Білий попіл

Розділ 11

Коні сахнулися й знавісніло заіржали. Один із них став дибки. Пролунав викрик Котелка, й одразу по тому прогримів постріл. Пара гнідих так стрімко взяли з місця, що ми з Марфою гепнулися на підлогу. Бабця без упину лементувала. Екіпаж знову опустився на всі чотири колеса, й ми вихором помчали лісовою дорогою.

— Коні понесли!!! — прокричав Котелок. — Держіться!

Я ледве зміг сісти, притиснувши до себе стару однією рукою, а іншою — схопившись за поруччя.

— Тпрууу! — кричав Котелок, але коляска летіла дедалі швидше, безбожно підстрибуючи на вибоїнах. Він усе ще намагався правити, та від натягнутого, як струна, повіддя не було жодної користі. На черговій вибоїні, коли коляска знову підскочила, небезпечно нахилившись, він просто кинув ремені й вчепився за козли, щоб не вилетіти на дорогу.

— Стережи-и-ись! — кричав він щосили, коли наш екіпаж, завіяний ураганом куряви, влетів на єдину хутірську вулицю, розлякавши курей і котів. — Доро-о-огу! Стережись! Стережи-и-ись!

Бабця стиснула мій зап’ясток своїми покрученими пальцями так міцно, наче я посадив собі на руку яструба. Вона вже не кричала, а лише часто дихала, не зводячи з дороги вирячених очей. Котелок спробував взяти кинуті віжки, та мало не вилетів на повороті й гепнувся на лавку долілиць, що не завадило йому ще надсадніше вигукувати своє «стережи-и-ись!». Миготіли перелякані обличчя селян. Ми прогуркотіли по камінній кладці невеликого майдану повз церкву. Потім вулиця знову завернула, і хутір раптово скінчився. Дорога пішла в гай, ми з пупорізкою, затуляючи обличчя, ледве встигали ухилятися від гілок, аж раптом коляска знову нахилилася під якимсь неймовірним кутом. Повитуха жалісно і протяжливо зойкнула… Зненацька коні спинилися. Друга пара коліс з таким грюкотом вернулася на грішну землю, що я аж клацнув зубами, а Котелок вилетів-таки зі свого місця просто в траву. У цілковитій тиші тільки коні фуркали піною, широко порозкривавши роти.

— Ви як? — запитав я Марфу.

— Господи святий, кріпкий, безсмертний… — вона бурмотіла це практично одним словом, зробивши паузу лише задля того, щоб хапонути повітря. — Матінко-пресвята-Богородице…

Бабця опустилася навкарачки й злізла з коляски, наче той рак.

— Царице-небесная-отець-вседержитель…

— Усі живі? — почувся голос Котелка з кущів.

— Нібито, — відповів я. — Коней не покусав?

Котелок продерся крізь хащі, обтрушуючи, власне, свій котелок. З його розбитого носа цибеніла кров.

— А дідько його знає!

— Стули пельку! — гаркнула пупорізка. — Докличетеся на свою голову!

Він знічено замовк.

— Ви ж обидва нічого не тямите! Багато ви бачили сивих вовків, та ще й таких здоровенних?! — вела далі Марфа.

— То був пил. І звичайна велика тварина. Добре, якщо він коней не покусав…

— Це був Вій! — очі старої спалахнули фанатичною загравою, й вона перехрестилася. — Хіба не бачте, де ми опинилися?!

— І де ж? — запитав я, роззираючись. Ми стояли край гаю, біля підніжжя пагорба, на якому росла велика, покручена плином часу та вітрюганами, стара верба.

— Тільки з іншого боку під’їхали, здається… — здивовано промимрив Котелок, пропустивши повз вуха моє запитання.

— Ходімо! — сказала повитуха. — Й заберемося звідсіля якнайскоріш…

І вона рушила ледве помітною стежиною до пагорба.

Я запитально поглянув на Котелка. Той обережно, з острахом, підійшов до коней. Вони спершу відсахнулися, та він зловив одного жеребця за повіддя й заходився заспокійливо гладити його по голові.

— Чого стали? — запитав він мене. — Он під тою вербою її й убили. Перевірю коней. Бо що як таки встиг цапнути…

Я попрямував за Марфою, аж позаду пролунав голос Котелка:

— Так а що то за Вій такий? Усі тільки про нього й говорять.

— Демон такий. З довгими віями. Не бери в голову, — і я поспішив за пупорізкою.

До верби було трохи далі, ніж видалося мені спочатку, й ми піднялися на вершину пагорба хвилин через десять. У мене в руках була торба зі знаряддям злочину. Стара Марфа сперлася руками об коліна, щоб віддихатися.

