Без дозволу на розслідування

Розділ тринадцятий

У понеділок зранку, щоб трохи заспокоїти матір, узявся лагодити паркан. Пропонував взагалі його розібрати, нехай би було без огорожі, але сусіди не поцінували нововведення, і мати не підтримала мене.

Почав від провулка, скраю, зайнявши один прогін, скориставшись із досвіду Придиби, що зразу всього не зробиш. Спершу відірвав старі штахетини й жердини, викопав два струхлявілі стовпці, поглибив ями під нові, дубові, які заготовив заздалегідь завдяки настійному нагадуванню матері. Працювалося добре, і, якщо не зраджувала пам'ять, я вперше за двадцять п'ять років серйозно зайнявся господарством. Мати часто визирала у вікно і, напевне, раділа з мого хазяйнування.

— Арсене, тобі допомогти? — не витерпіла і запитала дзвінким голосом.

— Що ж ти мені допоможеш? — відповів з погордою і відчуттям власної переваги, чого раніше не помічав за собою.

То, мабуть, заговорив у мені змужнілий чоловік, певен своїх сил, і мати щасливо посміхнулась, не образившись на тон. На диво, схотілося якнайкраще виконати роботу і почути похвалу від матері. Я складав перед матір'ю екзамен на самостійність, бо мої службові успіхи були для неї незримими. Інша справа — новий паркан. Вірно хтось сказав, що чоловік здобуває свій авторитет перед жінкоюпередусім здатністю впорядкувати власноручно житло.

Я намітив до обіду впоратись із прогоном, потім майнути на вокзал, розшукати старих працівників іпоговорити з ними.

Згадував учорашній вечір: ми з Олею ходили в кіно, опісля до півночі сиділи на лавці під осокором. Вона знову завела мову про побоювання за мене, я її втішав, переконував, що мені ніщо не загрожує. Оля вперто твердила про своє передчуття, якого раніше не було, а тепер чомусь з'явилось. І сни їй погані снилися: ніби я кудись ішов, а вона намагалася наздогнати, гукала, та голос пропав і ноги мов приросли до землі. Я аж розсердився, і ми ледве не посварились.

Тепер картав себе за нестриманість. Жінки часто полюбляють казати: віщує моє серце. Мені воно нічого не говорило. В пошуку я не натрапив на причетних до зникнення батька, Карпаня і Замрики, навіть нікого не підозрював і ніхто нічим не виказав себе, щоб злякатись мого викриття. І чи взагалі когось знайду? Двох фактів замало. Мені доконче необхідно провести справжнє розслідування, щоб потім із чистою совістю, без усякого сумніву покласти справи в архів і погодитись, що вони, ті троє, загинули, пропали безвісти, хай навіть за загадкових обставин.

Я прикріпив жердини до стовпців і рихтувався прибивати штахети: спочатку обрізав їм кінці, потім здійняв мотузку для білизни і натягнув її над прогоном, щоб паркан вийшов рівним.

— Арсене, хто тебе навчив? — здивувалася мати, виходячи з веранди. — Ти справжній майстер!

Вона зупинилася поблизу, сховала руки під фартух і захоплено милувалася моєю роботою.

— Ніхто.

Мене справді ніхто не вчив. Але якось, перебуваючи в одному колгоспі, я бачив, як ставили біля правління паркан. Запам'ятав, і тепер, при нагоді, спливли всі нехитрі операції двох дядьків.

— І Балюка не питав? — недовірливо поцікавилась мати.

— Нікого, — не стримав посмішки. — Візьми сокиру і притули обухом з того боку.

Мати охоче виконала моє прохання. Так жердина менше вібрувала.

— А я вже потерпала, — мати лукаво зблиснула очима. — Думала, розбереш, а потім хоч клич на поміч Романа Гнатовича.

— От-от, маєш мене за нізащо, — вдав ображеного.

Мати засміялась і скуйовдила мою чуприну. Я здивувався її веселому настрою і крадькома зиркнув на неї. Вона точнісінько, як учора на пляжі Оля, пов'язала голову барвистою косинкою і скидалась на пустотливе дівча. Лише зморшки-промінчики навколо очей. Забув, коли бачив її такою життєрадісною і безпечною, мов на гулянці чи у свято. Мати ніби відійшла після того, як відпала потреба приховувати правду про батька.

— Ти сьогодні нікуди не йдеш? — зненацька запитала.

— Після обіду. А завтра чекай Горака, розпочне перекриття.

— О, добре, що попередив. Це ж треба приготувати вечерю, — стурбувалась.

У нас рідко бували гості, але, коли вже передбачалась якась оказія, мати готувалася до неї грунтовно.

Постукував молотком. Інколи цвяхи «вигинав вітер», і я витягав їх обценьками, міняв на нові. Мати кидала на мене допитливі погляди, ніби збиралася повести вельми серйозну розмову. Про що вона хотіла говорити? Здається, про все говорено-переговорено.

— Ти не думаєш іти по слово? — запитала врочисто.

