Білий попіл

Розділ 22

— Мені не потрібна просто його смерть! — звернувся Лисиця до сотника. — Хоча спосіб, який ви обрали, мені до душі. Я маю намір здерти з нього шкіру живцем за приниження, якого зазнав! Саме здерти шкіру і саме за своє приниження. Страта за будь-який інший переступ мене не влаштує. Хоч яка б жорстока вона була…

— Цей чоловік збезчестив і вбив мою дочку, — похмуро сказав сотник. — Я шукав його двадцять років, щоб справедливо покарати. І його смерть тепер — у моїх руках!

У сотниковому голосі вчувалася погроза.

— Маю розкішну ідею! — радісно вигукнув Лисиця. — Зараз ми здеремо з нього шкіру, як я йому й обіцяв, а потім — ви розірвете його на частини кіньми. Щоправда, розривати доведеться швиденько. Та видовище буде — ще краще!

Натовп зареготав. То в одному, то в іншому місці залунали вигуки: «Здерти з нього шкуру!».

— Тут вам не ярмарковий балаган! — гаркнув сотник. — Навіть якщо по нього вишикується черга чортів із пекла, його буде страчено за вбивство моєї дочки, а не за щось інше! Тут і зараз!

Сотник змахнув рукою, подавши сигнал господарям коней. Лисиця коротко свиснув, і четверо вершників з числа його почту вмить спішилися, підбігли до важковозів і, грубо відсторонивши хазяїв, узяли коней за вуздечки.

— Треба це все ж таки обміркувати, — єхидно мовив Король грабіжників.

І тут кінь у яблуках, — я навіть міг його бачити, — злякавшись незнайомця, позадкував і зафиркав. Його господар скинув руки, намагаючись попередити зарізяку, але той різко смикнув вуздечку на себе. Заіржавши, кінь брикнувся, спершу влучивши задніми копитами у живіт господареві, а потім — кинувся на бандита, змусивши того нажахано відскочити. Мою ногу, до якої було прив’язане повіддя, смикнуло так, що від болю потемніло в очах. Я встиг подумати, що це кінець, — аж прогримів постріл. Люд зойкнув. Натяг ременів ослаб. Біль у нозі ще пульсував, але пелена перед очима розвіялася, і я знову міг бачити. Один з бандитів стояв над трупом жеребця у яблуках із задимленим пістолем.

— Я попереджав! — голосно сказав Лисиця, звертаючись, вочевидь, не тільки до сотника, але й до всіх присутніх. — А тепер ми зробимо те, заради чого приїхали.

На похмурому сотниковому лиці заходили жовна. Лисиця ж взагалі не зважав на нього, лише вигукував короткі команди своїм людям.

Декілька головорізів підбігли до мене. Один із них — якийсь лисий панок у пенсне — шпарко розгорнув шкіряний згорток, де в нашитих кишеньках містилися різноманітні хірургічні інструменти. Здебільшого — скальпелі та ножі.

— Лисице! — вигукнув він. — Можемо просто тут! Тільки прив’яжемо його по-своєму.

— Добро, — сказав ватажок. — Дайте знати, як будете готові!

І додав, звертаючись до сотника:

— А ви б тим часом по нового жеребця послали. За годину я можу поручитися, та ось довше наш спільний друг може й не протягнути…

Кілька пар сильних рук притиснули мене до настилу і розстібнули ремені. Потім почали прив’язувати руки та ноги. А я все дивився на сотника. На його багряне від люті обличчя. І думав, як викрутити становище на свою користь… Зрештою, можна спровокувати когось, щоб мене пристрелили і позбавили нелюдських мук. Більше на гадку нічого не спадало.

І тут сотник заговорив. Спочатку не дуже голосно, але чимраз голосніше, перейшовши зрештою на крик:

— Два десятиліття я марив справедливою відплатою за смерть моєї доньки. Бачить Бог, я не відчуваю жодного задоволення від чужих страждань. Та вбивцю має бути покарано! І сьогодні — той день, коли це станеться! Але не за випадковим збігом обставин! І тим більше — не через забаганку того, хто замість людського імені обрав собі назвисько блохастої тварюки!

Слово «блохастої» сотник навіть не виплюнув, а з огидою вихаркнув.

Лисиця, який досі позирав на сотника хіба що з допитливості, лише зараз, мені здалося, трохи захвилювався.

— А кожного, хто стане мені на заваді, — вів далі сотник, — я втопчу в цю білу пилюку!

Сповнена презирства посмішка зійшла з лиця Лисиці. Можливо, цієї секунди він здогадався, що почув свій власний смертний вирок. Та зробити вже нічого не встиг: сотник націлив пістоль і вистрілив. Одним рухом, миттєво і влучно. Навіть змія позаздрила б такій швидкості.

Куля вибила Лисиці зуби й вийшла з потилиці.

