Білий попіл

Розділ 6

Світало. Тарантас підкидало на звивистій дорозі між мальовничими пагорбами. Час до часу далеко ліворуч зблискувала на сонці тоненька стрічечка Дніпра. Котелок і Кисла Пика куняли. Сотник не спав — дивився у вікно. А правив четвіркою мій знайомець Томаш.

— Далеко ще? — запитав я сотника.

— Майже приїхали.

Я випростав ноги і покрутив шиєю. Тарантас, як і належить його роду-племені, всередині був оздоблений просто, мав досить незручні сидіння.

— А як хутір називається?

Сотник поглянув на мене, наче вагався, чи варто казати, та врешті відповів:

— Білий Попіл.

— Як?!

— Багато хто дивується, — стенув він плечима.

— Саме Білий Попіл? Не Білопіль і навіть не Білопілля?

— Ні. Саме Білий Попіл, — сотник примружив очі, він не мав охоти до подальших роз’яснень.

— Ну й назва…

Я теж намагався подрімати, та сон як рукою зняло. Мій погляд блукав десь за вікном, а перед внутрішнім зором пропливали події дня вчорашнього. Чомусь згадав про хрестик, що його мені дав Томаш, і спогад цей — не знати, з якої причини, — сповнив мене смутком.

Ця подорож була для мене всього лише відплатою за звільнення з-за ґрат. Хоча ці люди дещо знають про моє минуле… І не соромляться використовувати це ради свої мети.

Дорога круто повернула, і ми виїхали на сільську вулицю. Тарантас лишав по собі пелехаті хмари пилюки. Дрібною курявою було рівномірно вкрите лопушиння при дорозі й листя фруктових дерев над огорожами. Пилюга була дуже світла, майже біла…

— Ось чому Білий Попіл! — здогадався я. — Це через пилюку?

Сотник розплющив очі, поглянув у вікно й кивнув.

— То ми приїхали? — поцікавився я.

— Майже. До маєтку ще півтори версти.

Я зацікавлено визирнув на вулицю. Як на хутір, Білий Попіл був чималий. Єдина широка вулиця вела до церкви, де перетворювалася на невеликий майдан, мощений кругляком. Помітив людей, які припадали до парканів — поглянути, хто це їде. Мене трохи збентежили їхні недобрі обличчя й занадто похмурі погляди: ані натяку на усмішку чи простацьку допитливість.

— Здається, народ тут у вас не дуже гостинний…

Сотник знизав плечима:

— Чужаки для них — дивина.

За хутором дорога зміїлася вгору, і незабаром її обступили високі старі сосни.

— До речі… Хотів запитати… — я витягнув з кишені хрестик. — Звідки у вас це?

Простягнув руку. Хрестик метлявся на шворці, й сотнику довелося зловити, щоб роздивитися.

Поглянувши, він байдужо кивнув мені й відвернувся, втупившись у вікно. Я й далі тримав хрестик у руці, чекаючи на відповідь. Нарешті сотник знову обернувся до мене й навіть трохи зашарівся.

— Я чи то не розчув, чи то не второпав, — сказав він, усміхнувшись. — Гарна штукенція. Що це?

— Ні, це я вас питаю: що це? Де ви це взяли?

Він подивовано глянув на мене — довелося пояснити:

— Цей хрестик… Він колись належав мені. Дуже давно. І тому я хочу знати, як він у вас опинився?

Він струснув головою, наче людина, яку збивають з пантелику.

— Опинився у мене?

— Мені дав його Томаш.

— Хто?

— Ваш візниця чи хто він там, — я вказав у напрямку передка.

— Семен? — здивовано запитав сотник.

— Який ще, з біса, Семен!

Він розгублено зирив на мене. Або ж старий дуже натурально клеїв дурня, або ж я й справді грюкав не в ті двері. Та спершу я подумав, що через гамір він просто недочуває, й тому нахилився ближче до нього і сказав голосно та чітко:

— Ну, може, й не візниця! Я кажу про одного з ваших людей… У білій вишиванці.

Сотників погляд остаточно збаранів. Чи, може, я аж так паскудно пояснював…

— Спитаю інакше. Один із ваших помагачів скручує самокрутку однією рукою, — і я жестом показав, як це робить Томаш, — отак. Як його звати?

— Не знаю нікого, хто так умів би… — він замислився. — Колись давно бачив, як це робив один хлопець… Дуже давно. Тоді й самокрутки ще були чуднотою… А в нас, знаєте, і зараз — або люльку курять, або нюхають… М-м-м.

Він знову відвернувся до вікна. Мене трохи здивувала його відповідь. Я й гадки не мав, що у цій грі може з’явитися хтось третій. Ну, або ж сотник прибріхує. Адже поки що всі Томашеві зусилля були спрямовані на те, щоб я опинився у сотника в лабетах. До речі… А чи не він допоміг вусаневі з готелю так вчасно помітити мене в ресторані з чужими червінцями у кишені?

Мої роздуми обірвав вигук кучера: коні спинилися. Я поклав хрестик у кишеню.

— Ну, пане Білий, — сказав сотник, — ласкаво просимо.

Тарантас спинився перед великим обійстям. Вимуруваний зі смаком двоповерховий дім був добре доглянутий. Білі колони, широкі сходи… Одне крило — всуціль заплетене плющем, інше — сліпило голими білими стінами. Довкруг — доволі старий сад. І запаморочливий пташиний щебіт.

Я вискочив із тарантаса. Котелок і Кисла Пика взялися знімати з нього поклажу. З дому вибіг їм на поміч хлопчина в старомодній лівреї. Перш усього я обійшов тарантас і запевнився, що на козлах сидів не Томаш, а якийсь бородань у шапці.

На ґанок вийшла висока жінка, в самій поставі якої крилася певна нечулість. За мить сотник злетів до неї й обійняв, а потім щось прошепотів на вухо. Вона відхилилася й метнула на мене швидкий погляд.

Котелок, Кисла Пика і наймит у лівреї занесли валізи в дім. Візниця хльоснув коней, і тарантас рушив до конюшні, розташованої десь за будинком. Я лишився перед великим ґанком, споглядаючи дивні обійми сотника і його високої жінки.

Сотник, згадавши про мене, обернувся й заклично махнув рукою. Я підійшов.

— Це Анна, моя жінка, — представив сотник свою дружину.

Я силувано всміхнувся. Погордливе обличчя Анни було сухе, з високими гострими вилицями, тонкими губами, запалими щоками та втомленими, недобрими очима. Анна простягнула мені руку для поцілунку. Правду кажучи, мене здивувала така манірність на Богом забутому хуторі, та й цілувати руку Анні, яка мені відразу не сподобалася, було не до снаги.

— Маю честь освідчитись, — сказав я й демонстративно потиснув її вузьку долоню. — А у вас міцна рука, пані Анно. Мене звуть Тарас Білий.

