Білий попіл

Розділ 10

— Як справи? Вдалося довідатися щось важливе? — запитав мене сотник, який саме наготовлявся поїсти квасу.

Була п’ята година пополудні, й ми зійшлися в їдальні на обід.

Анна була така ж штивна, як і вчора. Хіба що не дірявила мене своїм зміїним поглядом. Сотник натомість поводився розкуто і гостинно. Втім, було помітно, що приязність його — вдавана.

Я б не здивувався, якби після вчорашніх подій вони й ротів не розтуляли. Тож — спасибі й на цьому.

— Дещо вивідав, — сказав я. — Саме хотів вас про це запитати.

— Гаразд, — пожвавився сотник. — Запитуйте!

— Церква ваша, як з’ясувалось, замикається на навісний замок.

Сотник кивнув.

— І мені сказали, — вів я далі, — що тоді, коли там Хому зачинили, теж почепили замок.

— Атож, — погодився сотник.

— От у цьому й заковика: з якого дива третьої ночі сторож вирішив відкрити замок і зайти всередину? І таким робом дав Хомі можливість утекти?

— Може, й так, — втрутилась Анна, — але ж сторож за це життям поплатився… Що вже його обвинувачувати!

— Зрозумійте, не йдеться про його вину, — сказав я їм. — Просто я намагаюся відновити події, і щось тут не сходиться. Нащо було сторожеві заходити всередину?

— Та яка різниця, справді! — здивувався сотник. — Ну, може, почув щось непевне!

— Саме так! — сказав я, й вони обоє здивовано глянули на мене. — У тім-то й річ: він міг би почути будь-що й, напевно, був готовий до цього, але — тим більше! — всередину його б не загнали й налигачем.

— Про що це ви? — скинула брови Анна.

— Я трохи ознайомився нині з місцевими віруваннями й переконався, що в Білому Попелі ніхто ними не легковажить. Отже, суть випробування в церкві, як мені пояснили, була така… Виправте, якщо я щось не второпав… У храм закликали демона на ймення Вій. І покійна Соломія… Прости Господи… Мала вказати Вієві на свого вбивцю, щоб той його покарав, чи щось таке… Все правильно?

Ненадовго запала тиша. І сотникові, і його дружині ця тема була не до шмиги. Врешті Анна знехотя кивнула.

— Тоді я подумав ось про що, — вів я далі. — Якщо поставити себе на місце того сторожа… Ну, якби я знав, що найстрашніший пекельний виплодок заявиться зараз до церкви, під дверима якої я чатую… І якби знав і вірив, що демон прийде туди по душу вбивці, а жертва цієї миті встане з труни… Якби я знав це все… Що могло б мене змусити відкрити замок і ввійти?

Вони мовчали. Сотник задумався. Він здивовано ворушив густими бровами, — досі він про це не замислювався. Анна потягнулася по щось на столі й зачепила рукавом великий кришталевий келих, що дзвінко впав на підлогу й розбився.

— Настю! — гукнула Анна. — Настю!

Вона роздратовано жбурнула на стіл свою накрохмалену серветку. Не минуло й кількох секунд, як на порозі їдальні показалася Настя.

— Прибери! — Анна тицьнула пальцем на скалки.

Потім вона підійшла до мене, ще й так близько, що мусив добряче відсунутися назад разом зі стільцем, щоб ґречно підвестися. Ми стояли лицем до лиця.

— Вас покликали розкрити вбивство нашої дочки, пане Білий! Хоча мені взагалі невтямки, що нового ви можете розповісти нам про цей злочин. Одначе я погодилася терпіти цей ваш розслід — з поваги до чоловіка. Водночас сподіваюся, що ви присвятите свій час і всі свої зусилля власне вбивству, а не досліджуватимете обставини втечі Хоми чи особливості вірувань у Білому Попелі! І коли пан розуміє, що він тут на те, щоб розкрити вбивство Соломії Засухи… Час нарешті взятися за діло!

І вона стрімко вийшла з їдальні.

Настя мовчки прибирала бите скло. Я з цікавістю стежив за сотником: він сидів, зажурившись, наче й не помітив гнівливого докору в словах своєї дружини.