Подальші події можу переказати хіба що в загальних рисах, з огляду на моє становище. А втім, кілька окремих епізодів запам’яталися дуже виразно. Звісно, не поручусь, що зможу правильно відновити їхню послідовність, та загалом усе було так.

Лисиця гепнувся на землю зі свого рудого коня, не лишивши нікому жодних ілюзій щодо своєї долі. Геть усі на площі, хто мав вогнепальну зброю, постаралися якомога швидше розрядити її в представників ворожого табору. Сотникових людей було значно більше, але бандити краще стріляли й мали по кілька пістолів.

За якихось чверть хвилини безперервного гуркоту на задимленій площі лишилося семеро осіб із банди Лисиці, включно з Німим, і лише четверо з боку сотника: сам Назар Засуха, камердинер Тесля, рудовусий єгер та ще якийсь хлопчина. Варто зазначити, що всі, хто не мав зброї, дали драла. Я встиг побачити, як на возі вивозять маму з Настею і як скаче геть Анна. Одначе трупів на площі було набагато більше, ніж живих людей.

Уцілілі взялися за клинки. Сотникові люди вихопили криві козацькі шаблі, а камердинер озброївся двома молотами, якими збивали мій ешафот. Бандити Лисиці були здебільшого при шпагах.

Ще лишалися лисий катюга в пенсне з його хірургічним набором для зняття шкіри, і я, прив’язаний до ешафота за ноги та одну руку… Я саме підвів очі на лисого і побачив, як він розгублено крутить головою. Не збираючись покірно чекати на свій жереб, я схопив неприв’язаною правою рукою перший-ліпший інструмент із його шкіряного конверта — це був скальпель, — і встромив лисому в передпліччя, прицвяхувавши його до ешафота. Чоловік скрикнув і спробував витягнути лезо. Тоді я взяв ланцет і пробив йому зап’ястя другої руки. Оскільки ремені на мені вже розстебнули, я зміг сісти й відв’язати ноги.

Ліву руку мені геть відняло — вона безживно теліпалася, хоч я й міг ворушити пальцями. Схопивши якусь мотузку, нашвидкуруч зробив зашморг і прив’язав руку до грудей. Лисий перестав горланити і намагався зубами витягнути з руки скальпель. Тоді я ухопився за ланцет у його іншій руці, рвучко його висмикнув і тут-таки увігнав лисому в шию. Він упав долілиць, а я кинувся навтьоки.

На площі тимчасом вирував запеклий клинковий бій. Бандитів Лисиці було майже вдвічі більше, й вони почали оточувати сотника та його людей. Камердинер з фантастичною швидкістю орудував молотами, і до нього неможливо було підступитися.

Я обрав вільний напрям для втечі, але тут двоє київських зарізяк відокремилися від гурту, кинувшись навперейми до Теслі, — цим вони несамохіть завадили й мені. Змушений був чкурнути в інший бік. Притиснувши до грудей поранену руку, я ще встиг побачити, як один із бандитів невдало спробував дістати Теслю шпагою й одлетів від замашистого удару молотом. Потім я побіг.

Тієї миті ні про що не думав. Моя права нога, яку добряче смикнув жеребець у яблуках, була трохи в кращому стані, ніж рука, та бігти як слід не вдавалося. Ясно, що переможці герцю на майдані — а довго ця битва однак не триватиме — зможуть наздогнати мене за лічені хвилин… Та після пережитого жахіття, коли я дивом уникнув спершу четвертування, а потім — свіжування, голова зовсім не варила, і я просто щодуху шкутильгав від площі.

Далі все сплуталося в пам’яті… Я точно пригадую, що якоїсь миті обернувся на крик і побачив, що камердинер розтрощив молотом коліно ще одному зарізяці. Потім я побіг, не озираючись. Одначе чудово пам’ятаю (ще й так, ніби це сталося поруч зі мною), як вістря чиєїсь шпаги легко прокололо Теслі живіт, і той упав, випустивши молоти, що лунко дзвякнули об бруківку. Я ще подумав, що тепер лишилося троє сотникових людей проти п’ятьох бандитів. І чомусь про себе відзначив, що вболіваю за сотника.

Потім я, мабуть, знову озирнувся… Чи це було значно раніше…

Мене вразило, як хвацько і спритно орудує зброєю Німий. У його руках були кинджали. Порівняно з шаблею — це програшний варіант, але він фехтував ними неймовірно вправно! І якоїсь миті кинув одного з них у єгеря, влучивши точно в шию.

Я зупинився від нестерпного болю в правому стегні. Завважив, що заледве доплентався до краю площі.

Тепер сотник бився відразу з трьома, зокрема з Німим, який підхопив чиюсь шаблю, а якийсь хлопчина сам стримував двох нападників. Я ж на той момент переконався, що втекти просто не зможу.

