Білий попіл

Розділ 20

…Ми сиділи на подвір’ї на дровах, і худюща руда кицька терлась об наші ноги й голосно муркотіла.

Світив місяць.

— Чому ти так думаєш? — запитав я Настю.

— Я виросла на оповідках про Хому Брута! Я багато разів бачила, як дорослі люди билися до крові, сперечаючись, убив він панночку чи ні. І всі, хто добре тебе знав, вважали, що ти не винен!

— Ну… Це ж природно: люди не хочуть вірити у злочини, скоєні близькими людьми…

— Мій батько теж не вірив, — сказала вона. — Хоч і не знав тебе близько. А він — мудра людина.

— Мені б дуже хотілося, щоб так воно й було. Та я пам’ятаю камінь у себе в руці. Так само чітко, як бачу зараз цю кляту кицьку. І камінь був закривавлений.

— А як бив її по голові — пам’ятаєш? — запитав Котелок.

Я поглянув на нього, намагаючись видобути з пам’яті цей жахливий епізод.

— Ні, — сказав я. — Тільки камінь.

— Отже, ти пам’ятаєш те, що було до вбивства і що було після. А саме вбивство — не пам’ятаєш?

— Ще годину тому я не пам’ятав доброї половини свого життя…

— Чому ти не віриш мені? — запитала Настя. — Я ж бачу, який ти! Я відчуваю! Відколи побачила горезвісного «вбивцю», якого сотник привіз для суду і страти, я зрозуміла, що ти не міг цього скоїти!

— Настю, голубонько моя… Спасибі тобі… Але в житті все значно химерніше, ніж це здається у двадцять років!

— То йому ти зміг повірити, а мені — ні?!

— Кому — йому?

— Цьому Томашеві! Як, ти казав, його прізвище?

— Та немає ніякого Томаша і не було ніколи!

Я нервово підвівся. Потім присів навпроти Насті навпочіпки.

— Слухай… Я трохи знаюся на медицині… Коли людина тоне, її мозок, довго перебуваючи без повітря, руйнується. Ось чому з мого життя було викреслено аж двадцять років. І саме тому я вигадав собі того, хто візьме на себе відповідальність за мій злочин. А коли тиждень тому мене вдарили по голові у лігві київських грабіжників, мені наяву почав ввижатися цей вигаданий персонаж. Томаш — це моє друге я. Гірша його частина. Без жалю, без совісті, без берегів!

— Отже, ти визнаєш, що сам — кращий за нього? — запитала Настя. — І що ти тримаєшся й совісті, і берегів?

— Так! І саме тому я не хочу більше жити! — ці слова я вигукнув несподівано для самого себе.

Руда кицька, злякавшись, кудись втекла. Котелок знітився й опустив очі додолу — не знав, куди себе подіти.

— Скажи мені ще раз його прізвище, — попросила Настя, ніби щось пригадавши.

— Чиє? Чиє прізвище ти хочеш почути?! Його немає і не було! Всі його слова — це мої власні думки! Як сповідь перед собою. Його листи — це мої листи!

— Нас можуть почути, — зауважив Котелок.

— Пробачте, — сказав я й, заспокоївшись, звернувся до Насті: — Його прізвище не має жодного значення. Напевно, все простіше: протягом усіх цих років я мучився і в глибині душі хотів, щоб мене наздогнала кара. А вдома — розмовляв із власною совістю. Всього лише. Просто вигадав для неї подобу за мотивами власних ініціалів…

— Якщо ти мені зараз не скажеш, я сама тебе повішу, — рішуче мовила Настя. — Що за прізвище було в цієї подоби?

— Болгар, — сказав я, втомившись сперечатися. — Томаш Болгар.

Настя підняла якогось патичка, відгорнула ногою сміття, розчистивши клаптик землі, й надряпала: «БОЛГАР».

— Не думав, що ти вмієш писати, — здивувався я.

Вона відмахнулась.

— Це довга історія…

Настя тицяла в літери патичком і щось шепотіла, ніби перераховувала їх, — тільки чомусь не підряд. Потім щось стерла, знову написала… Нарешті рвучко підвелася й запитала:

— Чому таке прізвище?

— Звідки я знаю!

— Ти ж сам його придумав! Що воно означає?

Я замислився, та на думку нічогісінько не спадало.

— Вбий не знаю… Це важливо?

— Ти знаєш легенду про демона на ім’я Вій? — несподівано запитала вона.

— Облиш, Настю! Хоча б ти не повторюй всієї цієї маячні про розімкнуті кола!