Після нетривалих вагань я теж сів на своє місце й узявся до їжі.

— І що ви думаєте про це все? — раптом озвався сотник.

У його голосі не було ні докору, ні зверхності, — лише стурбованість і, може, дещиця розгубленості.

— Поки що не знаю. Та досвід підказує, що саме в таких незначних, начебто, загадках часто криється щось надзвичайно важливе.

Сотник кивнув.

— Я й не казав, що це неважливо… Але Анну теж можна зрозуміти, не держіть на неї зла. Просто я досі якось і не замислювався… На біса він відімкнув ті двері?! А якщо, приміром, сторож був заодно з Хомою, то чому ж Хома його зарубав?

Я стенув плечима. Сотник постукував пальцями по столу й, вочевидь, і далі мізкував над цією загадкою.

— От уже ж… — видихнув він і більше не зронив ані слова.

Я почекав іще трохи, та сотник, вочевидь, і не збирався більше говорити на цю тему.

— Ви обіцяли познайомити мене з вашою повитухою, адже її свідчення мають першорядне значення, — нагадав я.

— З Марфою? Ну, це запросто — вона живе тут, у маєтку.

Я спершу просто кивнув, аж раптом мене обпік здогад:

— Чекайте-но… Марфа і Тесля… Це ж як… Двоє з чотирьох свідків живуть у маєтку?

— А треба було когось витурити? — похмуро вишкірився сотник. Але, зауваживши моє здивування, стримано додав:

— Це ж хутір! Тут кожен, вважай, якщо не працює в нас, то працював раніше… Ви хочете переговорити з Марфою зараз чи вже вранці?

— А що, як ми разом із нею завтра поїдемо на хутір? Було б найкраще, якби вона змогла розказати мені, що й до чого, просто там, біля старої верби.

— Чом би й ні! — сказав сотник. — Екіпаж подадуть завтра о десятій. Марфа поїде з вами.

— Дуже дякую, — сказав я і полишив сотника в їдальні самого.

Потім одразу пішов шукати Настю. Хотілося не так розпитати її, як просто поділитися враженнями, бо ж побалакати в цьому маєтку мені більше не було з ким. На першому поверсі я зустрів Тимка.

Він вдавав, що не помічає мене, і намагався прошмигнути коридором, але мені дещо спало на думку, і я зловив його за лікоть.

— Тимку…

Він зупинився й перелякано поглянув на мене.

— Де взяти живої води? — запитав я.

— Зараз, — сказав він. — Зараз-зараз…

Він подріботів кудись у праве крило. Я пішов за ним, і незабаром ми опинилися на кухні.

— Жива, — він показував на великий баняк. Потім узяв чисту склянку з полиці, набрав води і простягнув мені.

— Жива! Живісінька!

— А якщо в баняку закінчиться? — спитав я, взявши склянку.

Тимко показав на піч.

— Колодязь — погана вода. Ой, погана! Не можна пити. Треба вогонь. Вода стоїть-стоїть-стоїть… — й опісля драматичної паузи він здійняв руки вгору й зобразив пальцями бурління води. — Фрррррр… І жива!

— Це ти робиш? Чи пані Анна?

— Тимко! Тимко робить. Гаряче! Ой, гаряче! Тимко — обережненько.

— А з молитвами як?

Він не зрозумів мене, на лиці застигла блаженна усмішка, — вочевидь, Тимко чекав, що я скажу щось доладніше.

— Я питаю, мертву воду де берете?

Він моторно закивав, зрадівши зрозумілому запитанню, й відкрив великий буфет, щільно заставлений однаковими глиняними пляшками.

— Багацько, дуже багацько!

— А якщо й ця скінчиться? — поцікавився я.

— Багацько її. Ой, багацько-о-о!

Я взяв одну з пляшок і відкрив. Знайомий їдкий запах вдарив у ніс. Тепер сумнівів не залишилося. Я налив трохи «мертвої води» на долоню й спробував її на смак, торкнувшись кінчиком язика. Так і є.

— Не можна пити! — нажахано верескнув Тимко. — Не можна пити!

— Та не бійся, — сказав я йому й віддав пляшку.