За два кроки від мене валявся довгий шкіряний батіг, яким поганяли ломовиків. Майже як той, що став мені у пригоді біля шинку. Якби я став на бік бандитів, то зумів би, мабуть, завоювати помилування. Врешті-решт Лисиця — мертвий. Від інших можна відкупитися якимись обіцянками…

Але тут побачив, як двоє Королевих поплічників розправилися з відважним хлопчиною, прохромивши його шпагами. І хоча до того сотник зумів покласти двох, все одно виходило, що проти нього тепер — четверо. На додачу до всього, Німий тут-таки, на моїх очах, зумів поранити сотника в праву руку. Старий перекинув шабелину в ліву, — він був налаштований битися до останнього подиху…

Одне слово, я зробив свій вибір. Схопивши батога, вже першим ударом вибив шпагу з руки найближчого бандита: кінчик гарапника поцілив йому в зап’ясток і перебив кістку. Другим ударом розсік йому лоба, і кров залила харцизяці очі. Він хоч і був живий, але вже не становив жодної загрози.

Тепер ми з сотником билися вдвох проти трьох. Непогано! Хай навіть у нас — по одній руці.

Бандити спробували зігнати нас ближче один до одного, та я не дав їм цього зробити, тримаючись від сотника на достатній відстані. Ця тактика виправдала себе. Хоч батіг і не був смертельною зброєю, але дозволяв завдати удару за добрих чотири метри, й до мене вони дістатися не могли, так само, як не могли гуртом накинутися на сотника, бо я весь час заходив їм за спини.

Сотник бився, як лев. Я навіть здивувався, що в його літах (та ще й з пораненою рукою!) можна так довго протистояти нападникам. Німий подав знак усім іншим, і ті кинулися на мене, намірившись зайти з різних боків. Я збагнув, що він сподівається самотужки подолати сотника, або ж принаймні протриматися, доки його друзі покладуть мене. І такий шанс у них був… Варто їм лише скоротити відстань бодай до двох метрів, і мій батіг стане жалюгідною мотузкою. Якби ж хоч нога не була вивихнута!

Я намагався завдавати якнайнесподіваніших ударів. Мені вдалося дістати кожного з них щонайменше по разу, та, не зважаючи на біль, батіг їх не спинив. Ще трохи, і мене обійдуть з двох боків, і одночасна атака означатиме мою неминучу загибель… Хіба що сотник зарубає Німого і прийде на поміч… Але ні! Я побачив, що все навпаки: Німий загнав сотника в глуху оборону.

І тут я придумав!

Я завдав трьох ударів поспіль по тому, хто намагався обійти мене праворуч, змусивши його затулити обличчя й позадкувати. Той, що ліворуч, миттєво кинувся в атаку, та я був готовий: кінчик батога поцілив йому у вухо й геть-чисто відтяв його! Чоловік одсахнувся й завив, як вуличний пес. Жодних сумнівів, що за кілька секунд вони наважаться на реванш, та цього часу достатньо! Намагаючись не зважати на біль у нозі, швидко ступив кілька кроків, опинившись за спиною Німого, й замахнувся батогом. Тільки б влучити!

У мене була одна спроба… Я завдав удару так швидко, як тільки міг.

Кінчик гарапника, просвистівши в повітрі, розпанахав Німому сорочку від шиї до пояса. Удар був для нього цілковитою несподіванкою, тож Німий смикнувся, рефлекторно обертаючись. На мить він випустив сотника з виду. Той одразу з цього скористався, і його шабля миттєво полоснула Німого по шиї.

З тихим хрипом бандит повалився на бруківку.

Його приятелі розгубилися. Їхнього секундного сум’яття вистачило, щоб черговим ударом батога вибити одному з них око. Другий сам кинув шаблю й заволав про пощаду.

Бій скінчився.

Майдан був усіяний мертвими та пораненими. Здебільшого тими, хто постраждав під час перестрілки. З усіх бандитів вижило тільки четверо.

Скільки ж часу минуло, відколи сотник застрелив Лисицю? Насправді — навряд чи більш як п’ять хвилин…

Сотник тяжко дихав, зігнувшись майже навпіл. Він витримав цей бій з великою честю, але тепер сили покинули його.

Я всадовив на землю вцілілих посіпак Лисиці й не зводив із них очей.

— Потрібна допомога? — запитав я сотника.

Він похитав головою. Говорити йому ще було тяжко.

— Чому ти не втікаєш? — запитав він, щойно віддихався.

— Бо я не вбивав вашу дочку.

Він підійшов до мене й поглянув так, ніби вперше бачив.

— Я б не вистояв проти чотирьох, — сказав він, розгублено оглянувши поле бою.

— Це ж ви тоді заступилися за мене — вранці після вбивства? Бо ж ніякі друзі не змогли б протистояти вашому гніву, якби ви вірили, що вбивця — я.

