Білий попіл

Розділ 2

Вода була крижана. Повітря бракувало. Я спершу навіть не міг збагнути, де низ, а де верх. Нарешті вдалося розгледіти світло десь далеко вгорі — я кількома сильними рухами смикаюся в той бік. Але поверхня — недосяжна, а одяг заважає пливти. Легені розпікає од жадання вдихнути на повні груди. Але ж як хочеться жити! Ще один відчайдушний змах, і я таки прориваю товщ річкової води, судомно вдихаю…

Я розплющив очі й не міг стримати бухикання, випльовуючи затхлу воду. Та ж таки кімната. Стілець, на якому я сидів у замурзаному мокрому одязі, стояв у калюжі. Переді мною, з відром у руках, — М’ясо. Ганчірка, намотана на його правицю, набубнявіла кров’ю.

— Диви, очухався, — прогудів він.

Німий похмуро заряджав пістоль і зараз саме забивав шомполом кулю, ніби намагався на ній зігнати зло. Крові на його лиці вже не було, проте зламаний ніс розпух і посинів, а на одяг ніби хто вилив баняк пуншу.

На вкритому зеленим сукном гральному столі сидів Лисиця й крутив на пальці рубінову підвіску. Попри розбиті губи та вибитий передній зуб, він — на відміну від М’яса — випромінював не так ненависть, як зацікавлення. Я поворушив руками — не зв’язані, вже добре. Вони, мабуть, чекали, що заговорю перший… І раптом я почув кроки за спиною. У кімнаті був іще хтось. І цей хтось підійшов і став праворуч од мене, зовсім поруч. На незнайомцеві були старомодні гостроносі чоботи і просте, доволі заношене пальто з побитим міллю заячим коміром. Але довершувала костюм бездоганна сорочка, вишита білим по білому. Холодний погляд втомлених очей зістарював обличчя цього молодика на цілу вічність.

Глипнувши на мене, він мовчки поліз у кишеню пальта й видобув звідти смужку цигаркового паперу разом з дрібкою тютюну, й тут-таки одним вправним рухом, без допомоги другої руки, згорнув самокрутку. Зробив це так зугарно, що Лисиця аж присвиснув.

— Ого! — вигукнув він. — Оце так фокус!

Незнайомець не відповів йому. З іншої кишені дістав фосфорний сірник, чиркнув ним об спинку мого стільця й закурив. Хмару густого диму видихнув мені просто в лице, і я мимоволі — тяжко й довго — зайшовся кашлем.

Перечекавши, незнайомець нарешті спокійно і мелодійно промовив:

— Ти що накоїв, дурило?

Я підняв голову, щоб глянути йому в очі.

— Якщо не розумієш — поясню, — м’яко вів далі незнайомець. — Мало того, що ти прийшов сюди, щоб обтуманити поважних людей, — то ще й напав на них, напакостив, покалічив… Але найгірше, що ти з них позбиткувався!

Я поглянув на М’ясо, який тулив свою поранену руку до грудей, на Німого — до всієї його краси додалися ще й великі фіолетові синці під очима, а потім — на щербатого тепер Лисицю, який по останніх словах геть спохмурнів. Ніхто з них не втручався в бесіду — всі чекали мого слова.

— Я не хотів, щоб до цього дійшло, — тільки й мовив я.

— Оце так-так! — вигукнув Лисиця, патетично змахнувши руками. — Він не хотів! А до чого, цікаво знати, це могло дійти, якщо вже ти взявся різати Петрові руку? Чи коли бив Німого чоботом у лице? Або тоді, коли наступив мені на яйця й потім вибив зуба? От мене аж розпирає з цікавості, до чого ж це, по-твоєму, могло дійти?!

Я й не збирався виправдовуватися. Вони, як і кожна вовча зграя, сприймуть вияв слабкості як сигнал до атаки. Я поглянув Лисиці в очі:

— Ви тут звикли порядкувати, як заманеться, а я — просто рятував своє життя.