— Пити — живу! — квоктав він. — Мити руки — мертвою! Мертву пити — не можна! Ой, не можна!

— Твоя правда, — всміхнувся до нього я. — Якби випив, то зразу врізав би дуба. Ти мені краще скажи, Тимку, а вино тут у тебе водиться? Дуже вина захотілося ковтнути.

Він здивовано поглянув на мене, вочевидь, не збагнувши такої зміни настрою, потім діловито поліз в іншу шафку. Діставши звідти пляшку, кинувся шукати, чим її відкоркувати. Тимчасом я взяв її й поглянув на етикетку. «Каберне Совіньйон. Винарня Засухи. Херсонська губернія, 1852 рік».

— Здаля возить! — сказав я. — Зате своє…

Тимко знову кліпав очима, не втямивши, що я кажу. Він уже знайшов пробочник і тягнувся по пляшку.

— Пізніше вип’ю, голубе. Не зараз.

Я вийшов із кухні з пляшкою в руці, а він, придуркувато всміхаючись, дивився мені вслід. На другому поверсі Насті я теж не побачив й тому знову зійшов униз, — гадав, а чи не спитати про неї в сотника. Та раптом почув дзенькіт посуду в їдальні й поспішив туди: Настя саме прибирала зі столу.

— Хай Бог помагає, — привітався я.

— Добридень.

Вона відповіла тихо й трохи «офіційніше», ніж би мені хотілось, а я нерішуче застиг на місці й не міг добрати, як до неї краще заговорити.

— Маю до тебе прохання, — сказав я. — Можеш відчинити мені молільню? Будь ласка.

— Ключ у пані Анни, — відповіла Настя.

— А хіба немає ще одного? — здивувався я.

Настя похитала головою.

— Скажи, Настю, а ти коли-небудь бувала у цій молільні?

— Ні, — відповіла вона. — Там Тимко прибирає…

Розговорити цю мовчазну дівчину було непросто.

— Чуєш, Настю… А розкажи мені про пані Анну.

Вона здивовано глипнула на мене.

— Що саме?

— Ну… Все… Яка вона? Звідки? Сотник казав, не з цих країв. Як її аж у Білий Попіл завіяло?

— То довга історія…

Настя розгублено вмовкла.

— Якась таємниця? — запитав я.

— Та ні… Всі знають.

— То розкажи!

Настя склала скатертину й дістала з серванта нову. Я підійшов до неї, щоб допомогти розстелити. Дівчина не заперечувала.

— Просто ця історія трохи стидка, — тихо сказала Настя.

— Стидка?

Мені здалось, що Настя зашарілася.

— Подейкують, пан сотник дуже про дітей мріяв. Ну, дуже-дуже. Хоча нібито знав про себе, що не кожна жінка понесе од нього… І буцімто рішив він, що жениться тільки на тій, яка од нього народить.

Вона на мить вмовкла й озирнулась, а потім стишеним голосом, тамуючи в кутиках вуст соромливий усміх, повела далі.

— Кажуть, він чимало дівок сюди привозив. Не дві й не п’ять! У цей-таки маєток. І вмовляв жити з ним на віру… Якби дівчина від нього понесла дитя, то він би й женився на ній, — така була умова. Якщо протягом трьох місяців нічого не виходило, то він щедро винагороджував її та й спроваджував.

— То пані Анна була одна з таких?

Настя скрасніла ще більше.

— Ну… Жених-то він видний, заможний…

— І через три місяці він з нею одружився.

— З нею інакше склалося. Вона зовсім трохи тут прожила, коли сотнику відлучитися довелось, надовго. Вернувся — а вона йому дочку виносить. Кажуть, він од щастя заплакав і перед Анною на коліна став.

— Якось занадто швидко розродилася…

— Не доносила! Могла й загинути дитинка, та судилося інакше.

Я обперся об стіл і спостерігав, як спритно Настя порається.

— А як люди поставилися до того, що весілля справили вже з дитиною? — запитав я.

— Та як вони могли ставитися, якщо пані Анна того року хутір від білої немочі вирятувала!

— Як ти сказала?

