Білий попіл

Розділ 19

Сонце щойно зайшло. Ми ховалися в тому-таки гаю, куди нещодавно нас із покійною пупорізкою й Котелком занесли перелякані коні. Тільки тепер ми стояли спинами до старої верби і дивилися туди, де за городом виднілися крайні хутірські хати.

— Це ота? — запитав я Настю.

— Ага.

— Тоді… Далі ми самі.

— Як це самі?! — обурилася вона.

— Хтозна, чим там усе закінчиться.

— Отож! — гаряче вигукнула Настя. — Від тебе зараз толку менше, ніж од мене. Ти ледве клигаєш…

— Облишмо це, — перебив її я.

— Тихо будьте, — сказав Котелок. — Як надумали йти разом, то вже — разом.

Поглянув спершу на нього, потім — на рішучо закопилену Настину губу; дівчина і не збиралася відступатися, тож я просто кивнув.

Городами ми добралися майже до самої хати. Собаки на подвір’ї, вочевидь, не було. Паркану з боку городу — теж. Ми причаїлися в соняшниках метрів за десять од хати. Цвіркуни заходилися переливами і, здавалося, заглушували всі інші звуки.

— Всередині темно, — сказала Настя.

— Сам бачу. Та все одно… Піду. А ви перейдіть так, щоб видно було двері. Не думаю, що він заподіє мені шкоду. Сто разів міг би вже це зробити, якби хотів. А от втекти — може.

Я ще раз поглянув на хату. Звичайна, доволі стара і вже добряче занедбана.

— Ось, — і Котелок штурхнув мене чимось під бік.

Це був пістоль. Він наполегливо вклав його мені в руку.

— Бери-бери. Без нього не пущу.

— Ні, — сказав я. — Якщо на мене й чигає якась небезпека, то хіба від руки єгеря з цим здоровилом-камердинером…

— Теслею, — підказав Котелок.

— Так. І краще б мою спину прикривав хтось зі зброєю, якщо вони заявляться. А я… — витягнувши з-за пазухи батога, показав його Котелку. — Мені й цього вистачить.

— Не дуже ти ним розмахнешся в хаті, — слушно зауважив він.

— Кажу ж: Томаша мені боятися нема причини, — і я рішуче підвівся й став продиратися крізь соняшники.

— Який Томаш? — запитав услід Котелок.

— Котрий Хома. Довго розказувати.

Я пішов до хати через загромаджене подвір’я. Тяжкі вхідні двері перекособочилися вже, либонь, не один рік тому і прокреслили на дерев’яному ґанку глибоке півколо, вибілене світлим пилом, як і весь ґанок. Смикнув двері. Вони були незамкнені, але відчинялися туго — довелося докласти сили. На звук звідкись прибігла худа руда кицька і почала тертись об мої ноги, — вона огидно нявчала, просила їсти.

— Киш! — прошипів я, та кицька і далі плуталася під ногами та верещала, аж доки я тупнув ногою.

— Хазяї! — вигукнув я.

Хата, в якій зачаївся запах дерева й старості, на вигляд була обжита, хоча господарів удома не було вже, мабуть, кілька днів (голодна кицька підтверджувала цей здогад).

— Є хто?

Тиша.

Я ввійшов у невеликі сіни, а звідти, відчинивши ще одні тяжкі двері, — до хати. На відміну він подвір’я, тут було прибрано. Вишиті рядна на припорошеній білою пилявою долівці, ікони в рушниках на покутті, стіл, застелений лляною скатертиною, дві великі лави, старе крісло-гойдалка… За вікном уже споночіло, тому в хаті панувала напівтемрява.

— Томаше? — озвався я.

Чи, може, треба було сказати: Хомо?

Тиша.

Підійшов до високого буфета і знайшов у ньому дві оплавлені свічки на пласких глиняних свічниках. Поставив їх на стіл і заходився шукати, чим запалити. На горішній полиці відшукав кресало і трут. Трут був зроблений по-старожитньому — з вивареного трутовика навпіл із золою. Відщипнув трохи і розтер між пальцями. Насипав гіркою на глиняну мисочку. Поставив її на стіл, викресав сніп іскор, що спалахнули в темрявій кімнаті, наче хвіст комети, і трут загорівся веселим жовтогарячим полум’ям. Запалив обидві свічки. Взявши одну, обійшов хату. Єдина, крім цієї, кімната була геть манюня — з одним вікном, вузьким ліжком, смугастою тканою пілкою на долівці та великою скринею попід стіною.

