Білий попіл

Розділ 14

Сонце майже зайшло.

Я заліз у коляску, подану до ґанку садиби. До мене підійшов сотник і дав аж три рублі.

— Це вам, на витрати.

— Щедро, — всміхнувся я.

— Ну, ви ж через мене опинилися тут без копійки за душею…

Я вдячно кивнув.

— А на це, — він впхнув мені в руку двогривенник, — купіть йому пива.

Сотник вказав поглядом на Котелка, який сидів на козлах.

— Від мене, — додав він. — День був… Страшний.

— Що, боїтеся лишити мене без нагляду?

— Облиште… — сотник стишив голос. — Наглядати радше треба за ним. Бо ще купить горілки на всі та й… Коли я доручив йому стежити на вами у Києві, Олесь не тільки все запоров, а ще й притягнув вас просто до мене. Таємні доручення — то не для нього.

— Трохи туголобий? — з фальшивим співчуттям поцікавився я.

— Занадто чесний, я б сказав… До речі, як там ваше розслідування? — додав сотник уже голосніше. — Хоч щось з’ясували?

Несподіване запитання про розслідування прозвучало занадто недоречно, та якщо сотнику аж так хотілося змінити тему…

— Поки що все показує на те, що вбивця — й справді Хома, — сказав я. — Та питань іще чимало.

— От і добре, — квапливо мовив він. Вочевидь, щоб уникнути цих-таки запитань. — От і добре.

— Справді не бажаєте приєднатися? Перехилили б по чарчині…

Але сотник тільки похитав головою й щось нерозбірливо пробурмотів у вуса.

За десять хвилин Котелок зіскочив з передка коляски біля єдиного на хуторі шинку. При вході стояв якийсь субчик. Ми з Котелком вирішили не нехтувати місцевими традиціями й ретельно вимили руки в чаші з білою облямівкою. Хтозна, може, цей чолов’яга на те і стоїть тут, щоб пильнувати…

Шинок був значно пристойніший, ніж я собі уявляв. Доладно змайстровані столи, доволі висока стеля й навіть шинквас — за столичною модою. Щоправда, всі столи тут, як і долівка, були в білих крейдяних розводах — певно, внаслідок не надто вдалих спроб одмити їх. Білий пил причаївся по кутках, у щілинах між дошками стільниць, на свічниках і, звісно, на одежі відвідувачів. Усе це надавало приміщенню якогось особливого колориту. Їхня легенда про браму пекла вже не видавалася аж такою несусвітньою в цьому шинку, залитому тьмяним жовтавим світлом.

Людей було багацько. Навіть дуже. Біля шинквасу зібрався справжній натовп. Столики були менш затребувані. Чоловіки совалися туди-сюди, і порівняння з мурашником самохіть крутилося на язиці. Було гамірно і димно: багато хто курив люльку, й під стелею висів густий туман.

Котелок ввічливо пропустив мене вперед. Я всунув йому в руку двогривенник.

— Від сотника. Він просив, щоб ти той-во… тільки на пиво.

Котелок радісно всміхнувся, і я подумав, що він усе ж таки непоганий хлопець, хоч і приставлений, щоб мене сторожити.

— Буду біля шинквасу, — сказав він. — Захочете піти — просто скажете!

Я кивнув і пішов до столика неподалік. Котелок сів так, щоб бачити мене. А втім, треба віддати йому належне, поглядав він на мене нечасто. Показався опецькуватий чоловік у білому засаленому нагруднику. Мені здалося, що я бачив його позавчора на поминках.

— Чого бажаєте? — запитав він.

— У вас є вино?

— Аякже! Для гостя пана сотника — подамо найкраще!

Він пішов, а я невдоволено скривився: якщо вже тут кожен собака знає, хто я такий, обережно випитати що-небудь не вдасться. Більш того, всі розмови сотникові одразу ж перекажуть у найменших подробицях. Відкинувшись на спинку стільця, я заплющив очі, щоб хоч трохи розслабитися.

Господар — я певен, що то був він, — повернувся дуже швидко, поставив на стіл переді мною великий келих і показав пляшку вина.