— А тієї ночі ви звідки прийшли? — запитав я.

— Он по тій стежечці, — кивнула бабця, пройшовши під вербою. — Я зупинилася там, унизу. Місяць світив ясно. Я зразу впізнала Хому. Не так і багацько в нас на хуторі парубків.

— Вони сварилися?

— Вона… Начебто хотіла піти… Чи втекти… А він схопив її. А вона повернулася й дала йому по морді. Тоді він узявся гамселити її кулаками…

— Але, побачивши це, ви ж не закричали відразу? Чому?

Стара трохи прикрила рота — міркувала, що відповісти. Здавалося, намагається прочитати в моїх очах, яка ж заковика в цім запитанні, — й ніяк не могла втямити.

— Ну… Я злякалася. Та коли побачила в його руці камінь…

— Оцей?

Я дістав із торби пакунок і розгорнув закривавлену ганчірку. Це була кругла каменюка, на якій добре збереглися плями крові й навіть налиплі в кількох місцях довгі темні волосини.

— Так, — погодилась стара. — Я спохопилася тільки тоді, коли він її вдарив. Отоді й закричала щосили. Потім позбігалися люди…

Щось не сходилося… Я поклав камінь на траву й озирнувся, намагаючись уявити, як усе було.

— Не розумію, де він узяв цю каменюку, — сказав я їй. — Поблизу взагалі немає ніякого каміння. Жодного камінчика! Я так розумію, що каміння можна знайти аж ген, біля річки. Приміром, на Хому справді напав дикий гнів — такий нестримний, що він захотів убити дівчину, яку кохав. Але тоді йому б довелося навмисне бігти по камінь до річки… А ви ж кажете, спершу він бив її кулаками. Отже, він іще й завчасно приніс цей камінь і поклав десь тут! Але тоді це вже сплановане вбивство, а не сварка. Що скажете?

Очі повитухи, здавалося, аж світяться від злості. Всміхнувшись, я підійшов до неї.

— Хочете почути, що тут іще не до ладу?

— І що? — роздратовано запитала стара.

— Кричіть!

— Що? — не второпала пупорізка.

— Кричіть, — повторив я. — Так само, як кричали тієї ночі. Я хочу переконатися, що ваш крик могли почути на хуторі. Де тут, до речі, найближчі хати?

— За тими деревами, — здивовано відповіла Марфа.

— То кричіть!

Вона розгублено роззирнулася, потім поглянула на мене, ніби сподіваючись, що я жартую. Але я чекав.

І тоді стара закричала. Її тихе і силуване «а-а-а» могло хіба що розсмішити.

— Жартуєте?! — запитав я. — І такий оце крик міг сполошити люд на хуторі?

Вона поглянула на мене з холодною ненавистю й зневагою. Потім вдихнула на повні груди і закричала ще раз — щосили, аж поки зрештою зайшлася кашлем. Але її старече вищання все одно пролунало тихо та хрипко й одразу ж розчинилося в легкому подмуху вітру, від якого стиха зашелестіла стара верба.

— Знову щось не те, — насмішкувато сказав я. — Гадаю, вам забракло б сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, знову обдивляючись пагорб. Що ж тут насправді сталося?

— Слухайте сюди, — сказав я їй, не обертаючись, — доведеться обирати. Або ви розкажете мені правду, або ж — до ладу закричите.

І раптом вона звереснула. Це був несамовитий, сповнений жаху короткий вереск, од якого зі старої верби здійнялась у небо зграя вороння: птахи сполохано каркали і кружляли понад пагорбом. Я обернувся, мов ошпарений. Повитуха лежала на землі навзнак, розкинувши руки й роззявивши рота. А над нею, з каменюкою в руці — тією, що я приніс у торбі, — стояв Томаш.

— Томаше! — вигукнув я. — Що ти накоїв?!

— Ти просто погано її налякав, — сказав він, ніби нічого й не сталося. — А кричить вона — дай Боже…

Я кинувся до старої, схилився над нею, притулившись вухом до її вуст.

— Дихає! — сказав я.

— Це ж треба, — байдужливо сказав Томаш. — Здорова бабера.

Я підвівся, стиснувши кулаки.

— Слухай-но, розумако… Сотник радив мені пристрелити тебе, якщо знову об’явишся…

— І? Що тобі заважає?

Він дістав папірець із тютюном і поклав згори кілька зеленавих дрібок.

— Як мудрі люде кажуть, — повчально мовив Томаш. — Щоб застрелити — пукалка потрібна. А сотник навіть не повернув тобі пістоля.

