Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять сьомий

Уже другий день стояла сонячна погода.

Я вибрав момент, коли Великошича не було в прокуратурі, і забіг у паспортний стіл. Довго дивився на маленьку фотокартку із Шмигла, на його здрібнені риси обличчя, щоб міцно запам'ятати. Зовні він виявився звичайним чоловіком: у піджаку, темній сорочці, застебнутій на всі ґудзики під саму шию, круглочолий, витрішкуватий від напруження перед об'єктивом, із зачесаним назад волоссям. Ніяких особливих прикмет. І все ж у мене тремтіли руки. Я дивився на вбивцю батька і двох військових, душогуба Дубовенко.

— Він часто після роботи підторговує на базарчику, — раптом сказала паспортистка, вже немолоді жінка в строгому синьому костюмі.

— Спасибі, Валентино Іванівно.

Її повідомлення значно полегшувало здійснення мого задуму.

Вдома, щоб швидше збіг час, взявся фарбувати всередині веранду. Незабаром початок учбового року, і мати все частіше пропадала в школі, райвно. Мабуть, учора сповістили Ніну й Шепету про смерть Дубовенко, і вже містом снувалися чутки, лиховісні, з неправдоподібними вигадками. Дійдуть вони і до Шмигла, до Олі й матері. В цьому випадку вона обов'язково запитає мене, щоб пересвідчитись.

Фарбувати стелю найнезручніше. Відганяв од себе нав'язливу картину, що бачив на полустанку, та не міг: увесь час ніби вчувалося голосіння і причитання Шепети, ридання Ніни. Чим їй зарадити в горі? А я ще гнівався, що розтрубила про нашу подорож у Вінницю. Яка вона тоді була задоволена і щаслива! Напевне, добре, що людина заздалегідь не знає своєї долі. Наперед визначена біда отруювала б життя.

Крізь шибки веранди побачив на вулиці матір з учнями. Вони зупинились коло хвіртки. Я зліз із стільця. Мати, із сльозами на очах, стишено та безпорадно запитала:

— Це правда?

Я кивнув відвертаючись.

— Коли?

— Учора.

— Ах, Арсене!.. — в материному голосі і відчай, і докір.

У душі вона звинувачувала мене за розслідування, яке спричинилося до загибелі Дубовенко. Я тежусвідомлював свою провину, що завчасно не передбачив, не застеріг. Що я? Великошич і той… Але хіба ми могли відразу натрапити на слід злочинця і викрити його, що вдало маскувався стільки років? На жаль, наші труднощі згарячу не беруться до уваги. І перед матір'ю поки що я не виправдаюсь.

Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вернулась на веранду з господарською сумкою та згортками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.

— Ми йдемо до Ніни, — сказала.

— У тебе ж серце…

Мати мовчки пішла. Учні перебрали в неї пакунки і сумку. Я опустився на стілець. Хоч би навідався Балюк. Але Роман Гнатович не переступить порога, щоб не почуватися ніяково за щось приховане від мене. Я залишився сам із надвередженим болем сумлінням. Один злочин став кроком до наступного. Зловмисник не зупиниться, поки на волі. В своїх діях він вбачав порятунок, утечу від розплати. Відома філософія вбивць. Ні я, ні Великошич до вчорашнього дня нічого їй не протиставили за браком фактів та доказів. До речі, в мене й досі їх не було, крім побічних і різних здогадок. І слідчий тільки добу тому впевнено вивів на папці прізвище злочинця. Тепер коло замкнулося. Хай простять мені Ніна, Шепета і мати, що через прагнення віднайти батькові сліди наклала життям безневинна жінка. Я того не хотів і не передбачив.

Прости, Ніно!

Я знову почав фарбувати веранду. Від незвички нила шия, зате брудно-сіра стеля поступово зникала і новий салатовий колір милував око свіжістю.

До п'яти годин упорався. Нашвидкуруч перекусив і подався до Будинку культури. О цій порі на вулицях, людно: робітники і службовці поспішализ роботи. Зі мною віталися знайомі, деякі з німим запитанням дивилися в очі, але не наважувались відверто спитати про Дубовенко. Розуміли, що таємницю слідства до суда не розголошують.

Вирішив зблизька поглянути на Шмигла, ніби мимохідь потрапивши па базарець. Раз він мене знав, про що свідчила пастка на дорозі, то нічого критись.

