Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять перший

Вранці я передусім подзвонив Сергію Антоновичу. Трубки ніхто не підняв. У чергового по відділу дізнався, що Великошич кудись поїхав. Попросив сповістити по приїзді слідчого про мій дзвінок. На кухні записка матері: «Я в школі. Готуємось до обласної наради вчителів. Обов'язково поснідай. Ти сьогодні дуже хропів». Взагалі я не хроплю, хіба що вельми стомлюся.

Поснідав і сів за стіл, дістав аркуш паперу." До доказів дописав ще одне слово «образок», викрес— лив слов «буда», п'ятим пунктом записав: «Хто вбив Мошняка?» Підготовлена пастка, якої випадково уникнув, змусила по-іншому глянути на справу. Відчував, що зіткнувся з нахабним злочинцем, який, як не дивно, мене боявся. Бо коли лежав у кюветі, у нього була нагода здійснити свій намір. Але він не наважився.

Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я виписав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.

Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища — поза підозрою. Решта — під сумнівом. Та все ж якимось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити наступний крок зловмисника. Снідаючи, міркував над тим.

Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок телефону, і взявся до роботи.

Мені подобалося пиляти дерево, особливо сосну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чому: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.

— Здоров, Арсене! — привітався Балюк. — Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.

Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.

— Уже два прогони готові, — похвалився йому.

— Еге, — Балюк кинув оком на новий паркан. — Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Вінниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи… А зараз готуємось до обласної наради вчителів. Роботи достобіса.

Я знав, що в школі гаряча пора — завершувався ремонт.

— Мати їде на нараду?

— Авжеж, і виступатиме.

Балюк був одягнений у білу, з короткими рукавами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бриля і палички. Я помітив на його лікті цятку голубої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.

— Школярі допомагають?

— Звичайно. Виробнича практика. Він оглянувся і стишив голос — Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?

— Помаленьку продовжую, — відповів ухильно.

— Тільки не передай матері: ремонт може зачекати, — мовив довірливо. — Господарська робота ніколи не переведеться.

Я подумки погодився з ним.

— Мати, звичайно, вболіває за тебе, — продовжував Роман Гнатович. — Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковтуна та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене, — сумно підкреслив Балюк, смикаючи поруділого вуса.

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спільника, який, здогадувався, заспокоював матір, коли надто хвилювалася за мене, переконував, щопошук— мій обов'язок. Чи сказала йому мати про вивих? Напевне, ні.

— Зовсім інший вигляд. Га? — кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекритий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

— Сьогодні прийде дядько Гаврило?

— Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи, — сказав співчутливо Балюк. — На війні його добряче потовкло.

— А це правда, що Олин батько колись кушнірив? — запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

— Хто тобі сказав? — знітився вчитель, схвильовано зиркаючи на мене.

— Чув, — здивувався його занепокоєнню.

— Ти, Арсене, на те не зважай, — якомога переконливіше мовив. — Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьовита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

— Кушнір — це щось… образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

— Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Виправляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені байдуже, ким працював Придиба. У першу чергу — людина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

— Усе гаразд, Романе Гнатовичу, — заспокоїв його. — Мені просто цікаво.

— От і добре, — повеселішав. — Гляди не забий пальця.

Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мотоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусіди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обійстя, псували всю картину провулка. Тепер його мешканці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докладав зусиль, щоб вони закинули матері слово щодо хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли почув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

— Слухаю.

— Завжди слухаєшся, Загайгоро? — пролунав насмішкуватий голос Олі.

— Тебе — завжди. Ти звідкіля?

— Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?.. — і не доказала.

— Заїхати за тобою? — запитав поспішно.

— Еге, додому, — і поклала трубку.

У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона виявляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добувся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посигналив. Оля вибігла в короткому ситцевому халатику і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сумкою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.

— Не треба, Арсене, — попросила, вмощуючись на сидінні.

— Чого?

— Ще баба Фроснна почує, — поклала долоні мені на плечі.

— І нехай!

— Не треба. Вредна вона.

Я навмисне вибирав покручені вулиці, вихляв мотоциклом, і Оля притискалася до моєї спини тугими грудьми, грайливо-злякано скрикуючи. Поодинокі перехожі з осудом поглядали на нас. Їм і в голову не приходило, що за кермом працівник міліції. Я не порушував правил руху, а їхав «гранично з фолом», якщо висловитись терміном фахівців футболу.