— Токайське!

— Ого! — зрадів я.

— Ви хотіли спитати, звідкіля в такій глушині токайське, так?

— Та ні, — я знітився, бо, правду кажучи, саме це і подумав. — Просто я гадав, що тут має бути вино з власних винарень пана сотника.

— На жаль, майже все воно їде на Київ. Наші люди не надто цінують вино. Та в нас є невеликий запас персонально для пана сотника!

І він налив мені білого вина, що пахтіло літнім сонцем.

— Вас учора шукали, — загадково сказав шинкар. — Чужі, не з наших.

— Я чув, вони випитували про якогось білого цигана.

— Отож, — закивав шинкар. — Сотник казав мені, що у Києві вас саме так і називають.

Напевно, тривога відбилася на моєму лиці, бо шинкар поспішив заспокоїти:

— Не хвилюйтеся, більше ніхто тут про це не знає. Тому ваших друзів вчора щиро запевнили, що не чули ні про якого цигана, — й вони забралися.

— Що ж, це хороша новина. А був серед них такий рудий… Із залисинами…

— Він у них за головного, — сказав шинкар. — І ще з ними один німий був.

Я кивнув. Шинкар галантно вклонився й пішов. Поглянувши на Котелка, я зауважив, що він запхнув носа в пивний кухоль і забув про моє існування. Що ж, може, це мій шанс позбутися його товариства. Без жодних роздумів, я підвівся й пішов до виходу.

Щойно двері корчми зачинилися, я поринув у дивовижну зоряну свіжість прохолодного вечора, напоєну запаморочливим сюрчанням цвіркунців. Затримався лише на мить, а потім швидко пішов до вулиці. Та не встиг дійти навіть до рогу корчми, коли двері за моєю спиною знову рипнули, виплеснувши назовні вечірній гамір шинку. Звук кроків за спиною дуже швидко нагнав мене.

— Щось шукаєте, пане Білий? — пролунав голос Котелка.

— Та хотів до вітру сходити, — відказав я, обернувшись.

— Тоді все правильно, — кивнув він. — То за рогом. Тільки там і впасти можна. Я покажу.

Ми зайшли за корчму, яка, як з’ясувалося, стоїть понад великим яром. Від корчми до яру вів дощаний поміст, край якого нависав над урвищем.

— На п’яну голову туди багато хто звалювався, — всміхнувся Котелок. — Нічого страшного, схил там покотистий. Розказували мені, що не один п’яничка там і засинав до ранку. Тільки от прокидалися мокрі до нитки. І це — в кращому разі!

І він заливчасто засміявся.

Мовчки справивши малу нужду, ми пішли назад. Чаша з білими вінцями тепер видавалася ще й цілком доречним елементом гігієни, і я з задоволенням дотримався місцевого звичаю, помивши руки.

— Якщо знадобиться щось, то кажіть, — зронив Котелок, перш ніж ми вернулися до корчми. Я ж тільки з жалем провів його поглядом. Котелок вправно вдавав простака, та я добре розумів, що непомітно вшитися від нього не вдасться.

Столик з токайським чекав на мене. Плюхнувшись на стілець, я дозволив собі просто насолоджуватися вином, що й справді було неабияке.

Я б не здивувався, якби почув, що сотник сам возить його з Києва. Котелка вже оточили якісь його приятелі, вони весело реготали й плескали один одного по спинах. Та тільки-но я подивився на нього, як він відчув мій погляд, обернувся й підняв келих, ніби після тосту. Я підніс свій келих у відповідь.

Уже готовий був змиритися з таким невигідним становищем і подальшим марнуванням часу, аж раптом побачив його.

Томаш, вочевидь, щойно зайшов, бо якраз оглядав корчму, шукаючи знайомі обличчя. Помітивши мене, він дуже зрадів, махнув рукою й поспішив до мого столика. Я розгублено обернувся до Котелка, бо не міг знати, як він поставиться до появи Томаша, та мій наглядач цілковито поринув у теревені й чаркування зі своїми друзяками.

— Ну, як ти? — запитав Томаш, сівши поруч. — Токайське! Певно, з особистих запасів сотника?