Подив лише на мить спалахнув у її очах, але вона враз опанувала себе, повернувши на обличчя незворушну маску. На вигляд Анні було трохи за п’ятдесят, а може, й більше.

— А це — Настя, — сказав сотник.

Я озирнувся й побачив струнку темноволосу дівчину в простому селянському одязі. Навряд чи їй уже виповнилося двадцять років. А втім, мені не вдалося як слід роздивитись її сором’язливо опущеного лиця, ба навіть зауважити, гарненька вона чи ні.

— Вона покаже вашу кімнату, — додав сотник. — Чекаємо вас до сніданку години через дві. А поки що — влаштовуйтеся, відпочивайте, можете прогулятися в саду. Раптом щось знадобиться — кажіть. Слугу в лівреї звати Тимком. Він трохи чудний, але добрий та беручкий до роботи.

Дівчина тут-таки розвернулась і пішла в дім — я так і не встиг її роздивитися.

У садибі було темно й прохолодно. Високі стелі, старі масивні меблі, дорогий, але вже добряче вичовганий паркет. Зала з мармуровими сходами й численними свічниками на стінах свідчила про те, що господар хоч і живе в глушині, проте тяжіє до шляхетства. Бракувало тільки традиційної люстри, підвішеної на довгому ланцюзі. Зате ніщо не заважало милуватися величним мармуровим склепінням, яке достоту вражало.

В його центрі виднілося викладене білою мозаїкою велике коло. Хтозна, що означав цей візерунок, та вигляд він мав ефектний.

— Сюди, пане, — сказала служниця.

У неї був приємний, не надто тонкий, глибокий голос. Дівчина підвела мене до якоїсь кам’яної чаші, наповненої водою, — вона стояла просто посеред зали на метровій підпорі. Мармуровий пруг був облямований перламутром, — і це було ще одне біле коло, таке ж, як і на стелі, тільки менше.

— Що це? — запитав я.

— Наша традиція. Її всі дотримуються: заходячи в дім, слід ретельно вимити руки, — дівчина жестом приохотила мене підійти.

Я занурив руки в прохолодну прозору воду. Зрештою, робив це з великим задоволенням. Служниця тимчасом взяла з шафи при стіні білий рушник і підійшла до мене.

Раптом я відчув дивний запах. Дивний і знайомий.

Підніс долоні до лиця… Жодних сумнівів — віддавала саме вода! Але чим? Ніяк не міг пригадати…

— Що це? — запитав я. — Що в чаші?

— Мертва вода.

— Що?!

Вона незворушно подала мені рушник.

— Ми омиваємо руки мертвою водою, а п’ємо — живу. Такий закон у Білому Попелі. Й усі, хто порушував його, помирали в муках.

Служниця промовила останню фразу з такою байдужістю, що я від здивування аж забув витерти руки, так і стояв з рушником, поки вона спокійнісінько мила свої витончені кисті в чаші, а потім високо підняла їх, — аж вода скрапала з ліктів.

— Ви що — караєте на горло тих, хто відмовляється мити руки? — врешті озвався я.

Вона зайшлася дзвінким дівочим сміхом.

— Ні.

Я чекав трохи докладнішого пояснення, та вона просто забрала в мене рушника і попрямувала до сходів.

— Ходімо, пане Білий!

— Мене Тарасом звуть, — сказав я вдогін.

Вона кивнула, навіть не обернувшись.

Ми йшли широким коридором другого поверху. Перші ж двері відчинені, — то була велика кімната з кріслами посередині, книжковими полицями на стінах і трьома чималими вікнами.

— Це бібліотека, — пояснила дівчина. — Сотник дуже любить збувати тут вечори.

Наступні двері — зачинені.

— А це молитовна кімната. Пані Анна молиться тут. Далі — ваша спальня.

Ми зупинилися. Вона дістала великий ключ і відімкнула треті двері.

— Далі — ще дві спальні, але вони не готові, — дівчина говорила, намагаючись не дивитися в мій бік.

Призначена для мене кімната була доволі велика. Два вікна майже на всю висоту стіни. Камін. Широке ліжко біля одного з вікон. При іншому — письмовий стіл. Також у кімнаті був секретер, невеличкий журнальний столик і шифоньєр.

Я увійшов. Ідеальний порядок. На письмовому столі — рівний стос аркушів, кілька вигострених олівців лежали рівнесенько біля краю… Водночас на меблях виднівся рівномірний шар світлої пиляви, точніше сказати — білої. Я провів пальцем по кришці секретера й показав Насті.

— Ой… — зніяковіла вона. — Учора ж тільки прибирали… Тут завжди так. На цю пилюку немає ради.

— Тому хутір і має таку дивну назву?

Я розглядав свічники на полиці й коли випадково зрушив їх, на тонкому шарі пороху лишився чіткий слід.

— За переказами, в нас тут зовсім поруч — ворота в пекло… І ця пилюка — насправді й не пилюка, а попіл, який летить звідти…

— Як на передпокій пекла, тут з біса вогко, скажу тобі, — я роздивлявся порцелянові фігурки на секретері, — саме крутив у руках хлопчика з сопілкою.

— У цій кімнаті давно вже ніхто не жив… Зараз попрошу Тимка розпалити коминок, якщо бажаєте.

Вона обернулася до дверей.

— Зачекай-но, — зупинив її, поставивши статуетку на журнальний столик. — Е… Як там тебе… Настя?

Мені страшенно хотілося роздивитися її очі, незмінно втуплені в підлогу, та ніяк не міг придумати, як це зробити.

— Так, — Настя, нарешті, поглянула на мене.

Гарна дівчина. Навіть вродлива. Карі очі — неймовірної глибини, довгі шовкові вії, точене личко. На якусь мить мені здалося, що… Що вона стоїть у стовпі нетутешнього білого світла, а її очі та усмішка — саме оті, що їх я ніколи не забуду. Я здригнувся й згадав про золотий емальований хрестик у кишені, що його дав мені Томаш у злощасному ресторанчику на Фундуклеївській.

— Нехай і справді… Камін цей розтоплять, — сказав я.

Дівчина випурхнула з кімнати. Звісно ж, вона зовсім інакша. Хіба що віддалено чимсь схожа. Та й не може бути інакше — Насті тоді, либонь, іще й на світі не було.

Я підійшов до дверей, повернув ключ. Замок — надійний, та й двері — тяжкі, дубові, на міцних завісах. Потім зібрався замкнутись зсередини, але… Зсередини просто не було замкової шпарини! Тільки ручка. Дивно.

Сів на ліжко. Потім відгорнув край покривала — білосніжне простирадло під ним ледь віддавало сирістю. Отже, застелили кілька днів тому. Посеред кімнати скрипіли мостини, і я мигцем зауважив, що їх треба оминати, якщо доведеться пересуватися тихо. Шухляди столу були порожні.

Зайшов слуга в дурнуватій лівреї, приніс оберемок дров.

