Без дозволу на розслідування

Розділ перший

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з відчуттям радості: з наступного дня моя перша відпустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.

Я не збирався відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім… Заплющився перед люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, прозорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах тремтить полохлива ніжність. А навколо знайомі, товариші, клацають фотоапарати…

— Ти вже, наче слон, спиш стоячи, — раптом сказала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, стежачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кухню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помолоділа, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на перекладині, кілька разів підняв штангу й почав умиватись.

— Домовся з Гораком, щоб перекрив дах, — долинув голос матері. — Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчинив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гостя із хати. Мати теж спробувала заступитись за колишнього однокласника, але, коли я показав їй фотографію закривавленого студента, замовкла і вийшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.

Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.

— Не повернеться у мене язик, — буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.

— Який ти впертий, — зітхнула, і в її голосі вчувалася зажура. — Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.

Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у далекому мареві.

Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фотокартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько — в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля визирало чорне руків'я нагана. У батька ледь примружені очі під широкими бровами, і мені, малому, часом здавалось, що він запитував: «А ти маму слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я — так собі, середнього зросту, нічим не примітний.

— То йдеш чи ні? — нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом. — Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.

— «Ми всі завинили, — подумав я, — усі, що не розгледіли в Миколі рис жорстокості».

Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пантрувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я кудись виїжджав.

— Може, присолодити? — торкнулася моєї руки.

— Угу, — я з апетитом снідав полуницями.

Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку білого хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фотокартку, яку було видно з кухні. Вона порівнювала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.

— То коли ви подасте заяву? — нарешті мовила, опускаючи очі.

Її худорляве лице мов застигло, тільки нервово посіпувались кутики губ. І мені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у самотині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої почуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозумілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше нікому, хто б не полонив мою душу. Проте вона ревнувала мене до Олі, і та ревність не була злою чи підступною. Мати, ясна річ, побоювалася, щоб я не помилився у своєму виборі.

— Хочемо на Жовтневі розписатись, — відповів, невдоволений відстрочкою.

— А ви вже вирішили, де житимете? — тихо запитала.

— Тобі соромно майбутньої невістки?

— Авжеж, соромно, хата занедбана, — сказала скрушно. — Але ж Сава Архипович залишиться сам.

Сава Архипович— батько Олі.

— Чого сам? А Василь? З ним він не скучатиме, — заспокоїв матір і помітив, як її щоки наливались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселілими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

— Чаю дати? — заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

— Ні, дякую, — я звівся з-за стола.

— Прийди сьогодні раніше, Арсене, — попросила. — Й Олю приведи до нас.

— Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що через кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в іншому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч запитань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, приголомшений невигаданим фактом, подією вісімнадцятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крислатими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і сорочку, в жовтому брилі. Коло йог ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

— Доброго ранку, Арсене! — і рушив до паркану. — Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

— Важкувато, але якось дотягну, — підтримав його жартівливий тон.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і задоволено зміряв мою статуру.

— Чув, непогано підмітаєш наш дім, — лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

— Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

— Вбивайся швидше, крути їм в'язи… Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

— Нема куди, — красномовно ляснув себе по животі. — Тарілку полуниць з'їв.

— Полуниці теж корисні. — Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса — Як там мати?

— Як завжди. Ви б завітали до нас, — запросив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

— Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Арсене, а то вигорять вугляки, — і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, дивився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Раптом я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього заміж. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до його порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило самолюбства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала:

— О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

— Гарна дівка у Сави, — прицмокнула друга жінка. — Мій теж до неї підкочувався…

— Еге, поки німота ледве не відбила хрипів, — єхидно додала інша.

— Цього не зачепить, побоїться — з левольвертом ходить.

Я ледве не засміявся, бо рідко носив зброю. А невисокий і моцюватий Василь Хавара, названий брат Олі, справді колись віднаджував залицяльників, передибуючи їх на вулиці, й страшно харчав, луплячи банькаті очі, не в змозі мовити й слова. Того було досить, щоб кому-небудь удруге забаглося провести її додому або, не дай бог, скривдити. Тоді Василь просто навіснів.

Після почутої розмови закортіло побачити Олю, і я демонстративно попрошкував до універмагу. Дивно, але відтоді, як Оля погодилася на одруження, наші стосунки трохи змінилися, певніше, змінилися ми самі: при зустрічах між нами наче виникли хтось третій, суворий та застережливий, інколи ми аж замовкали, ніби прислухались до нього. Очевидно, третій — наше майбутнє спільне життя, і ми підсвідомо проймалися відповідальністю за крок, який наважилися зробити. І чекання незвіданого обростало новими, приємними турботами. Мизбиралися вийти на довгий шлях і, щоб його здолати, не збивши пальці, мріяли зберегти любов та ласку, щиру відданість до скону.

Перед універмагом на майданчику, вимощенім білими квадратними плитами, відчувався подих гарячого для: від плит пашіло сухим теплом, а відбите сонячне проміння примушувало мружитись. Я угледів Олю знадвору, за широким вікном: стояла перед полицями, закладеними головними уборами. Моя наречена була одягнена в блідо-голубий халат, світловолоса, її постать чітко вимальовувалась на тлі різнобарвного товару. Оля мене помітила, звелася навшпиньки, щоб краще бачити. Я помахав їй рукою і почав підніматися сходами.