— І що — врятував? — похмуро кинув М’ясо.

Я подумав, що цього разу краще промовчати.

— Ніхто б тут тебе не вбив, — мовив незнайомець. — Дістав би прочухана за шахрайство — та й по тому. Ну програв би ти свої гроші. Ну, може, копняка б дали на прощання. Але щоб убивати — кому ти тут здався…

— Гроші не мої, до речі, — сказав я. — І мені їх треба буде віддати.

— То він іще й на чужі гроші прийшов сюди грати! — Лисиця плеснув себе по колінах.

— Ти ж і так зметикував, що я прийшов лише по підвіску…

— Еге ж, це ти якраз доладно пояснив, — єхидно похитав головою Лисиця. — Інше діло — нащо?

Я завагався: чи є тепер хоч якийсь резон щось приховувати? Може, як скажу правду, вони мене і не вб’ють.

— Я розкажу вам… — почав було, та незнайомець нахилився й знову випустив дим просто мені в обличчя. Не встигнувши затамувати дихання, я знову зайшовся кашлем, зігнувшись від нещадного болю в грудях. Усі, звісно, зареготали, — повтор цього жарту видався їм дуже дотепним. Цієї ж миті незнайомець нахилився ще нижче й швидко прошепотів мені на вухо:

— Не кажи їм правди.

Я аж здригнувся з несподіванки. Слава Богу, мені вистачило клепки в голові, щоб не витріщитися на нього й не перепитати.

— Я розповім, — знову почав я, щойно дим розвіявся. — Ця підвіска коштує набагато більше, ніж ви собі думаєте. Вона — зі скарбниці Габсбурґів…

На останнім слові мене якось недорікувато заціпило, — злякався, що з порога забрехався по вуха. Втім, вийшло так, наче я й справді намагаюся вибовкати всю правду.

— Хай йому грець! — присвиснув Лисиця. — І як вона, по-твоєму, опинилася в Києві?

— Її викрали, — стенув я плечима. — Такі ж ото шибайголови, як ти. Років шість тому. У Відні навіть винагороду пообіцяли тому, хто її поверне.

— Он воно як! — озвався М’ясо. — Ти ба… А ми ж могли її за безцінь оддати…

Вони перезирнулися. На якусь мить ці троє навіть забули про своє скалічення й жадання відплати. Навіть у безбарвних очах Німого зажевріла іскра живого інтересу. Й лише незнайомець, як і раніше, не зводив з мене очей.

— І що накажеш тепер з тобою вдіяти? — спитав він.

Я намагався оцінити свої шанси на порятунок — вони були мізерні. Благати не хотілося, а втім, може, саме на це вони й чекають — в обмін на моє життя. Якихось кілька слів…

— Просто розійдімося, та й квит, — нарешті вичавив я.

— Що-о-о? — протягнув М’ясо.

— Ви чимало заробите, знаючи справжню ціну цієї підвіски, — намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й вагоміше. — І саквояж з грошима лишиться у вас. А від моєї смерті матимете тільки зайві клопоти, та ще й які…

Дослухавши, незнайомець вдоволено кивнув.

Потім обережно взяв мою ліву руку, долонею догори, нахилився, ніби хотів уважно роздивитися лінію життя. Я намагався висмикнути, але не зміг. Раптом він харкнув мені на долоню, й за мить його недопалок зашипів у калюжці слини.

— Гладко стелиш, — сказав незнайомець і, підійшовши до Лисиці, сів поруч із ним на столі.

— А таки-так! — раптом пожвавішав Лисиця. — Він діло каже! Якби не він, ми б цю цяцьку за десятину ціни спустили. Та й гроші в саквояжі — нічогенькі.

М’ясо та Німий набурмосились, — їм такий оборот був не до шмиги. Лисиця ж зіскочив зі столу й вів далі:

— Та маю щось краще на мислі! Ми продамо цю штукенцію за її справжню ціну і візьмемо з тебе компенсацію за весь цей гармидер, — він кивнув на мій саквояж. — Це все справедливо. Але ти завинив нам іще дещо.