— Не можу сказати, що радий тебе бачити, Томаше.

— Чого ж так? — він відкоркував пляшку й понюхав. — Пахне сонцем на березі Дунаю. Бував там?

— Ні, — відповів я, насилу стримуючи роздратування.

— Я теж, — сказав Томаш. — Чому такий тоскний?

— Як тобі сказати… Останнім часом ти з’являєшся до біди.

— А спершу, по-твоєму, було інакше? — щиро здивувався він, а потім розреготався зі свого жарту.

Це й справді було влучне спостереження, тож і я мимоволі всміхнувся.

— Мені тільки одне не до вподоби, — сказав я. — Не знаю, хто ти і що маєш на мислі.

— Сьогодні мені на мислі було тільки перекинути чарку-другу. Чесно!

Я помахом прикликав шинкаря, й він одразу ж вийшов з-за шинквасу.

— Ще один чистий келих, — попросив я.

Шинкар миттєво здимів.

— Чув, що сталося в маєтку? — запитав я Томаша.

— Ні, — він поглянув на мене з неприхованим подивом. — Знову хтось ґеґнув?

Я уважно вдивлявся в його обличчя, щоб зрозуміти, чи він не лукавить. Невже й справді знає?

— Так, — кивнув я.

— От бачиш, — сказав Томаш. — Якщо комусь на роду написано випасти з вікна, то жоден удар каменюкою по загривку такій людині не зашкодить. Згоден?

Він поклав гірку тютюну на квадратик паперу й скрутив цигарку одним вивіреним рухом.

— Нащо ти вдарив її сьогодні вранці? — запитав я.

— Є запитання важливіше, — сказав він і налив собі вина у келих. — Що ти такого наплів їй, аж нещасна жінка сторчма кинулась у вікно?

— Я?!

— А хто вибіг з її кімнати, перш ніж бабця вирішила політати?

Я ковтнув вина. Томашеві подобалося грати в карти… І, схоже, в наших розмовах карти завжди здавав він.

— Хто в маєтку працює на тебе?

— Ніхто, — Томаш реготнув і прикурив од свічки на столі. — Крім тебе, звісно.

— А щоб ти не діждав… — вихопилось у мене.

— Чого ж? — здивувався він. — Хіба в нас не спільна мета?

— Що ти знаєш про Настиних батьків? — запитав я. — У них були ще діти?

Томаш вмить перестав блазнювати і навіть насупився. Він торкнувся пальцем до губ і озирнувся.

— Тут, знаєш, невеличкий хутір, — мовив він пошепки, нахилившись до мене через стіл. — І всього лише одна Настя. Нащо всім знати?

— Отже, ти щось знаєш з цієї історії?

— Дивно, що й ти дізнався! Розтопив, значить, серце старої Марфи?

— Вона мало що встигла розповісти… — я знову ковтнув вина і відхилився на спинку стільця.

І тут я помітив, як хтось мені помахав. Я придивився. В кутку за столиком сидів Іван — товстун із родимкою, який на поминках умовляв мене рятувати свою душу. Томаш, перехопивши мій погляд, теж обернувся, та Іван встиг опустити очі, втупився в стільницю.

— Гаразд, не дмись, — сказав Томаш. — У нас набагато більше спільного, ніж тобі здається.

— Що спільного? — спитав я, хоч заледве стримувався, щоб не послати цього зайду під три чорти.

— На все свій час.

— А мені чомусь видається, що цей час якраз настав. І почни з розповіді про мій хрестик.

— А що з ним? — вдаючи стривоженість, стрепенувся Томаш. — Ти знову його загубив?

Я мимоволі торкнувся грудей, намацав хрестик.

— Де ти його взяв, Томаше?

Він затягнувся, випустив цигарковий дим, примружився, та не відповів.

— Коли я отямився в циганському таборі, його вже не було. Потім… У своїх спогадах… Я пригадую його. Пригадую, як дарую його якійсь дівчині. Але…

— Що ти з нею зробив? — раптом запитав Томаш.

— З ким?

Його запитання прохромило мені груди крижаним вістрям, і я відчув тупий холодний біль у серці.