Звіддалік помітив під жовтою стіною гурт людей, переважно жінок, і я влився у гомінливу юрбу, пробираючись до базарувальників, що вишикувались довгим рядом із дарами своїх городів, садків. На асфальті, купками на газетах і пілках, у кошиках, відрах і слоїках просились до столу огірки, Молода картопля, редька, морква, сливки, яблука, грушки, порічки, аґрус, жерделі… Серед білих хусток налічив усього три кашкети. Їх власники найдужче цікавили мене.

З хвилюванням протиснувся до першого. Ні, не схожий на Шмигла. І другий, і третій теж, а більше нема. Я за інерцією посувався далі вздовж ряду. І раптом… на цеглинах сидів, зігнувшись, дядько, міряючи жінці склянкою аґрус. Бачив лише його чорну, кепку-семиклинку з ґудзиком у центрі й тонкі засмаглі руки, що вправно насипали зелені бубки. Жінка покупець приказувала:

— Повніше, повніше набирайте, не скупіться.

— Гріх вам таке казати, гріх, — гомонів улесливо. — У мене чайна склянка.

Я зупинився, придивляючись до чоловіка, чекаючи, заки зведе голову. Внутрішнє відчуття підказувало — Шмигло. Під бузковою запраною сорочкою вгадувались худі плечі, і вся його постать видавалась щуплою, кволою. Коли жінка розплатилась і він підняв колову, я аж відхилився. Шмигло, його кругловате обличчя, що ніяк не пасувало дохирлявого тіла. Сірі, метушливі й безвиразні очі ковзнули по моєму лиці, й на тонких губах Шмигла заграла запобіглива усмішка.

— Беріть спасівки. Лишень з дерева. Солодкі, як мед.

А мені спазми здушили горло. Ось він, серед людей, спокійно торгував фруктами, мовби нічого не трапилось, і на ньому не проступала кров, і зовнішністю нічим не відрізнявся од інших. Пересічний тип із вовчим нутром. Звір, якому вже недовго топтати землю. Вмів тримати себе в руках: виду не подав, що знав мене. Хотілося схопити його за комір, виволокти з натовпу й гукнути: «Люди! Це він убив Дубовенко і ще трьох військових! Він!..»

— То не берете? — запитав безбоязно, зовсім знахабнівши, впевнений, що його не викрито і того ніколи не станеться. — У мене найсмачніші грушки. Не пошкодуєте грошей.

Убивця настійно пропонував мені грушки. Трагікомічна ситуація. Вважав мене за дурника. І, щоб не стовбичити перед ним, не випробовувати долі, я вибрався з натовпу. Шмигло був спокійний, і моя поява не насторожила його. Тим гірше для нього.

Я пізно помітив бабу Фросину, щоб вчасно звернути вбік і не зустрітися з нею. Вона перестала жувати свої улюблені вафлі й втупилась у мене маленькими злими очима.

— Тебе ще не вкусила собака? — прошамкала, і з губ та бороди посипались білі кришки на кінці чорної хустки. — А вкусить. Господи, царство їй небесне! — осінила себе хрестом. — Яка ж гарна і мила. Пушла, пушла!.. — почала відганятися латаним кошиком од вдаваних собак, крутячись на місці.

Мовчки обминув її і пішов. Благав дощу і зловтішно всміхався, уявляючи, як спотвориться обличчя Шмигла, коли потрапить у нашу засідку. Аби скоріше задощило. Поглянув на небо: всіяне рідкими білими хмарками, воно не віщувало непогоди, принаймні на сьогодні. І ластівки високо-високо.

Мати ще не вернулась. Я потинявся по подвір'ю, визбирав скручені смужки жерсті, посидів трохи на лавці й подався в хату. Двері веранди залишив відчиненими, щоб вивітрився гострий запах фарби. Ліг на диван, відзначивши, що часто почав на ньому товктися, мов Обломов. Не думав про Шмигла. Розслідування вважав закінченим. І вирок суду передбачав. Мене турбувало інше: де покоїлись останки батька та двох військових? Чи витримає материне серце, коли дізнається про наслідки пошуку? Адже вона змирилась, що батько пропав безвісти, впокорилась долі. Навіть гадки не мала, що він десь тут, наче невідомий солдат, як та жінка в глинищі.