Він присів навпочіпки біля мене.

— Хочеш знати — що?

— Що? — спитав я.

— А ти сам зможеш обрати, — натхненно розвів руками Лисиця. — Хочеш — твою шкіру. А хочеш — печінку! Нам байдуже! Аби тільки ти одразу не помер, бо так весь інтерес пропаде!

М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже. Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово:

— Бо ніхто. І ніколи. Не лишався живий. Намірившись. Зганьбити. Лисицю!

Я безпорадно поглянув на незнайомця, та він стояв спиною до мене, втупившись у вікно.

І ось — нарешті! — я почув. Не повіривши своїм вухам, застиг, боячись дихнути, але крики лунали чимраз ближче, і я чітко розрізнив у цьому багатоголоссі слово «облава». Всі четверо перезирнулися. Десь зовсім близько гупали підбиті залізом закаблуки. Пролунав пронизливий жіночий скрик, задзвенів розбитий посуд. І ще до того, як Лисиця і компанія спромоглися зрушити з місця, двері, через які я зовсім недавно намагався втекти, відлетіли від сильного удару.

Слідом за шістьома поліціянтами в кімнату забіг мій знайомий пристав, і я зрадів, наче побачив найближчого родича. Він перехопив мій погляд. Я всміхнувся: правду кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Пристав Марініч ледь помітно кивнув, а потім вказав на мене пальцем і вигукнув:

— Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!

Усі четверо бандитів здивовано поглянули на мене.

— Нам потрібен тільки він, тож не раджу чинити опір законному арешту, тоді ми теж нікого і пальцем не зачепимо, — декламував пристав. Двійко поліціянтів рушили в мій бік, грюкнувши каблуками так, ніби намагалися пробити долівку.

З легким серцем я підвівся зі стільця, простягнувши руки поліціянтам, щоб вони тут-таки мене закували.

— Тарасе!

Я аж підскочив од несподіванки. Єдина тут людина, яка знала мене на ім’я, — це пристав, але ж він не випустив ані пари з вуст! Голос пролунав з-за спини, й це був голос незнайомця. Я озирнувся. Він тримав у обох руках по скляній гасовій лампі, які щойно зняв зі стіни.

— Біжи, — прошепотів він самими вустами, вказавши поглядом на двері позаду себе.

Поліціянти вже підійшли, й один із них навіть поклав руку мені на плече. Я хотів сказати незнайомцеві щось на кшталт: «Пізно ти схаменувся, друзяко, це кінець», — але не встиг. Він змахнув рукою, цілячись мені просто під ноги. Що він надумав?!

Останньої миті я таки примудрився відскочити. Розлитий гас умить спалахнув, і поліціянти опинилися посеред вогняної калюжі. Я кинувся було до пристава Марініча, бо ж від кого ще міг чекати на захист. Щойно відшукав його поглядом, як друга лампа розбилась об одвірок за головою незнайомця, вихлюпнувши на пристава рідкий вогонь. Відчайдушно волав один поліціянт, — полум’я охопило його з ніг до голови.

Лунко гахнувши, спалахнула фіранка на дальніх дверях. Горопашний пристав звивався на підлозі, намагаючись збити полум’я.

— Убийте його! — заревів Лисиця, вказавши на мене.

Німий випростав руку з пістолем. Єдиним порятунком були двері, що на них вказував мені незнайомець, — і я кинувся до них, увібгавши голову в плечі. Пролунав постріл. Я щокою відчув гарячий подих кулі — свинець роздробив на скалки шмат одвірка за крок переді мною. Двері були незамкнені, і я просто вивалився з кімнати. Незнайомець — услід за мною. В його руці була ще одна лампа. Обернувшись, він жбурнув її об поріг, і в дверях закружляло веселе жовте полум’я.