Скриня була відкрита. Всередині лежало кілька дбайливо складених вишитих рушників, барвисті хустки, жіночі сорочки, геть неношені чоботи з жовтої шкіри… Трохи глибше, між стосами рушників, помітив щось на диво знайоме. Піднявши свічку якомога вище, витягнув старе темне пальто з побитим міллю заячим коміром. Ретельно почищене, воно лежало в скрині, схоже, дуже давно, бо згини на тканині були вицвілі й потерті. Цієї миті за моєю спиною рипнула дошка. Я рвучко обернувся й наштовхнувся на чоловіка, який стояв зовсім поруч! Відсахнувшись, мимоволі скрикнув і навіть скинув руки для захисту. Чоловік зареготав.

Це був Томаш.

— Який же ти полохливий! — сказав він.

Томаш був вбраний у свою улюблену білу вишиванку.

— А бий тебе сила Божа, Томаше! — вигукнув я. — Нащо ж так підкрадатися?!

Не відповівши, Томаш узяв з моїх рук пальто й оглянув його.

— Уже зовсім не годне, — з жалем сказав він і недбало кинув одежину в скриню.

Поліз у кишеню. Я нашорошився й не спускав очей з його рук. Та він дістав лише клаптик цигаркового паперу з дрібкою тютюну і, як завжди, хвацько, наче напоказ, скрутив цигарку однією рукою. Потім мовчки взяв у мене свічку й прикурив. Я не зводив з нього настороженого погляду, бо не міг збагнути його намірів, — і він це помітив.

— Облиш, — сказав Томаш. — Тобі тут нічого не загрожує. Ну, хіба що ти сам з собою щось вдієш.

Ця думка видалася йому дотепною, і він знову засміявся. Потім вийшов зі свічкою з кімнати, й мені нічого не лишалось, як рушити за ним.

Томаш поставив свічку на стіл і вмостився у крісло-гойдалку. Видихаючи хмару диму, він легенько погойдувався, й крісло рипіло від кожного руху.

Цей звук разом з мерехтливим жовтавим світлом дешевих свічок, що немилосердно чаділи, витворювали в домі якийсь неймовірно знайомий затишок, минулася навіть моя настороженість.

— Радий, що ти тут, братику, — заговорив Томаш з виглядом людини, яка має для тебе подарунок. — У тебе назбиралося багато запитань — то кажи! Настав час відповідей.

— І з якого ж запитання почати? — підозріливо запитав я.

— А зі всіх скопом! — він махнув рукою, ніби хотів вигукнути: «Усіх пригощаю!» — й задоволено всміхнувся.

— Добро… Ти сам це сказав, — я міряв кімнату кроками, силкуючись зібрати докупи думки. — Якого біса сотник шукав Хому Брута щонайменше за місяць до вбивства? І чи було воно взагалі? Чому на поминках усім було байдужісінько до Соломії? Чому в маєтку немає її кімнати? Як досі люди не повісили тебе, якщо більшість вважають за вбивцю? Навіщо тобі здався я? Як у тебе опинився мій хрестик? Що ти знаєш про моє минуле? І взагалі — хто ти такий, бісова душа? Нащо морочив сотникові голову листами від імені Томаша Болгара?

Я відтарабанив це все одним духом й замовк тільки для того, щоб відхекатися. Тому що це було не все, далеко не все… Але Томаш підняв долоню, зупинивши мене.

— Перш ніж ти поставиш нові запитання, я відповім на ці. Не заперечуєш?

— Гаразд, — сказав я.

— Якщо дозволиш, почну з останнього.

Томаш із насолодою затягнувся димом, потім прискіпливо оглянув кінчик цигарки, перевіривши, чи рівномірно вона горить. Потім знову затягнувся й повільно видихнув через ніс.

Я сів на лавку й терпляче чекав. Оповитий хмарою диму, він повторив моє запитання:

— Навіщо я надсилав сотнику листи?

