Білий попіл

Розділ 17

…Це неначе сон: вона дивиться мені в очі, обвиває мою шию руками, а за її спиною — безкінечне біле світло… Я знімаю зі своєї шиї хрестика з золотим силуетом Христа і згорьованими лицями янголів, що дивляться вниз, й надіваю на неї. А вона сміється, закидає голову. Але щось не те з її обличчям… Її губи — вони білі, ані кровинки… Безмежне світло за її спиною раптом перетворюється на темну втоптану землю, й вона падає на цю земляну стіну, глухо вдаряється об неї потилицею. Ще мить тому я обнімав її, а тепер здивовано дивлюся на свої руки і бачу на них густу темну кров. Витираю їх просто об землю. Тільки це вже не земля. Це дерев’яна підлога, і вона теж заляпана кров’ю. Моєю кров’ю, бо обличчя моє розбите, і я мало що можу побачити, бо очі геть запливли… Переді мною — розгорнута Біблія. Вона теж лежить на підлозі, і на її білі сторінки падають червоні краплі. І ось чергова краплина застигає в повітрі й розпливається вигадливим червонястим візерунком у воді довкола. Немає ніякої підлоги, і Біблія з заляпаними кров’ю сторінками повільно опускається в темінь глибокої ріки. А я рвусь до поверхні крізь завислу над головою криваву хмару, і перші сонячні промені ледве прозирають крізь багряну пелену, аж поки моя голова не пробиває тверде річкове плесо…

Я судомно вдихаю, рвучко сідаю на ліжку.

Напівморок. Світанок. Не знаю, де я. Це якась хата. Радше навіть халупа. Рибальська, судячи з розвішаних для виправи неретів. Голова тяжка, ніби після бурхливої ночі, напоєної досхочу вином… А втім, вино ж таки й справді було. Вино, а потім ще пиво… Потім…

Перед моїми очима знову закрутилися нутрощі екіпажа, і ми з Котелком під час падіння: наче монетки, що безладно калатаються в кварті жебрака… Накотилась нудота.

Я ледве втамував спазм у горлі й не виблював. І річ не в пійлі, певно, що ні. Схоже, я таки міцно навернувся головою.

Навкруги було тихо. Полежавши трохи, спробував підвестися.

У моїх ногах, у темному кутку біля ліжка, щось виднілось. Якась тінь. На мить здалося, що це людина на ослоні. Я придивився. І справді, до біса нагадує людський силует, тільки геть нерухомий. Що це? Камзол на вішаку? Чи це Котелок там сидить?

— Олесю, — покликав я. — Це ти?

— Отямився нарешті! — вигукнув жіночий голос. — Я задрімала!

Настя кинулася до мене й турботливо поклала руку на лоба.

— Як ти? Боже мій… Лежи-лежи… Водички хочеш?

Пити й справді хотілося, тож я кивнув.

Спробував сісти, та голова страшенно паморочилася, і я знову ліг. Настя повернулася з чашкою. Вона підтримувала мене за потилицю й поїла, наче дитину.

— Де ми? — запитав я.

— У безпеці. Не треба говорити. Краще поспи…

— Я пам’ятаю, як тарантас перекинувся…

— В урвище, — кивнула вона. — Я випадково вас помітила…

— Де Олесь?

— Рибу ловить. Йому краще, ніж тобі.

Настя взяла черпак з водою й дістала рушник. Викрутивши, хотіла покласти його мені на голову.

— Не треба, — сказав я і взяв її за руку.

— Тобі допомагало… Коли марив, — вона не висмикнула руки, а натомість взяла мою долоню й ніжно провела по ній пальцями.

— Я марив? Давно тут?

— Дві доби, — сказала вона.

— І про що я марив?

— Кликав когось… Плакав…

— Кого? Називав ім’я?

Я знову спробував підвестися, та вона не дозволила.

— Я не змогла розібрати, — сказала Настя.

Ми вмовкли. Потім вона запитала, поглянувши на мене впритул своїми очиськами:

— Це — жінка?

Образ у білому сяйві знову постав перед очима.

— Я не пам’ятаю її імені, — сказав я. — Але ви з нею схожі.

