я й причаївся, затиснувши долонями вуха, бо ніколи ще не бачив тата в такому стані. Мені було лячно. Та він передумав. Поставив кухоль на стіл, хоч це й вартувало йому неабияких зусиль. Потім сказав повільно і тихо.

— Послухай мене, Оксано… Упертість — це одне, а віра — то інше. Але я… Може, я не найкращий християнин… Та я ніколи не пожертвую вами заради віри! І тим більше — через упертість. А що стосується їхнього вибору… Хоча цей нещасний хутір якимсь дивом звільнили від кріпацтва, його мешканці так і зосталися кріпаками. І навіть не встигли відчути, що таке свобода, коли з’явилася Анна. Тож ніякий це не вибір. Це їхнє прокляття. Робити, що наказують, — це в них у крові…

— Ти сам зараз кажеш, що вони заслуговують на таку долю.

— Але не їхні діти! Не ті, хто ще може народитися й жити вільною людиною! А якщо я зараз поступлюся, то остаточно визнаю Аннине царювання на хуторі. Назавжди!

— Я просто боюся за тебе. За Хому! Я не хочу, щоб вас убили. Нас усіх…

Вона заплакала. Я не витримав і кинувся в хату. Підбіг до мами і заходився обіймати її та заспокоювати. Батько підійшов і пригорнув нас обох.

— Пригадуєш, як ти плакала під час епідемії та казала, що ми заразимось… І помремо, бо Анна не лікуватиме відступників… Та ніхто з нас тоді не захворів. І цього разу лихо нас омине. Нічого поганого не станеться. Повір мені.

Мені плеснули водою в лице.

Був ранок, і сонячні промені золотили невелику площу в центрі хутора. Я сидів у сотниковій колясці, а наді мною схилився камердинер Тесля. Його обличчя, яке й раніш ніхто б не назвав привітним, було тепер прикрашене багряним рубцем від удару гарапником і здавалося навіть не лицем, а кажанячою мордою.

— Готово! — кинув він комусь через плече і зіскочив з коляски.

Поруч стояв сотник. Трохи поодаль, верхи на сірому скакуні, спостерігала за всім Анна. Сотник печально поглянув на мене, наче хотів був щось сказати, але потім передумав і махнув кучерові. Коляска проїхала якихось кілька метрів, і її колеса загрюкали по мощеній каменем площі. Спинилися. На майдані зібралося вже доволі багато людей, які, щойно мене побачивши, дружно загомоніли, та перегодя всі притихли. Я озирнувся. Кілька чоловіків вистукували молотками в центрі площі: збивали якийсь поміст. На основу для шибениці це не було схоже: настил був занизький — заледве до середини моєї гомілки. Я помітив, що бруси, з яких його складали, були темні, старі.

Камердинер наздогнав коляску і став поруч, із пістолем напоготові. Потім привели Настю та мою маму… Точніше, їх притягнули. Руки їхні були зв’язані за спинами, вони пручалися й намагались вирватися, та їх усе одно волочили. Я підскочив, побачивши їх, але камердинер тут-таки грубо схопив мене за плече й всадовив на місце.

— Якщо втечеш, вони заступлять на твоє місце, — вкрадливо сказав він.

Маму з Настею прив’язали до воза, що стояв край площі: так, щоб вони бачили поміст. Мама відшукала мене поглядом. Уся її постава випромінювала силу та спокій — так вона намагалася мене підтримати. Настя плакала, опустивши лице.

Чоловіки з молотками завершили свою роботу і відійшли. Поміст був зовсім невеликий, на ньому заледве могло б уміститися четверо людей. На поверхні білою фарбою було виведене коло.

Один із чоловіків, які збивали поміст, вернувся зі стосом великих глиняних мисок і поставив по мисці в якісь спеціальні ніші з кожного боку настилу.

Привели четверо гарних жеребців-важковозів. У кожного на шиї — хомут з довгими ременями, наче їх щойно випрягли з голобель. Я розумів, що всі ці приготування не віщують нічого доброго, та що саме для мене готують — гадки не мав.