— Сам ти маячня! — вибухнула вона. — Після білої немочі тут протягом двадцяти років люди вмирали своєю смертю. А відколи з’явився ти, лише за кілька днів загинуло шестеро людей! Якщо ти вирішив стати сьомим, то це й твоє діло. Та дослухай хоча б до кінця!

— Тихше, прошу вас, — благально повторив Котелок.

— Тоді хай він помовче! — відповіла йому Настя, блиснувши очима.

— Пане Білий…

— Добре, — сказав я. — Розповідай про своїх демонів.

— У нас багато хто вірить, що Вій об’являється у вигляді чудовиська з довгими віями. І якщо йому вдасться поглянути на когось — він начебто може забрати душу. Та мій батько каже, що все це — дурниці. Справжній Вій — всередині нас. Він знаходить найменші червоточинки в наших душах і роз’їдає їх, щоб змусити людину повірити, що вона — зла. І тоді дрібні провини спершу спонукають до справжніх гріхів, а потім призводять до страшних злочинів. Батько каже, Вій забирає віру в прощення…

— Настю, — перебив я. — Це все дуже гарно, та я не розумію…

— Тоді дослухай! — урвала вона мене. — Легенда ця дуже давня й народилася не тут. Старі люди знають, що раніше Вія називали інакше.

Вона поглянула на Котелка: той зацікавлено слухав.

— Зразу видно, що Олесь не з нашого хутора, — всміхнулася Настя. — Інакше б уже просив мене не називати цього імені вголос. Наші смертельно бояться його…

— А ти — ні?

— Кажу ж: демони — в серцях людей. А тепер — поглянь: прізвище твого Томаша — Болгар. І ти не знаєш, звідки воно взялося в твоїй голові. А демона на ім’я Вій, що відбирає в людей віру в прощення, насправді звати Балорг.

Мовивши це, Настя відступила від клаптика землі, де раніш написала ім’я Томаша. Зараз там було два імені: одне під іншим:

БОЛГАР

БАЛОРГ

Вона мовчки чекала на мою реакцію. Котелок підійшов і, схилившись над написами, нестерпно повільно намагався їх прочитати.

— Та годі… — розчаровано сказав я. — Це все?

— Ти не розумієш? Ніяка це не розмова з совістю! І слова Балорга — це аж ніяк не твої думки!

Цієї миті мені по-справжньому стало шкода дівчинки.

— Гаразд! — раптом вигукнула Настя. Побачивши моє байдуже обличчя, вона миттєво стерла написи ногою. — Тоді ходімо зі мною!

— Куди? — здивувався я.

— Ти хотів знати, кого держать у гробниці? Ходімо!

Вона схопила мене за руку.

— Невже демона? — всміхнувся я.

— Якщо ти зараз повісишся чи ще якось занапастиш себе, то так ніколи і не взнаєш!

Вона відпустила мою руку й рішуче попрямувала до хвіртки. Через кілька кроків Настя обернулася. В її очах пломеніла лють і рішучість. У місячному сяйві вона була ще прекрасніша, ніж завжди. Нагадувала розбуджену серед ночі фурію — й це було так зворушливо, що я мимоволі всміхнувся. Вперше відтоді, як мене витягнули із зашморгу.

— Чого шкіришся? — сердито запитала вона.

— Ти дуже гарна, — сказав я. — Надто коли сердишся.

Мені здається, перш ніж Настя відвернулася й пішла далі, на її вустах сяйнув легкий усміх. Я пішов за нею.

— Стійте! — жалісливо покликав Котелок. — Давайте хоча б уранці!

Та на нього ніхто не зважив, і небораці довелося поспішити на нами.

Опинившись на кладовищі, оповитому лиховісним серпанком, Котелок тремтів, як осиковий листок. Я ж боявся тільки одного — наразитися на озброєних головорізів. Та в місячному світлі все було, як на долоні. Настю, схоже, взагалі ніщо не лякало, і рухалась вона з рішучістю вітру. Здавалось, якби зараз перед нами постав сам диявол, вона б відштовхнула його плечем, навіть не уповільнивши кроку.

Нарешті ми зупинилися перед криптою з написом «Сім’я Засухи».

— І як ми зайдемо? — запитав Котелок.

У голосі його лунала зрадлива надія, що відімкнути замок нам не вдасться.

— Настю, маєш шпильку? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Ну, значить не судилося… — озвався Котелок, не приховуючи радості.