— Яке слово? До кого?

— До Придиби, як споконвіку ведеться.

— І в тебе пережитки минулого, — гучніше загупав молотком.

— Це не пережиток, Арсене, а вияв поваги до батьків нареченої, — холодно, наче вичитувала учневі-бешкетнику, сказала мати. Вона розігнулася й задумливо-гірко додала: — То у нас з Федором ні весілля, ні музики, розписались — і по гуртожитках. Правда, ввечері сходили в кіно на «Веселые ребята». А чого ж тобі? Живемо небідно. Хай хоч у тебе… — В її голосі забриніли сльози, і вона відвернулася, нахиливши голову.

Мені стало щемно-сумно, немовби через мене у них не було свята їхньої любові.

— Підемо, мамо, по слово і Романа Гнатовича запросимо на весільного батька. Підемо, — поспішно погодився.

Нехай справляють весілля, нехай гримить музика, нехай!.. Пошкодував, що не гулятимуть зі мною шкільні товариші і, насамперед, ліпший друг Борис Осовський, який уже четвертий рік працював за чотириста кілометрів од Магадана на північ, виловлюючи драгою золото з вічної мерзлоти. Роз'їхались, розлетілись по світі.

Як не квапився, а тільки в годину дня закінчив робот. Заки помився, пообідав — збігла ще одні година. Отож на початку третьої вибрався на вокзал, прихопивши фотографії з батька, Карпаня і Замрики. Очі приємно милував шмат нового паркану.

— Ще б пофарбувати його, — сказала мати. — Ти без мотоцикла?

— Я недалеко.

Мій шлях лежав через центр міста і, звичайно, повз універмаг, але в Олі вихідний, який вона присвятила пранню та прибиранню. Я ніде не затримувався і скоро вийшов на вулицю, що вела до вокзалу. Вона схожа на сільську, тиха і забудована власними хатами з городами й садками. Найбільше таких вулиць на околиці райцентру, з криницями на подвір'ях, літніми душовими — залізними бочками над дерев'яними загорожами.

Я знав цю вулицю з дитинства. Відтоді на ній відбулося багато змін: зникли підсліпуваті хати під солом'яними стріхами, а натомість з'явилися цегляні під жерстю і шифером, подекуди з телевізійними антенами над дахами, вибоїста бруківка сховалась під асфальтом, обабіч пролягли тротуари, поставили стовпи з ліхтарями, а на місці обшарпаного ларка дядька Морса — сучасний голубий кіоск морозива та газованої води.

— Чим ближче вокзал — приземкувата одноповерхова споруда, облицьована білою плиткою, — тим гостріше усвідомлював, що вперше з початку пошуку говоритиму з сторонніми людьми про батька. Поклав собі не називати прізвища. Досить фотографії, щоб пригадати, якщо взагалі можливо втримати в пам'яті вісімнадцять років чиїсь риси обличчя, коли людина мигнула, не викликавши цікавості. Але я надіявся…

На вокзалі тихо. Пахло необжитим помешканням. У залі чекання жодного пасажира. Тільки біля буфетної стойки кілька відвідувачів розливали по склянках біле міцне. Кабінет начальника зачинений, і я зайшов до квиткової каси, тісної кімнати з віконцем у коридор. Мені не треба було відрекомендовуватись огрядній, із знудженими очима касирці в літах, зодягнутій у чорний сатиновий халат. Жінка мене знала, бо лише навесні давала свідчення у справі Миколи Горака, що зчинив бійку в буфеті і підколов студента.

Вона звелася, струсивши сонливість, і з цікавістю втупилась у моє обличчя. Я силкувався пригадати її ім'я і по батькові, та попервах запитав:

— Як тут у вас?

— Спокійно. Під вечір, коли прибуває робочий поїзд, трохи збирається пасажирів.

— Ви, здається, давно працюєте на вокзалі?

— Давненько, — навіщось переклала квитки, шматочки цупкого картону, з місця на місце.

— А з якого часу?

Відразу після визволення міста.

— І багато у вас ветеранів?

Касирка на мить задумалась.

— Уже ні, я одна залишилась.

От і все: більше нікого мені розпитувати. Видобув фотокартки і нараз згадав.

— Ядвіго Марківно, ось гляньте на цих військових, — подав їй. — Може, когось із них бачили в сорок четвертому році?

— У сорок четвертому?

Жінка пригасила своє здивування і пильно розглядала фотографії.

— Боже, які молоденькі, — прошепотіла. — Ні, не пам'ятаю, їх багато сходило: і поранених, і демобілізованих.

— А які тоді поїзди зупинялись?

Військові, на хвилину-дві, не більше. А ще в сім вечора на десять хвилин єдиний пасажирський, що й тепер курсує.

Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:

— Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу…

Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзвона, щоб зібратися з думками. Навколо порожньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровозний водогін, напірна башта і червона рука семафора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у повітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюддя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що губилася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.

Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в минуле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видобути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним-давно, неможливо. Воно втямки людині, якій дороге або вкарбувалось за якихось виняткових обставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?

Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чомусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили влітку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим струменем води, що пахла залізом, димом та жужелицею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював помічником машиніста і дозволяв йому інколи забратися в маневрову «овечку» та прогудіти на все місто. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.

Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До сутінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кроки.

Спочатку не звернув уваги на тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеділок, сказав Придиба, важкий день, щоброзпочинати перекриття.

Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жерстю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак перемінив своє рішення? Василь угледів мене й скрутив із толю трубку, на зразок підзорної, й пустотливо направив її у мій бік. Як він туди вибрався? У нас не було драбини. Може, приніс Балюк?

Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла мати, збуджена й розпашіла від плити.

— Чого ж ти мене обманув, Арсене? — мовила ображено. — Прийшли люди, а в мене ніякого запасу харчів. Навіщо ти це зробив?

— Не обманював я тебе. Ми домовились на завтра. Не віриш — запитай.

— Ах, Арсене, як вийшло негарно, — і мати, заклопотана, метнулася на веранду.

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

— Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.

Я зиркнув на його ноги, взуті в міцні черевики із залізними клепами. Вони мені ні про що не свідчили.

— В окопах нажив, — поворушив Горак правою йогою, — то тепер маю за барометра. Отак. Раніше почнемо — раніше закінчимо. І нехай не бідкається Віра Матвіївна.

— Вам допомогти?

— А що ти мені допоможеш? — запитав достоту так, як уранці я матір. — З Балюком ставив паркан?

— Сам.

— Угу, — схвально-здивовано прогув і загатив молотком по жерсті.

Я почувався зайвим. І щоб якось прислужитися Горакові, приніс із сарая два листи жерсті, потім стояв і стежив за його вправними руками, що з'єд нували листи, брали їх на замок. Василь на даху готував місце під нове покриття. Дістався він туди по груші.

— Гарну виписав бляху, — похвалив Горак. — М'яка і кріпка. Ще б пофарбувати її мідянкою — і сто років не заглядай.

— Де ж її взяти? В отця Онуфрія?

— Батюшка не дасть, — посміхнувся дядько Гаврило.

З подвір'я долинув голос Романа Гнатовича, що вітався з матір'ю. Під хатою загупали його кроки, й з-за причілка спершу з'явилась драбина, а потім він у брилі та в робочій одежі.

— Ну, Гавриле, я тобі цього не подарую, — Балюк приставив драбину до стіни. — Ми ж домовились, що покличеш мене. Га? — І з задоволенням потиснув Горакові руку, подав мені.

— Але ж ти почув, Гнатовичу, — виправдовувався дядько Гаврило. — Почув.

— Хіба не почуєш? — підморгнув мені Балюк. — На весь куток виляски йдуть, — погладив долонею жерсть. — Файна. І вже встиг паркану шмат поновити.

— То Арсена Федоровича робота.

— Арсене, — затермосив мене Балюк. — З тебе будуть, люди!

— Учимось, Романе Гнатовичу, переймаємо досвід, — весело відказав я.

Василь замугикав на даху, і ми глянули вгору: Хавара, всміхаючись, показував великого пальця, мовляв, те, що треба. Я запитливо подивився на Горака.

— По наших губах взнав, що ми говорили, — пояснив.

Ми пішли до сарая по бляху. Роман Гнатович мугикав мотив якоїсь пісні, що чувся між ударами по жерсті. Він навіть ворушив вусами, напевне, тихо вимовляв слова і помахував рукою, ніби відбивав такт. Чогось радів, і я завважив: часом не домовились вони з матір'ю побратись?

Адже початок ремонту свідчив про моє близьке одруження.

Балюк сів на відземок, на якому я рубав дрова, і розважливо ляснув себе по коліну, наче стверджував одному йому відоме рішення.

— Так-то, Арсене, — кивнув головою і задьористо додав: — І гульну ж я на твоєму весіллі, аж у небі трісне!

— Ви гульнете.

— Побачиш, — і посерйознішав. — Як там батькова справа? Посувається?

— Забуксувала на місці.

— А ти був на вокзалі? Я оце вранці прокинувся і подумав: може, він зійшов на вокзалі і десь тут загинув?

— Сьогодні ходив.

Ми кілька хвилин помовчали, наче вшановували пам'ять загиблих. Я взяв лист жерсті й рушив до дверей. Переступив поріг—і наштовхнувся на Горака, що прикурював цигарку. Він злякано витріщився на мене, збліднувши. Мені стало соромно через свою неоковирність.

— Пробачте, — розгублено тупцював перед ним.

— Та… нічого, нічого, Арсене, — силкувався посміхнутися. — Налякав ти мене.

Я таки добряче торохнув його бляхою в груди. Добре, що тримав лист низько, а то міг би порізати йому обличчя. Горак увійшов до сарая.

— Що, зіткнулись? — поцікавився у нього Балюк.

Відповіді не чув — заспішив до стола під грушею. Василь осудливо похитав кучматою головою, осідлавши гребінь хати.