Моє одруження, свято нашої любові затьмарювалося материним розпачем, від якого мені її не вберегти. Сумління-підказувало, що доведеться зачекати, поки вляжуться пристрасті. Оля, впевнений, погодиться, і Сава Архиповнч зрозуміє. Визначна врочистість не повинна скидатися на похорон чи поминки. І все ж, скільки б не минуло часу, ми із залишками смутку і непоправної втрати розпочнемо подружнє життя. Така вже людська пам'ять: з неї ніщо за наказом чи бажанням не зникає. Гіркий осадок на довгі роки нишком оселиться в наших серцях. Я заздалегідь починав до нього звикати.

На веранді затупали кроки. По ході впізнав матір. Ось вона на кухні відчинила буфет, напевне, взяла рюмку, рипнули дверцята аптечки. Я встав і заглянув на кухню: мати накапувала валер'янку, ворушачи знекровленими губами. Скосила на менезажурені очі. Випила ліки й сіла на стілець. Відчужено втупилась у скатертину, зморено звела руку, зсунула на шию чорну косинку. Нудотно-солодкі пахощі валер'янки підсилювали відчуття тривоги, наче в лікарняній палаті з важкохворими.

— Поховали Дубовенко, — заговорила тихо, наче сама до себе. — І Ніна зовсім сирота… Позавчора сміялась, прибирала в класі. Раділа, що мати з Криму привезе мушлі… Кругла сирота. Женишся — заберу її до себе.

— Забереш, мамо, забереш, — я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімнати. — Полеж, заспокойся.

Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опустився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.

Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло запитання: з яких міркувань і причин відсторонив мене від подальшого розслідування? Чому? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Антоновича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій досвід.

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

— Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схвильовано дихав і таємниче мовчав.

— Слухаю, — дратуючись, повторив.

— Добрий вечір, Арсене, — несміливо привіталась Оля.

— Олю!.. — я глянув на двері, мабуть, своїм вигуком потривожив матір. — Олю…

— Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, — сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу трубку. — І не стій під ворітьми. Прийдеш?

— Авжеж, — тамував радісне серцебиття.

— Будь-що прийдеш? — запитала з лагідною недовірою.

— Обов'язково.

— Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник — чверть на дев'яту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

— Ти надовго, Арсене? — зболеним голосом поцікавилась мати.

— Не знаю. Я тебе замкну.

— Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.

Ну, з Олею мені ніщо не загрожувало. Спершу яглянув на небо: темно-синє, в купчастих хмарках високо над землею, воно не віщувало дощу. А якщо він розпочнеться, я відразу ж додому. Ті сорок п'ять хвилин видавались мені нескінченно довгими, і, щоб якось згаяти час, вирішив поїхати до Лебідки, побути на природі й спокійно осмислити, поцінувати Олин дзвінок та запрошення, вгамувати хвилювання, бо при зустрічі не зв'яжу й трьох слів докупи.

Вивів мотоцикла аж на вулицю і рушив.

Купальників уже не було. Тільки на березі, під гаєм, чорніло декілька постатей рибалок, а під одним із грибків сиділа пара закоханих. Річка не брижилась, тьмяно полискувала, мов гладенька вкочена дорога після зливи. Тягло вільгістю і запахом води, татарського зілля та скошеної прілої соломи.

На заході, за гребенем лісу, визирав червоний серпик сонця, що на очах тоншав, вичахав, ніби давно покинуте багаття.

Прислухався до себе, до порухів душі і почуттів, які збудила Оля. Я їй простив безпідставну, сміховинну ревність, удавану байдужість і вперту затятість. Вона мене любила, усвідомила свою провину і першою зробила крок до примирення. Картав себе за передчасні висновки, безглузді думки, що лізли тоді в голову. Справжнє кохання відразу не вмирає від першої-ліпшої дріб'язкової суперечки, непорозуміння, якщо двоє у великому світі знайшли одне одного. Тільки справжнє! На терезах життя завжди, щодня вивіряється, що справжнє, а що нещире.

