Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять п'ятий

У понеділок я вибрався на блокпост. їхав неохоче, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвердиться її підозра, що я залицяюсь до Ніни. І смішно, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмисне, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, удавала ображену й ошукану. Чого вона домагалась?

На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. Напевне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона радісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.

— Ви знову до нас?

— Мати є? — запитав сухо.

— На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люблю пуп'яночки, — щебетала дівчина. — Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама…

— Поклич матір, — перебив її, не слухаючи просторікування.

Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» — біле, а «КПРС» — червоне. Вона мене побачила, але не оглянулась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.

— Добрий день, Тетяно Прокопівно, — привітався приязно, пам'ятаючи її лиху долю — безчестя.

Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї було б нелегко Дубовенко вибавити доньку.

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у корито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами городини.

— Дякую вам за екскурсію, — розгортала огірки. — В Ніни тільки й мови про неї, — і, трохи знітившись, додала: — Інколи цікавиться, чого ви приходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забула, ким я працюю, захоплена подорожжю.

— Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, — заспокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене. — Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

— Якась буда… — стенула плечима. — Хіба воно важливе?

— У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото колись возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства саме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче продовжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, гальмуючи.

— А, Арсен, — глипнув на мене і відвів знічений погляд.

— У вас неприємності?

— Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходили в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлопчаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Великошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнатович.

— Я здибав Олю, — порушив Балюк незручне мовчання. — Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівався відвернути мою увагу від себе. Вперше хитрував зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромлячись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

— Вона нічого не говорила?

— Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

— Чого ж йому їхати від них?

— Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю… А ти хіба не чув?

— Оце вперше од вас, — і в мене майнула думка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, коли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, знаючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна пр ключка — Ніна.

— Я сьогодні прийду допоможу, — пообіцяв Балюк. — Без Василя перекриття затягнеться, а барометр показує на дощ.

— Коли ж він їде?

— Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чарки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, стільки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забуватиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала папка з матеріалами всесоюзного розшуку.

— Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий напис: «Сіванич Марта Йосипівна», далі дрібні літери зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньомусліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гнатович? Коли б жінка — пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антоновичунічого не видно: обличчя спокійно-заклопотане, зосереджене. Раптом він уголос прочитав:

— «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото колись возили хліб», — і прискіпливо глянув мені в очі, наче хотів переконатись, чи справило речення на мене враження. — М-да!.. — не то задоволено, не то розчаровано сказав, відімкнув сейф і поклав у папку аркушик. Я встиг помітити, що папка не підписана. — В тебе ніяких новин?

— Ні.

— З Олею не помирились?

— Дується… Я бачив Балюка.

— І що, визвався стати посередником між вами? — пожартував, вдало обминаючи питання: Де?

Зрозумів, що Сергій Антонович приховував відвідини вчителя.

— Ми вже якось самі, — буркнув зводячись.

Великошич мене не затримав і не сказав жодного напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких причин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Прагнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання — чому? І нікуди від нього не дітись, як би не грав із собою в піжмурки.

У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, поруділі, довоєнного фасону черевики на високому каблуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він по стукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Роман Гнатович. Булонад чим помислити.

Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої години прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і настороженості в очах, нічого не помітив. Учитель жартував з Василем, співчував Саві Архиповичу, що залишався без прийомного сина, а Горак сумно посміхався, журливо кивав головою, переймаючись долею Придиби.

Працювали до темноти, але решту даху перекрили. Залишилося приладнати ринви — і хата, мов дзвін.

У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.

Мати зранку почала готувати вечерю і частування для бригади бляхарів, як висловилась, по закінченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.

— Що ж воно буде, Арсене? — почала здалеку, спершись ліктями на лату.

— Не знаю, — перестав прибивати штахети.

— Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались — і досить.

— Не я ж почав.

— Треба вчитись поступатися одне одному, — зауважила. — Ми з твоїм батьком… — і зітхнула, зажурена й схвильована, з білою латкою борошна на щоці.

— Я ні в чому не винен, мамо.

— Авжеж. Але Оля тебе любить.

— Хм, любить!.. — гірко посміхнувся.

— І в дечому має рацію, — додала багатозначно.

— Не розумію.

— А Оля відчула жіночим серцем. О, наше серце дуже чутливе!

— Ти про що?

— Ніна закохалася в тебе, — сумно сказала мати.

— Нінка?! — аж випустив сокиру з рук. — Оте дівчисько?

— Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, — мовила довірливо.

— Ну, я скоро її вилікую, — пообіцяв погрозливо.

— Не смій! — спалахнула мати. — Це святе почуття. Як ти не розумієш?

Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут…

— Пробач, Арсене, — торкнулася мого ліктя. — Юнацька любов, хай і без взаємності — найсвітліше й найчистіше, що є на світі.

Я в шістнадцять років не закохувався.

— Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене розумієш? — вибачливо перепитала.

Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджуючись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.

— Юнацьке почуття скороминуче, — продовжувала мати. — Воно рідко переростає у справжнє, зріле. Але глузування, мов… суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля воно довго не проростає.

Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати — це передусім жінка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ — не світ. І сприймав піклування та любов як належне. А вона завжди залишалася жінкою.

— Завтра Василь від'їжджає, — сказав. — Я піду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.

— І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки — жорстоко, — мовила прохально.

Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками. Мати розсудила мудро. З мене ніби звалився важкий тягар.

До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.

Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він поглянув на мою роботу і подався на веранду до матері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічниками, і нас, як підсміювався учитель, використовували на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто поглядав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гнатович: сипав жартами і дотепами, старався хоч трохи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.

До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:

— А тепер прошу до столу!

— О, гарна команда: мийте руки — гайда в хату, — підхопив Балюк. — Гавриле, не вішай носа!

— Ех, Романе, звик я до нього, — Горак кивнув на Василя, — мов до рідного сина. Десять років разом… І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.

Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вулицю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сонце вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути вітрові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.

— То як, хазяїне? — запитав Балюк. — Приймаєш роботу?

— Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле, — розчулено потис шкарубку правицю Горака.

— Дяки не треба, — мружив він очі під кущуватими бровами. — Аби не переводилось щастя у цім домі.

Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.

— Ви йдете чи ні?! — гукнула мати.

Посередині стола парувала гуска. На склі гранчастої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати поставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батько у свій останній приїзд.

Після першої чарки запало мовчання. Закушували. Балюк задоволено погладжував вуса, смакуючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копирсався у тарілці.

Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Василь заперечливо хитав головою.

Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охопило невідчепне бажання дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Алє він завів з Гораком глибокодумну розмову про бджоли, інколи глипав тверезо то на мене, то на Василя, що похнюплено крутив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.

Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядько Гаврило випили, Василь теж перехилив і невдовзі ні з того ні з сього почав плакати. Спочатку безгучно, а потім, не чуючи власного голосу, якось здавлено, страшно й з відчаєм заридав, трясучись усім тілом. Ми розгублено дивилися на нього, а в матері на очі набігли сльози, і вона боязко гладила Василя по рудих кучерях. Горак, невдоволено хмурячись, звівся.

— Ви вже вибачайте, — сказав чітко, ніби й не пив.

Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, утираючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.

— Ви вже вибачайте, — сказав удруге.

— Я тобі допоможу, — заквапився за ним Балюк.

— Гірко Василю розлучатися, — співчутливо мовила мати. — Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.

— Дядько ж Гаврило не їде, — зауважив я.

Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зіпсувався. І було шкода Василя.