— Схожі? — перепитала Настя з образою в голосі, та я не надав цьому значення.

— Дуже…

— Вона чекає на тебе в Києві?

Настя хотіла, щоб запитання прозвучало байдуже, та їй не вдалося приховати почуття: в цьому запитанні крилися виклик, образа і навіть щось штибу: «Якого ж тоді дідька ти тут розлігся».

— Ні, — відповів я. — Це було дуже давно. Двадцять років тому. Я ж казав, що навіть не пам’ятаю її імені.

— Ти любив її? — запитала Настя стишено.

— Так.

Вона легенько стиснула мою руку, а потім запитала:

— Чому ти казав: «Пробач»?

— Я так казав?

Вона не відповіла. Не знав, що й сказати, бо мало що міг пригадати. Лише почуття, незрозумілі для мене самого…

— Знаєш, Настю… Я заподіяв тій дівчині страшного лиха.

— Ні! — гарячково вигукнула вона. — Ти не міг!

І Настя обняла мене — ніжно й водночас міцно.

— Я боялася, що ти помреш, — прошепотіла вона. — Спершу подумала, що вже вмер. Аж ні — живий: я вухо до губ твоїх притулила, а ти дихаєш… Я кричала, щоб ти отямився… І навіть по щоках била. І плакала дуже. А потім Олесь застогнав, він теж живий був. Спершу збиралася сама тебе тягти… Потім по батька побігла. Ми вдвох і перенесли вас сюди… Олесь через дві години вже трохи оклигав.

— А Марко і Семен?

— Семен вище на схилі був. Батько сказав, що куля… А Марко — він на дереві… Аж груди йому прохромило…

Вона раптом випросталася й провела по щоках, намагаючись приховати сльози. Забрала черпак з водою й заходилася квапливо викручувати рушник, повісивши його потім сушитися.

— Настю, — покликав я.

— Що? — вона сором’язливо ховала лице.

— Ти дуже хороша, — сказав я.

— І ти, — вона мовила це зовсім тихо.

— Де ми? — знову запитав я.

— У хатині біля річки. Мій батько спиняється тут, коли рибалить. Тобто коли раніше на рибу ходив — тепер уже старий став.

— А я?

— А що ти?

— Старий?

Настя всміхнулася.

— Дурний.

Вона переставляла якесь кухонне начиння на полиці.

— А тобі скільки років? — запитав я.

— Двадцять один.

— Отже, тоді тобі був лише рочок…

Настя раптом впустила глиняну чашку, і та розбилася. Потім мовчки вийшла. Повернулася. Видно було, що вона спохмурніла, засмучена. Без жодної потреби взялася прибирати в цій пустій хатині, переставляти якісь поодинокі речі, хоча всі вони ніби й так були на своїх місцях.

— Настю… Що з тобою? Ти образилася?

Вона витирала ганчіркою стіл, збитий з нетесаних дощок. Потім із досадою кинула ганчірку на стільницю.

— Я ж казала, що тобі треба їхати звідси! Чому ти не послухався мене?!

Вона ось-ось могла розплакатися.

— Та я ж майже впіймав цього негідника!

— Кого? — здивувалася Настя.

— Хому! Хому Брута! Я ще не все розумію… Але правда в тому, що він — негідник. Навіть якщо Соломію вбив не він… Цього я не зовсім певен… Проте й інших злочинів він накоїв достатньо…

— Інших злочинів?

— Це довга історія… Скажи, чому сотник оберігає Хому?

— Як то — оберігає? — моє запитання її спантеличило.

— Та отак! Інакше як пояснити, що він, не ховаючись, прийшов на поминки Соломії…

— Що ти таке кажеш!

— Що?

— Хоми Брута не було… — Настя затнулась, і я безпомильно розпізнав брехню, яку вона прикусила на язиці.

— Хоми Брута не було на поминках? Ну ж бо, Настю, скажи це. І перехрестись — мені вистачить.

Вона поглянула на мене з німим благанням.

— Ти не розумієш…

— Він був там, — сказав я їй. — І ти його бачила так само, як і мене. Авжеж?

— Так… — відповіла вона ледь чутно.

Я кивнув, не збираючись більше їй допікати.

