Без дозволу на розслідування

Розділ дванадцятий

Березівку обминув полями і невдовзі опинився на околиці села.

Не виходила з голови розповідь Горжія. Що батько мав при собі значну суму грошей — встановив я точно. А чи віз коштовності Замрика? Хто підтвердить? Горжій, звичайно, достовірно не знав. Він тільки вважав, що Замрика їх привласнив. Взагалі, висновок слушний: у частині про них не чули і Замриці дали відпустку за «язика», а не за повернуті цінності. Де мені знайти їх сліди? Як перевірити припущення Горжія? Повідомлення комбайнера ще дужче ускладнювало пошук і водночас сповнювало надією, що я натраплю на нові факти.

Вихопився на дорогу, що вела до блокпоста, і за кілька хвилин домчав до містка через Лебідку, обабіч мене замигтіли білокорі берези. Попереду в кузові автомашини з нарощеними бортами трусилися різномасті бички. Я швидко наздогнав вантажівку. Помітив, як із гаю вибіг чорнявий хлопчина в синіх спортивних шароварах, картатій сорочці навипуск, замахав рукою, але газон не спинився. Тоді хлопчина почав «голосувати» мені, і коли залишилося до нього метрів двадцять, раптом майнув за кущ ожини.

Я загальмував, усміхаючись.

— Виходь, підвезу.

За кущем — нічичирк.

— Я ж тебе впізнав.

Зашелепотіло листя, й почулося зітхання.

— А Вірі Матвіївні не скажете? — нарешті озвався Ніна Дубовенко.

— Слово.

Вона несміливо вийшла із схованки, тримаючи в руці козубок. Із цікавістю зиркала на мене ожиновими очима.

— Ти так боїшся моєї мами?

— Не боюсь, — потупилась. — Соромно. Не дається мені хімія. Оце сиділа над нею, аж голова розболілась. І як я складу перетримку?

— Я теж добряче парився над формулами, — розрадив її.

— Ні-і, — протягла недовірливо. — У вас мама вчителька.

— То мама, а не я, — заперечив, розглядаючи Ніну, лошакувате шістнадцятирічне дівча. — Ходи сідай.

Вона перестрибнула через кювет і в нерішучості зупинилась.

— А я бачила, як ви їхали в Березівку, — сказала, погойдуючи козубком.

Проїжджаючи повз блокпост, я нікого не помітив.

— Де ж ти була?

— У садку на вишні, — вмощувалась на сидіння. — Ми не перекинемось?

— Добре тримайся.

Ніна поставила козубок собі на стегно, а правою рукою ухопилася за пасочок. Я дав газ, і «Ява» шарпнулася вперед.

— Ой!.. — злякано-весело скрикнула, стукнувшись лобом об мою спину. — Я ще ніколи не їздила на мотоциклі.

Вона справді боялась: притислась до мене, і я спиною відчув її маленькі гострі груденята. І чомусь від того стало соромно. З-за мого плеча Ніна визирала на дорогу і своїм диханням, наче травинкою, лоскотала мені вухо. Я почухав його об плече і на мить угледів її кирпатий носик та пустотливі іскорки в примружених ожинових очах.

— Ми обігнали автомашину, де в кабіні з водієм сиділа жінка. Я подивувався, що Ніна їм «голосувала», — там бракувало зайвого місця. Через кілька хвилин зупинився біля стежки на блокпост.

— Уже? — розчаровано сказала дівчина й капризно надула губи. — Так швидко.

Неохоче злізла з мотоцикла.

— Перездаси хімію на «п'ять», цілий день кататиму, — пожартував, щоб розраяти її.

— Справді? — широко розплющила очі. — А… якщо на «чотири»?

— Тоді півдня.

— Ні, краще покажете мені колишню ставку Гітлера під Вінницею, — цілком серйозно сприйняла вона мій жарт і здійняла з козубка лопушок. — Пригощайтесь суницями.

