Без дозволу на розслідування

Розділ тридцятий

Минув майже місяць, як відбувся судовий процес, що набрав широкого розголосу. Після відхилення касаційної скарги, я прочитав у газеті, вирок було виконано — Шмигла розстріляли. На мене і Великошича начальство подало рапорт про присвоєння позачергових звань за вдале розслідування.

Між моєю роботою і спогадами ніби пролягла невидима межа, і поки я працював, Оля не з'являлась. Вона наче перебувала десь поруч, очікуючи на слушну хвилину, щоб зненацька виринути, ввійти у мене. Найчастіше те траплялось у дорозі івдома.

Але надія жевріла, і я найдужче любив у собі сподівання на вороття. Знав, що Олі теж нелегко, коли не важче, ніж мені. Проте між нами проліг маленький промінчик, що вселяв надію: Шмигло виявився нерідним батьком Олі. І коли б не совість, не відчуття провини…

Коли я приходив з роботи до семи годин вечора, інколи заставав у нас Ніну. Вона дуже змінилась після загибелі матері. Це вже було не безжурне дівча, а серйозна, заглиблена у свої роздуми дівчина, в очах якої світилася допитливість, часом недовіра.

Ось і сьогодні, перед вихідним, який у нас рідко випадав, я рівно о п'ятій прийшов додому. Ведучи мотоцикл подвір'ям, помітив на яблуні Ніну, одягнену в мій старенький, ще шкільний, спортивний костюм. Вона зривала жовті антонівки й клала їх у відро, причеплене на гаку до гілки. Стало соромно, що мати не діждалася помочі і мою роботу виконувала стороння людина.

У хаті матері не було.

— Привіт, Ніно! А де мама?

— Добрий день! — знітилась, мабуть, від того, що в моєму костюмі. — Віра Матвіївна в погребі, квасять яблука.

Я зайшов у сарай. Ляда погреба відчинена — там горіла гасова лампа. На стіні колихалася чорна переламана тінь матері. По драбині спустився вниз. На мене пахнуло земляним духом, пріллю та діжками з-під квашенини. Мати, у фартусі, пов'язана білою косинкою, перебирала антонівки: більші мила в ночвах, а з них перекладала в діжку, менші — в засік.

— О, так рано! — здивувалася. — Чи забіг перекусити?

— Ні, додому. Чого це ти експлуатуєш Ніну?

— Вона сама визвалась допомогти.

— Коли б ти не розпочала, вона б не визвалась, — дорікнув.

— Я не розпочинала. Випадково прохопилась, що вже пора… — мати не розуміла, чому мене дратувала допомога Ніни. — Якщо тобі неприємно, то я скажу їй.

— Нехай уже… — погодився, щоб не ображати ні матері, ані Ніни.

Я взяв порожнє відро і вибрався нагору. Аж примружився від яскравого сонця.

— Усе, Ніно, відпочивай.

— Я не стомилась.

— Тоді йди до Віри Матвіївни.

— Я не можу… в погребі, — перестала рвати яблука і потупилась.

— Чому?

— Відтоді як маму… земля… яма… — сльози забриніли в її голосі.

Мені погріб нагадував війну, а їй — могилу. Ніна продовжувала зривати антонівки і класти у відро. Я виліз вище й діставав яблука майже з верховіття. Ніна працювала мовчки, зосереджено, і мені теж не хотілося розмовляти. По її посмутнілому лиці нечутно ковзали світлі тіні, і здавалося, що вона похитувалась, наспівуючи якусь журливу безсловесну пісню. Ми швидко наповнили відра, і я заніс їх у погріб.

— Ще кілька відер — і досить, — сказала мати, сутулячись, наче могла головою зачепити стелю. — Ти завези Ніну додому.

— Гаразд, мамо.

— Чому ти не познайомиш її з Карпань? Вона ж її рідна бабуня, — зауважила мати.

— А це не зашкодить пам'яті Дубовенко?

— Ніна вже не дівчинка, Арсене. Горе робить людину дорослішою. І для Карпань велика радість — об'явилася онука. Ти уявляєш?

Ніна досі нічого не відала про таємницю свого народження. Я не збирався про те її сповіщати, і Шепета поводилася так, ніби з найближчих людей у Ніни була тільки вона. Я розумів самотню жінку, що ні з ким не хотіла ділити своєї прихильності, може, й любові до дівчини, яку теж бавила і вважала рідною дитиною. Але скільки залишалося жити Карпанисі? Було б непростимо жорстоко з мого боку позбавити матір фронтовика на старості втішитись дочкою свого сина.

— Тільки спершу ти все розкажи Ніні, — сказав матері.

Антонівка зародила рясно: не минуло й півгодини, як ми нарвали ще кілька відер яблук. Я залишився в погребі, а мати пішла до Ніни.