— Ти чув, — сказав я.

— Відповідь проста! — урочисто промовив Томаш. — Я їх не надсилав!

Він усміхнувся, побачивши сум’яття в моїх очах, а потім випростав руку і вказав на мене пальцем.

— Ти надсилав їх! Ти надсилав йому листи й підписував їх іменем Томаша Болгара.

— Томаше, що ти мелеш?!

— Ні, братику! Томаш — це твоє ім’я! Вигадане, як і Тарас Білий. Коли цигани знайшли тебе біля річки, на твоїй одежі латинкою були вишиті ініціали: ТВ. Так ти став Тарасом на прізвище Білий. Вочевидь, це така зворушлива данина рідному хутору. Потім, скориставшись тими ж таки літерами ТВ, ти назвався Томашем Болгаром. Але насправді ці латинські букви означали зовсім інше ім’я. Здогадуєшся, яке?

— Я не розумію, про що ти!

— Одна частина твого єства так сильно хотіла зректися минулого, що навіть покинула курити! Уяви лишень! Ти стільки років примудрявся не зауважувати, що в твоїй власній кишені не лише повно тютюну, а ще й там лежить хрестик, що сниться тобі кожної ночі.

— Що за маячня, Томаше… — розгублено сказав я.

— Ні, не маячня. Це — сором! Твій сором! Сором розколов твою свідомість навпіл. Він витравив із твоєї пам’яті вбивство Соломії! І те, як тебе схопили наступного ранку! Й ті ночі в церкві! І те, як ти втікав, кинувся й мало не втопився. Тому що сором — боязкий. Зате совість — вона голодна! Вона намагається зжерти свого хазяїна. І якщо сором з плином часу слабне, то совість тільки лютішає. Це вона сім років тому змусила тебе знайти в кишені батьківський хрестик і ридати з каяття. А потім сісти за стіл і вперше написати сотнику Засусі листа. Ти вказав, де він може знайти тебе й нарешті спровадити на шибеницю, як і мало статися давно. Потім ти отямився. Сором спалив у тобі спогади про цей вчинок, а ти сам, гнаний примарним передчуттям, утік! Та через декілька днів знову намацав хрестик у своїй кишені, і твоє друге «я» пробудилося. Обливаючись сльозами, ти строчив сотникові новий лист: на свою колишню адресу, де він шукав тебе у кожній канаві. Потім ти знову втікав, та незабаром надсилав сотникові чергове послання, і так — знову і знову. Час од часу совість давала тобі передихнути. Іноді — на декілька тижнів чи навіть місяців. І тоді горопашний Назар Засуха вертався в свій маєток і там припадав клятою білою пилюкою, чекаючи нових листів від таємничого Томаша Болгара. Йому й на гадку не спадало, що насправді це пишеш йому ти. Ти! Хома Брут!

— Ні! — вигукнув я, скочивши з місця.

Томаш заусміхався. Те, що він сказав, не лізло ні в які ворота. Якийсь абсурд. Набір слів! Але чомусь він зродив у мені лють. Навіть не лють, а якусь дивну образу.

— Ти брешеш! — роздратовано вигукнув я, нахилившись до нього через стіл. — Я не міг її вбити!

— Міг! — гаркнув Томаш. — І ти вбив її не за один раз! Вперше — коли тільки наважився доторкнутися до неї, визначивши подальший перебіг подій. Вдруге — коли вона віддала тобі те, що вже пообіцяла іншому, а ти взяв, напоїв себе її коханням! Уже тоді вороття не було. Але ти вбив її ще й утретє, коли в неї під серцем зародилося нове життя!

— Що ти таке кажеш… — сторопіло мовив я.

— О, тільки не вдавай, що ти не знав! Ще й як знав! Вона не казала тобі відверто, бо й сама не була цілком певна. Та її натяки ти зрозумів! Кожен її натяк! Ти кепсько спав, бо тобі снилось, як сотник волочить тебе за ноги з цієї хати і забиває батогом на смерть. Але про неї ти не думав — тільки про себе! І ти вирішив, що краще не брати цього всього до голови. Вона ж нічого не вимагає, то нащо коней гнати — ти ж так міркував?! А тієї ночі… Тієї ночі ти вирішив покинути її — так нарадили тобі п’яні приятелі. Якби ти прийшов вчасно і тверезий, усе було б інакше! Скажи мені тепер, Хомо Бруте, ти досі хочеш довести, що то не ти прохромив їй череп? Бо порівняно з рештою ця деталь якась трохи тьмяна.