— Дякую, Ніно, — взяв кілька бубок, щоб не образити її. — Вчи хімію.

— Я вивчу. От побачите! — гукнула мені вслід. Оглянувся — вона махнула рукою і з підскоком, наче пустотливе козеня, пострибала по стежці, крутячи «сонце» козубком. Мені було весело і радісно, що мотоцикл викликав гарний настрій у дівчини, як куплений мамою велосипед у хлопців нашого провулка. Та коли на очі ненароком потрапив годиннник, я мимоволі скривився — третя година. Знову підвів Олю. Цього разу так не минеться. І довго я обманюватиму її? Ще тиждень тому мріяв про щоденні побачення, чекав відпустки, наче манни небесної, а тепер доводилося викручуватись, уникати зустрічей. І погода — мов на замовлення: сонячно, безвітря, тільки й вилежуватися на березі Лебідки. Та, правду кажучи, я не шкодував за втраченими днями. Лише потерпав, щоб не витлумачила Оля по-своєму мою відсутність.

За думками не зоглядівся, як дістався додому. Завів мотоцикл на подвір'я. Мати поралась на городі: обривала листя на пізніх полуницях, щоб швидше стигли. Вона розігнулась і побачила мене.

— Дзвонила Оля, — повідомила ображено. — Мені вже соромно щоразу відповідати, що тебе нема. Ти хоч би не обіцяв їй, що підеш на річку. Негарно, Арсене, негарно.

Я сів навпочіпки, щоб не бачити її провинних очей, і вибрав кілька полуничок. Що їй відповісти? Для себе я мав виправдання, і Оля мене зрозуміла б, коли б знала, чим займаюсь. Я втупився у землю…

— Ходімо пообідаєш, — торкнулася мати мого волосся.

— Я вже обідав.

Вона не поцікавилась де.

— Може, підскочиш до Сави Архиповича, щоб поговорив з Гораком про ремонт? — несміливо запитала.

— Хіба Придиба не на роботі?

— Сьогодні ж неділя! Ех ти, дні погубив, — мовила скрушно, беручись полоти полуниці.

— Тоді поїду, — здогадався, що мати в першу чергу в тих відвідинах вбачала мою зустріч з Олею. Уже вельми їй хотілося мати Олю за невістку.

— Переодягнись, Арсене, — порадила. — Геть запилюжився.

Я швидко сполоснувся, одягнув кремову теніску й сірі штани. Якщо Оля вдома, думав собі, поїдемо на річку. До вечора далеко — встигнемо позагоряти й покупатись.

Коли вийшов з хати, мати прискіпливо оглянула мене й нічого не сказала. Залишилася задоволена моїм виглядом.

Вивів «Яву» на вулицю і поїхав.

Балюка помітив здалеку: сидів на лавці під хатою і читав книжку. Зачувши шум мотоцикла, повернув сиву голову. Встав, пішов до хвіртки. Я мусив зупинитись. Долоня в Романа Гнатовича широка й міцна, не моя — вузька, інтелігентна.

— Купатись зібрався?

— Спочатку до Сави Архиповича, а потім гайну на річку.

— Еге, хай поговорить з Гораком. Крутись, ти ж хазяїн, — усміхнувся, розгладжуючи руді вуса. — А взагалі тобі зараз не до того.

Це мати затіяла ремонт.

— Хто ж міг таке передбачити? — розвів він руками, — ' Я щодня думаю, як там і що? Чи натрапивна якусь ниточку? Надто багато часу минуло.

— Ниточки нема, а кілька вузликів зав'язалось, — не втерпів і похвалився.

— Справді, Арсене? — жваво відгукнувся Балюк, зацікавившись.

Є, Романе Гнатовичу. От лише не знаю, що вони дадуть і куди приведуть.

— Тоді шукай, шукай, — порадив настійно. — А за ремонт не турбуйся, допоможемо. Роби свою справу. Роби, Арсене.