Один з жеребців, красень у яблуках, на вигляд був дуже молодий. Він нервувався і фиркав, а потім вирячив очі й став дибки. Господар узявся його заспокоювати.

— Гляди, щоб він тут усе не зіпсував! — гаркнув камердинер, і хазяїн коня запопадливо вишкірився.

— Не спортить, — ухильно відповів він і заходився гладити коня по морді. — Не спортить…

Якийсь чоловік махнув сотникові. Той кивнув і подав знак камердинерові, який недбало стягнув мене з коляски і щосили поволік до настилу, хоч потреби такої не було, бо я не впирався. Сотник похмуро ступав за нами.

Натовп ожив. Хтось зарепетував: «Убивця!».

Я побачив на помості дві пари шкіряних ременів, що стирчали між брусами: одна пара проти іншої. А біле коло, як з’ясувалося, було не намальоване, а вирізьблене на помості: воно слугувало жолобом. У кожному з чотирьох кутків помосту в білому колі були стоки, що вели прямісінько в глиняні миски. Я вже не мав жодного сумніву, що рідиною, яка потече цим жолобом, має бути моя власна кров. Спробував пручатися, та камердинер навіть не стишив ходи.

— Я її не вбивав! — закричав я. — Ви стратите невинуватого!

На площі запала цвинтарна тиша.

— Хіба ти — не Хома Брут? — прогримів сотник.

— Я — Хома Брут, але я — не вбивав!

Сотник підійшов до мене з похмурою посмішкою на лиці.

— Я до останнього чекав доказів. Навіть тоді, коли там, де ти з’являвся, земля встелялася трупами, — він сказав це тихо, але далі підвищив голос так, щоб чули всі. — Але на твоїй шиї — не просто доказ! На твоїй шиї — визнання вини!

Різким рухом він розірвав на мені сорочку, оголивши шию і плечі. Камердинер рвучко задер мені підборіддя, щоб усі могли роздивитися червону смугу на горлі.

— Хомо, хто намагався тебе повісити? — голосно запитав сотник.

— Я сам… — пригнічено відповів.

— Голосніше! — гаркнув він.

— Я сам! — вигукнув я, і натовп заклекотів. — Але я не вбивав!

— Учора Хома Брут згадав, хто він є насправді! — звернувся сотник до людей. — І намагався накласти на себе руки! Хіба невинний таке чинитиме?

Натовп обурено зашумів. Сотник повернувся до мене й говорив далі, не стишуючи голосу.

— Чи, може, так чинить той, хто боїться заслуженої кари?

І розлючений сотник зірвав з моїх грудей емальований хрестик.

Важковози на площі перелякано шарпнулися, й господарі кинулися їх заспокоювати. Камердинер потягнув мене на поміст і кинув на нього горілиць, притиснувши коліном до дощок.

Поміст був закороткий: ноги вміщалися лише по коліно. Підбігли ще якісь люди й спритно затягнули на мені ремені — на грудях і на поясі, — надійно пристебнувши до брусів. Так туго, що я насилу дихав.

І тут я збагнув призначення важковозів.

До довгих ременів, закріплених на кожному з коней, міцно прив’язали мої руки та ноги, розставивши жеребців біля кутів платформи. Господарі коней розмотали довгі батоги-арапники.

— Люди! — закричав я в останній відчайдушній спробі напоумити натовп. — Що вирізано на цьому помості?! Нащо в нім чаші для крові?! Це не страта, а жертвопринесення поганському демонові! Але ж ви — християни!

— Ти розбудив його! — почув я голос Анни.

Вона виїхала на площу на своєму сірому жеребці, і голос її, здається, лунав іще гучніше, ніж сотників.

— І ти — його заспокоїш! — прокричала вона, і натовп піднесено завив.

Сотник одійшов і став у першому колі глядачів. Господарі важковозів, не застосовуючи поки що батогів, розвели коней так, щоб повіддя натягнулося, випрямивши мені руки та ноги. Я відчув перший біль у плечах та міжніжжі.