— Облиш, Тарасе! Мені ж ти можеш довіряти! — сказав Томаш із дружнім докором у голосі.

А потім нахилився до мене близько-близько й прошепотів:

— Я знаю, як це: вбити того, кого любиш.

На цьому мені урвався терпець. Я загилив кулаком по столу так, що на мене витріщилася добра половина людей у шинку. Та мені було байдуже.

— Хто ти? — запитав я Томаша, нахилившись через стіл до його обличчя. — Ти знав мене в тому житті, що я його не пам’ятаю? Тому ти втягнув мене в цю історію? В яку гру ти граєш?

— Ти все пригадаєш, — сказав Томаш. Він, мабуть, нарешті второпав, що я заледве стримуюся. — Обіцяю тобі. Справді. Та спершу ти закінчиш те діло, заради якого приїхав. Така буде наша з тобою угода. Присягаюся, що не порушу її!

— На дідька мені здались якісь угоди з тобою?!

— Бо тільки я можу допомогти тобі повернути двадцять років твого життя! Не доведеш свій розслід до кінця — і з тобою назавжди лишаться тільки жалюгідні обривки спогадів. А ти навіть не згадаєш її ім’я!

Наливши собі повний келих вина, я вихилив його одним духом. В Томашевих очах я бачив розуміння й навіть співчуття.

— Ти кохав її? — раптом запитав він.

Я не очікував такого запитання. Та гнів минувся, і я не бачив сенсу відмовчуватися.

— Понад усе життя, — відповів я. — Це єдине, що я про неї пам’ятаю.

Томаш узяв зі столу загаслий недопалок самокрутки і знову прикурив його від свічки.

Підійшов шинкар.

— Як вам засмакувало наше вино?

— Дуже добре.

— Це для вас, — тихо сказав господар, нахилившись, і непомітно тицьнув мені в руку якийсь папірець.

— Радий чути, — голосно додав він і повернувся за шинквас.

Я глянув на Томаша й побачив, що він свердлить мене поглядом.

— Від кого записка? — запитав він безцеремонно.

Я не відповів, а лише мовчки розгорнув папірця.

Нервовим, нерівним почерком там було написане таке:

«Пане Білий! Не можу підійти до вас, бо ви прийшли не сам, розмова ж ця не для чужих очей та вух. Приходьте сьогодні вночі, будь-коли, як тільки зможете вирватися, в дім біля церкви — той, на якому флюгер у вигляді риби. Собаку я прив’яжу, тож одразу заходьте. Якщо можете, візьміть усе необхідне, щоб більше не повертатися в маєток. Ідеться про ваше життя або смерть».

І ще — підпис.

«Ваш приязний друг Іван».

Томаш очікувально дивився на мене. Я всміхнувся на всі тридцять два й, поглянувши йому просто в очі, сказав:

— Чистий папірець, уявляєш?

Й одразу підніс записку до полум’я свічки. Томаш кивнув:

— Мені весь час передають пусті записки.

Він підняв свій келих і спорожнив його трьома великими ковтками.

— Та все ж таки, — сказав він, підводячись, — ти б попередив автора, що стара Марфа сьогодні вже намагалася тобі все розказати. І чим все скінчилося?

Він зайшовся дивним, трохи моторошним сміхом. Потім загасив цигарку об край столу біля мене і, не зронивши більше й слова, пішов.

Я пошукав очима Івана, але за його столиком уже сиділи якісь інші люди. Котелок дудлив черговий келих пива. Що ж… Може, щось з того і буде… Я хлюпнув собі ще трохи вина й цідив його, повільно ковзаючи поглядом від столу до столу. Підійшов шинкар. Прибрав недопалок і запитально поглянув на Томашів келих.

— А ваш друг…

— Уже пішов, — сказав я.

Шинкар кивнув і забрав келих. Він приходив ще раз чи двічі — пересвідчитися, чи все гаразд. Я кожного разу казав, що краще й бути не може, а потім перевіряв, як там мій Котелок. Нарешті я дочекався: впоравшись із пивом, Котелок підтюпцем поспішив до виходу. Я боявся, що до нього ще хтось пристане за компанію, та мені пощастило.