Мені перехопило дух, і я схопився за край столу, щоб не впасти.

— Цього не може бути…

— Немає сенсу сперечатися. Твоя пам’ять ось-ось відновиться, — Томаш поглянув на мене так, ніби всі мої думки прописані на моєму лобі, а потім задоволено кивнув. — З поверненням, Хомо Бруте.

І я згадав…

…як сидів у шинку, а на мені була святкова сорочка, вишита білим по білому, бо я збирався на побачення, і старе пальто з вичовганим заячим коміром. Зі мною за столом сиділи двоє приятелів. А потім третій — Іван — приніс кухлі з пивом і грюкнув ними об стіл, розбризкавши піну. Він був молодий і худий. Якби не родимка біля носа — Івана було просто не впізнати.

— Це від мене! Пригощаю!

— Ні, браття, — кажу я й підводжуся. — Вона чекатиме на мене. Піду я.

Та Іван зупиняє мене, беручи за плече.

— Не ходи до неї. От не ходи — і все. Ні сьогодні, ні потім.

І я згадав…

…як дивився в її неймовірно красиві очі, в яких відбивався місяць. Але ці очі були пусті й безживні. Вона лежала на темній утоптаній землі, поцяткованій хирявими травинками. Я з жахом витріщався на свої руки: в них був великий круглий камінь, перемащений масною темною кров’ю. Я відкинув його, наче отруйного павука, та мої руки теж закривавлені…

І я згадав…

…як мене відв’язали від стовпа і підхопили на руки, бо стояти я не міг. Моя спина була зрепіжена батогами так, що на ній не було живого місця, а біла вишиванка звисала кривавими клаптями. І камердинер Анни, велетень Тесля, вливає мені в рота якийсь трунок. Це позбавляє болю, та світ після нього наче втрачає обриси. Мене затягують до церкви, тримаючи попід руки, і кров скрапує з мого лиця, лишає доріжку з червоних плямок на дерев’яній підлозі. Мені вкладають до рук Біблію. Але книга вивалюється в мене з пальців, і кров крапає на її білі сторінки. Великі двері за моєю спиною з гуркотом зачиняються, а свічки, затремтівши, гаснуть.

І я згадав…

…як розплющив очі й побачив, що лежу посеред церкви, а довкруг мене — накреслене крейдою біле коло. І Соломія… Моя Соломія… Моя мертва Соломія лежить біля краю кола, простягаючи руки до мене, ніби смерть забрала її тієї миті, коли вона повзла.

І я згадав…

…як дістаю шаблю з піхов на ремені чоловіка, який стоїть до мене спиною… Як рубаю його цією шаблею по шиї… І як обпалює мою щоку інший клинок, назавжди спотворивши лице шрамом… Як востаннє дивлюся на мертву Соломію, яка лежить на підлозі в жахливій позі ожилого мерця…

І я згадав…

…як біжу щодуху через хащі й гілляччя шмагає мене по обличчю, а вслід лунають постріли. Куля з глухим стуком вдаряє мені в плече. Я не відчуваю болю, та розумію, що зможу ладувати цією рукою геть недовго. Як на зло, погоня заганяє мене до ріки. Навряд чи це найкращий замір, та придумати щось ліпше я не встигаю, — й кидаюся з високої кручі просто в темну воду… Течія довго крутить мною при дні річища й не хоче відпускати з крижаних обіймів, а поранена рука відмовляється служити саме цієї миті, позбавивши мене останнього шансу… Й лише якимсь дивом, опинившись на межі цього світу, я раптом вириваюся з полону річкової води й судомно вдихаю…

І я згадав…

…як ледве розплющую очі. Я лежу на березі, й чорняві жінки наді мною здивовано вигукують щось незнайомою мовою. Встигаю лише подумати, що їх, мабуть, здивував ожилий потопельник, — і непритомнію…

Стояла тиша. Тільки потріскували лойові свічки, від яких до стелі звивалися чорні нитки кіптяви. Томаш сидів мовчки і роздивлявся мене, ніби це було найцікавіше видовисько в його житті.