— Вилазь, Арсене, завезеш Ніну, — мати перервала перебіг моїх думок, зазирнувши в погріб.

— Як вона там?

— Побачиш, — поспішно відвернулась.

Ніна, вже в учнівській формі і червоній кофті, з брунатним портфелем чекала коло мотоцикла, замислено погладжуючи сидіння, обшите сірою овчиною. Зачувши мої кроки, стрепенулась, підбігла до мене із широко розплющеними очима, в яких світились радість і здивування, наче їй відкрився незнаний світ.

— У мене є бабуся! Ви чуєте, бабуся?! — термосувала мене за руку. — Чого ви мовчали? Чого?

— Твоя мама…

— А тепер? Тепер?

Я не хотів їй казати про Шепету і залишив Ніну без відповіді, виводячи мотоцикл на вулицю.

— Боже, рідна бабуся! Може, я не раз бачила її і не знала?..

Вона трималася за ручку сидіння, а портфель під пахвою металевими ріжками впирався мені в бік і не давав думати про щось інше, окрім Ніни та зустрічі з Карпань. Її реакція на розповідь матері полегшила мою місію.

— Коли ми підемо до бабусі?

— Коли захочеш, — повернув голову і бородою торкнувся її губ.

— Сьогодні, зараз. Я тільки покладу портфель, — нетерпляче загуцала позаду.

Вона жила в Шепети, а в тій квартирі вже мешкала інша жінка, що саме чергувала на блокпосту. Поки Ніна злазила з мотоцикла, я подумав, що варто захопити фотокартку з Карпаня, яку він подарував Дубовенко.

— Ніно, винеси батькову фотографію.

— А ви зайдіть, тітки нема вдома, — затрималась на порозі.

Фотографії з Карпаня і Дубовенко висіли поруч, над ліжком, і я здогадався, що то ліжко Ніни. Вона зняла рамку, протерла скло рукавом, мить зажурено дивилась і подала мені. З другого боку рамку закривала диктова дощечка, пришпилена цвяшками.

Я відігнув гвіздки, вийняв дощечку. На звороті фото навскоси проступав напис хімічним олівцем: «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».

— Батькова рука, — прошепотіла Ніна. — Мати мені не казала… А чому Карпань, а не Дубовенко?

Ось тобі й не дівчинка, згадав слова матері. Про що вони говорили?

— Дубовенко — дівоче прізвище матері, — пояснив їй.

— То я не на батьковому… — розгублено кліпала віями.

— Яка різниця? Ти ж Петрівна. Ніна Петрівна.

— Ні, треба Карпань. Я скоро маю отримати паспорт.

— Це вирішує суд.

— Нехай суд. Ви мені допоможете? Допоможете? — благально дивилась на мене.

Подумки зважив всі «за» і «проти» й дійшов висновку, що є достатньо доказів, щоб їй носити прізвище — Карпань.

— Допоможу, Ніно, — я сховав фотокартку до кишені. — Поїхали.

Я таки бовкнув дурницю. Мені теж на її місці хотілося б мати прізвище батька.

Ніна нарвала букет білих і рожевих хризантем.

Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими багато літ покоївся батько.

— Журавлі! — гукнула Ніна.

— Де?

— Ген!..

У заплаві, серед татарського зілля, гордовито походжали червонодзьобі птахи з чорними відзнаками, їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рихтувались у вирій.

Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались корови, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.

— Дядьку-у-у!..

На воринї стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у повітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиблим односельчанам, Ніна попросила мене зупинитись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до пам'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.

— Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.

Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув па перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.

— Ви йдіть перші, — чомусь тихо іі знічено попросила Ніна. — А вона признає мене?

На подвір'ї нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла драбинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.

— Я тут почекаю… Признає вона мене?

Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.

Постукав у двері.

— Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсередини.

Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.

— Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякувати, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там залишилась? То твоя дівчина?

Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.

— Не моя, бабцю.

— Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.

— Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і подав їй.

— Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб… Три зірочки… А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.

— Шкода, що ви не вмієте читати.

— Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабулось.

— Подивіться з другого боку. То що там?

— Щось написано. Я прочитав:

Бабця сиділа, вражено відкривши рота.

— Хто ж вона, моя невісточка? — майже проспівала, мов приказуючи.

— Ганна Дубовенко.

— Дубовенко… — повторила. — Це та молодиця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..

— Так.

— Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..

Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.

— Ніно! — покликав я.

Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розглядали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.

— Ніно… — шелеснули бабусині вуста.

І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльози говорячи:

— Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і брови, й очі, і губи, навіть родимка…

Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безрадісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила передати, що ночуватиме у Карпань.

А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здогадались викликати пожежників, вона згоріла дотла. РОзповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.

Миколаїв-Вінниця

1979–1981 рр.