— Так, — кивнув сотник. — Але зовсім не тому, що вірив у твою невинуватість. Я просто хотів розібратися.

— А жертвопринесення, — я вказав поглядом на ешафот. — Це ідея вашої жінки?

Сотник промовчав.

Здаля залунали крики та шум — це, озброївшись після втечі, поверталися хуторяни.

— Послухайте, — сказав я. — Я знайду вбивцю. Сьогодні.

Сотник звів на мене очі.

— Якщо ти не знайдеш… Вони вимагатимуть твоєї смерті. Навіть якщо я повірю тобі…

— Сьогодні, — повторив я.

Він подумав іще мить. Потім рішуче кивнув.

— Що для цього потрібно?

Я полегшено видихнув.

— Скажіть для початку… — тихо запитав я, підійшовши до сотника ближче. — Тільки відверто. Петро та Василь — двоє чоловіків, які прибігли на Марфин крик, — це справжні свідки?

— Себто?

— На поминках були ж люди, які просто виконували свої ролі, так же ж? Наприклад, подруги Соломії, молодші за неї років на двадцять. Чи ваш святитель води Варфоломій. Цей коваль, я так зрозумів, надів рясу вперше в житті.

— Ваша правда, — відповів сотник. — Та якраз щодо Василя та Петра можете не сумніватися, ці — справжні.

— Тоді настав час вам дещо взнати. Коли вашу дочку шукали й не могли знайти там, біля старої верби, вона була в річці. Мертва.

— У річці? Як так?! Вона ж під ранок прийшла додому!

— Вона не приходила.

— Що ти намагаєшся мені сказати?

— Те, що й стара Марфа збиралася сказати мені, перш як вистрибнула з вікна: ваша жінка брехала вам. Соломія не могла прийти під ранок додому і назвати мене вбивцею. Вона вигукувала моє ім’я, тому що кликала мене на допомогу, коли тікала з пагорба. Жіночий крик, який чули Василь і Петро, — насправді був не Марфин. Адже Марфа стояла за пагорбом. А звідти, хоч як голосно репетуй, до крайніх хат не докричишся. Жіночий вереск — то був крик вашої дочки, коли вона отямилася під старою вербою.

— Навіщо ж їй було кричати, якщо…

— Якщо, за словами Марфи, я тоді вже спав безпробудним сном п’яниці, — закінчив я його запитання. — Відповідь знає третій, хто від самого початку був на пагорбі.

— Третій? — здивувався сотник.

— Просто підіграйте мені зараз! Довіртесь — і підіграйте!

Я відшукав серед тіл на площі камердинера Теслю. На мою превелику радість, він іще дихав, хоча й був за крок од смерті: лежав сполотнілий у калюжі власної крові. Ми підійшли до нього. Він був при тямі. Сотник став за моєю спиною.

— Це він! — сказав я сотнику зумисне голосно. — Тягніть його на ешафот, поки не здох!

Я поглянув на старого, бо не мав певності, що той підтримає мій блеф. Та він вагався лише якусь мить, а потім звів очі, відшукав когось на площі й свиснув:

— Ви троє! Поможіть його перетягнути!

Камердинер сторопів.

— Ми все знаємо, — відповів я на німе запитання в його нажаханих очах. — Це ти розтрощив голову нещасній дівчині!

— Це якесь казна-що! Вона втопилася!

Я почув, як сотник глибоко вдихнув.

— Отже, втопилася! — гаркнув він.

Не обертаючись, я схопив його за руку, щоб він мовчав.

— Чому ж вона кричала з пагорба на весь хутір? — запитав я, не даючи камердинеру схаменутися.

— А мені як знати! Це вона вдарила мене по голові тим клятим каменем! Вона мене, а не я її! — вигукнув він.

Запала тиша. Нас уже оточили люди. Камердинер тяжко дихав. Потім закашлявся кров’ю.

— Розповідай, — мовив сотник. — Інакше, присягаюся, я тебе четвертую!

— Вона отямилася, коли я вливав йому в горло настоянку, — сказав він, тицьнувши в мене пальцем.

— Яку настоянку? — запитав я.

— Опійну… — він знову зайшовся кашлем. — Щоб не пам’ятав…

— Як я опинився на пагорбі?

— Я притягнув тебе. Від самого шинку.

— Хто тобі наказав?

Він перелякано вмовк, груди його здіймалися часто-часто, а погляд метався від мене до сотника.

— Кажи! — прогарчав сотник.

Було помітно, що для відповіді Тесля зібрав останні сили.

— Ваша жінка…

— Брешеш! — закричав сотник і вхопив Теслю за барки.

— Ні… — відповів він ослаблим голосом.

— Хто її вбив?! Хто вбив мою донечку?!