Без дозволу на розслідування

Розділ восьмий

У полудень сонце нещадно пражило землю. Проте я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідометрі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кілометрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де наче пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скошених хлібів та мріли комбайни.

Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовляли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедровський… Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схованими за скельцями окулярів, і звичку потирати долоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не повернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, сказав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира… Мене аж пойняло морозом, і я мимоволі пригальмував мотоцикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, великого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висушених польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав туркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався самотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні майбутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій… Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть розповісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи події останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, дивуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на ній помітив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, обсаджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над дорогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли таємничі дупла, інколи між ними з'являлися прогалини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджанець. І дерева, ніби люди, подумай я, одні покидають нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем батька, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не думав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип почали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юрмилися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід залізничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що стадіон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон… Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з червоної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльники. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він… помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, третій… Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання серця. Тільки простягти руку… Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — нічичирк. Знову подзвонив… Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеться годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя востаннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

— Ви до Куртія? — запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важка, здійняв захисного шолома.

— Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

— А де він працює?

— У школі ДТСААФ.

— Адреси не знаєте?

— На Немирівському шосе.

— На Немирівському… Там на подвір'ї бронетранспортер?

— Є…

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на затінене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його велике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. Половина лиця, що від мене, звичайна, старанно поголена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив двері— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

— То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун? — непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважаючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

— Ви до кого?

— До вас, — я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті. — Я Загайгора… Арсен Загайгора.

— Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він заклопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

— То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартували? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

— Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

— Куртій, — кивнув чоловік, утупившись у зошит.

— А я — Загайгора.

— Угу, Загайгора, — машинально повторив і нараз прикипів до мене карими очима, тихо повторив: — Загайгора. Син Федора…

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мовби знав його давно і ми бачилися щодня. Його кремезна, огрядна постать зберігала військову виправку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоловіком.

— Як ти мене розшукав?

— Мати дала адресу.

— Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсене. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей. — Я весь час чекав на то зустріч.

— Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

— Добре, що приїхав.

— Я не міг не приїхати.

— Як здоров'я матері?

— Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

— Да-а, війна, — звівся, пройшовся до вікна, високий, плечистий, мало схожий на того гінкого військового, вернувся до стола, згорнув грубого зошита. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попереджу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібратися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адресу. Лише прохопився отим «нарешті»… Чи він повторить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

— Ходімо, Арсене, — зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом. — Ти власним транспортом?

— Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

— Що то за танк?

— Т-34, на такому ми воювали, — відповів Куртій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку бачив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив батько, керуючи грізним громаддям криці.

— Дмитре Семеновичу, я…

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій красі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з глибини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

— Обережно, не вдарся, — попередив Куртій. Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моєтіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до присмерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика рація, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у люкові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи… Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед… Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невразливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зустрів мене провинним поглядом. Я теж уникав йогоочей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

— Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

— Я вже був у вас, — повернувшись, голосно відказав.

— А хто сюди направив?

— Ваш сусід з сьомої квартири.

— А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

— Зараз я холостяк, — мовив Куртій. — Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

— Може, вас завезти до них?

— Коли б це субота…

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в коридор.

— Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пилюку?

— Не проти.

— Тоді гайда у ванну, — відчинив двері. — Он чистий рушник, мило, а я приготую вечерю.

— Не треба, Дмитре Семеновичу, — мені стало незручно від його турботи.

— Що не треба? — суворо глянув на мене. — Приїхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди, — підштовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали брязкіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, мені була приємна та музика гостинності. Куртій виявився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.