— Та годі тобі, Олесю! — сказав я. — Ніколи не повірю, що в такого забобонного субчика, як ти, ніде на одязі немає шпильки від пристріту!

Він спохмурнів і насупився.

За півхвилини на моїй долоні були дві чудові англійські шпильки. Я оглянув замок. Він був примітивний. Розігнув обидві шпильки й засунув їх у шпарину. За мить замок клацнув і відкрився.

— Ну, хто перший? — поцікавився я.

— Ти, — сказала Настя. — А ми слідом.

Намагаючись не шуміти, я розмотав ланцюг, що з’єднував кільця на дверях, і потягнув на себе тяжку стулку. Всередині було темно хоч в око стрель.

Обережно увійшов. Щось гучно дзвякнуло в глибині склепу, і я мимоволі здригнувся. Засунув руку в кишеню, дістав звідти сірник і черкнув ним об двері. В кутку гробниці, на старій ковдрі, сиділа людина. Її довге скуйовджене волосся було сиве-сивісіньке і закривало майже все лице. Людина затулилася від світла тонкою блідою рукою.

Від здивування я, здається, аж позадкував, але Настя рішуче підштовхнула мене в спину, ввійшовши разом зі мною. Потім зненацька вихопила у мене сірник і піднесла до обличчя.

— Не бійтеся! — сказала вона голосно. — Погляньте, кого я привела!

Людина опустила руки, і я побачив, що це — жінка з втомленим зморшкуватим лицем.

— Вони замкнули її тут тиждень тому, — пояснила Настя. — Перед твоїм приїздом. Вона все одно не стала б їм підігрувати…

Я не слухав її, бо не міг одвести погляду від обличчя цієї жінки… Її губи… Я пам’ятав, як вони цілували моє чоло… Тонкий ніс… Я торкався його, сидячи в неї на руках, а вона сміялася… Щоки… Я навіть пам’ятаю їхній запах…

— Мамо…

— Це ти? — мама підвелася й простягнула до мене руки, які помітно тремтіли.

Я обійняв її, притиснувши міцно-міцно… Наче хотів заткнути діру в своїй душі, з якої сочився й сочився біль. Мама… А вона все намагалась відхилитися, щоб розгледіти моє лице. Сірник догорів і стало темно. Тоді вона заходилася обмацувати моє обличчя руками, торкалася пальцями кожної зморшки.

— Хома… — нарешті видихнула вона, і далі гладячи моє лице, волосся, шию, плечі, мій шрам на щоці, наче не вірила, що я стою перед нею. — Синочку мій…

— Мамо…

Вона зовсім не змінилася. Тільки постаршала на двадцять років.

Коли батько помер, мені виповнилося одинадцять.

Ми з Іваном були на річці. Після білої немочі (власне, через неї) нікому на хуторі не дозволяли купатися. І навіть мій батько, який казав, що всі хутірські звичаї — це поклоніння дияволу, погоджувався з цією забороною. Вода і біла неміч були якось пов’язані.

Тож ми з Іваном просто кидали на воду тріски, і це були кораблі ворожого флоту. Ми жбурляли в них каміння, взявши на себе роль берегових гармат. Аж тут прийшла мама.

Я ніколи не забуду виразу її обличчя: спокійного та відсутнього. Наче машкара.

— Щось сталося? — запитав я.

А вона просто обійняла мене. І повела додому.

Не пригадую вже, як саме вона мені це сказала. Здається, почала зі слова «біда». Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як перепитав її, ще не цілком усвідомивши значення свого запитання:

— Батько що — помер?

А вона відповіла:

— Ми лишилися з тобою самі.

І я точно збагнув сенс цих слів, та не міг осягнути його. Хотілося всміхнутись. Чи здивуватись. Я нічого не відчував і не розумів, як може насправді статися те, про що вона каже.

Відчув і зрозумів, уже коли побачив батька в труні.

До того часу мені доводилося бувати на похоронах раз чи двічі. Я дивувався, що мертві люди геть не схожі на себе — на тих, кого ти бачив лишень тиждень тому. В домовинах натомість лежали зовсім інші, не схожі на них ляльки. Мені так хотілося, щоб мій батько теж був несхожий. Так було б легше — ховати ляльку. Але він був схожий. Це і був він. Такий рідний і любий. Його щоки завжди трохи кололи, коли він обнімав мене. І він казав: «Синку мій, синку».