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу, і я поїхав. Поминув триповерхову школу, де знайомий кожен камінчик на подвір'ї, кожна щербина на сходах. Ген під парканом росла моя береза, принесена з гаю у сорок п'ятому році. Скільки ж це їй? Мабуть, більше, ніж мені. Її верхівка нарівні з дахом, і вже до стовбура прив'язана шпаківня.

Мені довелося зробити добрячого гака, бо вулиці перекопані траншеями під газопровід. Основна магістраль тяглася неподалік Придибиного обійстя, через старе глинище. Я рідко заходив до Олі, частіше ждав її коло хвіртки на лавці під осокором. Цікаво, чи застану її? Хотілося, щоб Олі не було вдома. Впевненіше почуватиму себе і не пектиму раків од її ображених поглядів, бо ж у присутності батька не скажу нічого втішного і не виправдаюсь перед нею. Ах, краще б вона ні про що не питала!

Звернув ліворуч. У повітрі снували запахи тушкованого м'яса і пригорілої олії, які висотувались ізцехів харчокомбінату, розташованого на Олиній вулиці. Он і наш осокір. Швидко наближалися зелені ворота Придиби. Під ними поставив мотоцикл на лапу.

— Ти знову приїхав? — поруч проказала баба Фросина.

Я повернувся — з-за плоту виднілася лише її голова, пов'язана, як завжди, теплою картатою хусткою. Баба зі злістю глипала на мене і шамкала запалими губами.

— Покусають тебе собаки. Ой, покусають! — гугнявила. — Чого ти сюди їздиш?

— Не покусають, — лагідно відповів, щоб не дратувати її. — Тут нема собак.

— Є, є!.. — злякано оглянулась на свою низеньку, під соломою, хатину, ніби бабу хтось міг підслухати. — Вони так і шастають, так і шастають!..

Мені жаль самотню, хвору жінку, і щоразу, зустрічаючи її, картав себе, що в дитинстві разом із хлопчаками дражнився з нею, поки не довідалась мати.

Увійшов на подвір'я Придиби. Від хвіртки до заскленого ганку вела вимощена бетонними плитами стежка. І хлів, і хата Сави Архиповича покриті оцинкованою жерстю, що аж горіла на сонці. Криниця під дашком, стоси цегли, напевне, збирався обкладати хату. Поруч з бабиною висока, на підмурку, вікнаста господа Придиби здавалася палацом. Господар, нічого не скажеш. Навіть під кожною ринвою металеві бочки для дощової води. Під вікном Олиної кімнати розкішний квітник: ружі, піони, айстри, гладіолуси, мальви, чорнобривці, волові очки, ще якісь дрібненькі квіти, назви яких я не знав. І на підвіконнях — вазони. Оля кохалася в квітах.

Я крадькома ковзнув поглядом по вікнах — нікого. Коли б тримали собаку, вже б сповістив, щохтось прийшов, і не треба стукати вдвері. Не хотілося заходити до хати. Якось затягла Оля, то Сава Архипович відразу на стіл частування, мовляв, гість… Підходячи до ганку, помітив біля хліва свіжу купу землі. Мигнула лопата, викидаючи шмат масного чорнозему. Я попрямував туди.

Яму копав Придиба. Він стояв спиною до мене з непокритою головою, зодягнутий лише в синю майку і робочі штани. Працював непоспіхом: ледь нагинався, натискаючи ногою на заступ, легко відважував брилу і без помітного зусилля піднімав її вгору, супроводжуючи рух задоволеним «ох!» Мабуть, йому подобалось копати землю. Я вперше побачив його без сорочки і завважив, що він чоловік при силі: чітко проступали цупкі, опуклі м'язи на руках і плечах, де росло рідке руде волосся і рябіли жовті цятки ластовиння, якого, на диво, не було на обличчі. Сава Архипович узяв грудку землі, розім'яв її на долоні, наче агроном чи сівач, визначаючи її вартість.

— Ех, земля-земля, — тихо мовив і знову взявся копати.