Я так і стояв, стиснувши кулаки. Як з ним учинити? Я озирнувся на стежку, якою ми прийшли. Томаш ніби прочитав мої думки:

— Він припреться сюди хвилин за п’ять, не раніше. Якраз устигнемо.

Одним рухом він скрутив цигарку і, запаливши сірник об підошву, розкурив її.

— Дай мені твої руки, — сказав він.

— Що?

— Ну ж бо! Ти ж хочеш розкрити це вбивство чи ні?

Я простягнув руки, і він взяв мене за плесна.

— Заплющ очі. Просто вслухайся в кожне моє слово — й уявляй, — сказав він. — Більш нічого не треба.

Його впевненість та спокій подіяли на мене гіпнотично. Хтозна-чому, та я заплющив очі й слухав Томаша, який ніби розповідав мені притчу:

— Того вечора Хома Брут був у шинку. Місцевий шинок нічим не відрізняється від усіх інших, — хіба трохи менший.

Я відчув тяжкий запах гашишу, що пеленав мене щільною димною хмарою, й спробував відвернутися, щоб не нахапатися наркотичного диму. Та він був скрізь і чимраз густішав.

— Просто уяви, — долинув голос Томаша, наче він бачив, що зараз коїться в моїй голові.

Втомившись опиратися диму, я нарешті вдихнув. Може, трохи глибше, ніж би мені хотілося. І ядучий аромат наркотику залоскотав у ніздрях і в горлі, наповнив легені.

— Він був молодий. Мав смішну зачіску під горщик і носив вишиванку, — Томаш ніби підказував мені, щоб я міг краще уявити картинку. — Тут багато хто полюбляє вишиванки, та Хома вбрав того вечора особливу — білу, як оце на мені зараз. Празникову…

І я побачив…

Гамірно. Шинок освітлювали самі лише свічки — найдешевші. І хоч їх було багато, тьмяного жовтуватого світла все одно бракувало.

За великим столом, збитим із нетесаних дощок, сидів Хома в сорочці, вишитій білим по білому. Навпроти — його друзі, двоє молодиків, яких я не знав.

— А Іван? — запитав я Томаша, не розплющуючи очей. — Цей, із родимкою, який був на поминках. Він між них був?

— Аякже!

Шинкар саме наливав для Івана чотири кухлі пива і поставив поруч чарку горілки.

Той подякував і, скрадливо озирнувшись, вилив чарку в один із кухлів. Потім узяв їх і відніс до столу, де сиділи Хома з друзями.

— Це від мене, — сказав Іван, зумисне гучно вдаривши денцями кухлів об стіл. — Пригощаю!

І посунув кухоль, у якому була горілка, Брутові.

— Ні, браття, досить з мене сьогодні, — усміхнено заперечив Хома. — Вона чекатиме на мене. Піду я.

— Коли дівчина жде, це на краще, — сказав один із друзів Хоми.

— Якщо дождеться, — докинув другий, і всі засміялися.

— Послухай-но мене, братику, — звернувся Іван до Хоми. — Не ходи до неї.

— Як то — не ходи? — здивувався Хома.

— От не ходи і все! Ні сьогодні, ні потім. Між вами нічого не може бути. А якби й було — то на біду вам обом. Ти лише душу собі ятриш… Але то твоє діло… Тільки ж і їй ти життя ламаєш! — останні слова Іван промовив голосно, і кілька чоловіків у шинку озирнулися.

— Вона чекає на ці наші зустрічі не менше за мене, — пробубнів собі під носа Хома.

— Уже й так по всенькому хутору чутки поповзли, — сказав Іван тихо. — Та поки ще ніхто нічого не бачив на власні очі — ще не пізно!

— Вона чекає, — Хома підвівся.

Іван поклав йому руку на плече й знову всадовив на лаву.

— І що буде?

— Коли? — не зрозумів Хома.

— Взагалі. Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?

— Аякже… Її старий мене приб’є, — спохмурнів Хома.

— Утечете? — під’юджував Іван.

— А це мисль! — Хома якось по-дитячому завсміхався.

— І сотник не розшукає вас? Справді?

Хома мовчав.

— А коли знайде й заб’є тебе до смерті канчуками, — що буде з нею? Втопиться з горя? Чи просто вичахне з туги? Як сам гадаєш?

Хома й далі мовчав, й Іван підсунув до нього ближче кухоль із пивом, в якому була горілка.

— Пий. Може, відляже. Пий — і щоб чинив, як треба.

