Білий попіл

Розділ 4

— Он воно як… — вихопилось у мене.

І, перш ніж вони встигли рипнутися, щосили заїхав Кислій Пиці межи ноги. Квакнувши, він зігнувся і впав додолу. Котелок, як досвідчений борець, кинувся плечем мені в живіт, щоб схопити за стегна. Я встиг відскочити й обхопити його шию, та сили були нерівні. Сотник вчепився за мене ззаду: його напрочуд сильні пальці давили мені на лице, підбиралися до очей — довелося замружитися. Ще мить — і вони заштовхають мене назад у номер. А звідти вже зможуть винести — скажімо, у скрині, або ж загорнувши в килим. Треба терміново щось утнути. І я, наче недорізаний, заволав:

— Пожежа!!! Пожежа!!! Рятуйся, хто може! Поже-е-ежа!

Я зумів штурхнути сотника ліктем під дихало, його руки вмить відлетіли з мого лиця, і я розплющив очі. Котелок сунув на мене, наче дикий кабан, — довелося вчепитися обома руками за одвірок. Кисла Пика, хоч і крехтів, але зводився на ноги. Певно, сотник за хвилю теж оговтається… Опустивши руки, я відскочив у номер. Ризиковане рішення. Я був за крок від поразки, але Котелок таки не втримав рівноваги і загримів на підлогу.

— Поже-е-ежа! — знову загорлав я, пробігшись просто по спині розкаряченого на підлозі Котелка.

Інші постояльці — хоч їх було небагато — почали визирати з прочинених дверей і здивовано оглядати коридор. Сотник відчайдушно спробував знову затягнути мене в номер, обхопивши ззаду, але мимоволі тільки допоміг мені: я легко перекинув його через стегно, просто в обійми довготелесому.

— Ось тобі, вайло! — вигукнув я і чимдуж побіг коридором, де вже стовбичило з добрий десяток людей.

«Вирвався!» — подумав я. З’ясувалося — передчасно. Ззаду пролунав слабкий, аж жалісливий, голос старого:

— Злодій! Держіть злодія! Шахрай!

І цей тихий вигук пролунав для розгублених пожильців, які так і не побачили ні диму, ні вогню, як заклик протоієрея. Вмить забувши про пожежу, коридором прокотилася багатоголоса луна: «Держіть злодія!». Якийсь вусань у спідній білизні кинувся мені навперейми. Я примудрився ухилитись від нього, а потім збагнув, що старому сотнику нелегко буде довести свої слова, адже навіть мій пістоль — і той забрали його посіпаки.

— Заспокойтеся, панове! — вигукнув я, зупинившись і розвівши руки. — Не ламайте дров! Цей чоловік — небезпечний аферист! А в мене у кишені — тільки гривеник для візниці, можете переконатися.

Мовлячи це, я раптово відчув, що кишеня мого сюртука якось поважчала. Невже…

— Мій гаман із червінцями, — плаксиво сказав сотник, удавано, хоч і доволі вдатно, задихаючись. — У нього… У правій кишені…

От же старий чортяка! Підкинув! Спершу я хотів було кинути цей чортів гаман на підлогу, та вчасно схаменувся, бо промовистішого зізнання в крадіжці годі вигадати. Вусань у спідньому накинувся на мене зі спритністю переляканої жаби, тож довелося облишити всі надії на чудесний порятунок. Я відскочив на добрих три метри й кинувся навтьоки. Весь набрід попер за мною, наче хорти на ловах.

Ось я вже на сходах, долаю їх кількома стрибками. Та посеред вестибюля, насторожені ґвалтом, на мене вже чекають метрдотель і двійко коридорних. Промайнула примарна надія, що зможу вдати, начебто натовп женеться за кимсь іншим. Але викриваю сам себе, занадто стрімко встрибнувши в залу. Швейцар, який трохи раніше і не подумав відмовитися від моїх чайових, перший скидає руку з вигуком: «Держіть його!».

Я озираюся. Люди котяться сходами вниз, як горох, і вже подолали один прогін. Кисла Пика пхається наперед, рухами спритного плавця розкидає всіх, хто опиняється в нього на шляху. Я вискакую на поруччя, підстрибую й хапаюся за стійки горішнього прольоту. Страх, що охоплює мене чимраз дужче, додає сили та рішучості. Кілька рухів — і я вже нагорі, за спинами натовпу.