Я вдав, що цілковито занурився у свої думки й випари токайського, примружив очі та відхилився на спинку стільця, аж поки почув, як гупнули вхідні двері. Тут-таки підвівся й, залишивши на столі гроші, попрямував до виходу. Не дуже швидко, щоб не наздогнати Котелка передчасно, але й не аж так повільно, щоб утратити таку нагоду.

Ніч була напрочуд тиха. Коли я м’яко відчинив двері, Котелок уже завернув за ріг корчми. Беззвучно їх причинивши, пішов за моїм візницею.

Тугий струмінь зблискував у місячному світлі й щезав у темному проваллі. Котелок, натхненний дзюрчанням, насвистував собі під носа якусь недоладну мелодію. Я прийшов саме вчасно. Швидко скинувши чоботи, беззвучно підкрався до нього по настилу, став за спиною. Він почув мене в останню мить і хотів було обернутися, але я штовхнув його всім тілом, пробубнівши щось на кшталт: «Простіть великодушно…» — чого ще можна було чекати від якогось завсідника шинку, що трохи перебрав?

— Гоп! — чомусь вигукнув Котелок, марно намагаючись втримати рівновагу. — Гоп-гоп!

Здається, я ще встиг промимрити якісь вибачення, коли він красиво змахнув руками й полетів шкереберть.

Узувшись, я вибіг на вулицю й рушив у той бік, де чорніли на тлі зоряного неба церковні бані.

В опівнічній хутірській тиші, з якою відчайдушно боролися тільки цвіркуни, церква справляла похмуре, ба навіть лиховісне враження. Намагаючись лишатися в густій тіні дерев, що росли обабіч єдиної на хуторі вулички, я перетнув невеликий майдан. Дім із флюгером… Ось і він. На тлі зоряного неба добре було видно рибку, що розгублено крутилася туди-сюди під легкими подувами мінливого нічного вітерцю.

Вікна в домі тьмаво світилися. На подвір’ї, біля ґанку, був прив’язаний осідланий кінь. Підійшовши до хвіртки, я просунув руку між дошками і намацав засувку. Вона легко відімкнулась, і я зайшов на подвір’я. З-під сараю долинуло злостиве гарчання. У записці було обіцяно, що пес сидітиме на прив’язі, тож я не зважав на нього. Пес декілька разів хрипко гавкнув, вилізши зі свого сховку. Це був дуже старий кудлатий собака на тяжкому ланцюгу, прикріпленому до ошийника. Я боявся, що він усе одно почне кидатися на мене й перебудить усі околиці, та пес іще кілька разів спроквола гавкнув і влігся, не зводячи з мене очей, що сумовито блищали у темряві. Я зазирнув у вікно.

Велика кімната, добру чверть якої займала піч, була заставлена тонкими восковими свічками. Вони стояли повсюди, на всіх горизонтальних поверхнях — на столі, комоді, підвіконні, печі… По підлозі повзав на колінах Іван і ніби щось шукав. Я тихенько постукав у вікно.

— Можна?

Іван примружився, намагаючись розгледіти мене крізь шибку, потім махнув рукою:

— Заходьте!

Проминувши невелику веранду, я відчинив двері. Тієї ж миті протяг гучно стукнув віконницями котрогось вікна, погасивши геть усі свічки. Іван скрикнув. У кімнаті запала непроглядна темінь, яку злегка сріблив хіба що місяць на небі.

— Хто тут? — скрикнув Іван.

— Та це ж я, — якомога спокійніше відповів йому. — Тарас.

Почулося якесь шарудіння. Врешті-решт яскраво спалахнув сірник. Іван, високо піднявши його над головою, напружено вдивлявся мені в лице.

— Слава Богу! — сказав він. — Це й справді ви!

Я лише стенув плечима.

Іван заходився запалювати свічки. Їх було не менш як три десятки.

— Церковна свічка попереджає про наближення нечистої сили, — сказав він таким тоном, ніби йому було незручно про це повідомляти.

— Справді? — іронічно запитав я.