Я почувався ошелешено. Томаш — навпаки, вмиротворено. Він склав руки на животі й тихенько гойдався у кріслі. А воно — ледь чутно порипувало при кожнім русі, ніби норовило його заколисати.

— Закурюй, — він чомусь вказав поглядом на мою праву руку. — Це допоможе.

І він загадково всміхнувся.

Я поглянув на свої руки. У моїх пальцях і справді був квадратик цигаркового паперу з дрібкою тютюну на ньому. Одним рухом, спритно, наче фокусник, я скрутив цигарку й встромив її собі в рота…

— Мій нещасний Хома… Ти розслідував убивство, скоєне два десятиліття тому, і єдиним підозрюваним від початку був ти сам… — сказав Томаш, стиснувши в зубах самокрутку.

Чи, може, я сам сказав це голосом Томаша… Тому що крісло, в якому він щойно сидів, було порожнє.

— Ти вже даруй старому сотникові всю цю театральщину, — говорив я сам з собою. — Ну, не міг він от просто так тебе пристрелити, якщо ти навіть не розумієш, за що. Він хотів, щоб ти пригадав.

Чиркнувши фосфорним сірником об край столу, я закурив самокрутку й затягнувся пряним димом. Потім сів у крісло й гойднувся, впершись черевиком об підлогу.

Притон Лисиці… Я пам’ятав його виразно, наче все це відбувалося годину тому. Сидячи на стільці поруч з трьома бандитами, я хвацько скрутив цигарку однією рукою. А Лисиця сказав:

— Ого! Оце так фокус!

Затягнувшись, я закашлявся, бо дуже давно не курив. А докуривши, загасив самокрутку, плюнувши собі на долоню.

Потім у кімнату ввірвалися поліціянти, і пристав Марініч прокричав:

— Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!

Він зауважив мій погляд і ледь помітно кивнув. Та я підвівся зі стільця й зняв зі стіни дві скляні гасові лампи. І перш ніж хтось зміг мене зупинити, прошепотівши собі: «Біжи, Тарасе!» — пожбурив їх під ноги поліціянтам, перетворивши людей на живі смолоскипи.

Потім я пригадав той ресторанчик… «Бристоль» — так він, здається, називався.

— Пробачте неотесаного селюка й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.

— Якому чоловікові? — здивувався бармен.

— Чоловікові навпроти вас, — усміхнувсь я.

Гимикнувши, він поставив переді мною кухоль портеру, і я сьорбнув. А трохи згодом витягнув із кишені вишуканий емальований хрестик і поклав його на стійку перед собою.

Я згадав, як схопив за гриву коня Вія й прошепотів йому на вухо циганські закляття, дихнувши на тварину димом гашишу, а Вій затремтів усім тілом, безпорадно загрібаючи копитами тирсу, й на губах його проступила піна.

А потім мене покликала Настя:

— Пане Білий!

Згадав, як запалюю сірник об хрест Варфоломія, тримаючи в руці цигарку з гашишем.

— Там не просто тютюн, — кажу йому багатозначно, і тут-таки бадьоро додаю: — А найкращий по цей бік Дніпра!

І той день, коли я привіз пупорізку Марфу під стару вербу… Вона кричить щосили слабким старечим дискантом, а я дивлюся на неї насмішкувато.

— Знову щось не те, — кажу я їй. — Гадаю, вам забракло би сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, нахилився, взяв клятий камінь, що його вручив мені сотник.

— Слухайте сюди, — сказав я, знову повернувшись до старої. — Доведеться обирати. Або кажіть правду, або ж кричіть по-справжньому.

І я підняв тяжкий камінь над головою. Вона заверещала так, що сполошила вороння на старій вербі. А потім камінь опустився їй на тім’я, й вона гепнулася, розкинувши руки.