— Довірся мені! — крикнув він і потягнув мене якимсь коридором. Ми бігли стрімголов — через якісь кімнати, завалені подушками чи заставлені столами, пролетіли вузьким хідником, опинилися на просторій кухні… І знову коридор, сходи… Незнайомець спершу тягнув мене за руку, наче дитину, та потім пропустив уперед і мчав назирці, скеровуючи погуками, наче ту коняку. Нарешті я розчахнув двері й мало не покотився, опинившись на невеличкому дощаному ґанку. Війнуло теплим травневим вітерцем і смородом вигрібної ями, що була десь неподалік.

Я обернувся до незнайомця, але він зник. Швидко повернувшись до дверей, я зазирнув усередину, та не побачив нічого, крім довгого порожнього коридору, яким ми щойно бігли.

Десь із глибини дому долинав звук тупанини, що наближалася. І короткий вигук: «За ним!».

Ну його к бісу! І чого він так невчасно взявся мене рятувати? Бракувало тільки, щоб мене вважали винуватцем підпалу. Ще й один поліцейський — це щонайменше — загинув… Чорт забирай… І хто його зна, чи вцілів пристав, бо як ні… Халепа… І звідки він узявся на мою голову…

Я подумки обсипав прокльонами незнайомця в білій празниковій вишиванці й біг навмання, — аби подалі від цього злощасного притону.

Навряд чи бандити могли так швидко довідатися, хто я і де живу, та обережність іще нікому не зашкодила. Перш ніж увійти до своєї квартири, уважно оглянув двері та замок… Щонайменша подряпина змусила б мене насторожитися. Адже той тип назвав моє ім’я, і це, либонь, найбільша дивовижа з усього, що сталося цієї ночі.

Але — ні, все гаразд. Тихо повернув ключ у шпарині замка.

Двері прочинилися. Війнуло знайомим запахом помешкання, з яким я майже зріднився: книжками, старими меблями, моїм милом… А ще я втратив зброю, хоча це й не найгірше зі всього. Тихо заходжу, двічі озираюся на сходи, — переконатися, що ніхто зненацька не вискочить з-за спини. Відступаю від дверей і прислухаюся. Тиша, напівтемрява. Беззвучно беру двері на засув і прямую до секретера в передпокої. В одній із шухляд намацую заряджений пістоль.

Хутко оглядаю єдину кімнату, їдальню та вбиральню: нікого.

Опускаю зброю й навіть акуратно повертаю на місце зведений бойок, аж раптом нежданий звук за спиною змушує мене рвучко обернутися, скинувши пістоль і знову звівши курок. Але це лише вікно: мабуть, я забув його зачинити, і ось щойно гупнула стулка від протягу.

Кілька стеаринових свічок додали кімнаті не лише світла, але й затишку. Скинув чоботи, сюртук та сорочку, і мені відчутно полегшало. Воду не грів, — умився холодною. Вона вмить стала рожева від змитої крові, та коли я поглянув на себе в дзеркало — нічого страшного на лиці не побачив. Ніс трохи напух, але навіть не був зламаний. Передній зуб хилитався, — добре, що не вибили. Розсічена вилиця та щока, розбита губа… Ще боліла шия — це таки неприємно.

Я накинув шовковий халат. Потім вернувся до кімнати, дістав з буфета пляшку незлецького скотчу. Налляв на денце склянки і умостився в кріслі. Найближчі півгодини я не збираюся рушати з місця. А потім ляжу спати. День був непростий.

Здалося, наче хтось тихенько постукався. Я застиг. Почулося? Тиша. Певно, що так. Приклався до міцного доброго напою, що пахнув морем і торфом. Знову стукіт — тільки вже гучніший. Сумнівів не було. Поставивши склянку на підлогу, повернувся до буфета. Відімкнув таємний сховок, відкинув невеличкий столик, на якому було закріплено вісім різних пістолів. Узяв два драгунські з гранованими стволами і звів обидва курки. Один з них запхав за пояс, з іншим напоготові рушив до дверей.