Він не відповів. Я оглянув кімнату. Посередині стояв стілець. На підлозі лежав пістоль. Ступив крок, і під моєю ногою різко пішла вниз кепсько закріплена дошка. Загрюкотів стілець, перекинутий іншим кінцем дошки. Іван знову скрикнув. Я ледве встигнув прибрати ногу, щоб не провалитися.

— Вибачайте, — сказав я.

— Пусте… Сідайте, будьте ласкаві…

Я витягнув з-під столу табурет і сів. Іван метушливо ходив по хаті й щось бурмотів.

— Ось вона! — радісно вигукнув Іван і враз зніяковів, повернувшись до мене з уламком крейди в руці. — Не зважайте, пане Білий. Я повинен дещо зробити… Я поясню… І якщо не зможете зрозуміти, просто прийміть, як є.

По цих словах він узяв крейду, став навкарачки й почав креслити лінію по темних дошках підлоги. Він робив це неймовірно старанно, стиснувши крейду так сильно, аж побіліли кісточки на пальцях, й безперервно сопів, наче розтривожений їжак.

— Це буде якийсь символ? — поцікавився я.

— Так! — відгукнувся він, не обертаючись. — Захисний.

— Біле коло? — здогадався я.

Очевидно, він вловив у моїх словах насміх, бо відразу почав виправдовуватися.

— Можна ставитися до цього по-різному, тільки тут усі знали, що від вашого приїзду не варто ждати нічого доброго! Я — єдиний, хто наважився попередити вас за першої ж нагоди!

— Я так і не збагнув, у чому сенс вашої перестороги.

— Він простий! — Іван відірвався від свого кола і звів на мене очі. — Біжіть! Не лізьте в діло, якого не розумієте! Ви намагаєтеся докопатися до істини, проте істина тут нікому не потрібна!

— Кому саме вона не потрібна? — я нахилився вперед, щоб краще чути Івана. — Сотникові?

— Ви не розумієте, — Іван витер піт із чола і співчутливо поглянув на мене. — Коня, який убив отця Варфоломія, звали Вієм, а таких збігів не буває! Наступною була Марфа. Можу побитися об заклад, що у неї теж язик розв’язався!

— Ви вважаєте, її могли викинути з вікна?

Іван докреслив коло й дивився на нього прискіпливим поглядом художника.

— До чого тут це! Але коли мені розповіли про смерть Марфи, в мене виникло тільки одне запитання: чи було порушене її коло?

— Порушене?

— Відкиньте на мить ваш досвід, — мовив Іван серйозно. — Уявіть щось таке, що не має природного пояснення!

— Наприклад?

— Можливо, ви подумаєте, що я стратив розум… Та коли біла неміч занапастила хутір, саме ті люди, що їхні ліжка було обведено білим колом, — вижили!

Він випростався, стоячи на колінах, витер піт з лоба й сказав багатозначно:

— Тому що Вій не може увійти в коло, накреслене білим! А коло, обведене круг Марфиного ліжка, було розірване, — втаємничено сказав він. — У ньому була прогалина, розумієте?

— І це — причина смерті? — запитав я, вагаючись, а може, встати і піти собі, якщо він спробує потвердити такий висновок. — Прогалина в намальованому на підлозі колі?

— Не меліть нісенітниць! Причина смерті — падіння з вікна! Але що змусило її вистрибнути? Якого лисого? І відповідь на це запитання очевидна: Вій знову тут! Ось чому я повинен надійно захистити себе, перш ніж розповісти те, заради чого вас покликав.

Іван знову став навкарачки й навів лінію в тому місці, де вона видалася йому занадто тонкою. Потім заходився кумедно повзати й ретельно перевіряти свою роботу, що давалося цьому огрядному чоловікові дуже нелегко: він сопів, охкав і тяжко дихав.

До того ж Іван, вочевидь, недобачав, тож йому доводилося нахилятись до самісінької підлоги, — він замало не викреслював нове коло своїм носом.

— Деякі люди вмерли від білої немочі, незважаючи на захист кола. Та з’ясувалося, що в тих випадках кола були розімкнуті — Анна щоразу помічала ці прогалини.