Я так і не пережив цієї смерті. Біль не відпускав мене ніколи. Я міг не думати про нього, міг жити і навіть радіти життю, та біль завжди мовчазною тінню стояв за моєю спиною. Одного разу Іван сказав: «Не полегшає навіть через сто років». Не знаю, звідки він це знав. Мабуть, просто повторив слова когось із дорослих. Та, хоч як це дивно, після них мені відлягло. Я більше не сподівався, що біль мине. Просто жив з цією дивною сумішшю в серці: невимовною любов’ю до батька і чорною жалобою по ньому. Намагався, щоб любов передужчувала жалобу.

У чотирнадцять я познайомився з нею. І вперше відтоді, як я кинув жменю вологої землі в могилу найріднішої людини, біль наче відступив на декілька кроків і тепер делікатно принишк осторонь. Ми зустрілися на чиємусь весіллі. До цього я бачив її багато разів, і знав, що вона — панночка. Донька самої пані Анни та сотника. Але того дня мені вперше випало поговорити з нею. І вперше помітити, яка ж вона прекрасна. Які невимовно вишукані в неї рухи, і які безмежно ніжні очі…

Наш цілунок через три роки потому став тією дивовижною миттю, коли вперше за багато часу я відчув цілковите безтурботне щастя. Біль втрати і туга по батькові нікуди не поділися, але тепер поруч із ними оселилося ще одне почуття. Неймовірно сонячне і легкокриле. Воно лоскотало мене зсередини, наповнювало груди чимсь таким легким, аж здавалося, варто вдихнути глибше — і мене просто віднесе на небо…

Якось ми гуляли. І я багато розповідав їй про батька. Переказував притчі, які він так любив. І вона, на відміну від більшості хуторян, не лише слухала мене, але й вірила. І тоді я зізнався, що збираюся вступати до семінарії, щоб стати священиком. Як батько. Замість батька. А вона не скривилась зневажливо і не пішла. Вона обійняла мене:

— Це чудово!

Я сказав:

— А ти будеш попадею.

І вона заливисто сміялася, закинувши голову назад й вигнувши свою прекрасну ніжну шийку, та повторювала: «Попадя! Оце так сміхота… Попадя!».

— Я хочу бути з тобою завжди. І зістаритися разом із тобою.

— І вмерти в один день? — запитала вона, грайливо схиливши голову.

— Вмирати я взагалі не хочу…

Нахилився, щоб поцілувати її в щоку, та в останню секунду вона ухилилася, і я незграбно чмокнув її в носа, і ми обоє знову розсміялися…

А потім я розказав про неї мамі. Хоч і забракло слів, щоб умістити в них своє щастя й захват. А мама спохмурніла і не мовила й слова. А потім обійняла мене міцно-міцно. І щоки її були мокрі.

Через два роки, приїхавши наприкінці травня, я подарував Соломії свій хрестик. Надів їй на шию, а вона притиснула його до грудей і поцілувала мене. А потім ми сміялися від щастя, адже світ існував лише для нас двох і попереду була ціла вічність.

Наступного дня її вбили.

Я б не покинув її. Ніколи б не покинув, хоч як боявся її батька. І хоч би як відраджував мене Іван та інші друзі. Я всього лише не прийшов на наше побачення. Один раз у житті. Вперше і востаннє. Ніколи більше я б не дозволив собі навіть трохи спізнитися. Та ніякого «більше» у мене вже не було.

Я пам’ятаю її на темній землі, поцяткованій хирлявими травинками. І камінь у своїй вимащеній кров’ю руці. Але я б не зробив нічого такого. Тільки не я. Тільки не з нею. Сама лише думка про те, щоб заподіяти їй шкоду, була для мене така ж неймовірна, як здатність ходити по воді. Я б здмухував з неї порошинки до кінця своїх днів.

Та її вбили.

І це був хто завгодно, тільки не я.

Ми вийшли на освітлений місяцем цвинтар. Мама трохи припадала на ногу — ланцюг натер їй гомілку, лишивши червоний басаман, помітний навіть у місячному сяйві. Я тримав її під руку. Ми мовчки прямували до виходу. Котелок ішов попереду, весь час озираючись. Настя — відразу за ним.

— Назар геть сказився, — похитала головою мама. — Розіграти поминки своєї дочки!

Вона раптом зупинилася й повернулась до мене. І знову торкнулася долонею моєї щоки.

— Як почула, що двері посеред ночі відмикають, подумала… якщо мене відпускають… то тебе вже…

На її очах проступили сльози. Я обійняв її.