— Добридень, — сказав я.

— Бридень-бридень, — закивав він. — Бридень.

І широко, по-дитячому, всміхнувся. Потім, ніби згадавши, навіщо він тут, підійшов до коминка. Я помітив, як він поглянув на фігурку пастушка на журнальному столику. Поклавши дрова біля каміна, він повернувся до столика й переставив статуетку на секретер.

— На місце, — пробурмотів він. — На місце, на місце…

Тимко потягнувся до свічників, що я їх совав, і теж переставив.

— На місце, — повторив він і вернувся до коминка.

Коли вогонь розгорівся, Тимко дістав звідкись ганчірку і заходився протирати меблі; він обережно піднімав предмети й ставив їх назад — точно на свої місця.

— Чистенько, — шепотів він. — Чистенько-чистенько-чистенько… На місце… На місце…

Тимко прискіпливо оглянув поверхню стола й секретера, знову вернувся до столу, присів, щоб очі були на одному з ним рівні, щось там іще витер і лише після цього пішов до дверей під супровід власного нерозбірливого щебетання.

— Чуєш, Тимку… Ти витирай тут щоранку, добре?

Він кілька разів кивнув.

— Чудово, — сказав я. — Тільки стукай, перш ніж заходити.

Він зупинився у дверях і знову заусміхався. Потім ступив крок назустріч і незграбно обійняв мене. Я трохи сторопів од такого раптового пориву й навіть не знав, як повестися. Тимко нарешті відпустив мене, кумедно кивнув на прощання й пішов собі.

«Правду казав сотник, — подумав я, — трохи дивакуватий, але добрий і беручкий…»

Я причинив за ним двері. Мені не подобалося, що вони не замикалися, тому підпер двері стільцем, підставивши його спинку під ручку. Хоч так…

Роззувся, скинув сюртук, ліг на ліжко, просто на покривало, і з неабиякою насолодою витягнув ноги. Тепер можна трохи подрімати. Але я дещо згадав. Піднявся, взяв сюртук, витяг із кишені хрестик і сів на ліжко, затиснувши його в руці. Як мало я пам’ятаю… І як багато болю в цих уламках спогадів.

Схилив голову на долоні, торкнувшись хрестика чолом.

Її обличчя — прекрасне, мов у янгола. Її усмішка, її очі… Стільки ніжності в цьому погляді… Стільки ніжності…

— Пробач мені… Пробач… Я любив тебе… Понад життя любив…

Мене розбудив стукіт у двері. Доволі наполегливий. Розплющив очі. Кімната, залита денним світлом. Від уранішніх напівтонів не лишилося й сліду. Намацав емальований хрестик, що тепер висів у мене на шиї, й заховав під сорочку. Потім підійшов до дверей і, прибравши стілець, відчинив.

Це була Настя. За її спиною з величезним цеберком у руках стояв Тимко. Він так само тихо бурмотів щось під ніс, прослизнув повз мене й поставив відро посеред кімнати. З нього валувала пара.

— Ви вже пробачте, пане Білий, — сказала Настя. — До сніданку я вас не добудилася. А пан сотник велів погукати вас на обід.

Тимко тим часом притягнув у кімнату великі ночви, в яких я міг би вільно лежати, і знову вийшов.

— Ось, — Настя подала мені стос дбайливо складеного одягу. — Це вам. Має підійти. Як будете готові — одразу спускайтеся, будьте ласкаві.

Вернувся Тимко ще з двома відрами, поставив їх при вході й гучно постукав по одвірку, хоча ми з Настею стояли тут-таки, у дверях. Тимкове лице світилося щастям. Я зрозумів, що неборака просто виконує моє прохання на свій копил.

— Заходь! — гаркнув я до Тимка, нібито він стояв у протилежному кінці коридору.

Настя гигикнула. Тимко радісно кивнув і заніс до кімнати повні відра холодної води. Помітивши стілець біля дверей, Тимко схопив його і відтягнув до письмового столу, пробурмотівши: «На місце, на місце».

Коли вони пішли, я роздивився одяг. Це були сорочки, вишиті скромно, але красиво. Після божевільного вчорашнього дня й нічної подорожі мені і справді більш за все хотілося помитись і переодягтися в чисте. У ночвах на дні я побачив мило та сухі рушники.

Кімнату заповнила пара, аж запотіло дзеркало.

Освіжившись, я відчинив вікно і на повні груди вдихнув пахощі саду. Вдягнув чисту сорочку — вона була якраз на мене, — накинув сюртук і вийшов.

У коридорі — нікого. Дійшов до сходів і аж здригнувся від несподіванки: опершись на поруччя, там хтось стояв. Дебелий чорнявий чоловік, років п’ятдесяти. Похмуре обличчя, — ба навіть якась злостива машкара.

— День добрий, — сказав я.

У відповідь він прожував щось нерозбірливе і відвернувся. Стенувши плечима, я пройшов повз нього. Замість того, щоб відразу спуститися сходами, мені чомусь закортіло оглянути праве крило будинку. Найближчі двері були замкнені.

— Щось шукаєте? — пролунало в мене за спиною.

Обернувся. Мордатий підійшов до мене майже впритул.

— Просто обдивляюся, — відповів байдуже. — А ти хто такий?

— Нема чого тут обдивлятися! — нахабно заявив мордатий. — Ви обідати йшли — то й ідіть собі.

— Слухай сюди, мурмило, — спокійно сказав я. — Ти хоч знаєш, хто я?

— Знаю, — виклично мовив він.

— Тоді краще охолоди душу. І розкажи, що за кімнати в цьому крилі.

Він насупився — гадав, чи варто взагалі відповідати.

— Це — кімната пані Анни, — нарешті озвався мордатий. — Далі — кабінет сотника. Потім — їхня спальня. От і все.

— Бачиш, як доладно ти все можеш розповісти, коли постараєшся, — сказав я йому. — А де ж кімната загиблої панночки?

Він розгублено вирячив на мене очі й шумно вдихнув на повні груди. Потім раптово розвернувся й швидко пішов геть. За мить його черевики стукотіли мармуровими сходами. Дивний чолов’яга.

Я пройшов коридором до наступних дверей, потягнув за ручку. Замкнені. Мордатий, вочевидь, і не думав повертатися, тож я спокійно дійшов до кінця й сіпнув за ручку треті, останні двері. Теж замкнені. Що зробиш… Я замислено пошкріб підборіддя. Зрештою немає нічого дивного, що ці люди стережуться чужого ока — надто коли йдеться про око фахового нишпорки. Пора було вже йти обідати.

На першому поверсі я одразу побачив їдальню, звідки долинали голоси Анни та сотника. Килим притишував звук моїх кроків, і я вже тихцем підійшов до дверей, коли почув слова Анни:

— Ти знаєш, хто вбивця, я знаю, хто вбивця, всі знають, що Соломійку вбив Хома Брут! Якого тобі ще розслідування треба? Що він тут вдіє?