Хома вихилив одним махом. Друзі мовчки дивилися на нього. Іван вдоволено кивнув. Подальші видіння були уривчасті. Я бачив Хому, який знавісніло витанцьовує під веселі переливи скрипки.

Бачив самотню Соломію під старою вербою, що її тендітну постать різьбив на тлі чорного неба яскравий місяць.

Бачив, як Іван знову плеснув чарку горілки Хомі в пиво. І як той, вихиливши кухоль, кинув його об стіну під гучний регіт приятелів.

Бачив, як Соломія сіла під вербою, обхопивши коліна руками. І як плечі її тремтіли від беззвучного плачу.

— Коли він усе ж таки заявився, то був п’яний як чіп, — сказав Томаш. — І в серці своїм добре розумів, що Іван правду каже: їхні взаємини не мали майбуття. Ні майбуття, ні взаємин…

Він реготнув.

— Ти був там тієї ночі? Був у тому шинку? — запитав я.

— Так! І бачив усе. Тієї ночі Хома вирішив здобути жадане за будь-яку ціну. А коли збагнув, що це неможливо, — поклав край усьому, одним ударом.

— І де він узяв камінь? — раптом запитав я.

— Гадаю, там, де й зустрів Соломію: внизу, біля річки. Не дочекавшись його, вона поверталася додому. Може, тому Хома і сказився. Він підняв камінь. Панночка — кинулася навтьоки. Він — за нею. Як хижак. Стежка пролягає через вершину пагорба, тож він наздогнав її якраз під вербою. Може, в нього і був іще шанс схаменутися, та дівчина обернулася і вдарила його… А даремно… Що було далі, тобі Марфа розказувала.

Від гашишу паморочилася голова.

— Марфа каже, він бив її кулаками, — сказав я. — Де ж був камінь?

— Та яка різниця! Біг за нею з каменем, потім передумав, кинув його на землю… Поліз до неї — дістав у пику, знавіснів… Згадав про каменюку… То все не має значення.

Я сів, обхопивши голову руками: здавалося, під моїми ногами похитується сам пагорб… Усе сходиться, тепер ніби все докупи зібралося… Чи не все?

…Хома стояв над тілом Соломії. На його лиці була кров, у руці — закривавлений камінь. Пролунав крик Марфи, але Хома ніби й не чув його. Я бачив, як він плакав. Ридав, і сльози лишали на його щоках довгі доріжки, виблискували в місячнім сяйві…

— А чому він таки передумав і пішов на побачення?

Томаш не відповів. Він стривожено дивився мені за спину. Чути було чиїсь швидкі, тяжкі кроки. Я обернувсь якраз тоді, коли захеканий Котелок добрався до вершини пагорба.

— Що сталося?! — запитав Олесь.

Повитуха закахикала, і я обернувся до неї. Вона трималася за голову й силкувалася сісти. Мій погляд намагався відшукати Томаша, але тільки кущі, що колихалися по той бік пагорба, свідчили про його недавню присутність.

— Мені стало зле, і я впала, — стиха мовила Марфа. — І, здається, вдарилася головою об цей клятий камінь.

Вона провела рукою по волоссю, а потім помітила кров на своїх пальцях.

Я здивувався, що вона нічого не сказала про Томаша.

— А я почув крик, — сказав Котелок, — й одразу побіг сюди.

— Я кричала? — запитала повитуха. — Не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, як нашу коляску страшно підкидало на дорозі… Потім ми стояли на пагорбі… Поки зійшла сюди, мені геть памороки забило… А! Згадала! Це ж пан Білий просив мене кричати. Він хотів щось там перевірити. Видно, оце мене й доконало… Поможете встати?

Я мершій підхопився й подав бабці руку.

— Ви достобіса налякали мене, — сказав я Марфі. — Якби гепнулися на цей камінь скронею, була б біда чорна.

— От бачите, пане Білий, — слабким голосом сказала Марфа. — А ви сумнівалися, що я правду кажу! Мій крик тоді півхутора чуло!

— Авжеж… — промимрив я.

— А чим тут так тхне? — запитав Котелок.

Я помітив у траві недопалок Томашевої цигарки й непомітно наступив на нього.

— Ой, щось мені недобре, — сказала бабця, й за мить її вивернуло. Вона склалася навпіл, упершись руками в ноги.

— О Господи… — прошепотів Котелок.

— Це струс мозку, — сказав я. — Треба відвезти її в маєток.

Повитуха збіліла на лиці, як крейда, а на її скронях проступили великі краплі поту. Ми з Котелком підхопили її попід руки й повели вниз по стежці.