— Напасть така смертельна. Хто каже — хороба, а хто — прокляття. Тільки без Анни нашого хутора вже сорок років, як на землі б не було.

Отепер у мене з подиву мало очі на лоба не полізли.

— Анну тут усі готові були на руках носити, — вела далі Настя. — Якби вона не народила, то б іще взялися вмовляти сотника побратися з нею!

— Послухай-но… — мене раптом осяяло. — А чи не від неї пішло все це ваше марновірство? Кола креслити, руки омивати…

Цієї миті в їдальню зазирнула Анна й, побачивши нас, обвела обох крижаним поглядом. Настя підхопила стос брудних тарілок і вийшла, шпарко проскочивши повз неї, наче нас застукали за якимсь непотребством.

Анна провела її сповненим неприязні поглядом, відтак промовисто звела очі на мене, ніби хотіла сказати: «Все з вами ясно».

Не зронивши й слова, вийшла, лишивши мене самого. Я почекав трохи, сподіваючись, що Настя повернеться, та марно.

«То чому б не розставити всіх крапок над «і» просто зараз?» — подумав я і рушив просто до покоїв Анни.

— Прошу, заходьте, — пролунав втомлений голос одразу, як я постукався.

Анна сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.

— Не заважатиму? — запитав я.

— Що пан зволить? — відповіла вона звичним нелюб’язним тоном.

— Ключ від молільні, якщо ваша ласка. Хотів би там усамітнитися, помолитись.

— Ніхто не заважає пану молитися в своїй кімнаті, — відрубала Анна. — А та кімната — тільки для моїх молитов, і більше нічиїх.

— Як цікаво! — саркастично мовив я. — Може, там і Бог у вас персональний?

— Пане Білий, — втомлено сказала Анна. — Мушу подякувати, що взялися за це діло, хоч вам і не обіцяно ніякої винагороди, — чоловік усе мені розповів. Це дуже шляхетний вчинок! Але також пан мусить знати міру…

— Невже це аж таке нахабне прохання: помолитися в молільні? Я, прошу пані, ще й їсти звик у їдальні.

Вона всміхнулась:

— От же ж маєте захцянку, як кольку в боці…

— Якщо не хочте відімкнути молільню, то покажіть хоч Соломіїну кімнату. А помолюсь я, добре вже, деінде, хоч і в саду. Що скажете?

Анна, зітхнувши, злізла з підвіконня, підійшла до туалетного столика й, витягнувши крихітну шухлядку, дістала ключ.

— Залишите в дверях, — сказала вона, простягуючи ключ мені.

Я здивовано крутив його в руках.

— Щось мені наче в головах низько… Я чогось не розумію?

— Ідіть і моліться досхочу, якщо вже вам так закортіло…

Не добравши, що відповісти, я мовчки вклонився й вийшов з кімнати.

Та вже коли відчиняв двері молільні, був певен, що побачу будь-що, тільки не панноччину кімнату. Одначе, як замок клацнув, я застиг на кілька секунд, перш ніж відчинити двері.

Всередині було темно: у вузькій довгій кімнаті не було жодного вікна. Я постояв трохи, щоб очі звикли до мороку. Потім розгледів камін і свічники на ньому. Знайшовши на полиці сірники, запалив кілька свічок.

Усі стіни були завішені тяжкими червоними завісами, що брижами спадали до підлоги, встеленої товстим килимом того ж насиченого червоного кольору. А на стелі — теж багряній, — лиховісно біліло велике коло. Вочевидь, це й справді була молитовна кімната — знати б іще, кому тут моляться…

Камін із необробленого каменю та чорні свічники на ньому — й більше жодних меблів, кімната була геть-чисто порожня.

Я повернувся до дверей: вони були масивніші й у півтора раза товстіші, ніж у моїй кімнаті. Я причинив їх і став у центрі молільні. Тиша. Штори скрадали всі звуки, і цілковита тиша аж давила на вуха.

Тоді я розвів руки і плеснув у долоні: глухий невиразний звук миттєво поглинули червоні брижі на стінах.

— Агов! — вигукнув я.

Згук — короткий і глухий — точнісінько так само втонув, заледве зродившись.