— Облиш! Хай робить, що хоче, аж доки дійде істини.

— Тебе взагалі не цікавить моя думка?

— Не мели дурниць, Анно! Я завжди дослухався до тебе, але ти, бачу, жадаєш од мене сліпого поклоніння, як і від усіх на цьому хуторі?

Голос його лунав глумливо.

— Не забувай: я врятувала їх! — Анну таки зачепили сотникові кпини. — Кожен у цьому Богом забутому місці дихає сьогодні лише завдяки мені! Невже це аж така велика відплата — поважати людину, яка захистила їх? Ти, до речі, міг би теж спромогтися на дещицю вдячності…

— Та я тобі вдячний, Анно…

Сотникова жінка розійшлася не на жарт, і вже не могла спинитись.

— Ти міг застати тут пустку! Собаки на вулицях шматували б попідтинню мертву людську плоть, а табуни твоїх безцінних коней повиздихали б з голоду! Твій новісінький дім стояв би посеред цвинтаря!

Вона замовкла.

Я застиг за кілька кроків від їдальні й малодушно підслуховував подальшу розмову, затамувавши подих, щоб нічим себе не видати.

— Анно, годі, дай чисту годину… — примирливо сказав сотник. — Хіба я хоч слово мовив супроти цього поклоніння?

— До чого ці слова! Ти ставишся до мене, як до тупої селянки!

— Це неправда…

— Тоді слухай, що я кажу! Білому Попелу не потрібні ані столичні шпики, ані їхні буцімто розслідування, ані якесь інше товчення води в ступі! А потрібна голова Хоми Брута, страченого за вбивство нашої доньки!

— Вір мені: так і буде! Але дай хоча б кілька днів!

По цих словах я непомітно вернувся до сходів, звідки попрямував до їдальні ледь не бадьорим підстрибом — щоб вони напевно почули.

— А чому б не взяти цього негідника й не повісити негайно?! — вигукнула Анна, коли я вже кахикав на порозі.

Вона збентежено вмовкла. Сотник, навпаки, всміхнувся до мене й жестом запросив до столу.

— Вибачте, що завадив вашій розмові… — сказав я.

— То навіть на краще — долучайтеся й ви до неї! — сказав сотник. — Бо це наша давня з Анною суперечка: чи треба доводити провину того, хто винен.

— Звісно, — я сів за стіл. — Хіба ви не хочете побачити, як убивця перестане шукати виправдання, бо ви покладете перед ним неспростовні докази? Як з нього спаде облудлива маска несправедливо осудженого? І врешті, як він із піною коло рота молитиме вас змилосердитися?

— Отож! — підтримав мене сотник, повернувшись до Анни. — А я тобі про що торочу? Поки він ходитиме з відкритим серцем, його смерть не дасть мені спокою.

Анна кивнула, та холод з її погляду не щез. Настя принесла й поставила на стіл супник, з-під покришки якого вихоплювалась пара. Взялася насипати в тарілки запашну курячу юшку.

— Що ти повзаєш довкола столу, наче сонна муха! — знічев’я гаркнула на неї Анна, хоча це була надмірна доскіпливість. — Нам до вечері зачекати, поки ти впораєшся?

— Пробачте, — покірно мовила Настя.

— Моторні та зграбні слуги — нині дефіцит, — зауважив я.

Сотник метнув на мене здивований і — міг би побитися об заклад — навіть ворожий погляд.

Анна ж, навпаки, підтримала цю тему з помітним задоволенням.

— Мені до вподоби лад у домі. Це Назар може дозволити комусь і на шию собі сісти.

По цих словах Настя зашарілася й поспішила вийти. Анна, провівши її недобрим поглядом, додала:

— А їй — аби тільки було з кого мотузки вити!

— Настя — старанна дівчина, — мовив сотник і враз спохмурнів.

— Старанна, але й кирпу гне! — докинула Анна.

— А мені, до речі, якийсь мордатий тут, на другому поверсі, вже встиг нагрубіянити, — згадав я. — Такий… На кнура схожий.

Анна здивовано повела бровою.

— Це ж треба! — уїдливо вигукнув сотник, поглянувши на Анну. — Твій особистий камердинер хамить нашим гостям! І це ти називаєш ладом у домі? Чи, може, я незрозуміло пояснив, як треба поводитися?

— Я поговорю з ним, — сказала Анна й підтиснула губи.

— Якщо твоя ласка…

Сотник повернувся до мене і поблажливо сказав:

— Роман — непоганий чоловік, справді. Метикуватий. Дуже відданий. Щоправда, вважає, начебто, так би мовити, належить до нашої родини… Наскільки це може дозволити собі прислуга.

Ми взялися до їжі. Сотник перехрестив тарілку, щось тихо проказав. Анна мовчки орудувала ложкою. Спершу ми їли в цілковитій тиші, хоча Анна не зводила з мене колючого погляду.

— Чому вас називають Білим Циганом? — раптом запитала вона.

— Я виріс серед циган, — сказав я. — А Білий — справжнє прізвище.

— Але ж ви не циганського племені, — докинула Анна.

— Ні, ваша правда. Цигани знайшли мене на березі річки. Я ледь не втопився. Але що цьому передувало — краще не питайте. Від усього мого життя до тієї миті лишились хіба жалюгідні уривки споминів та якісь примари. Нічого не пам’ятаю.

— Скільки років минуло? — запитав сотник.

— Відколи мене знайшли? Двадцять. Тож я ще можу вважати себе парубком, — спробував пожартувати я.

Сотник криво посміхнувся.

— Невже ви геть нічогісінько не пам’ятаєте? — попри холод і байдужість, у голосі Анни все ж таки звучала непідробна цікавість.

Я похитав головою. Вона скинула брови:

— Кажуть, людині без минулого немає жодної винагороди і в майбутньому.

— А в мене її таки й немає. І я навіть сюди приїхав, не сподіваючись на жодну винагороду.

— Що значить — на жодну? — Анна здивовано поглянула на сотника.

— Це правда, — кивнув він у відповідь. — Потім розкажу.

— Тож ви піймали нитку, — всміхнувсь я Анні. — Жодного минулого, жодного майбуття. Мабуть, тому з мене й вийшов незлецький сищик: якщо тобі нема чого втрачати — багато чого стає до снаги.

Сотник відкашлявся.

— Та все ж таки… Щодо минулого… Невже навіть здогадів ніяких?

— Та чого ж… Того дня на Дніпрі перекинулась баржа, що перевозила засуджених каторжан. На руках моїх були сліди від кайданів, спина — зрепіжена батогом, тому варіантів небагато…

— Так ви арештант! — викривила губи Анна.

Я пропустив її слова повз вуха.

— І що? — очі сотника зблиснули. — Ви потім перейшли на бік добра?

У його словах вчувалася іронія.