На площі знову запала тиша.

І ось тоді мені стало страшно. Напевно, до цієї миті я просто не вірив у те, що коїться. Аж раптом збагнув, що зараз мене почнуть убивати. І не просто вбивати, а розривати на частини… Я намагався опанувати себе, та страх позбавив мене волі. Серце калатало в божевільнім ритмі. Відчай буквально затопив мене зсередини. Захотілося плакати. А потім я згадав, що зараз на площі моя мати і все це відбувається в неї на очах… Ця думка добила мене, і по щоках покотилися сльози. Десь глибоко в душі я ненавидів себе за те, що не міг стриматися. Але страх — тваринний страх — був стократ сильніший за всі інші відчуття.

Я закинув голову й побачив двох погоничів, які наготували вже свої нагаї.

Господи, убий мене швидко.

Батоги зметнулися одночасно й розірвали вранішнє повітря різкими, як залпи, вилясками.

Коні ступили вперед. Пекельний біль прохромив мене. Він починався від зап’ясть і гомілок, а закінчувався в хребті, він викручував, розламував кожен суглоб. Я закричав, жадаючи тільки одного: вмерти цієї ж миті. Я чекав і чекав, коли ж настане смерть, та вона десь забарилася, а біль — не вщухав ані на йоту. Щось клацнуло в лівому плечі, і біль там посилився десятикратно, показавши мені, що я поки й не уявляю, як далеко можуть сягати його межі. Я мимоволі заверещав і зірвав голос. Раптом натяг ослабнув і біль трохи стишився. Знову закинувши голову, я побачив, що мої кати плескають коней по спинах, заспокоюють…

Невже навіть таку жахливу страдницьку смерть вони вважають залегкою для мене?! Сумнівів не лишилося: вони мають намір щонайдовше розтягнути муки. Ось чому батоги тільки ляснули в повітрі, а не огріли тварин по спинах…

Хтось вихлюпнув мені в лице відро води, й кати знову розправили батоги, приготувавшись…

Я дихав так часто, як, певно, ніколи в житті. Найганебнішим чином мені закортіло негайно спорожнити кишечник. Я застиг, намагаючись вгамувати цей потяг, щоб зберегти бодай дещицю гідності. А втім, розумів, що варто болю вернутися, й це неминуче станеться…

— Стійте! — пролунав чийсь владний голос.

Я не міг бачити, хто це сказав, та голос його, безумовно, десь уже чув. Люд на площі здивовано зашумів.

— Придержіть-но коней, панове! Шкода буде пристрелити таких красенів!

І тут я впізнав голос. Король грабіжників із київських нетрищ — Лисиця! Навряд чи він приїхав рятувати мене (з огляду на те, що я спалив його лігво), та в моєму становищі навіть кінець світу означав би тільки зміни на краще.

— Хто ви такі?! — прогарчав сотник.

— Можна сказати, ваші однодумці. Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!

Я, нарешті, побачив Лисицю. Він прокладав собі дорогу через натовп верхи на високому стрункому коню — рудому, як і його власна шевелюра. Позаду нього їхав Німий. Я покрутив головою й помітив, що зусібіч на площу в’їжджає не менш як півтора десятка бандитів.

— Чого вам треба? — похмуро запитав сотник.

— Та ось його! Річ у тім, що цей чоловік винен мені свою шкуру. До того ж він має віддати мені її живцем — такий його борг. А якщо ви зараз четвертуєте бідолаху, я вже не зможу стягнути з нього належне.

— Якщо ви хочете його страшної смерті, — сказав сотник, — то просто лишайтеся й дивіться!

Лисиця під’їхав ближче до ешафота і поглянув на мене.

— Доброго ранку, пане Білий! — сказав він. — Варто лишити вас на якийсь тиждень — і на тобі! Вас уже четвертують усім хутором! Вмієте ви з людьми лагодити!

Натовп зареготав із його жарту.