— Ну, ось, — сказав я. — Картина майже склалася докупи. Розгадка десь поруч. Та вона може й зачекати: варто лишень упіймати цього Хому та притягти до сотника. До якого в мене теж чимало запитань. Але з Брутом у нас тепер свої порахунки…

— Ти ненавидиш його? — запитала вона з дивним переляком у голосі.

— Брута? О, так! Після всього, що я про нього взнав… І ще більше — через те, чого ще не розумію.

Я помітив, що мої слова дуже засмутили Настю.

— Що? А тебе його доля чому тривожить? Він тобі родич?

Вона похитала головою.

— Твій коханий?

Настя знічено всміхнулась, та все одно похитала головою у відповідь.

— А що тоді?

— Я не вірю, що він убив, — сказала вона.

Не вірить… Цікаво, що вона скаже, коли взнає про мої сумніви щодо самого факту існування Соломії… Чи з неї поки що досить?

— Слухай-но, — раптом згадав я. — У твоїх батьків були ще діти?

— Ні. Я — єдина пізня дитина.

— А дитя, яке… Народилося мертве… Ти знаєш щось про це?

Вона здивовано обернулася:

— Так… Давно… Задовго до мого народження. А як ти взнав?

— Вона жива! Я й гадки не маю, як це сталося, бо стара Марфа не встигла розповісти мені все… Але та дитина жива! Стара зізналася, що вкрала її й комусь продала.

— Марфа? Марфа призналася, що вкрала й продала дитину? — перепитала Настя, хапливо сівши біля мене на ліжко. — Вона сказала, кому?

— Ні… Нічого більше… Але…

— Що? Що ти ще знаєш?

Вона дивилась на мене розширеними очиськами так, наче вмирала від спраги, а в моїх руках була чаша з водою.

— Це тільки здогад… Просто я не розумію, навіщо Марфа почала все це розповідати саме мені… А якщо врахувати, що я й сам не знаю, де і як з’явився на світ білий… Якоїсь миті я навіть подумав…

Я замовк, бо не був певен, чи варто казати їй це, а тим більше — як саме це сказати.

— Це дурня, мабуть, але я подумав, що Марфа розповідає мені історію мого власного народження…

— Ні, — вона всміхнулася. — То була дівчинка. Сестра. Я знала про цю історію з дитинства й часто сумувала, що сестричці не судилося прийти на цей світ… А тепер, виявляється, вона жива…

— Який же я дурень! — почувався вкрай безпорадно від свого здогаду. — Та звісно ж… До чого тут я… Просто чомусь приверзлося…

— Я б не хотіла, щоб ти був моїм братом, — швидко сказала вона.

— Ти б не хотіла мати такого брата, як я?

— Тільки не брата!

Перш ніж я второпав сенс її слів, вона ніжно й жадібно поцілувала мене, — і цілунок цей був глибокий та вишуканий, запаморочливо довгий і водночас неймовірно короткий…

Коли Настя відхилилась, я не розумів, скільки проминуло хвилин чи, може, секунд…

Я почувався, ніби потрапив у центр дзиґи: так усе закрутилося в голові…

Почасти це, звісно, можна було би пояснити струсом мозку… Але тільки почасти.

— Настю…

Вона вийшла, не подарувавши мені змоги поглянути їй в очі, й цього разу довго не поверталась. Я чекав на неї, аж поки дрімота зморила мене.

…Безкінечно довга біла лінія — вона накреслена крейдою на підлозі, і я наче лечу над нею, намагаючись знайти кінець… Та лінія безперервна… Це — коло…

— Не можеш переступити лінію, так? — чую голос і тут-таки бачу Івана.

Він сидить у кутку кімнати, на стільці, з пістолем на колінах, а його голова — прострелена і зяє здоровенною дірою там, де над лівим вухом вийшла куля.

— Ти не можеш увійти в коло, — каже він.

— Можу, — відповідаю я й обертаюся обличчям до центру кола.

Посеред нього на ліжку лежить стара Марфа.

— Води… — просить вона хрипко, звівши на мене погляд затуманених очей.

Тільки тепер я бачу себе збоку. Склянка вже у мене в руці. Я швидко несу її Марфі, та раптом наче вдаряюсь зі всього маху в невидиму стіну. Вода розхлюпується. Стара скрикує, як обпечена.