— Не одразу, якщо відверто, — відповів я. — Спершу переховувався від закону й жив із табором… Конокрадство, ярмаркове шулерство… Та все це остогиділо мені — пішов служити у військо.

— Скільки років відтрубили?

— Дванадцять.

— Тобто — ви офіцер? — здивовано запитав сотник.

— Ротмістр. Ясно, що здогади про своє минуле я завжди тримав при собі.

Анна раптом вдавилася й зайшлася кашлем. Сказавши: «Перепрошую», — вона вийшла.

Тимчасом Настя принесла запечену качку.

— Де ви служили? — поцікавився сотник.

— Волинський полк. Чули про такий?

Сотник поважно кивнув.

— Улани його імператорської величності.

— То ви знаєтеся на армійських підрозділах?! — здивувався я.

— Тільки на кавалерійських. Свого часу я міг би постачати бойових коней добрій половині наших полків.

— Ого! Маєте свій конезавод?

— На жаль, я збанкрутів. Моє поголів’я зараз зовсім невеличке. Одне лишається незмінне: ви ніде не знайдете кращих жеребців за моїх! Принаймні в наших краях.

Сотника тішила ця розмова — від колишньої суворості на його лиці не лишилося й сліду. Потім він трохи знітився, ніби дозволив собі зайвого, знову насупився й закліпав, зосередившись на апетитній качці.

— Не бажаєте трохи поговорити про наше діло? — запитав він за хвилину.

— Я й сам хотів запропонувати, та за обідом якось недоречно…

Сотник узяв зі столу дзвоник і, теленькнувши, пересів на великий диван, почав набивати люльку.

Зайшла Настя.

— Подай-но нам яблучної наливки, — наказав він і, повернувшись до мене, додав. — Поєднаємо приємне з корисним.

Я вмостився у кріслі навпроти й добув з кишені сюртука невеличкий блокнот та олівець.

— Курите? — поцікавився сотник.

— Ні, дякую. Навіть на війні не призвичаївся.

— Де були?

— Польська кампанія.

Він кивнув і видихнув хмару диму з неабияким задоволенням. Настя принесла тацю з наливкою — міцною, але приємною на смак.

— Отже… З чого б розпочати? — запитав сотник.

— З того вечора, коли сталося вбивство. Скільки, до речі, минуло часу відтоді?

— Сорок днів. І сороковий — саме сьогодні, тому багатьох, про кого йтиметься далі, ви зможете побачити вже ввечері, на поминках…

— Ви знали, з ким вона мала намір зустрітися?

— Соля? — сотник замислився. — Так ми її звали… Соля. Соломія…

— Незвично для наших країв, — зауважив я.

Сотник кивнув.

— Моя Анна — нетутешня. І їй так було зручніше, і звучить, як на мене, трохи краще, ніж Солоха.

Він замовкнув на декілька секунд, погляд застиг у задимленому просторі. Потім зітхнув і провадив далі:

— Чи знали ми? І так, і ні. Ми ніколи не забороняли їй спілкуватися з хлопцями на хуторі. І так живемо, правду кажучи, в чорта на рогах. Але з ким саме вона тоді збиралася побачитися — не питали… Цей хлопець… Хома… Мав до неї симпатію. Про це всі знали, ми теж, звісно. Але не мали жодних причин хвилюватися — він їй був не рівня. Навчався в семінарії, став би, у кращому разі, попом… А в Соломії був наречений. Хороший хлопець, родовитий… У серпні збиралися гуляти весілля… Тобто Хомі взагалі не випадало на щось надіятися… Відтак він нас мало цікавив. Просто була в них своя компанія — от і все.

— Але того вечора вона пішла на зустріч з ним?

— Та з якого б це дива! Вона до друзів пішла! Я навіть не знаю, був там Хома чи ні.

— А потім?

— А потім… Потім наша Марфа… Це хутірська повитуха… Вона йшла додому. Давно споночіло. Й побачила біля старої верби… Побачила, як Хома бив її… Нашу дівчинку… Жорстоко бив… А коли він узяв камінь і…

Сотникові забило дух. Він показав жестом, щосили стиснувши губи. По старечих зморшках під очима потекли скупі сльози.

— Побачивши це, Марфа закричала, як скажена, — знову заговорив сотник.

Я записав у блокноті слово «КРИК» і обвів його жирним овалом.

— А Хома? До речі, Марфа ж могла й помилитися, не розгледіти в пітьмі.

— Так Хома ж нікуди не подівся! Впав і заснув просто там, під вербою — п’янючий він був, як свиня!

Я зробив іще одну коротку нотатку в блокноті.

— І що було далі?

— Марфа побачила, як наша Солька оговталась, підвелася й пішла навмання. Аж тут збіглися на крик люди… А Соля під ранок прийшла додому… Закривавлена…

— Сама?

— Що — сама?

— Ваша дочка сама прийшла додому?

— Та кажу ж — вона встала і…

— Чому ж тоді ця ваша пупорізка… Марфа… Чому вона не прийшла разом з нею? Хіба тієї ж миті, як Соломія підвелася, вона не кинулася їй на поміч?

— Вона, я так розумію, побігла до неї, але ж була неблизько… І поки добігла, Солька, нещасна моя донечка, просто щезла, пішла кудись собі в нестямі.

— Так Марфа, ви кажете, була неблизько, — перебив я сотника, записавши все в блокнот. — Але ж як далеко вона мала бути, щоб не наздогнати дівчину, яка ледве опритомніла після удару по голові?

Сотник стенув плечима й мимовільно скривив губи. Видно було, що його дратують мої запитання.

— Ви ще скажіть, чого доброго, що це Марфа вбила мою дочку… До чого ви ведете?

— Та поки що ні до чого, — я демонстративно поглядав у свої записи в блокноті. — А треба?

Сотник знітився.

— Просто… Нащо тоді стільки запитань про неї?

— Лише на те, щоб уявити собі всю картину, пане сотнику. Жінка бачить, як Хома б’є вашу дочку по голові. Вона принишкла. Але вбивця такий п’яний, що відразу засинає. Аж раптом з’ясовується, що дівчина — жива. Вона піднімається і йде геть… Й ані Марфа, ані люди, які збіглися на крик, чомусь не можуть її наздогнати?

— Гадаю, вона знову десь по дорозі знепритомніла й упала… А вони всі могли півночі ходити за крок од неї — й не помічати… Згодом на хуторі чули, як вона вигукувала ім’я свого вбивці… Коли отямилась…

Ще кілька коротких записів у блокноті. Сотник ввічливо зачекав, поки я закінчу, й тільки тоді повернувся до своєї оповіді.

— Хома, коли його розбуркали, все заперечував. Та що з нього взяти! Він навіть не пам’ятав, як опинився під старою вербою.

— А вдома ваша дочка назвала Хому вбивцею.

— Саме так. Це були останні її слова перед смертю.

— Але вас там не було.