Тоді я, набравши повні груди повітря, вигукнув що було сили, — та навіть якби цієї миті хтось стояв у коридорі біля самих дверей, навряд чи почув мене. Обійшов кімнату по периметру, провівши рукою по зашторених стінах. Усе це невипадково, не просто так. Ця кімната створена, щоб ізолювати звуки. Навіщо? Я намагався розсунути штори на стіні, та не міг знайти жодного розрізу, жодної шпарки між ними: здавалося, це був один суцільний відріз тканини… Може, так і було. Принаймні оглянути стіну за шторами я так і не зміг. Єдині предмети, що були в кімнаті, — стійка з кочергою та лопаткою біля каміна й акуратний оберемок дров. У цьому не було нічого незвичайного, тож я вже зібрався йти, аж зауважив щось чорне, приховане за стійкою. Щось інше, призначене аж ніяк не для догляду за каміном. Щось вигнуте і довгасте, схоже на змію.

Підійшов ближче, нахилився. Спершу — здивувався. А потім подумав, що тепер нарешті все стало на свої місця. І навіть щільні штори, здатні поглинути будь-який крик, уже не викликали подиву.

Це був батіг.

Я акуратно витягнув його. Короткий канчук із трьома хвостами. Ось для чого ця кімната! Я жваво уявив собі Анну. Як вона заголює спину і шмагає себе цією трійчаткою. Б’є й кричить із болю, певна, що її вереск у цій кімнаті назавжди лишиться таємницею… Несамохіть я задер голову і поглянув на зловісне біле коло…

Цікаво, а де ж тоді жила Соломія, якщо в усій садибі мені так і не вдалося знайти її кімнату? Поклавши батіг на місце, я вийшов, замкнув за собою двері, лишивши ключ у замку, як і просила Анна. За якусь мить швидко спустився сходами вниз, надіючись побачити Настю. В їдальні її не було. Пішов на кухню, і вона саме вийшла мені назустріч з повним відром сміття.

— Настю! — я рішуче спинив її, взявши за лікоть. — У якій кімнаті жила панна Соломія? Де вона?

Звично потупившись, Настя тихо відповіла:

— Її немає.

— Тобто? Я питаю, де жила панночка?

Настя не відповідала.

— Настю!

— Тарасе… Тут немає панноччиної кімнати… Більше я не можу нічого сказати.

Настя спробувала випручатися, та я міцніше стиснув її лікоть.

— Ти куди?

— Сміття треба винести, — сказала вона. — Відпусти, будь ласка.

Я відпустив, і Настя швидко попрямувала до виходу на задній двір. Поборовши в собі розгубленість, я кинувся за нею.

— Настю!

Наздогнав її вже надворі:

— Чекай!

— Що? — вона запитала м’яко, без роздратування, поглянувши на мене своїми величезними очиськами, і я миттєво прикипів до цього її погляду.

— Мені потрібна допомога, — тільки й мовив.

— Як лисеняті?

— Так, — кивнув я. — Але як дуже впертому лисеняті.

Ми стояли доволі близько одне до одного, та нам обом, схоже, було затишно саме на такій відстані. Я торкнувся пальцем до її плесна. Настя поставила відро, взяла мене за руку — ніжно і водночас наче з якоїсь розпуки: так тримають людину, яку бояться втратити…

— Тільки не уникай відповіді! — сказав я.

— Я не скажу тобі про кімнату, — прошепотіла дівчина.

— І не треба. Скажи, кому Семен возить їжу?

Настя мовчала, похиливши голову.

— Я однак довідаюся, — прошепотів я. — Краще скажи мені зараз.

Аж тут Настя кинулася мені на шию, обійнявши так міцно, ніби ми й справді мали надовго розлучитися.

— Не треба! — шепотіла вона. — Будь ласка, не треба нічого вивідувати, прошу тебе! Благаю!

По моїй щоці скотилася її гаряча сльоза.

— Ти плачеш? — я відхилився й спробував зазирнути їй в очі, та Настя випручалася з моїх обіймів і, підхопивши відро, втекла.