Передні, помітивши мій маневр, вмить кинулися назад, хоча решта переслідувачів іще бігли донизу, — здійнялась веремія. Вусань у спідньому бадьоро підскочив, повторивши мій викрутас, але я від щирого серця затопив у його огидну фізію, щойно вона вигулькнула над поруччям. Він лантухом гепнувся вниз і, якщо вірити галасу, добряче причавив іще кількох.

З коридору другого поверху сунули сотник і Котелок. Цього хлопця, що його силу ще не встиг забути, варто було стерегтися — і я ринув на третій. Він одразу ж, покинувши старого, влупив за мною.

Пустий коридор закінчувався вікном. Усе наче й добре, але ж — третій поверх, а я не міг пригадати, чи були зовні на цій будівлі якісь піддашки, щоб на них вискочити. Ще жевріла надія на широкий карниз, тож я побіг. Подолавши більшу частину шляху, помітив праворуч невеликі дверцята, не більш як метр заввишки. Аби тільки це було те, про що я подумав!

Нахилившись, натиснув на ручку, — й аж серце замліло від радості: коридорні кидали сюди брудну білизну. І — я не вірив своїм очам — верейка внизу була повна-повнісінька. Озирнувся. Котелок був за кілька метрів й уже готувався мене схопити. Якщо я помилився щодо верейки, то з такої висоти… А втім, хіба маю вибір?

Закинувши ноги в прохід, прослизнув у вертикальну, обшиту металевими листами шахту. Вона була доволі вузька, тож ліктями і розкаряченими коліньми я вперся в гладкі стінки, щоб уповільнити падіння. Та все одно прослизнув доволі швидко. Опинившись внизу, щосили вперся в стінки краями шкіряних підошов, сяк-так пригальмувавши. Врешті-решт м’яко плюхнувся в брудні простирадла.

З верейки виліз незграбно, проте швидко — просто вивалився звідти, трохи забивши плече об кам’яну підлогу. Згори вже долинав скрегіт черевиків — то спускався Котелок. Відштовхнувши верейку вбік, я нишпорив очима довкруг. На стіні, поміж двох великих мидниць, висіла пральна дошка.

Котелок неоковирно зістрибнув на підлогу і, здається, підвернув ногу, бо голосно зойкнув й одразу впав. Я замашно вгатив його пральною дошкою по потилиці. Хоч як це дивно, він іще й спробував підвестися. Довелося зацідити йому вдруге, а потім ще й утретє. Котелок навіть не зомлів — лише кректав і намагався звестись на ноги.

Я кинувся до виходу. Двері підвалу були незамкнені. Вискочив у якийсь чорний хідник. Десь поруч, якщо вірити запахам і звукам, була кухня. Вихід — праворуч, а ліворуч — вікно на вулицю. Я побіг до нього. На щастя, досить було легкого поштовху — й вікно подалось. Вискочивши надвір, опинився у вузькому проїзді між будівлями, що вів із вулиці на подвір’я готелю. Оправивши на собі одяг, я без поспіху, немов на прохідці, вийшов на Фундуклеївську й звернув у протилежний від готелю бік.

Та якби я і далі так неквапно прошкував порожнім тротуаром, хтось неодмінно вибіг би з готелю й помітив мене. Тому, дійшовши до першого-ліпшого ресторанчика, я тим-таки розміреним кроком увійшов досередини.

Дзвіночок на дверях лагідно оповістив про мою появу, і я переступив поріг. Невелика зала, заледве на півдюжини маленьких столиків. Єдиний відвідувач у кутку саме згортав газету, збираючись іти. Ставний бородань поважного віку за шинквасом, вочевидь, був господарем ресторації. Й більше нікого.

Примостившись біля стійки, я попросив чашку кави. Гривеника в моїй кишені однак не вистачило б на щось інше. Та мені й кави цілком стане, щоб пересидіти метушню в готелі.