Вона зирить на носаки моїх черевиків, що так і не переступили накресленого на підлозі кола, зупинившись за якийсь сантиметр од нього.

— О Господи! — вигукую я, і в моєму голосі звучить фальшивий переляк. — Зараз витру!

Я ставлю склянку на підлогу, беру з секретера серветку й стаю навкарачки. Не зводячи з Марфи насмішкуватого погляду, витираю разом із розлитою водою частину накресленого крейдою кола. Бабця завважує це й харчить у нападі тваринного жаху.

— Що з вами? — питаю без тіні тривоги в голосі.

— Діло в тому, що тепер у її колі є прогалина, — зі знанням справи озивається зі свого стільця Іван, задумливо встромивши руку в дірку на скроні. — Усе діло в прогалинах.

Я дивлюся на нього й киваю з невловимим усміхом на вустах. Він киває у відповідь і, витягнувши з голови перемащену кров’ю руку, підбадьорливо показує мені великий палець.

Тоді я заходжу в коло через протертий щойно розрив і наближаюся до побілілої від жаху старої на ліжку. Я нахиляюся до самого її вуха.

— Це я, — шепочу пупорізці, і слова ці звучать так лиховісно, ніби в них є щось приховане, зрозуміле тільки Марфі…

А наступної миті вікно Марфиної кімнати розбивається від удару й сухеньке тіло старої вилітає крізь нього разом з уламками віконниць і тисячами скляних леліток.

Скрикую. Сон як рукою зняло.

— Тихо-тихо… — до мого чола торкається прохолодна Настина долоня. — Ти весь гориш…

Дзюрчить вода, й за мить дівчина прикладає вологу тканину до мого лоба.

— Ти мариш… — каже Настя.

— Сон… — спробував пояснити я, та вона дбайливо накрила мої губи своєю долонькою.

— Не кажи нічого, — мовить вона ніжно. — Я дала тобі настій з хмелю й материнки. Скоро тобі покращає…

Заплющивши очі, спробував розслабитися. Моя рука обмацувала гарячу постіль, намагаючись відшукати хоч якусь прохолоду… І намацала діру. Діру в сіннику. Та це не просто діра. Щось із нею не так… І тут до мене доходить: це ж нора! Щуряча нора, я чомусь певен цього!

Намагаюся сказати Насті про це важливе відкриття, та в мої пальці впиваються гострі, як леза, щурячі зубки. Відсмикую руку, шумно вдихнувши, й дивлюся на Настю. Вона нічого не помітила й щось розповідає мені з турботливою усмішкою на лиці, її губи беззвучно ворушаться. Намагаюся покласти руку на ліжко, та тільки-но мої пальці торкаються постелі — вони тут таки натикаються на нори і щурячі писки, що вистромлюються звідти!

Тоді силкуюся закричати Насті, щоб перестала теревенити й допомогла мені!

Та щойно відкриваю рота, з нього вилазить здоровенний товстий пацюк, перекривши мені горлянку своїм лискучим тілом…

…Я жалісно простогнав і прокинувся.

Насті поруч не було. Рушничок на моєму чолі — сухий і гарячий.

Я похапцем обмацав рота, руки, подушку… Жодних щурів… Авжеж, ніяких щурів…

У кутку ліжка, у мене в ногах, знову забовванів темний силует.

— Настю, — гукнув я. — Ти спиш?

— Вона кудись вийшла, — відповів мені знайомий голос, і я здригнувся.

— Каторжанська душа! Томаш!

Спалахнув сірник, освітивши його лице лиховісним оранжевим світлом. Він стискав у зубах самокрутку і посміхався.

— Що ти тут забув?! — запитав я.

— Мені сказали, що ти шукав мене. В суботу вночі.

— Хто міг тобі це сказати? — здивувався я. — Я запитував про тебе лише в шинкаря… А він — мертвий…

Спогад сплив перед моїм внутрішнім зором і був іще реальніший, ніж метушливі щурі на постелі: шинкар стоїть, витріщивши очі, й тримається обома руками за горло. Він ніби тут, у хатині, і з-під його пальців пробивається тугий струмінь крові. Вона б’є просто в мій бік, гарячі бризки падають мені на лице, сорочку, постіль, — усе заливає ясний багрянець.