Прибитий, я повернувся до садиби й піднявся до себе. Вино з винарні Засухи випив на самоті. Воно, треба сказати, було дуже нічогеньке…

За сніданком, дякувати Богу, ніяких розмов не було. Настя цього разу нічим не прогнівила Анну, тож вдалося спокійно попоїсти.

За п’ять десята я вже стояв на сходах садиби, готовий до подорожі.

Під’їхала коляска, запряжена двійкою гнідих. На передку стримів Котелок.

— Чудовий ранок для прогулянки на місце вбивства, так таки-так? — спробував пожартувати він.

На порозі помешкання батьків жертви це прозвучало так по-блюзнірському, що я несамохіть скривився. Махнувши йому рукою, сів у коляску. За якусь хвилю сотник вивів під руку Марфу, й Котелок поспішив допомогти йому всадовити жінку в екіпаж. На поминках вона видалася мені якоюсь неприємною, зловісною, та сьогодні це була просто сухенька зграбна бабуся. Я звільнив їй своє місце, щоб вона сиділа в напрямку руху, а сам умостився навпроти. Бабця стримано подякувала.

Сотник простягнув мені полотняну торбу.

— Що це? — запитав я.

— Камінь, — відказав він. — Той камінь… Може, він вам знадобиться для розсліду… Ми зберегли все…

Камінь був замотаний у ганчірку в плямах засохлої крові.

— Я вже рідко куди вибираюся, — озвалась Марфа, наче відповідаючи на моє запитання. — Та пан сотник сказав, що вам важливо розпитати мене про все саме там…

— Так і є. Мене звуть Тарас…

— Я знаю. І ви знаєте, що я — Марфа. Краще розкажіть, що вам уже вдалося з’ясувати.

— Та поки що… Я ж тільки третій день тут. Ознайомлююсь, так би мовити.

Котелок ляснув у повітрі батогом, і коляска бадьоро рушила. Марфа відхилилась на м’яку спинку сидіння і, як мені здалося, відразу ж задрімала. Та через деякий час розплющила очі й сказала:

— Нещасна дівчинка! Цей ірод погубив таке прекрасне дитя!

— Ви про Соломію?

— Вона вперше вдихнула повітря в мене на руках…

— Розумію, — кивнув я. — А Хома? Йому ви теж допомагали з’явитися на світ?

— Аякже! — вона погордливо дивилася на мене. — Майже всіх на хуторі, кому ще немає сорока років, я витягнула в цей світ своїми руками.

— І що Хома… Він змалечку був такий жорстокий?

Вона хитрувато всміхнулася.

— Як на мене, то все навпаки. Той, хто на вигляд злий, навряд чи спроможний на більше, ніж бійку в шинку! Інша річ — такі от хороші хлопчики, як Хома.

— А він був хороший?

— Балуваний! Не навчили його знати своє місце. Він любив Соломію так, ніби мав на це якесь право! Точнісінько такий, як і його батько!

— Тобто?

— Той теж кирпу дер не в міру. Гординя — ось їхній гріх! А ще ж інших вчив, як вірити треба!

— Хома?

— Батько його! Він же ж священиком був. Давно…

— То це він із дзвіниці впав? — здивувався я.

— Він, він. Чули вже? Так йому й треба! Тільки себе і мали за справжніх християн, а нас усіх — то як тільки не називали, прости Господи, і поганами, і сатани слугами…

— Це через вірування ваші?

— Це через пиху їхню надмірну! — обурено вигукнула стара. — Треба геть сліпим бути, щоб не бачити: Анна порятувала від білої немочі всенький хутір…

Вона замовкла. Коляска розмірено погойдувалася на лісовій дорозі. Я більше не надокучав пупорізці розпитуваннями — чекав, що вона сама розкаже. І вона згадала:

— Ви не бачили цього, — сказала Марфа, поринувши в свої спогади, від яких погляд її стуманів і вибляк. — А я пам’ятаю, як зараз… Був липень. Наш хутір… Увесь білий од цієї бісової пилюки… І такий тихий-тихий… Тільки цвіркуни стрекочуть, наче подуріли. І ще коли-не-коли — крики! Крики людей, що в них на руках вмирали їхні рідні… Багато я бачила смертей на своєму віку, але таких криків зроду-віку не чула. Так кричать ті, хто відають: нема їм порятунку й завтра вони так само лежатимуть в своїх просяклих гноєм постелях…

Вона поглянула мені в очі й раптом вчепилася своїм пташиним п’ястуком у моє передпліччя.