— Він сам мало не вкоротив собі віку, — раптом сказала Настя з докором. — Витягнули його із зашморгу.

Мама відхилилася, перелякано поглянувши мені в очі:

— Господи! Це правда?

І, помітивши тепер на моїй шиї багряний слід, вона відгорнула комір пальцем.

Настя відповіла замість мене:

— Він не винен, тітко Оксано. Вони скористалися тим, що Хома нічого не пам’ятав… Навіть свого імені. І переконали його, що це він убив Соломію.

— І ти повірив?! — ніжно і водночас з болем у голосі вигукнула мама. — Синку мій…

— Я нічогісінько не пам’ятав… — спробував я виправдатися, бо мені страшенно не хотілося засмучувати її ще більше.

— А зараз?

— Я б ніколи не заподіяв їй зла.

Ми рушили далі.

— Я бачила тебе тієї ночі, — сказала мама. — Майже весь хутір збігся, коли тебе притягнули. Ти нічого не тямив…

— Так, я був п’янючий..

— Ти не був п’яний! Тебе напоїли якимсь зіллям! Тобі ввижалися жахіття, ти постійно скрикував, а ще повторював: «Убили!». Убили-убили-убили-убили… Довго-довго, одне й те ж таки слово…

— Напоїли зіллям?.. — перепитав я. — Це вже цікаво.

Деякий час ми йшли мовчки, і лише гравій шарудів під ногами.

— Настю, чому ти приховувала, що моя мама тут? — запитав я.

— Ти ще не зрозумів? — здивувалась вона. — Щойно би ти згадав, хто є насправді, — тебе би відразу ж убили!

— Але ж сотник сумнівався щодо моєї провини… Хіба ні?

— Сотник — справедливий чоловік, — погодилась Настя. — Але на кого йому ще думати! І, до речі, коли ти в суботу збирався їхати в шинок, ти сам сказав йому: «Все показує на те, що вбивця — Хома». Всі в маєтку обговорювали ці твої слова.

— Нам усім треба тікати звідси до світання, — озвався раптом Котелок. — Але не пішки.

— Пропонуєш украсти в сотника коляску? — здивувався я.

— Ну, верхи ваша мама не подужає, отже, — іншої ради немає.

— А чому не пішки? — запитала Настя.

— За нами пустять собак і доженуть години за три, — я розумів, що Олесь каже діло.

— І як ми це зробимо? — у Настиних словах бринів сумнів.

— До садиби є ще якийсь вхід, окрім воріт? — запитав Котелок.

— Звісно, — відповіла вона. — Хвіртка в саду.

— На ніч її замикають?

— Тільки на засувку.

— Тоді ось як ми вчинимо, — сказав Котелок, зупинившись і повернувшись до нас. — Зараз ідемо до маєтку…

Він поглянув на мою маму й уточнив:

— Ми з Настею йдемо. А ви вдвох зачекаєте на розстані, — там ми вас підберемо. Інакше не встигнемо. Будемо біля садиби за чверть години. Запряжемо коляску. Конюх, сподіваюся, не в конюшні ночує?

Настя знизала плечима.

— Зазвичай — ні.

— Хай там як, він нас не затримає… Копита коней обмотаємо ганчір’ям. Я додатково змащу осі коляски дьогтем. Усе це забере ще півгодини. Потім відкриємо ворота і поїдемо. Отже, за годину — може, трохи більше, — повернемося по вас. Екіпаж рухатиметься тихо, як привид. Є шанс проскочити хутір непомітно. Якщо все зробити до ладу… Гадаю, вони похопляться аж уранці. До того часу ми вже будемо далеко.

— Краще я з тобою, — запропонував я. — А Настя…

— Від Насті мені більше толку, — сказав Котелок. — Не ображайтеся. Ви не знаєте, де вхід через сад, де там засувка, де взяти дьоготь… Лишайтеся краще з мамою.

Усі погодилися з цим планом, і ми поспішили до цвинтарної брами. Коли ряди могил лишилися далеко позаду, Котелок і Настя помахали нам на прощання й пішли швидше.

— На розстані! — ще раз нагадав Котелок, обернувшись. — Сховайтеся десь на узбіччі!

Мама йшла дуже повільно. Ми майже не говорили, — їй і без того було труднувато. Дорога пішла вгору. Мама тяжко дихала, спираючись на мою руку. Нарешті дійшли до розстані.

— Звідси до садиби — верста, — сказала мама, вказавши рукою ліворуч. — І півверсти до хутора…

Я зупинився, стиснувши мамин лікоть, і вона замовкла.