Втупившись поглядом у відполіровану дубову поверхню, намагався дати лад своїм розхристаним думкам. Раптом знову озвався дзвоник при вході — хтось прийшов чи, може, вийшов. Я навіть не озирнувся, про всяк випадок, а ще нижче опустив голову. Промайнула думка, що це, мабуть, вийшов отой чоловік з газетою. Аж раптом хтось сів поруч зі мною, поклавши лікті на шинквас. Я насторожився. Принаймні він був сам. І, якщо на те воля Божа, — не по мою душу…

Я покосився на його руки… І мало не підскочив од несподіванки! Тонкі пальці його правої руки з цирковою спритністю скручували самокрутку. Цигарка вийшла акуратна і рівна.

— Утік? — запитав мене Томаш і чиркнув сірником об шинквас.

Насамперед я озирнувся на скляні двері, переконатися, що за ними не чигають громили сотника, — там нікого не було.

— Тебе вже зараз придушити чи зачекати, поки покуриш? — поцікавився я.

Він закурив, і хмара диму попливла над шинквасом.

Томаш був ретельно поголений, його пальто — почищене, і навіть хутро на пошарпаному заячому комірі — дбайливо пригладжене. Сорочка — та ж таки вишиванка, що й учора, — свіжа й чиста.

— Агов, ти! — гукнув Томаш господаря. — Налий-но мені портеру!

Мабуть, господар не звик, щоб гості зверталися до нього: «Агов, ти!» — тож навіть вухом не повів, — узявся протирати черговий кухоль.

— Чи ти глухий, бородо?

У Томашевому голосі вчувалася погроза, що б звучала доречніше у притоні Лисиці, де ми зустрілися вперше. Заповідалося на скандал, а може, й на бійку. Тимчасом за вікном щойно пробіг поліціянт — туди й назад, — і мені аж ніяк не хотілося зайвого шуму.

— Пробачте неотесаного селюка, — м’яко сказав я господареві, — й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.

— Якому чоловікові? — бородань, вочевидь, не збирався так просто відступати й дивився на мене з робленим подивом.

Томаш сердито напинав жовна, але язика таки прикусив.

— Чоловікові навпроти вас, — увічливо сказав я.

Бородань гимикнув, похитав головою, та пива врешті-решт налив. Він поставив кухля на шинквас, навіть не поглянувши на Томаша, натомість люб’язно сказав мені: «Прошу пана», — щоб мій невихований приятель затямив: тільки ввічливе прохання заслуговує на шанобливу відповідь. Я боявся, що Томаш таки щось бовкне, та його, здається, все влаштовувало — він мовчки сьорбав свій портер.

— Отже, ти таки з ним, — озвавсь я. — Із сотником.

— І так, і ні, — відповів він.

— Як так — «і ні»? Ти ж допомагаєш йому?

— Я допомагаю тобі, — знову завів своєї Томаш. — А це може стати в пригоді сотникові.

— Знаєш, ти мені подобаєшся, Томаше Болгар. Сказати — чому? В тебе і досі є передні зуби! — я всміхнувся до нього, наче до старого друзяки. — Та, їйбо-присійбо, якщо не почнеш правдиво відповідати на мої запитання, — скоро будеш шепелявий.

— Добре, — сказав Томаш, опустивши носа в кухоль. — Що ти хочеш знати?

— Ти працюєш на сотника? Так чи ні?

— Ні, — відповів Томаш.

— Значить, ти — людина Лисиці.

Він засміявся, ба навіть зареготав.

— Це Лисиця — твій полигач? — від цього мого припущення на Томаша аж гикавка напала.

— Оце ти сказав! — він плеснув мене по плечу. — Ні, братику. До Лисиці я мав одне дільце — та й по тому. Майже як і ти.

— Гаразд… Ти не з банди Лисиці. І кажеш, що не працюєш на сотника… Хоча й знаєшся з ним. Тоді скажи-но мені: нащо тобі це здалося? Щоб я взявся розслідувати смерть його дочки?

— Не зовсім так, — похитав головою Томаш. — Це не мені треба. Це тобі треба.

— Бачу, не бережеш ти своїх зубів…

Господар поставив переді мною каву. Тимчасом Томаш допив портер, стукнув кухлем об шинквас і сказав:

— Ти не відкараскаєшся!

— Од сотника?

— Ні, — Томаш витягнув щось із кишені. — Від себе.

І поклав ту річ поруч з моєю чашкою кави.