— І я теж лежала в такій постелі й смерть виглядала… Уже навіть і страху перед нею не мала… Просто чекала. Мені тоді було трохи за двадцять. Мій голос так ослаб і вичах, наче виходив не з грудей, а вітер доносив його звідкись здаля. Всі мої кишки викручувало, і я лежала у власному блювотинні й гиді, бо не було кому міняти простирадла. І тут зайшла вона. Їй було сімнадцять. Юне прекрасне дитя, сміливе, ніби її викували з криці. Поглянула на мене й сказала: «Ти житимеш». А я ж мріяла тільки про те, щоб смерть скорше урвала мої муки. Та коли навкруг мого ліжка зробили біле коло й стали поїти мене водами, як веліла Анна, — неміч відступила. І за тиждень я стала на ноги, ніби й не було мені нічого!

— Якими водами вас поїли? Живою і мертвою?

— Ні. Вони потрібні, щоб одвести неміч від здорових. Анна ж відпоювала хворих водою з чорним і білим попелом.

— Чим-чим?

— Не дивуйтеся, пане Білий. Тут дуже незвична місцина. Ми — хутір із самого краю! Ось чому нам належить жити за своїми правилами. Сім’я Хоми не хотіла визнавати цього! Вони вперто носили на шиях хрестики тоді, коли ми ховали навіть ікони! Вони закликали відмовитися від живої й мертвої води, хоча це був наш єдиний порятунок! Через них знову з’явилися відступники, а згодом вернулась і біла неміч.

— І люди знову похворіли?

— Тільки відступники. Вони були приречені на страшну смерть, бо Анна відмовлялася їх лікувати!

— Відмовлялася лікувати? Жорстоко…

— Відмовлялася лікувати відступників!

Марфа промовила останнє слово з притиском і огидою.

— І що сталося потім? Священик упав із дзвіниці?

— Хома вже тоді народився. Це був перст долі, не більше, — так я скажу. Хоча багато людей вважають, що до нього добрався сам Вій.

— А матір Хоми? Вона жива?

Пупорізка розгублено поглянула на мене.

— Вас здивувало моє запитання? — поцікавився я.

Цієї миті екіпаж різко зупинився. Стару кинуло на мене, але я встиг упіймати, і вона не впала.

— Що сталося? — обернувшись, запитав я.

Котелок мовчки вказав пальцем на дорогу.

Там, кроків за десять, стояла якась тварина. Собака — так мені здалося. Дуже великий, просто здоровенний пес зі світло-сірою шерстю. Він стояв нерухомо і дивився в наш бік, — незрозуміло було, чого від нього чекати.

Пес був чи то брудний, чи облізлий. Злипла шерсть стирчала жмутами…

— Мабуть, із хутора втік, — розгублено сказав Котелок. — Чи то не пес?

— Не пес, — раптом понуро озвалася повитуха. — Повертаймося…

— Це вовк! — вигукнув Котелок. — Але що це з ним?

Вовк наче заціпенів, низько опустивши голову. Марфа вчепилася мені в лікоть і затараторила, аж заходячись од хвилювання:

— Чи ви не бачите?! Він же сивий! Сивий вовк!

Я придивився. Ні, це не сивина. Але, правду кажучи, те, що я побачив, налякало мене значно більше.

— Це пил, — тихо сказав я. — Білий пил. Він весь вивалявся в цій пилюці…

— Він сивий! — репетувала пупорізка, й у голосі вчувалися ошаленілі нотки.

Вовк якоюсь хиткою ходою попрямував у наш бік.

— Господи! — зронив я. — Він волочить задні лапи! Він скажений!

Я помітив що з вовчої пащеки довгими нитками звисає слина. Олесь зорієнтувався миттєво, витягнувши з сюртука пістоль.

— Стріляй! — вигукнув я.

— Це він!!! — раптом заверещала бабця, і тієї ж миті вовк кинувся вперед.