— Пані Анна? — зацікавився я.

— Атож! Люди в цьому ще нічого не петрали. А тільки-от людина лікувалася-лікувалася, а потім усе одно вмирала. То кликали Анну, мовляв, як так? Багато хто зопалу винуватив її, — він знову витер піт. — А вона обійде, обійде навколо ліжка — та й покаже: отут і отам лінія розірвана. Хоч трохи, але стерта! Або від початку намальовано було погано, або хтось випадково вичовгав!

— Отже, все діло в цих колах?

— У прогалинах, — виправив він мене. — У прогалинах…

Іван нарешті підвівся, взяв пістоля, звів курок і сів на стілець, поклавши зброю собі на коліна.

— Хіба демона можна застрелити з пістоля? — удавано серйозно поцікавився я.

— Срібна куля, — знічено сказав Іван і дурнувато почухав собі голову дулом пістоля.

— Що ви робите?! — не втримався я.

— Що?

Тепер він здивовано дивився на пістоль, направивши його собі в обличчя.

— Та приберіть хоч палець зі спуску! Ви зараз голову собі рознесете!

— Тіпун вам… — Іван похапцем сплюнув через плече.

— Покладіть цього бісового пістоля, я вас прошу!

— Та не згадуйте ж нечистого! — жалісно сказав він, та зброю все ж таки поклав на коліна.

Я полегшено зітхнув. Запала тиша.

— Давайте вже поговоримо про Хому, — попросив я Івана.

Він кивнув і після короткої паузи мовив:

— Хома не винен.

— Так… І чому ви у цьому певні?

— А чому він має бути винен? Тому що кохав Соломію? Хіба це перетворює людину на вбивцю? Як на мене, то це радше виправдання.

— Це все? — я відчув розчарування.

— А що є проти Хоми, крім вигадок Марфи? — вів далі Іван. — Що бачили люди, які збіглися на її крики? На пагорбі навіть панночки не було! Марфа каже, що вона втекла. І що? Знайшли її? Бачив хтось, як вона йшла додому? А я вам от що скажу: Хома і його мати лишалися єдиними християнами на хуторі, ми ж усі на той час вже давно забули про Христа. Махнули на Нього рукою. Нам уже багато років нема ніякого діла до Господа, тому що поруч — пекло, і страшить нас тільки той, хто може вийти з його брами.

— А що сталося з батьком Хоми? Я чув, що він…

— Упав із дзвіниці. Звідки ж іще міг упасти священик, який усьому хутору був як колька в боці!

— Натякаєте, що то не був нещасний випадок?

— Я натякаю, що всю родину Хоми тут люто ненавиділи. Якби вони вмерли від білої немочі, все було би правильно: не дотримувалися законів — і поплатилися. Але вони не вмерли й перетворилися на щоденний живий докір для всіх нас. На свідчення того, що можна було й не зрікатися віри… І ось Хома, який для всього хутора наче більмо на оці, опинився раптом тієї триклятої години на тому місці… І плювати, що немає жодного доказу його вини! Його потягли до церкви, закликавши туди демона!

— Це цікаво…

— Ось вам іще! Ви курите?

— Ні, — здивовано сказав я.

— А Хома — курив. Самокрутки. Не люльку, а саме самокрутки. Так ось… Під старою вербою не знайшли жодного недопалка.

— То й що? — запитав я.

— Сотник каже, він чекав на неї. Буцімто він знав, що вона йтиме додому цією дорогою, — і влаштував засідку. То невже він би не викурив жодної цигарки, поки ждав там?

Я знизав плечима:

— Є ще такий здогад, що він зустрів її внизу, біля річки. А на пагорб вони піднялись разом.

— Нехай. Але ж і внизу — жодного недопалка! Можете вірити, я особисто перевіряв!

— То, може, це вона на нього чекала, а не він на неї?

— Облиште! Панночка б не чекала так довго! Ми ж добряче затримали Хому того вечора! Якщо він справді вбивця, йому довелося би пантрувати там Соломію з повними кишенями тютюну й не викурити жодної цигарки!