Але, на жаль, вулиці не безконечні, і ми вже мчали стежкою, що перетинала пляж, до кущів шипшини, Олиного улюбленого місця. Лише під одним грибком купчилися хлоп'яки, і ми залишили їх далеко позаду. Звернув на пісок, і «Ява» натужно застогнала. Оля зіскочила на ходу, і мотоцикл полегшено шарпнувся. Вона роззулась і побігла, мелькаючи білими п'ятами. Потім закружляла, розставивши руки, поки я не під'їхав.

— Ой, тримай мене! — вигукнула зажмурившись.

Я обійняв її, і Оля принишкла посапуючи. Сполохано билося її серце. Невагоме, шовковисте волосся немов струмувало між пальцями дивним золотавим та густим промінням. Я сховав у ньому лице і дихав серпневим сонцем, березовим гіллям, вільгістю річки, чимсь невимовно рідним та дорогим, п'янким до забуття.

— Тобі так добре? — тісніше пригорнулася до мене.

— Дуже!..

Пляжна сумка ковзнула по моїй нозі й вляглася біля туфля. Оля підвела голову і, не розплющуючись, знайшла мої губи.

— А тепер купатись! — відсахнулась од мене. — Купатись!

Ми поспіхом роздяглися, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І якіпустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.

— О, ти вже в бога віриш, — Оля підняла його, розглядаючи. — Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?

— Знайшовся атеїст, — відказав непевно.

— Із бородою Ісус. Мій батько теж колись носив бороду.

— Справді? — я не уявляв Придибу з бородою.

— Еге, давно. Малою любила смикати за неї. Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.

— А в мене ні вусів, ні бороди, — надув я щоки. Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.

— Тобі вуса личили б. І мені б… губи лоскотав.

— Я без вус спробую, — потягся до неї.

Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона підібрала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на митьзаграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.

Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивився на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих руках волоссям. Вона мені здалась якимсь казковим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині — від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась золотими ворсинками. Достоту звірятко.

— Я трішки подрімаю, Арсене, — промурмотіла Оля.

Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав горілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у старому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаючись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біляву дівчинку, сідав нагорбку, рудоголовий та мовчазний, і стежив за нами.

Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшким чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та незбагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витримувала довгого сидінні й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно дивувала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь дивовижу. А коли тицяла пальцем у наші дерев'яні гвинтівки та пістолети й пискливу питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.

Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. Її голова лежала па ліктеві, і крізьбіляве павутиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав ко ну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас одними вулицями, до однієї школи і нишком усміхалась, задоволена з нашого невідання. Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, і щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах заграв усміх.

— Ти дивився на мене? Я кивнув.

— Мені щось снилося, — сказала пошепки, — щось приємне-приємне і радісне… Котра година?

— Близько дванадцятої.

— Ще скупаємось — і додому, — перевернулася на спину, випросталась, мов струна, і завмерла, задивившись на небо. — Ти зміг би полетіти в космос?

Запитання впало зненацька, і я попервах розгубився, не знайшовся на відповідь, бо ніколи над тим не замислювався. Хтось літав, а я не ставив себе на їхнє місце, сприймав, як чиюсь відповідальну роботу з певним ризиком. Справді, чи зміг би я полетіти в космос? В одну мить ніби зважив усі прожиті роки.

— Полетів би, Олю.

— А я — ні, — призналась сумно. — Залишити Землю… Розумієш, Землю?! Ти через це мене не розлюбиш?

— Ніколи, — я нахилився, в її очах — крихітне голубе небо.

— Вірю тобі, — посміхнулась провинно, зводячись.

Непоспіхом пішла до річки, струнка, граціозна, її плавні лінії, вигинаючись, округлювали стегна, сповиті синім, у білі квіточки, купальником. Сонце осявало її постать, видивлялося на неї, купаючи в промінні.

— Перепливемо Лебідку? — кивнула на протилежний берег.

— Давай.

Я з приємністю занурився у воду, відчуваючи, як гаряче тіло остуджувала вода, поколюючи в порах шкіри. Річка неширока, і за якихось п'ять хвилин ми дісталися берега. В кількох кроках од нього починалося скошене поле, а ще далі на виднокрузі мріли хати Березівки. Оля ступила на стерню і грайливо зойкнула, підгинаючи ногу, і так стояла, кумедна й безпомічна, мов журавель.

— Ага, колючий хліб, — зауважив, підхоплюючи її на руки та виносячи на стежку.