Мені стало незручно, ніби підглядав за ним, і я кахикнув, виходячи наперед. Придиба оглянувся і обпік мене злим поглядом, який нараз полагіднішав.

А я думав, це Василь. Десь повіявся, чортяка, і залишив мене в цій ямі.

— Під що копаєте? — сів я навпочіпки.

Хочу зробити льох для бараболі.

— А той? — кивнув на цементову шию погрібника біля сараю.

— Найкраще бараболя зберігається в землі і не втрачає смаку, — пояснив Сава Архипович, ступивши до протилежної стіни, щоб не дуже задирати ти до мене голову.

Дивний вигляд мала людина в ямі: вона робилася набагато меншою і ставала ніби безпомічною, беззахисною. Мені кортіло порадити Прибиді вилізти звідтіля.

— Я до вас, Саво Архиповичу, з проханням, — наважився пояснити свою появу, зрозумівши, що він не залишить ями.

— Здогадуюсь, про що мова, — лукаво примружився. — Якраз і дні підхожі для перекриття.

— То дядько Гаврило згодний?

— Упросив його. Ех, життя!.. — Колупнув землю лопатою, глибокодумно зауважив: — Хата без доброї покрівлі — що взимку людина без шапки.

— «Може, й без шапки», — подумав, не знаючи, про що говорити далі. Я взагалі не вмів підтримувати розмови на господарські теми, не лежала душа до хазяйства, і, коли б не мати, досі не звертав би уваги на похилений паркан, дірявий дах і давно не фарбовану веранду. А Придиба — зразковий домовласник. Свідчення тому: добротний штахетник і залізні ворота, чи не найкращий будинок у місті, дбайливо доглянути великий садок і входжений присадибний город, просторе чисте обійстя, фруктові дерева, навіть декілька вуликів. Він усе робив сам. Мабуть, зовсім про іншого зятя мріяв Сава Архипович, і, напевне, Олі нелегко прийшлося, захищаючи мене перед батьком.

— Коли ж його чекати?

Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:

— Понеділок — важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.

— А чого?

— Хм, — Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. — На випадок дощу. За один же вечір хати не перекриєш, а поступово, шматками.

Я почувався перед ним невігласом і з надією подивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.

— Оля пішла на річку, — сказав Придиба.

Давно?

— Та ні, — взявся за заступ. — Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.

Зями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю залишив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і тактовність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він гадався, чого я кинув погляд на вікна.

Згодом вибрався за місто, добувся берега Лебідки. Під грибками сиділи й лежали відпочиваючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а молодь, утворивши коло, грала у волейбол. На мілководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.

Від зеленого плеса річки тягло приємною прохолодою.

Я шукав поміж різнобарвних купальних костюмів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не пішла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не палахкотіла і руда чуприна Василя.

Егей, Арсене! — долинув від води голос Великошича.

І коли б він не помахав рукою, я б його не помітив серед купальників. Сергій Антонович розмашисто й легко підплив до берега, торкнувся ногами днаі пішов до мене, розтинаючи воду широкими грудьми. На його волоссі й білому тілі ряхтіли крапельки, а від високої, міцної статури віяло вологою, бадьорістю, аж я позаздрив йому.

— Ох і приємно, — стріпнувся увесь, струшуючи з себе краплини води. — Вирвався на півгодини освіжитись. А ти, бачу, не загоряв, — обмацував мене настороженими очима.

— Я ж у відпустці, — іронічно сказав, продовжуючи крадькома оглядати пляж.

— Десь був? — запитав Великошич, долонями стираючи краплі з тіла.

Я поспіхом роздягався.

— У Березівці.

— І що там?

— Батьки Карпаня і Замрики нічого не додали до справи. А от Горжій… — нагнувся роззуваючись.

— Який Горжій?

— Комбайнер, Карпаня мати вказала на нього, воював разом із Северином Замрикою, — ноги, звільнені від туфель, угрузли в теплий дрібний пісок, і я з приємністю заворушив пальцями.