— Ти просто погано її налякав, — сказав я сам до себе, діставши цигарковий папір і поклавши на нього кілька зеленавих дрібок гашишу. — А кричить вона — дай Боже…

Цигарка давно згасла. Скільки я вже тут сиджу? Не має значення… Тепер геть усе не має значення… Дістав з-за пазухи гарапник і поклав на стіл. Потім витягнув стос листів, що їх вкрала для мене Настя. Назарові Засусі від Томаша Болгара… Я розірвав шворку, якою були перев’язані конверти, і взяв горішній. Витягнув лист. Почерк, жодних сумнівів, мій власний. Чи впізнав би я його, якби побачив ці листи раніше?

«Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут».

Це був перший лист. Кинувши його на підлогу, взяв інший конверт — спіднизу.

«Хома живе під ім’ям Тарас Білий і має репутацію таланливого й хитрого сищика».

Отже, це правда. Я сам… Сам розповів йому все…

«Проблема в тому, що минулого свого він геть-чисто не пам’ятає. Якщо ви вирішите вбити його, він навіть не зрозуміє, за що. А якщо ви скажете йому — не повірить, — так глибоко сягають корені його безпам’ятства».

І далі вже геть диявольські рядки:

«Якби ви знайшли спосіб, як змусити його все пригадати, — це уможливило би вашу помсту. Інакше загибель Тараса Білого так і не стане відплатою за вашу дочку. І буде лише смертю шанованого київського детектива».

Це ж як сильно мені хотілося цього! Хотілося здобутись на покарання…

Я кинув конверти на стіл. Потім узяв свій батіг і розмотав його. Оглянув стелю. Гак на грубій дерев’яній балці цілком годиться. Зазвичай на нього вішають дитячу колиску… Я підсунув лавку і виліз на неї. Встромив за гак міцне руків’я батога і смикнув гарапник униз. Закріпився надійно. Так само, не злазячи з лавки, зав’язав кінець батога в зашморг — так, щоб петля була досить високо над підлогою. Мабуть, усе… Зняв із шиї хрестик, що подарував був колись Соломії, а через багато років знайшов у власній кишені… Золотий силует Христа і згорьовані личка янголів…

— Прости мені, — тихо сказав. — Я кохав тебе…

Хрестик випав з моєї руки. Я встромив голову в зашморг і затягнув його. Шкіряний батіг змією обвив мою шию. І я ступив униз.

Біль розтяв горло, наче я вдавився уламком скла. Світ навколо звузився й втратив обриси, в очах потемніло… Напевно, я несвідомо ще намагався намацати ногами лавку, конвульсивно звиваючись у зашморгу… Я більше нічого не відчував… Світло навкруг згасло.

Хтось обійняв мене…

Ні, не обійняв, — хтось обхопив мене за стегна і підняв, ожививши біль у моїй горлянці й водночас — повернувши світло…

Шум у вухах… Крізь цей шум звідкілясь здаля долинають голоси.

— Висмикни, висмикни з гака! — кричав хтось.

— Не дістаю!

— Послаб вузол!

Змія, що здавила мою шию, десь щезла. Дощана підлога лагідно торкнулася до моєї спини.

— Дихай, ти тільки дихай!

Хтось ляснув мене по щоці. Але цей удар — десь далеко, я навіть не відчув болю. Знову удар. Ще. Цього разу стало боляче, і я судомно вдихнув. Уламок скла в моїй горлянці ніби зменшився й усе одно відлунював болем, і я зайшовся кашлем.

— На бік його давай, — почув я голос Котелка.

Мене перевернули. Я відкашлявся й зміг дихати нормально. Світ навколо увиразнився.

— Що це ви чворите, пане Білий?! — озвався Котелок.

— Тарасе, ти мене чуєш? — Настя поклала голову на підлогу, її обличчя опинилося поруч з моїм.

— Не Тарас… — я знову закашлявся.

Потім сів і обмацав горло. Ковтати було боляче.

— Я не Тарас, — повторив.

Настя й Котелок дивилися на мене з тривогою та співчуттям.

— Тарас Білий — несправжнє моє ім’я, — пояснив я, бо бачив, що вони не зрозуміли.

Переляк проступив на обличчі Насті.

— А яке ж справжнє? — запитав Котелок, обійнявши мене за плечі.

— Хома. Мене звуть Хома Брут.

Запала тиша, яку порушувало тільки моє тяжке дихання.