В універмазі приємно, прохолодно. Маленька й вертка Степанида Трохимівна, продавець із секції галантереї, втупилась у мене допитливими очима і багатозначно кивнула. Я не знітився, як два роки тому, коли вперше завітав до Олі, приїхавши з школи міліції відбувати практику.

Оля ступила ближче до мене і відкинула з грудей довге волосся за плечі, відкриваючи тонку шию і щоки. Здалося, що вона розсунула м'яку й шовковисту намітку, щоб краще бачити мене та показати себе. Мені подобалось, коли її волосся вільно струмувало, спадаючи на плечі. Йдучи поруч, любив дивитись, як вітер його кошлатив, а воно розліталося дивним полум'ям і лоскітливо торкалося мого обличчя. Тоді ввижалося, що її коси існували окремо, жили своїм незбагненним і таємничим життям.

— Привіт, Арсенчику, — поспішно привіталася й подивилася на мене так, наче ми зустрілися після багатьох років розлуки.

Від її розгубленого й водночас лагідного, поривчастого погляду мені забракло слів. Я мовчки вбирав мінливо-зеленаві, схожі на легкі брижі ріки, очі, всміхнені припухлі губи, русяві серпики брів і десь глибоко ховав ті дорогі риси в собі, щоб ніхто не відібрав.

— Ти коли сьогодні звільнишся? — поцікавилась Оля.

— Не… знаю. А що?

— Може, пішли б позагоряли? Я працюватиму до двох.

— Я тобі подзвоню, якщо начальство відпустить раніше.

— Чекатиму.

— Ти не передумала?

— Знову?.. — насупилась ображено.

— А мені, особливо при зустрічі з Олею, не вірилося, що вона незабаром увійде в мій дім, щоб у ньому залишитись назавжди, — недавня худенька дівчинка, колишня учениця моєї матері, яка, поки я служив в армії і навчався у школі міліції, виросла в красуню.

— Більше не буду. Як мій тесть, брикає? — Раптом мене осінило: — Слухай, попроси батька, нехай Поговорить з Гораком, щоб перекрив нам дах. Вони ж разом працюють.

— А ти? — звела брови і нараз здогадалась. — А-а, тобі ж… Добре, Арсене, тільки не впевнена, щоб дядько Гаврило погодився. От за Василя ручаюсь: він тобі допоможе, але так, щоб не платили за роботу.

Мама не схоче задарма.

— Тоді Василь… — Оля зніяковіло замовкла, пересунула на прилавку дзеркало праворуч і тихо, з докором мовила: — Ти ж його знаєш… Воно якось негарно вийде. Ні, Арсене, Василь образиться.

Усе вірно. Тепер, коли ми мали породичатись, Василь не візьме платні за роботу, справедливо вважаючи, що працюватиме не лише для нас, а й для своєї сестри.

— Постараюсь умовити матір, — пообіцяв Олі.

— Постарайся, Арсене, і попроси Балюка. — Оля зашарілась і додала: — Віра Матвіївна послухає Романа Гнатовича.

До універмагу зайшов гурт жінок, напевне, прибув автобус з якогось села, і на першому поверсі відразу полюднішало. Авжеж, сьогодні середа, базарний день. Жінки розсипались по секціях, і до Олі теж простувало декілька.

— Я подзвоню тобі, — сказав, відходячи від прилавка, і мимохідь угледів себе в дзеркалі, наївно щасливого, з надто хлопчакуватим обличчям.

Уперше завважив, що Великошич, здається, в душі підсміювався наді мною, тихцем споглядаючи моє перевтілення. Але ні разу того не виказав, якщо не брати до уваги співчутливих поглядів, які скоріш свідчили про мою фахову невправність. Ні, Великошич не міг кепкувати з кохання.

— Зачекай, голубе, — пролунав позаду знайомий жіночий голос.

Я зупинився на площадці перед входом до універмагу й оглянувся. У кутку за залізними дверима стояла баба Фросина, притискаючи до грудей рогозяного, з сірою латкою на ріжку кошика. Розчіпчана, у зчовганих чорних напівчобітках і заяложеній одежі, що бахматилась на її кощавій, зігнутій постаті, вона викликала жалість і відразу своєю неохайністю. Баба жувала улюблені вафлі і чіпко дивилася на мене маленькими гострими очима.

— Чого вам?

Кінчиком хустки вона витерла з губів та бороди білі кришки й поманила мене скарлюченим пальцем, сторожко озираючись. Я знав, як і кожен у місті, що говоритиме несповна розуму баба Фросина, але, коли не вислухати її, бігтиме слідом та ображатиме. Тому чекав, не підходячи до неї.

— Ти мене не бійся, — зашепотіла, і її в глибоких зморшках обличчя на мить набрало осмисленого виразу. — Я добра, то все його собаки. Ах, собаки! — Нараз вжахнулася, притислася до стіни, залементувавши — Повно лютих собак! Рятуйте її! Рятуйте!..

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу. Їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.