— Ой, ромашки, Арсене, ромашки, — пустотливо задриґала ногами. — І волошки!

Неподалік на обніжку росли зіркаті ромашки. Ми нарвали цілий букет. Оля швидко сплела вінок, і я урочисто поклав барвисту корону їй на голову. На її волосся лягли білі й голубі полиски — своєрідний німб польових квітів. І коли ми пливли назад, на легких брижах навколо її голови гойдався круглий голубий відсвіт.

— Уже на першу, — заквапилась Оля. — А мені треба ще вечерю зварити і на другу на роботу.

Ми одяглись, і я за звичкою, чи ніщо не випало, всунув руки в кишені.

Образка не було! Речовий доказ щез.

Вражено ворушив пальцями, дерев'яніючи. Знетямлено дивився собі під ноги, не в змозі зрушити з місця. А поруч, метрів за двадцять, білокоро світився березовий гай.

— Арсене, поїхали, — Оля торкнула мене за лікоть.

Я не озирався, наче громом прибитий.

— Арсене!.. — нетерпляче смикнула за руку і зазирнула мені в очі. — Ти… що? — відступилась злякано. — Щось болить?

Я видушив болісну посмішку і заперечливо похитав головою.

— Кажи правду, — з острахом мовила Оля. — Я хлопців гукну, — обережно обняла мене, наче хворого. — Кажи, не мовчи!.. — Забриніли сльози в її голосі.

— Голова… закрутилась, — нарешті спромігся на слово і оглянув навколо пісок.

Там, де допіру лежав мій одяг, виднілися осунуті ямки, крихкі ознаки слідів, що тяглися в березовий гай. А може, вони давні?

— Напевне, напекло, Арсенчику, — засокоріла турботливо Оля. — Яв панамі, а ти простоволосий, їдьмо додому, не стій… Це все я винна, я!

Її голос, щире співчуття привели мене до тями, і я наче скинув полуду з очей, збадьорився і рішуче сів за кермо.

— Тільки не швидко, Арсенчику, не швидко, — вмовляла Оля, стискаючи руками мої плечі, тулячись щокою та губами до шиї. — Ти прямо додому, а я пішки.

Усе ж я зсадив її біля зеленої брами, заспокоївши, що вже полегшало, а сам майнув на пляж. Запитав у хлопчаків, що грали під грибком у підкидного, чи не бачили, як хтось виходив з гаю, коли ми купались. Не бачили. Підозрювати їх я не міг, бо мій годинник вартіший за образок, а його ніхто не взяв. Я перегорнув пісок на тому місці й нічого не знайшов. Звичайно, він вийшов з гаю і нагинці, ховаючись за кущами, підкрався до одягу, коли ми пливли на той берег.

Втретє вистежив! Нахабно діяв. У мене вже не було ніяких сумнівів, що він місцевий. Дивився на березовий гай, думаючи, що надто багато таємниць він ховав, особливо дорога на Березівку. Стій! Дядько Гаврило казав же, що Степан вилежувався на річці, догулював відпустку. Степан Горак… Щоб помститись за брата. Але я його ні разу ніде не здибав. І звідкіля він міг знати, що важив для мене образок? Ні, не Степан. Картав себе, що не залишив образка вдома. За викрадений речовий доказ, хай із припиненої справи, подяки не оголошують.

Що скаже Великошич?

Поїхав додому. Зупинившись коло хвіртки, помітив у поштовій скриньці білий папірець. Невже лист? Я не пам'ятав, коли ми востаннє отримували листи. Адресований мені. Без зворотної адреси. Почерк незнайомий, великий, розмашистий, з нахилом вліво.

Від кого? Повів мотоцикла до сарая. Рівняючись із вікнами, почув, як в кімнаті настійно дзвонив телефон. Кинувся до дверей — зачинені. Хапливо відімкнув.

— Слухаю.

— Як тобі, Арсенчику? — дбайливо запитала Оля.

— Ти про що?

— Як про що? Тож голова…

— Уже краще, Олю, краще, — поспішно проказав. — Дякую.

— Ти полеж, нікуди не ходи, — мовила напутливо. — Я так перехвилювалась, що місця собі не знаходжу. Навбирала картоплі і до магазину…

— Заспокойся, Олю, все гаразд, — я поглядав на конверт з малюнком моря та білого пароплава.

— Я так переживаю.

Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста — «…иця». Не терпілося прочитати листа, але Оля продовжувала давати поради від сонячного удару.