І враз усе довкола зникло, відійшло, стало примарним тлом для маленького блискучого предмета, що лежав на полірованій дубовій стільниці просто перед моїми очима.

Хрестик. Золотий хрестик, вкритий білою емаллю, з тонким золотим силуетом розіп’ятого Христа й згорьованими янголами… Я б упізнав його з тисячі. Зі ста тисяч. Я взяв його і затиснув у жмені. Світ знову поплив перед очима. Лишилося тільки світло. Немислиме ніжне біле світло, — і вона, наче створена з цього світла. Мої руки надівають шкіряну шворку їй на шию, і вона долонею притискає цей хрестик до грудей. І всміхається. Цілую її. Цієї миті — ми найщасливіші люди в світі. Аж раптом життя пригасає в її очах, і світло за її спиною поглинає стіна холодної брудної землі. Вона падає, глухо вдаряється потилицею, бо я вже не тримаю її. Я здивовано розглядаю свої руки в патьоках темної масної крові… І раптом кров змивається з моїх долонь, розпливається… Я тепер чомусь у воді, а кров застить очі багряною пеленою. Тоді я кричу, й вода несе мій голос до поверхні в обрамленні дрібних бульбашок…

Судомно вдихаю на повні груди, наче щойно випірнув з річкового дна. Господи, які ж реальні ці спомини! Хрестик у моїй руці, немає сумнівів, саме той…

— Господи… Боже… — мимоволі бурмочу я. — Звідки він у тебе?!

Але на місці, де щойно сидів Томаш, — нікого.

— Томаше?!

У ресторані його вже немає. Я вибігаю на вулицю, та пізно пекти п’яти. Тримаю хрестик у затиснутій руці, пальці ніжно торкаються емалі…

Реальність досі примарна і нечітка, тож я і не завважив, що вусань із готелю саме розмірено крокував тротуаром, упізнав мене і зупинився з ротом наопашки. Він, звісно, вже був не в спідньому, а в добротному англійському костюмі. Ліве око ледь прозирало з-під грандіозного фіолетового набряку, зате праве аж спалахнуло азартом хорта, який безпомильно внюхав слід зайця.

Притиснувши руку з хрестиком до грудей, я повертаюся до ресторану, щоб заплатити за каву. Дістаю гривеник, кладу його на шинквас, навіть не глянувши на бороданя, — подумки я досі в її обіймах, відчуваю прохолоду її долонь.

— Решти не треба.

— З вас двадцять шість копійок, пане, — ввічливо відповідає господар.

— Якого біса?!

— Будьте ласкаві, сімнадцять за портер і дев’ять…

— От негідник!

Звісно, ці слова стосуються Томаша, який не заплатив за своє пиво, і я спішу заспокоїти бороданя, чиї очі загрозливо вибалушилися на мене:

— Я не про вас… Чорт!

От халепа… І не поясниш, що бачив цього типа втретє за життя й що він мені самому, як колька в боці… Бо ж і пиво йому я начебто сам замовляв. А втім, сотників гаман досі обважнював кишеню мого сюртука… І хоч менш за все на світі мені хочеться торкатися до тих грошей, це єдиний спосіб уникнути передчасної зустрічі з поліціянтами.

— Ось, прошу, — і я кидаю на стільницю золотий червінець.

Бородань прискіпливо оглянув монету і вже взявся відраховувати солідну решту.

— Завжди будемо раді вас бачити, — каже він.

Я згрібаю гроші в кишеню, лишаю йому п’ять копійок і повертаю до виходу. Та одразу ж бачу вусаня — вочевидь, він зайшов одразу за мною й спостерігав, як я розраховувався краденим, на його думку, червінцем.

— Попався, голубчику! — урочисто гаркнув він.

Перш ніж я встиг мовити бодай дві слові, він — без жодної на те потреби — огидно заверещав на все горло:

— Держіть злодія! Злодюгу ловіть! Він украв гаман із червінцями! Поліція! Держи сволоту!

Останні слова він викрикнув уже в прочинені двері, й тієї ж миті підбіг поліціянт. Мій погляд метушливо обнишпорив залу, видивляючись двері на кухню, та бородань своєчасно вийшов з-за шинквасу й загородив мені дорогу.

Приїхали…