— Ну-ну, не тягни. Мені ніколи, Арсене, — сухо сказав Великошич, спираючись ліктями на сидіння мотоцикла.

Я стисло розповів про коштовності, знайдені в Житомирі Замрикою і Горжієм. Сергій Антонович мовчав, замислено покусуючи мізинець.

— Ще піду на вокзал і поговорю із старими працівниками, — поділився своїм планом розшуку. — Візьму фотографії. Може, хтось упізнає. — Я повернувся спиною до сонця, щоб дарма не гаяти й хвилини, і всотував тілом лагідне післяобіднє проміння.

— І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, — нарешті зауважив Сергій Антонович. — Ніхто з його фронтових товаришів не писав батькам листів?

— Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися зним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з’ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.

— Ти мені сповіщай новини, — попросив Великошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. — Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не бачиш його. Га?

— Не знаю, — знизав плечима, бо досі того не відчував.

— Не забувай про дрібниці, — зашнурував туфлі й розігнувся. — У задавнених справах вони надто важливі. Ну, я пішов, — Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. — Оля далі розташувалася, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою сорочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пойнятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, напочатку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гарячково перебирав у пам'яті події останніх днів, розмови, зустрічі…

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струнких засмаглих жіночих ніг, голубого трикутника купальника… Оля! Я схопився, розгублено розглядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахисне від сонця.

— Ти чого тут сидиш? — запитала, беручи мене за руку. — Стою, стою над тобою, а ти мов скам'янів. Га, Арсене?

— Нічого, нічого, Олю, — і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля вперше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

— Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебетали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнувся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.

— Арсене, я боюся, — пошепки мовила не розплющуючись.

— Чого?

— Не знаю… Боюся за тебе. Щодня. Я тобі ніколи про це не казала. Твоя робота… Ти у відпустці, а все одно… — терлася щокою об мою руку.

Відчував, як мене полонила всього ніжність, заливала, наче повінь, підхоплювала на гарячі хвилі і несла, несла в незбагненну світлу круговерть. Я нахилився і притулився губами до ямки під шиєю, і биття її серця увійшло в мене, застукало дзвінкимимолоточками. Оля взяла мою голову в долоні і, не розплющуючись, наблизила до своїх губ.

— Ох, як я боюсь тебе втратити.

На її устах завмер вітерець, згасло сонце і вщухли пташки.

— Ти мене ніколи не розлюбиш?

— Ніколи.

— І я тебе.

— Не треба, Арсене… Мені важко.

Світ вертався звідкілясь іздаля, стишений і ніби вмитий росою. Оля звелась і дивилася на мене лагідними очима.

— Я заїжджав до тебе, розмовляв з батьком.

— Шкода мені його. Що він робитиме без мене?

— А чому він не женився?

— Твоя мати теж удруге не вийшла заміж.

— Ти пам'ятаєш свою маму?

— Ні, — Оля почала засипати ноги піском. — Мені тоді було, розповідав батько, три роки, як вони покинула нас. Утекла з якимсь тиловиком. Навіть не залишила з себе фотокартки. Краще не згадувати, Арсене. Хіба це мати? Покинути рідну дитину…

— Але ж вона виходила Балюка, ризикувала життям.

— То зовсім інше.

Може, й так. Я зріс з матір'ю і не переймався Олиними почуттями, дечого не розумів. І мені не хотілося заглиблюватись у них, коли поруч знаходилася та, кого любив. Нам рідко випадало сидіти разом. Я позбувся тривог і клопотів. Охоплював гарний настрій із легким смутком, наче за чимось давно втраченим.

— Ходімо купатись.

Ми побігли до річки. Оля випередила мене, і я її не наздоганяв — милувався стрункою, граційною фігурою, що мов пливла в яскравому сонячному промінні. Коли вона торкнулася води, мені здалося, що вода не розступиться і Оля піде по ряхтливих брижах…