— Я ж казав, що приїхав тільки під ранок…

— А хто ті троє друзів, які вступилися за Хому й не дозволили його відразу повісити?

— Один із них — Іван — сьогодні ввечері буде в нас на поминках. Інші… Не зможуть… Але з Іваном ви перебалакаєте.

— Добре. Тоді не мучитиму вас більше, — підвівшись, сказав я. — Спасибі.

— Хіба вас не цікавить, що було потім, у церкві?

Сотник був здивований. Та знову вислуховувати про труп, який повз до свого кривдника, охоти не було. Принаймні не сьогодні.

— Ще й як цікавить! — запевнив я його. — І це, а також ваш чудернацький слідчий вибрик: замикати гаданого вбивцю в церкві разом із тілом жертви… Я навіть хотів би там побувати. Але завтра. А поки що, з вашого дозволу, трохи подихаю свіжим повітрям. Треба багато про що поміркувати.

— То о сьомій чекаємо на вас у саду, на поминках, — нагадав сотник.

— Дякую… І… Скажу зараз, бо досі якось не випадало. Мої вам співчуття… Нема гіршої долі, ніж ваша…

Його обличчя раптово зчорніло й обвисло. Він на мить так стиснув зуби, аж заходили жовна. Потім підвівся й поплескав мене по плечу.

— Дякую.

І я вийшов, лишивши його на самоті.

Весна напоїла повітря п’янкими пахощами. Співали пташки. Сонце припікало, але прохолодний вітрець легко здмухував жар, — і це було чудесне відчуття.

На подвір’ї, біля самого ґанку, конюх поправляв упряж на здоровенному, неймовірно гарному жеребці. Чорний, як смола, височезний, м’язистий, з гривою, що в сонячному світлі сипала синіми іскрами. Конюх, вочевидь, трохи боявся коня, бо не зводив із нього ока, й варто було жеребцю різко повести головою, — чоловік одразу сахався.

Я зійшов сходами й протягнув відкриту долоню до конячої морди.

— Не треба, пане! — занепокоєно вигукнув конюх.

— Не бійся, — сказав я. — Мені не впервину.

— Не робіть цього, пане! — зірвався на крик конюх і щосили схопив коня за повід.

І цієї ж миті жеребець люто сапнув ніздрями й спробував вкусити мою руку. Ляснуло від натуги повіддя. Зуби клацнули в повітрі. Я інстинктивно відступив на крок, коли жеребець гучно форкнув і його передні ноги відірвались од землі, — та конюх не дав йому стати дибки: неборака аж повиснув на упряжі. Земля рвалась під копитами, коли кінь смикнув головою так сильно, що конюх, який не відпускав повіддя, впав йому просто під ноги. Мене пробрав дрож: здавалося, зараз кінь розтрощить конюхові голову. Раптом пролунав короткий посвист. Кінь одразу заспокоївся, відступив на крок і тихо заіржав, привітавшись із сотником, який щойно вийшов з дому.

— Обережніше з ним, — сказав він мені. — Норов у нього такий, що…

Конюха, який важко підводився з землі, сотник наче й не помічав. Одним стрімким рухом старий скочив у сідло, й кінь нетерпляче затанцював під ним.

— Тиждень тому він убив трьох вовків, — у голосі сотника бриніла гордість. — Сам — трьох вовків!

Він ударив коня каблуками, м’язи на його боках напнулися, й жеребець помчав стрімким галопом, лишивши по собі тільки хмару куряви.

Конюх обтрушував одяг. Він дивився вслід сотникові, як мені здалося, з фаховою ненавистю в погляді.

— Я ж казав, — незлостиво озвався він до мене.

— Та хіба ж я міг… — похитав головою. — Повірте, я багацько різних коней бачив на своєму віку, але такого… Як його звуть?

— Вій, — сказав конюх і забрався геть, перш ніж я встиг запитати, що означає це назвисько.

Трохи постоявши, вирішив обійти довкола дому. Неподалік бічної стіни помітив садівника. Він стриг кущі великими садовими ножицями і щось наспівував крізь зуби, в яких була затиснута кукурудзяна люлька. Попри молодечі рухи, це був літній чоловік. Ножиці ходили ритмічно, може, навіть у такт мелодії, що він вуркотів.

— Боже помагай, — привітався я.

— Дякую, і вам доброго здоров’я! — відповів він.

— Моє прізвище — Білий, і я приїхав сюди, щоб з’ясувати всі обставини смерті Соломії Засухи.

— Так-так… — закивав він і якось зіщулився, сховавши обличчя.

Я давно намірився побалакати з усією прислугою про це діло, тому вирішив скористатися з нагоди.

— А скажи-но мені, ти пам’ятаєш ту ніч, коли вона загинула?

— Ні, пане, — відповів садівник, навіть не обернувшись. — Не пам’ятаю.

— Ну, може, пригадаєш, що було напередодні. Ти ж був тут?

— Ні, не пригадаю, пане Білий. Я взагалі нічого не пам’ятаю.

Він старанно уникав мого погляду й діловито клацав ножицями над кущем.

— Як так — взагалі не пам’ятаєш? У тебе запій був?

— Чого це запій… — садівник нарешті облишив кущ й ображено кліпнув.

— Тоді не мели казна-чого! Був ти тут чи ні?

— Пане Білий, я садівник… — проскиглив він. — Кущі ось рівняю… Що я можу пам’ятати? Не знаю я нічого.

Розговорити його ніяк не вдавалося, але й відступати так просто я не звик. Я стояв мовчки й обмірковував наступне запитання. Садівник нерішуче тупцяв переді мною — він не міг насмілитися полізти назад до своїх кущів, поки я його не відпущу.

— Я ось чого не розумію, — сказав з розпукою в голосі. — Що вони за батьки, коли так от запросто відпускали дочку до цього Хоми!

— Та яке там відпускали! — враз пожвавився садівник. — Двері на ключ замикали! То вона взяла — й у вікно вилізла! Мене потім заставили весь цей…

Він раптом схаменувся і прикусив язика.

— Заставили що? Ти сказав: «Весь цей…».

Садівник украй знітився й, вочевидь, картав себе, що мимоволі бовкнув зайвого.

— Та то таке, — сказав тихо. — Мені, пане, тут ще роботи і роботи…

І він подався зі своїми ножицями до чергового куща.

— Ти, мабуть, щось наплутав, — сказав я. — Як вона могла з другого поверху через вікно втекти?

— По плющу спустилася, — буркнув він і поліз у кущі, ніби хотів там заховатися від мене.

— Отже, я вгадав щодо другого поверху!

Ножиці вмить перестали клацати. Садівник не рухався, — він намагався зметикувати, як далеко завів його власний язик. Я всміхнувся.

— Тому плющем заплетене тільки праве крило будинку, так? — я кивнув на фасад. — А кімната Соломії — в лівому, й саме тому на ній немає ані галузочки, бо тобі наказали весь цей плющ зрізати. Я не помилився?