— Що ж, — я дістав блокнот. — Завтра я якраз збирався прояснити деякі моменти…

— Ні, — перебив мене Іван, — не буде ніякого завтра! Мені треба, щоб ви повірили мені сьогодні. Зараз! Повірили, припинили це розслідування й забралися звідси назавжди! Кінь на подвір’ї, до слова, — для вас. Беріть його і…

— Ви з глузду з’їхали?! — гаркнув я.

— Я намагаюсь сказати вам, що тільки-но ви докопаєтеся до істини — вас уб’ють. Забирайтеся. І тоді ви порятуєте не тільки себе, але й Хому!

— А де зараз Хома?

Він зам’явся і знову несамохіть почухав вухо пістолем.

— Я більше нічого не скажу вам… Просто їдьте звідси.

— Ну… Обіцяю подумати, — сказав я йому. — Хай там як, а ви мені дуже допомогли…

Я підвівся, збираючись розпрощатися. Ступив було крок до Івана, щоб потиснути йому руку, але зупинився перед самим колом, метикуючи, як він поставиться до того, що я перетну його магічну загороду. Може, краще потиснути руки через лінію? Чи так не можна? Моя долоня повисла в повітрі. Потім, від гріха подалі, я просто кивнув йому.

— Спасибі, — щиро сказав я. — А тепер дозвольте і честь знати.

І пішов до дверей. Я вже взявся за ручку, коли почув недвозначний оклик Івана:

— Стій!

У його голосі лунала погроза, і я застиг, ніби побачив гадюку. Повільно, без різких рухів, обернувся. Іван націлив на мене свого пістоля, а його рука од напруги ходила так, що дуло кидало з боку в бік. Палець цього йолопа, звісно ж, лежав на спусковому гачку.

— Ти не зміг зайти в коло! — тремтливим голосом мовив Іван. — Не можеш перетнути лінію, так?

Він сказав це таким тоном, ніби викрив мене.

— Спокійно, голубе… — м’яко сказав я, намагаючись нічим не стривожити його. — Просто відведіть дуло трохи вбік, щоб не сталося біди.

— Тоді зроби це! — він мовив ці слова, зціпивши зуби. — Увійди в коло!

— Та будь ласка… — я вирішив не сперечатися з ним. — Якщо це так важливо…

І почав повільно наближатися до Івана.

Пістоль, націлений мені просто в обличчя, неприємно посмикується в його руці. Іван тяжко дихає, наче після доброї пробіжки, і я маю всі підстави остерігатися, що він випадково натисне на спуск раніше, ніж я дійду до кола.

— Тільки палець зі спуску краще приберіть, — кажу я. — Бо ще, не доведи Боже, не дійду.

Він повільно киває й піднімає пістоль. Щоправда, палець лишається на місці. Я полегшено зітхаю: принаймні він більше не цілиться мені в голову.

До Івана — кроків п’ять. Я долаю їх плавно, розміреним кроком, щоб не нервувати його. Він, здається, трохи заспокоюється, але не зводить пильного погляду з моїх ніг. Іван знову незграбно чухає вухо дулом пістоля.

Четвертий крок. Під моїми чобітьми жалісно скрипить і прогинається дошка. Я піднімаю праву ногу для останнього кроку й заледве не впираюсь в Івана, який стоїть на моїм шляху по той бік накресленої крейдою лінії. До нього доходить, що треба відійти — він, наче загіпнотизований, дивиться мені в ноги.

— Ви дозволите? — холодно питаю я.

Цієї миті ще ні він, ні я не розуміємо, що стоїмо на протилежних кінцях однієї дошки — тієї само дошки, що через неї я ледве не впав, коли тільки зайшов до кімнати.

— Вибачайте, — квапливо каже Іван, відступаючи на крок.

Зробивши це, він миттєво вивільнив дошку, яка вгиналася під моєю вагою, й вона розпрямилася, наче англійський лук, влучивши сердезі просто в пах. А найгірше було те, що цієї миті він усе ще чухав вухо дулом свого пістоля…

Від болю він стиснув пальці — й постріл розірвав нічну тишу, наче грім.

Куля знесла йому півголови.