Я скрикую й судомно витираюся, та ні крові, ні шинкаря в хатині, звісно, немає.

— О, братику, — похитав головою Томаш. — Добряче тобі перепало.

Затягнувся, й кінчик цигарки підсвітив його обличчя, перетворивши на жахливу машкару.

Я знову влягаюся, тривожно оглядаю свою сорочку та постіль… Томаш допитливо позирає на мене.

— То що ти хотів од мене? — буденно запитав він.

— Я знаю, хто ти.

— Он воно як? — у напівмороку кімнати зблиснула його білозуба усмішка. — І хто ж?

— Ти — Хома Брут!

Томаш і далі незворушний, ніби чекав од мене саме цих слів. Але нічого не каже, щоб я міг провадити далі, — та я замовк. І тоді заговорив він:

— Що слід зробити з вбивцею панночки?

— Так чи ні? — вигукнув я. — Ти — Хома Брут?!

— Спробуй почути моє запитання, — наполяга він. — Ось ти знайшов убивцю, і його життя в твоїх руках. Що ти з ним зробиш?

— Віддам на суд, — тільки й відповів.

— А якби ти був суддя. На що заслуговує вбивця панночки?

— Отже, вбив усе ж таки не ти… — зронив я. — Так? Якщо не ти, тоді зрозуміла твоя зацікавленість цим ділом. Не збагну лише, чому тобі дозволяють розгулювати так просто хутором, якщо тут усі вірять у твою вину…

— Ну, вірять, скажімо, не всі. Сотник у глибині душі не вважає Хому Брута вбивцею. Ти знав це? А ось його жінка — от вона б задушила Хому власними руками…

— Господи… Тепер ясно… — я сів на ліжку, хоча голова знову запаморочилася. — Між вами угода, так? Сотник гарантує тобі безпеку і свободу до кінця розслідування, а ти не маєш права назвати мені свого справжнього імені. То ось чому сотник сказав, що не бачив на поминках Томаша Болгара! Він бачив тебе — Хому Брута! А про те, що це ти сам писав йому, а ніякий не Томаш, він і не здогадується!

Я дивився вже не на нього, а кудись углиб своїх міркувань, обхопивши голову, наче руки могли приборкати завихрені думки.

— Інше незрозуміло, — вів я далі. — Навіщо було тобі писати ті листи? І там, біля верби, ти ж майже переконав мене, що вбивця — саме Хома… Стій! Стій-стій-стій… Але ж і не було ніякого вбивства сорок днів тому! Олесь узагалі не певен, що сотник мав дочку!

Я поглянув на нього. Томаш широко посміхався.

— Що?

— Дуже непогано! — сказав він і, затиснувши цигарку в зубах, поплескав у долоні. — Дуже непогано, пане Білий. Та є одна дрібниця, якої ти не врахував. А вона, до речі, руйнує твої теоретизування, розбиває їх на друзки.

— Яка ще дрібниця?

— Скоро взнаєш, — пообіцяв він, підвівшись. — Мені пора.

— Я нікуди тебе не відпущу! — спробував підвестися, але підлога зрадливо хитнулася під моїми ногами, змусивши повалитися на спинку ліжка.

— Ти занадто слабкий… Набирайся сили, а тоді приходь по відповіді.

— Куди приходити? — запитав я, коли Томаш уже стояв біля дверей.

— На той бік хутора, де верба. Третя хата.

Він відчинив двері й вийшов. А за мить знову зазирнув і запитав:

— То якої ж кари заслуговує панноччин убивця? Ти так і не сказав.

— Я не суддя. Та вбивці заслуговують смерті. Завжди так було.

— Саме так! — він підняв угору палець і за мить зачинив за собою двері.

— Чекай! — крикнув я.

І хоча хитало мене немилосердно, поваландався до дверей. Підлога гойдалася піді мною на кожнім кроці, ніби ця рибальська хатина перетворилася на шхуну посеред лютого шторму.