Він заходився клацати ножицями з подвоєною енергією й удавав, що не чує.

Та мені й цього вистачило. Я рішуче повернувся й пішов у дім.

Анну застав у їдальні.

Вона сиділа на дивані й вишивала.

— Пробачте, що порушую ваш спокій… — звернувся до неї. — Та якщо вже випала вільна хвилина, мені б хотілося оглянути кімнату вашої дочки.

Анна здивовано поглянула на мене.

— Ні, — сказала вона після трохи задовгої паузи. — Не зараз.

— Чому не зараз? Якщо ви хвилюєтеся, що там не прибрано, то це якраз добре. Мені краще побачити все у тому ж вигляді, як було після вбивства.

— Я ж вам сказала, — у її голосі дзвенів метал. — Не зараз.

— А коли ж?

— Якось іншим разом, пане Білий. Там нема на що дивитися, — з самого її тону було ясно, що розмову закінчено.

— Що ж…

Якусь мить я міркував, чи варто її прямо запитати про справжні причини відмови, та потім вирішив, що не варто наражатися на конфлікт. Сам знайду.

Я вийшов і піднявся на другий поверх. Ліве крило — саме те, де я жив. Перша кімната — бібліотека. Вона відчинена. Далі, здається, молільня… Зачинена… Потім — моя. І ще дві спальні. Без жодних сподівань я смикнув ручку найближчої, але — на мій подив — вона була незамкнута. Тихенько зазирнув. Так, спальня для гостей. Така ж обстава, як і в моїй. Хіба що — є крісло. Я обійшов її, зазирнув у комод і секретер. Пилюка на меблях. Пусто. Вийшов і попрямував до останньої спальні. Перш ніж узятися за ручку — озирнувся. Ось вона, Соломіїна кімната. Я плавно натиснув на ручку, двері гучно заскрипіли, і я завмер, озираючись, — а що як хтось вибіжить на цей звук. Ні, нікого. Повільно відчинив двері.

Цілковите розчарування — це й справді ще одна гостьова спальня. Навіть покривала на ліжках — такі ж, як у моїй та в попередній кімнатах. Тільки ця — трохи менша. Ті ж таки голі чисті меблі з шаром білого пороху згори…

Лишалася тільки молільня. Вернувшись до неї, посмикав ручку, потім зазирнув у замкову шпарину. Всередині було темно. Тоді я нахилився аж до підлоги, намагаючись зазирнути під двері, але вони щільно приставали до порога.

Почувши, як у протилежному крилі стукнули двері, я поспішив до своєї кімнати. У коридорі забовваніла квадратна фігура камердинера Анни. Я прослизнув до своїх покоїв.

Одразу по восьмій я обійшов будинок і опинився біля столів, розставлених на подвір’ї літерою «П». Там уже зібралося чимало людей. Вечір видався похмурий, і споночіло раніше, ніж зазвичай, тому на столах горіло багато свічок. Навмисне чи ні, але вони створювали затишну атмосферу, аж ніяк не властиву поминкам. Здаля це все нагадувало салонну вечірку… І що ближче підходив, це відчуття лише посилювалося. Я збагнув, чому: за столом панувало легке пожвавлення, проте аж ніяк не поминальна суєта, коли всі намагаються приховати своє горе, зважаючи на необхідність гідно провести небіжчика в дальню путь. Від скорботного товариства долинав тихий шелест дружньої бесіди. І в тому притлумленому багатоголоссі цілком природно звучав стишений дівочих сміх. Я б навіть сказав, то був короткий посміх, наче хто випадково торкнувся латунного дзвіночка, і він, теленькнувши, відразу ж замовк. Але, безсумнівно, комусь тут було весело.

Сміх на поминках жорстоко вбитої юної сотниківни.

Трохи спантеличений, я звернув із головної доріжки й пішов уздовж будинку — дуже хотілося роздивитися все зблизька, перш ніж приєднаюся до гостей.

За столом зібралося осіб зо двадцять п’ять, може, тридцять. Говорили тихо, часто переходили на шепіт, але моє перше враження не змінилося: на цій поминальній вечері пахло чим завгодно, крім скорботи. Траурний одяг на гостях лише увиразнював цей контраст.

Сотник набивав люльку, і я не міг збагнути, який у нього настрій. Анна сиділа поруч — виструнчена, наче кілок проковтнула, з рівними плечима, — і байдужо попивала вино. Прислужував їй той-таки неприємний здоровань-камердинер, який нагрубіянив мені сьогодні. Він підливав Анні й кружляв навколо неї, як розгодований турботливий джміль. Якісь поважні чоловіки спокійно і неквапно перемовлялися, зібравшись ближче до середини столу. Четверо дівчат неподалік перешіптувалися, й одна з них прикривала долонькою грайливу усмішку. Ще була бабця років сімдесяти, і я подумав, що це, либонь, і є та сама повитуха. Томаша Болгара серед гостей не було, хоч я й сподівався побачити його на вечері. Ніхто не їв.

Я підійшов до столу й стиха привітався:

— Вечір добрий, панове.

Усі враз замовкли. Тиша обрушилася на подвір’я, наче вибух, по якому лишається дзвін у вухах. Більша частина гостей роздивлялася свої порожні тарілки, ніби намагаючись зрушити їх поглядом з місця. Хтось впустив виделку, і звуки її падіння — спершу на стіл, а потім на каміння, що ним було вимощене подвір’я, — видавалися пекельним гуркотом.

— Просимо пана! — нарешті сказав мені сотник.

Він вказав рукою на великий дерев’яний чан, встановлений на тринозі між столами, в центрі утвореної ними літери «П». Звідкись спритно вигулькнула Настя з чистим рушником, перекинутим через плече.

Я підійшов до чану. В темній воді брижилося віддзеркалення мого обличчя на тлі пригаслого неба. Вінця чану були білі, й здавалося, моє відображення, наче портрет — рамою, облямоване білим колом. Я занурив руки у воду.

— Намагайтеся намочити і лікті, — тихо підказала Настя.

Помітивши, що загальна увага прикута до моєї персони, я мовчки дослухався її поради й високо закатав рукави. Витерши руки, пройшов до вільного місця біля краю столу. Праворуч од мене сидів огрядний священик у рясі.

— Тарас Білий — знаний київський сищик. Він буде розслідувати вбивство моєї дочки, — оголосив сотник. — І я прошу всіляко йому сприяти в цьому. А зараз — пом’янемо мою Соломійку…

Гості мовчки підняли чарки та келихи. Хтось одразу ж діловито взявся накладати собі їжу. Я здивувався, що ніхто навіть не торкнувся колива в мисці посеред столу. Панотець, який сидів поруч зі мною, теж чомусь відступився від традиції й з хрускотом відламав собі гусячу ногу. Я зауважив його руки, а точніше — здоровенні, сильні ручиська.

— Хіба не належить починати з колива, отче? — не стримавшись, запитав я.