Знову постукали.

У дубових дверях — якраз на зручній висоті — був сучок, що я в нього передбачливо ввігнав гвинтик. Узявшись за нього, я витягнув сучок і через цей отвір визирнув на сходи. Попри слабке освітлення гасової лампи, мені все було добре видно: нікого. Якусь мить я стояв, прикипівши оком до отвору, — жодного руху чи звуку. Одлипнувши від дверей, я крутив у руці сучок, намагаючись хоч щось второпати, аж тут у двері знову постукали. Я миттєво кинувся до отвору — але за дверима знову нікого не побачив. Стукіт пролунав іще раз, уже вимогливіше.

Діставши другий пістоль, я відступив од дверей на півкроку. Спершу тихенько потягнув засув, а потім смикнув ручку на себе. Двері заледве прочинилися, а я вже цілився у просвіт між ними й одвірком з обох пістолів, ладний рознести голову кожному, хто раптом надумає ввірватися. Та дула обох пістолів глипали в пустку.

На мить я отетерів, намагаючись пояснити собі цю нісенітницю. Зізнаюсь, мурашками по спині пробіг якийсь містичний острах.

— Я тут, пане Білий.

Од несподіванки я мало не пальнув у сусідські двері. Голос линув знизу і належав жилавому чоловіку, який на зріст був — наче восьмирічна дитина.

— О Боже… Забирайся під три чорти!

Я намірився рішуче грюкнути дверима, та карлик устиг встромити в щілину свій черевик.

— Графиня підганяє, пане Білий. Діло ж делікатне…

— У мене для графині новин немає — так і перекажи! — я трохи прочинив двері, дозволивши йому забрати ногу, та недомірок і не думав цим скористатись.

— А я чув, ти вже побував у Ямі, — єхидно сказав він.

Оскаженілий од такого нахабства, я защемив дверима карликову ногу так міцно, як тільки міг, ще й, на додачу, наступив на неї.

Карлик аж завив од болю, намагаючись вивільнити ногу.

— А я чув, що тут за рогом живе хороший лікар, — процідив крізь зуби. — Хочеш з ним познайомитися?

Сказавши це, я відпустив двері, й непрошений гість гепнувся на підлогу, схопившись рукою за щиколотку.

— Од кого і що ти чув, карло?

— Візники… — проскиглив ліліпут. — Про це тільки й говорять! Що хтось спалив сьогодні заклад Лисиці.

— От просто-таки спалив? — перепитав я. — Чи ти хотів сказати — підпалив?

— Ну, якщо вже пан до слів доскіпується, то поки ще не спалив, бо воно й досі горить… — відповів він, розтираючи кісточки на нозі. — Хоча вже й так ясно — заграву з кожного даху видно.

Я мимохіть ковтнув слину. Чомусь не мав сумнівів, що винуватцем виставлять саме мене.

— Отак графині й скажи: мовляв, сталася пожежа. Втрутилися природні сили, матері їхній… — і я грюкнув дверима.

Карлик одразу ж постукався знову.

— Приходь через місяць! — вигукнув я, штовхнувши на місце засув.

Спалив заклад Лисиці! Пальці куйовдили волосся на голові. Ще й додати до цього: спалив кількох поліціянтів. Я згадав, як звивався на долівці мій знайомий пристав з охопленою полум’ям шевелюрою. До речі, він — єдиний у поліції знав, що я насправді ніякий не шахрай…

Карлик знову постукався, та я вже не зважав на це. Хотілося вернутися до своєї склянки скотчу й не думати ні про що. Взагалі ні про що.

Певно, занадто глибоко занурившись у свої напасті, я втупився в підлогу й звів погляд лише тоді, коли підійшов до крісла. Від несподіванки я аж зойкнув.

У кріслі сидів незнайомець у потертому пальті з заячим хутром на комірі, з-під якого виднілася біла вишиванка. У руці він стискав мою склянку.