Коли нарешті дійшов до дверей, то з подивом усвідомив, що не можу знайти ручку. Ручки на дверях не було! Взагалі! Я спробував зосередитися… Вона має тут бути. Адже він щойно вийшов!

Але не було ні ручки, ні самих дверей, — тільки дощана стіна… І тоді я відчайдушно загрюкав по ній.

— Томаше! Вернись!

Розділ 18

Я гупав і кричав, вигукував його ім’я, аж поки двері відчинилися, штовхнувши мене. Зрозумів, що шукав ручку на дверях зовсім не там… Я зашпортався й неодмінно упав би навзнак, та мене підхопили чиїсь дужі руки.

— Отакої… Куди це ви зібралися?

Це був Котелок.

— Олесю… — видихнув я. — Хома Брут щойно був тут!

— Хто? — здивувався він, обережно посадивши мене на підлогу, бо стояти я не міг.

— Він марить, — сказала Настя, яка щойно показалась у дверях. — Я запарю ще зілля…

— Не марю! — вигукнув я. Котелок допоміг дістатися ліжка, і я не опирався. — Чи все ж таки марю…

Згадав щурів і шинкаря, який забризкав тут усе своєю кров’ю…

— Батько казав, що так може бути… — сказала Настя, намагаючись розпалити вогонь у невеликому коминку. — Треба багато спати.

— Ти сам як? — запитав я Котелка.

— Та краще за вас… Зараз осьо риби насмажу… Поки ви не оклигаєте, будемо тут, а потім уже подумаємо, що робити.

Він підійшов до Насті, щоб допомогти розпалити вогонь. За хвилину я почув, як затріскотів хмиз.

— Послухайте, — раптом сказав я. — Якщо це було марення, то дуже реальне… Він сидів он на тому ослоні й курив самокрутку. І якщо мені це все наснилося, то, звісно, недопалка ви там не знайдете… Та все ж таки… Щоб мені було спокійніше…

Олесь усе зрозумів і мовчки пішов до ослона. Став навколішки, зазирнув під нього і під ліжко, уважно обдивився підлогу.

— Ніхто не може знати, що ми тут, — сказала Настя. — Отже, ніхто не міг сюди прийти.

— Твій батько знає…

— Він би нікому не сказав, — заперечила вона. — А марення бувають і такі, наче насправді…

— Не аж такі, — сказав Котелок Насті. Він підвівся з підлоги, стикаючи в пальцях недопалок цигарки. — Сюди справді хтось приходив.

Настя здивовано поглянула на мене.

— Тоді це був хтось інший, — сказала вона.

— Як так — хтось інший? — не второпав я.

— Не Хома Брут!

— Чому ж?

— Бо він не міг тут бути, — відрубала Настя.

— А й справді, чому? — запитав її Котелок. — Я ганявся за цим субчиком усю весну й не проти був би його нарешті злапати…

— Просто не міг — та й годі! — вигукнула вона. — Вам обом багато що не до шмиги.

— Може, поясниш нам? — запитав я.

— Не зараз… — сказала Настя. — Трохи очуняєш — тоді.

Вона раптом підійшла до ліжка і поклала щось мені на ковдру.

— Ось, — мовила. — Ти просив.

Це був стосик листів. Голова паморочилася. Мені вартувало неабияких зусиль прочитати напис на горішньому конверті. Сотнику Назарові Засусі. Від Томаша Болгара.

— Дякую… — і я відкинувся на подушку, бо знову забило памороки. Про те, щоб читати листи, не могло бути й мови.

— Це якось допоможе? — запитала Настя.

— Мабуть, уже ні, — чесно зізнався я. — Всі відповіді ми матимемо, коли я зможу ходити і ми разом навідаємося на хутір, у третю хату від старої верби.

Настя здригнулася всім тілом і озирнулася.

— Це хата Хоми Брута? — запитав я її.

Вона кивнула.

— Він призначив там зустріч, — сказав я. — І ви складете мені товариство. Хома він чи ні — з’ясуємо пізніше. Головне — впіймати його. А зараз — давайте вже вашу цикуту. Надіюсь, мені нарешті вдасться виспатися без жахних сновидінь.

Трунок був гарячий і гіркий, але завдяки йому я й справді спав міцно та спокійно.