— О! — він знічено поглянув на мене. — Безперечно! Просто я вже його скуштував.

І він передав миску з коливом мені.

— Я — отець Варфоломій, — відрекомендувався він. — А ви, значить, сищик?

Я кивнув. Піп дивився на мене з неприхованою цікавістю. Може, навіть іронічно.

— Гадаєте, зможете знайти цього Брута?

— Та чого ж конче Брута… Я знайду вбивцю. А чи буде це Хома Брут — питання друге. І чи зможете ви потім знайти і покарати його — то вже третє.

— Так… — він погладив свій живіт. — Таки-так…

Я поглянув на отця Варфоломія й раптом мене осяяло.

— Його вже зловили, так?

— Кого?

Хоча піп щосили намагався показати здивування, я вже не сумнівався, що мій здогад влучив у ціль.

— Хому Брута. Його давно зловили й тримають десь на хуторі. Та не всі, вочевидь, вважають його винуватим. Тому і знадобився я. Так? Щоб за всіма правила провести дізнання. Я не помиляюся?

Він примружився.

— Я не зовсім розумію…

— Та все ви розумієте! За сорок днів Хома Брут міг накивати п’ятами і пристати вже до берегів Америки. А тут тільки й розмов: вішати його без суду та слідства чи дозволити мені трохи попрацювати. Отже, про розшук взагалі не йдеться. Лише про докази вини.

Піп знову прищурився й зиркнув на мене, потім відшукав на столі карафку з наливкою, відміряв собі добрі півсклянки й вихилив одним ковтком.

Я чекав на його відповідь, і мені навіть здалося, що він набрав повні груди повітря. Та отець Варфоломій лише гикнув.

— Хотілося б почути вашу думку: що саме сталося в церкві? — запитав я.

— Коли? — здивувався піп.

— Що значить — коли? Я гадав, тут увесь хутір про це гуде! Мене запевнили, що мертва панночка особисто не полінувалася підповзти кілька метрів, щоб тикнути пальцем у Хому. А ви, певно, не вірите?

— А… Як тут не вірити… Краще й не згадувати проти ночі, — він перехрестився. — На свої очі бачив.

— Як вона повзла?

— Ні, — піп знову схопив карафку з наливкою. — Зранку все побачив.

Він знову перехрестився.

— Після першої ночі все ніби було добре… — почав він, чомусь стишивши голос і вирячивши очі. — А по другій ночі, вранці… Дивлюсь — а в неї ноги запилюжені! У нас тут, знаєте, пилюка така… Біла…

Піп знову хлюпнув собі наливки в склянку й вів далі.

— І за ніч ця пилюка — на всьому, хоч вікна закривай, хоч як… Так ось, вранці ми заходимо, а на підлозі — босі сліди! Хома без пам’яті лежить, але він у чоботях. Я підійшов до труни, дивлюсь на ноги панночки… І не вірю власним очам! Вони всі в пилові!

— Ходила, значить? — спитав я, всміхнувшись.

Піп перехрестився і знову налив собі.

— А Хома крейдою навколо себе накреслив. Так ось, тільки в тому колі її слідів і не було… А після третьої ночі — то й взагалі… Відчинили двері, а панночка на підлозі лежить, і отако-го руку до кола простягає…

— Отже, хлопець не витримав цих жахіть і втік… Що ж, його можна зрозуміти!

Піп і не помітив сарказму — він захопився наїдками. Потім раптом відкинувся на спинку стільця й тяжко зітхнув.

— А хочете знати, що насправді сталося в церкві тієї ночі? — запитав він, пережувавши.

Я обережно кивнув.

— Атож.

— Він був там! — піп наголосив слово «він». — Власною персоною!

— Брут? — не зрозумів я.

Отець Варфоломій перехилив чергову склянку наливки й поглянув на мене печальними очима.

— Вій.

Спершу мені здалося, що піп знущається з мене.

— Сотників кінь?

Тепер, схоже, не зрозумів отець Варфоломій: погляд його спорожнів. А потім він раптово розреготався. Я знічено роззирнувся — це все ж таки були поминки. Та, хоч як це дивно, нікому до нашої бесіди не було діла.

— Не кінь, — нарешті сказав піп, перевівши дух. — Вій! Древній демон.

Я теж налив собі й одразу вихилив, уважно поглянувши на отця Варфоломія.

— Який такий Вій?

— Ну… — він гикнув. — У давнину його по-іншому називали. Проти ночі я це ймення згадувати не хочу, і не просіть. А Вієм його люди нарекли.

Піп притулив долоні зовнішнім боком до очей, розчепіривши пальці, й зловісно прошепотів:

— Через вії…

Я не міг допетрати, хто зі мною говорить: яблучна наливка чи рештки попової свідомості. Хоча отець Варфоломій, правду кажучи, наче й не дуже сп’янів. Певно, на моєму лиці аж світився подив, бо священик реготнув і плеснув мене своїм лаписьком по спині.

Велика холодна крапля впала мені на обличчя. Я здивовано задер голову, і тут-таки на чоло впало ще кілька крапель.

— В альтанку! — діловито скомандував піп, підхопивши тацю з гускою. — Наливку візьмете?

Грім ударив раніше, ніж я відповів. Дівчати скрикнули. Раптово вперіщила злива. Гості кинулися ховатись — хто на терасу, хто в альтанку. Слуги заходилися переносити страви. Вода швидко наповнювала чарки й келихи, змішувалася з залишками вина, базграючи на скатертині рожеві патьоки. Свічки шипіли й згасали, подвір’я оповили сірі сутінки, в яких ледь жевріло тремтливе світло з вікон садиби.

Я вхопив карафку з наливкою й побіг у щільних потоках дощу.

В альтанці, крім нас зі священиком, опинилися Соломіїні подружки. Розбурхані дощем, мокрі на хлющ, вони весело крутилися й щебетали. Я завважив, як отець Варфоломій прикипів поглядом до окреслених під мокрим одягом вигинів та округлостей, і, присягаюся, в його очах світилася аж ніяк не батьківська турбота. Трохи оговтавшись, я розглядав гостей, які скупчилися на терасі. Там уже запалили свічки, і я все чудово бачив: як присутні безтурботно обговорюють зливу, як обтирають воду з усміхнених облич… Усе це не лізло ні в які ворота. Звісно, сорок днів — термін чималий… Та все ж таки: невже ніхто з них аніскілечки не сумував за панночкою?

Упівока помітив знайому фігуру. Не може бути! У цій сірій мряці я міг і обізнатися… Але здалося, що через двір прошмигнув чоловік у старому пальті з заячим коміром — він прямував у бік господарських споруд.

— Я скоро повернусь, — сказав священикові. — Дві хвилини!

Вибігши на подвір’я, встиг помітити, як хтось увійшов до конюшні.

Коли я причинив за собою двері, він саме запалював гасову лампу. Я не помилився.