На розстані виднілася сотникова коляска. Саме та, що ми її намірилися викрасти.

— Скільки часу минуло? — запитав я в мами пошепки. — Невже година?

— Може, — непевно прошепотіла вона.

У місячнім світлі коляску було добре видно, та розібрати, чи є хто всередині, було неможливо. Поруч — нікого. Тиша. Коні спокійно стригли вухами.

— Щось не так, — сказав я мамі на вухо. — Стійте тут.

Вона налякано вчепилась за мою руку і так само тихо мовила:

— Не пущу!

Я легенько прибрав її руку.

— Тільки гляну… Я обережно.

Дуже тихо, вздовж чагарів, я пройшов узбіччям до перехрестя. До коляски лишалося метрів десять. Присів і знову оглянув екіпаж. Копита обох коней, запряжених у коляску, були обмотані ганчірками, як і планував Котелок! Та все ж таки — щось було не так.

Я обернувся, щоб поглянути, як там мама. Вона стояла, схилившись на невеличке деревце, і помітити її з дороги було нелегко.

Тоді я знову оглянув коляску й ретельно роззирнувся довкруг. І тут завважив трохи далі на дорозі, у напрямку маєтку, якийсь темний предмет… На мить мені здалося, що це кіт чи, може, їжак. Та предмет був геть нерухомий. Я придивився. Не розібрати… Але те, що він отак лежав посеред дороги, — було дивно… Я сторожко ступив кілька кроків до розстані, не зводячи з того предмета очей. Потім іще кілька… І нарешті розгледів. Це був Олесів капелюх! Я здригнувся й мерщій повернув назад…

Мами біля деревця не було.

Я напружено вслухався в навколишню тишу. Трохи пройшов у бік кладовища й тихо гукнув:

— Мамо…

Тиша. Озираюся. Нікого. Вертаюся до деревця, біля якого її покинув. Намагаюся щось роздивитися в темних кущах та між деревами, але місячне сяйво, що чудово освітлювало дорогу, перетворило ліс на пласку чорну стіну. Мами немає.

Тепер і віслюк би зрозумів, що я в пастці. Навряд чи був сенс тікати, навіть якби я наважився кинути маму напризволяще… Озирнувшись, я підняв руки, щоб їх було добре видно здаля, і пішов до коляски.

Поруч з екіпажем, як і досі, жодної душі. Я підходжу до смирних коней і обертаюся з піднятими над головою руками.

— Відпустіть її! — кажу голосно. — Хоч би хто ви були, — вам потрібен я!

— Поклади зброю на землю!

Голос пролунав просто в мене за спиною. Обернувся. У тіні під піднятим верхом коляски щось заворушилося, і в срібному світлі постав, підвівшись із сидіння, сотник Засуха з пістолем у руці.

— Зброї в мене, правду кажучи, не густо… — я жбурнув на дорогу батіг і розстібнув камзол, — аби показати, що не ховаю нічого за пазухою.

Сотник коротко свиснув. З кущів при дорозі показалися якісь люди. Один з них був здоровенний, — я відразу впізнав камердинера Теслю. Він тримав Настю, притиснувши ліктем її шию. В іншій його руці був ніж. На дорозі, з боку кладовища, я побачив маму — її вели двоє. Котелка виштовхав на дорогу вусатий єгер, приставивши йому до спини пістоль.

— Дорого нам обійшлося твоє розслідування, — сказав сотник. — Стількох людей тут споконвіку не вбивали.

— Це вони — вбивці! — я вказав рукою на камердинера та єгеря. — Вони зарізали шинкаря, через них зірвалися з кручі Марко та Семен! І вони ж таки намагалися вбити й мене!

— Брешеш, — спокійно сказав сотник. — Я добре знаю, як усе було. І в шинку, і на дорозі. А що ці двоє намагалися тебе порішити — так вони виконували наказ.

— Ваш? — здивувався я.

— Ні. Моєї жінки. Та хто може осудити матір, яка втратила єдине своє дитя?!

— Я не вбивав вашу дочку! — вигукнув я.

Запала тиша. Зблиснули сотникові зуби, — він хижо посміхнувся.

— Згадав, значить… — тихо сказав він. — Ну, здрастуй, Хомо.

Сотник кивнув комусь за моєю спиною, і мені на голову накинули мішковину. Я скинув руки, намагаючись випручатися, та мені враз сильно зацідили в обличчя. Останнє, що пам’ятаю, — розпачливий мамин крик.