От лише не хотілося заходити до Придиби в хату. Сава Архипович, безперечно, помітив, що між нами перебіг чорний кіт, а Оля, звичайно, нічого йому не розповіла, не пояснила. І тепер мені соромно з'являтись у них на порозі. Через ту спірку Придиба склав про мене, як мені здавалось, не дуже гарну думку. А я дорожив прихильністю Олиного батька. В таких, як він, усе визначалося раз і назавжди. Він у всьому, як і в роботі, певно, дотримувався однієї точки зору: працюй на совість, не криви душею і заслужиш повагу. А може, Оля поділилася з ним своєю бідою, питала поради? Не виключено, оскільки Придиба для неї і батько, і мати.

Пора. І сонце згоріло за лісом. На землю опускалися голубі сутінки.

У вікнах будинків розпукувались жовті квіти лампочок.

Я завів мотоцикл на подвір'я. У жодному вікні не світилося. Подумав, що Оля, мабуть, не прийшла, щось затримало її в універмазі. І, щоб пересвідчитись, простяг руку до кнопки дзвінка, коли нараз, наче за помахом чарівної палички, розчинилися двері на ґанок. Я ступив у напівтемряву, і навстріч майнула біла постать, обдала запахом конвалій, припала до мене.

— Арсенчику, любий!..

Оля не знати чого здригалась, тулячись до мене, ховаючи обличчя на грудях. Я гладив шовковисте волосся, відчуваючи всім тілом її всю, тоненьку й зграбну, довірливу й милу. В грудях ворухнулася жалість до неї й до себе, що завдали стільки даремного хвилювання, переживань. Я занурився лицем у її волосся, шукаючи губ, і знайшов їх, сухі й гарячі, спраглі в чеканні на мої, і всі болі та печалі відлетіли в безвість.

— Батька нема вдома, — уривчасто дихала Оля. — Він у Вінниці, в обласному управлінні… Приїде завтра…

Заточуючись, пішов за нею у її кімнату. Оля ввімкнула нічник — синю зірку над канапою, і ми ніби опинились у голубому серпанку з поголубілими обличчями й руками, наче відлетіли в небесну блакить і розчинилися в ній. Було дивно і незвично легко, немов купався у казковому маєві. Ми зачудовано дивилися одне на одного, сповиті незбагненною таємничістю, не вірячи, що це ми і всі наші непорозуміння позаду. Їх як не було, їх хтось вигадав, просто з якоїсь причини ми не бачились тиждень і страшенно скучили.

— А ти схуд, Арсене, — Оля провела долонею по моїй щоці. — В тебе неприємності?

Я заперечно похитав головою.

— Боже, яка я пришелепкувата, — сказала сумно, з каяттям. — Як я мучилась, усе поривалась тобі подзвонити, а якийсь дідько стримував.

Її очі волого блищали, і лице видалось змарнілим (може, від освітлення?), в ньому щось з'явилося нове, яке я ніяк не міг визначити, мов у людини, що багато пережила та передумала, змучилась від розпуки й страждання. Я пригорнув її до себе і вкрив лице поцілунками.

— Не згадуй, не згадуй, не згадуй… — з душевним болем відчув, як боявся її втратити, як багато важила вона в моєму житті.

Оля заплющилась і мліла від ласки, ніжилась у ній, провинно усміхаючись.

— Арсене…

— Мовчи, — цілував.

— Я…

— Мовчи, — цілував.

— Без тебе…

— Мовчи, — цілував.

— Не можу!

— Мовчи, — цілував.

— Арсене, — Оля приклала долоню до моїх губ. — Розстебни мені… сукню.

Я намацав на спині кілечко застібки й потяг його вниз. Оля якось дивно дивилася на мене широко розплющеними очима. Потім звелася з канапи, ворухнула плечима, і плаття поволі сповзло з неї, вляглося кільцем на підлозі навколо її ніг. До нього долучилася сорочка, й Оля стояла переді мною в одному купальному костюмі. Я не дихав. А може, я марив?

— Арсене, — простягла до мене руки.

І я, ніби сновида, ввійшов у їх гаряче коло, і її тіло, гладеньке й тепле, притислось до мене, пронизало всього й зосталось у мені, як рана, як біль і пекельна мука, як радість і щастя, як сон та ява…

— Я хочу, щоб усе, — шепотіла Оля. — Навіщо так довго чекати? Арсенчику, рідний!.. Ти ж мій… мій, і я…